4. Генеалогія князів

Михайло Грушевський

Заговоривши про працю д.Вольфа, скажемо кілька слів про неї. Як сказано було вже, се є як би продовження його попередньої праці – «Ród Gedymina» (1888), де він оглянув генеалогії Ґедимінових потомків. Нова праця розширює границі студій – обіймає всі князівські роди В[еликого] кн[язівства] Литовського. На вступі автор дає коротку замітку про титул княжий (р. XIX – XXI), де повстає проти погляду (висловленого Бартошевичем) про ріжницю між титулом княжа і князь (по-польськи xiąże і kniaź), та що князь означало взагалі родовиту особу, великого пана, і ставить тезу, що князями були лише потомки династій.

Автор поділяє, отже, відповідно тому князівські роди В[еликого] кн[язівства] Литовського на кілька груп (князі литовського роду: потомки литовських колишніх, що панували там аж до к[інця] ХІІІ в., і князі з роду Ґедиміна, князі руські – з династій полоцької, смоленської, чернігівської, туровської; князі прихожі – з Московщини (династії сі, властиво, належать до одного роду з руськими династіями В[еликого] кн[язівства] Литовського) й татарських родів; по дорозі висловляє автор гадку, що всі княжі родини Рюриковичів (ліпше б їх назвати родом Володимира Св[ятого]) ледве чи можуть виходити від одного предка, а мали своїми предками також його родичів-свояків, що прийшли з ним; не чіпаючи тут самого Рюрика, треба зауважити, що ми між княжими родами руськими абсолютно не знаходимо слідів яких інших династій, крім роду Ігоря – Святослава – Володимира, так що той здогад зайвий.

По тому йде огляд княжих родів В[еликого кн[язівства] Литовського, уложений в порядку альфабетнім – часть перша праці (с. 1 – 632); часть друга, значно менша (с. 635 – 698) містить в собі огляд татарських – нехрещених родів (с. 635 – 646), далі замітку про князів осад на волоськім праві (с. 647 – 648), огляд родин, що несправедливо уважаються княжими (псевдокнязів, як каже автор, – с. 649 – 688), і нарешті поправки й додатки. Короткі замітки про татарських вихідців та про волоські осади не мають цікавості – автор для першої користав з Мухлінського й Ярошевича, для другої – з розправи А.Стадницького. Тим часом міг би автор докладніші відомості про осади волоські знайти в книжці Линниченка про Галичину, а про татарську колонізацію була не раз мова в новіших працях про Витовта і про литовські події з к[інця] XIV і початку XV в.; автор ледве чи обійшовся б тоді такою догматичною згадкою, що «Витовт з походу на Дін, вчиненого р. 1397, спровадив багато татар на Литву, дав їм ґрунти в воєводстві Троцькім на р. Ваці» і т. д., бо справа колонізації татарської далеко не представляється так просто (див. «Барское староство…», с. 28).

У вступній замітці до «псевдокнязів» автор вертається до поставленого вже вище загального питання про початок князівських родів і висловляється так: «З подробиць, поданих в II частині, переконуємось, що всі дійсні князі, принаймні до другої половини XVI в., вже титулувалися князями, ніколи не упускаючи того титулу; натуральним виводом з того буде, що всі, хто в згаданім періоді виступає без титулу князівського, князями не були». На думку автора, лише з кінцем XVI в. почали укладатися фальшиві виводи від княжих родин різних генеалогій, хоч, з другого боку, він уважає Люблінську унію моментом, коли князівський титул тратить багато в своїм значінні під впливом ідеї шляхетської рівності, а значніші роди зміняли від сього часу свій титул на княжа.

Такий рішучий вивід автора про початок княжих родів міг бути ґрунтовним в такім разі, коли б всі роди, що уважає він за дійсно князівські, можна було б вивести напевно від династій; тим часом у автора самого лишається група князів невідомого початку – таких родів рахує він звиш тридцяти (р. XXIV – XXV). Але, звертаючись і до тих родів, що автор згрупував в вищезазначені групи, й тут знаходимо деякі непевні. Візьмем, наприклад, князів Чорторийських; у автора стоять вони (р. XXII) в групі Ґедиміновичів як потомки Константина Ольгердовича. Звертаючись до генеалогії їх, бачимо, що автор основується на відомості московської генеалогічної статті XVI в. «Начало государей литовских» (Полное собр[ание] летоп[исей], VII, с. 253); автор зауважає притім, «чи батько їх (князів Чорторийських з 1440 p.), цілком незнаний князь Василь (за якого каже те «Начало»), що міг пробувати в Чорторийську на Волині, і князь Василь, син Константина Ольгердовича, – одна особа, на те нема сучасних відомостей, але те правдоподібно» (с. 18).

