3. Удільні князівства
Михайло Грушевський
Огляд формування В[еликого] кн[язівства] Литовського – взагалі слабша сторона праці проф. Леонтовича. В своїх студіях над князівствами, з яких складалися землі в період литовський, він перевіряє старанніше літературу джерелами, тож і недокладності стають далеко рідшими. Він, властиво, як сказано, має вислідити князівства удільні в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім і в кождій землі зазначає такі князівства. При тім означає він походження кождої князівської фамілії, її маєтності й їх долю в XIV – XVI в. Генеалогічні питання заводять його часом далеко, так що являються значні екскурси, які доволі слабо зв’язані з властивою задачею праці; такими екскурсами багата особливо глава про Волинь (с. 259 – Чорторийські, 274 – Корецькі, 333 – Збаразькі і ін.); проф. Леонтович виправдується з сього закиду в своїй другій праці («Сосл[овный] тип…») тим, що князівства ріжнились відповідно до генеалогій своїх князів: неоднакове становище й права займали Ґедиміновичі і литовські князі не з Ґедимінового дому, давні князі руські й емігранти московські; се він обіцяє вияснити в дальшім, а поки зістається непевність, щоб удалось князів на такі генеалогічно-правні категорії поділити, коли початок багатьох родів непевний або цілком невідомий.
Головними провідниками д.Л[еонтовича] в справах генеалогічних і династичних були праці Вольфа і Бонецького. Ряд поправок до його виводів в сій сфері дав д.Любавський в своїй рецензії («К вопросу…»), тож не будемо на них спинятись. Він справедливо вказав на те, що д. Леонтович не відріжняє властивих князівств від маєтностей і навіть від держав, які князям давалися на однакових правах з некнязями, а також на те, що, багато трактуючи про характер удільний тієї чи іншої волості, він не означає докладно, які, власне, ознаки характеризують княжий уділ і відріжняють від панських і боярських «вітчин» і «вислуг». Проф. Леонтович відповів на се, що се не входило в задачу сього тому, що воно прийде далі, але такі вирази, як такі-то князі, згадуються «власне, в значінні удільних князів» (с. 91), «удільне значіння такого-то уділу відновлюється» (с. 76), потребують дійсно вияснення, що таке власне «удільний князь», «удільне князівство», і екскурси в сферу князівських прав і ознак, що не раз подибуємо (напр., с. 65 – 66, 90, 129, 134 – 135 і т. ін.), вказують, що й сам автор потребу такого вияснення відчував не раз в своїй праці, хоч, може, й не досить виразно.
Щодо ознак, якими в вищезгаданих екскурсах характеризує д.Леонтович удільних князів (титул «з ласки Божої», існування прибічної ради і урядників, роздавання привілеїв, суд над місцевою людністю і т. ін.), то їх взяв під розвагу д.Любавський в своїй рецензії (с. 380 – 386) і признає, що вони не становлять типових ознак удільного князя і не відріжняють його від інших груп властителів В[еликого] князівства. Проф. Леонтович відповів на се, що «еволюцією шляхетських libertates et jura більші пани – властителі піднялися самі до «господарів», стали нарівні з князями, що не втратили, одначе, тим жадного з своїх прав» («Сословный тип…», с. 19). В сій розвідці він, одначе, не виясняє типових ознак «удільних князів», як і взагалі не спиняється над ріжними групами властительської верстви.
Тут до речі буде згадати про один документ, що уживає проф. Леонтович в своїх характеристиках удільних князів (с. 232 – 233) – розумію фундаційну грамоту Любарта 1322 р. (видану в «Архиве Ю[го]-Зап[адной] России», ч. І, т. І, № 46 і VI, № 1) – акт, що мав би дуже важне історичне значіння, якби був певний щодо автентичності. Одначе автентичним признати його неможливо: досі він зістається одиноким актом Любартового князювання на Волині до 1340 р., тимчасом як інші джерела нічим не дають про те знати; притім самий текст його вказує на пізніший час: мова значно пізніша (особливо від слів: «паки же снаднейшого ради отправованя хвалы божое»); єпископ луцький зветься луцьким і острозьким – титул пізніший; означення власті і прав єпископських, що пригадують «Устав Володимира», виразно свідчить, що грамота укладалась не в княжих, а в церковних сферах; думаю навіть, що й докладне означення меж маєтностей вказує вже на пізніші суперечки ґрунтові. Нарешті, дата недокладна: 6830 р. не був сьомим індиктом.
І ще увага. Королеву Бону д. Леонтович трактує як одну з остатніх заступниць удільного устрою. Я не буду говорити тут за її становище в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім, бо ж д.Л[еонтович] ще має далі вияснити становище удільного князя, а скажу про маєтності подільські, бо д.Л[еонтович] називає її «останнім відгомоном удільної системи на Поділлі (с. 393), уважаючи на її Барську державу. Мушу зауважити, що Барська держава кор[олеви] Бони не стоїть в жаднім зв’язку з давньою удільною системою, що Бона володіла Барщиною в записі суми (як до неї Одровонжи ) і права її комбінуються з прав державця з деякими спеціальними правами, уділеними по аналогії з старостами подільськими, – розумію право роздачі земель з записсю певних сум (див. «Барское староство…», с. 287, 291); становище кор[олеви] Бони в Барщині треба об’ясняти на ґрунті польського державного права, як воно прикладалося до Поділля.
Щоб покінчити з «Очерками…» проф. Леонтовича (по деяких спеціальних питаннях ми ще до них звернемося), треба звернути увагу ще на деякі технічні їх недостачі (почасти занотував їх вже д.Любавський в своїй рецензії). Такими з’являються екскурси, часом полемічного характеру, що хоч і