Отже, як бачимо, сам автор уважає приналежність Чорторийських до Гедимінового роду лише правдоподібним, а не певним; інші дослідники зовсім не признавали тих претензій Чорторийських справедливими (дивись про се ширше у Леонтовича, «Очерки…», с. 259 і далі). Таких родів, що за їх початок лише можна з певною правдоподібністю догадуватись, знайдеться й більше, а при існуванні цілих груп таких непевних і цілком незвісних, чи можна напевно сказати, що всі князі В[еликого] кн[язівства] Литовського були потомками династій і що несправедливе уживання княжих титулів з’являється з кінцем XVI в.?

Безперечно, праця д.Вольфа багато зробить для прояснення генеалогічних питань В[еликого] кн[язівства] Литовського, що знову мають не посліднє значіння для рішення декотрих питань державного й суспільного устрою тієї держави. Автор зібрав не лише друкований матеріал, але користав також і з рукописних джерел, і праця його представляє багатий звід документальних дат. Треба, одначе, зауважити, що міг би він той багатий матеріал де в чім трохи ліпше, щодо укладу своєї праці, ужити. Так, автор звичайно не робить витягів з своїх джерел, не тільки друкованих, але й невиданих, і то позбавляє читача можливості самому оцінити важність того чи іншого доводу. Іноді знову автор сам безпосередньо на перше джерело не покликується, а вказує на посередні джерела або ту чи іншу працю; як се утрудняє контролю, легко зрозуміти. Притім дуже лаконічний спосіб викладу робить часом неясним мотивування автора і не дає можливості більш свідомо прийняти його виводи, розріжнити певне від можливого.

Візьмім, наприклад, генеалогію кн[язів] Друцьких. Читаємо, що про князів Друцьких з XIII – XIV в. маємо лише уривкові відомості, ідуть звістки за Семена Друцького й Дмитра Друцького, цитата з Стрийковського; годилось вказати, що остання звістка приходить в Русько-Литовській літописі, звідки її взяв Стрийковський; автор зауважує: «Обидва ті факти належать до непевних. Більш певне, що 1339 р. кн[язь] Іван Друцький брав участь в поході татар на Смоленськ». Тут не зазначено виразно ріжницю між першими – цілком легендарними звістками й останньою – певною. Далі згадується між іншого кн[язь] Гліб Друцький, або Брянський, цитата – Карамзін, а у Карамзіна значиться, що Друцьким названо того князя в доволі баламутній повісті, і се годилось би занотувати. Говорячи про рід Михайла Друцького, автор відсилає читача до генеалогій, уложених Хмировим. В уступі про лінію молодшу тотожність Митка Зубревицького з князем Дмитром Сокирою зістається доволі непевною, автор нічим її не доводить; взагалі висловляється так маломовно, що треба добре передумати той уступ, аби зрозуміти, на чім полягає аргументація автора.

Я спинився на сім прикладі, аби вказати, як спосіб представлення утрудняє легке орієнтування для читача й користання з багатого матеріалу, зібраного автором. Правда, більш ясне і прозоре представлення речі, вигідніше уложений науковий апарат значно побільшив би розмір сієї праці, але тяжка робота, вложена в неї, варта того. У всякім разі книжка д.Вольфа стає неминучим і дуже корисним підручником в справах, що дотикаються княжих генеалогій В[еликого] кн[язівства] Литовського. Було б дуже добре, коли б шановний автор проробив би подібну роботу тепер ще й над важнішими, видатнішими родами боярськими – панськими В[еликого] кн[язівства] Литовського.

Примітки

Бартошевич Юліан (1821 – 1870) – польський історик, член Віленської археографічної комісії, автор праць «Historja pierwotna Polski» (1878-1879. – Т. I – IV), «Anna Jagiełłonka» (1882), «Szkic z dziejów koścіоła ruskiego w Polsce» (1880) та ін. (PSB. – Т. I. – S. 325 – 326). Точка зору Ю.Бартошевича про відмінність цих двох титулів подана в праці: Kniaź і książe // Dzieła Juliana Bartoszewicza. – Kraków, 1881. – Т. 10: Studia historyczne і literackie. – T. 3. – S. 382-399.

Мухлінський Антоній (1808 – 1877), сходознавець, професор Петербурзького університету, автор праць «Исследование о происхождении и состоянии литовских татар» (1857), «Zdanie sprawy о Tatarach litewskich przez jednego z tych Tatarów złożone Sulejmanowi w r. 1558» (1858) та ін. (PSB. – Т. XXII. – S. 243-244). Ю.Вольф використав другу працю А.Мухлінського [див.: Teka Wileńska. – 1858. – Т. IV. – S. 241-272; Т. V. – S. 121-179, Т. VI. – S. 139-183].

Ярошевич Юзеф (1793 – 1860) – польський правник, історик, викладач Кременецького ліцею, професор Віленського університету. Основна праця – «Obraz Litwy pod względem jej cywilizacji od czasów naj-dawniejszych do kónca XVIII w.» (1844 – 1845. – Cz. I – III). Ю.Ярошевич у цій праці навів історичну довідку про литовських татар [див.: Jaroszewicz J. Obraz Litwy… – Cz. II: Litwa w pierwszych trzech wiekach po przyjęciu wiary chrześciańskiej. – S. 80-82].

Стадницький Олександр – польський історик, дослідник волоського права та волоської колонізації північно-східних схилів Карпат, видавець джерел (Materyaly do historyi miast galicyjskich: akta lawnicze tarnopolskie, szczurowieckie, kulikowskie і źółkiewskie – Lwów, 1856). Ю.Вольф використав його працю: О wsiach tak zwanych wołoskich na północnym stoku Karpat. – Lwów, 1884.

… в книжці Линниченка про Галичину… – мається на увазі книга І.А.Линниченка «Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV-XV в.»

… про татарську колонізацію була не раз мова – ймовірно, М.Грушевський має на увазі праці О.Барбашева «Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы 1410 г.» та «Очерки литовско-русской истории XV в.: Витовт, последние двадцать лет княжения».

Константин Ольгердович (бл. 1331 – після 1386) – засновник князівського роду Чорторийських [Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. – С. 309, 318].

… московської генеалогічної статті XVI в. «Начало государей литовскихъ» – йдеться про «Родовід князів литовських», що міститься у Воскресенському літописі [див.: Полное обрание русских летописей. – СПб., 1856. – Т. VII: Воскресенская летопись. – С. 255].

… цитата з Стрийковського… – Ю.Вольф покликається на працю: Stryjkowski М. Kronika Polska… – Т. І. – S. 249, 250, 252.

… кн[язь] Гліб Друцький або Брянський… – йдеться про князя Гліба Друцького (помер після 1380), що очолював друцьку дружину в битві на Куликовому полі (Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. – С. 140). Ю.Вольф дійсно покликається на М.Карамзіна (Карамзин Н. История государства Российского. – СПб, 1843. – Т. V. – Прим. 71), але дані про цього князя містяться у Никонівському літописі (ПСРЛ. – СПб, 1897. – Т. XI: Патриаршая, или Никоновская летопись. – Ч. 3. – С. 58).

… генеалогій, уложених Хмировим… – мається на увазі генеалогічний довідник компілятивного характеру. Він був виданий у двох частинах: Алфавитно-справочный перечень государей русских и замечательных особ их крови. – СПб, 1870. – № 1 – 205; Алфавитно-справочный перечень удельных князей русских и членов царствующего дома Романовых. – СПб, 1871. – № 206 – 939. Ю.Вольф у своїй праці покликається на другу частину праці М.Д.Хмирова (Алфавитно-справочный перечень удельных князей… – № 477).

… тотожність Митка Зубревицького з князем Дмитром Сокирою зістається доволі непевною… – дослідник генеалогії князівських родин Л.Войтович, очевидно, приймає точку зору Ю.Вольфа, не додаючи до неї якоїсь додаткової інформації [Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. – С. 142].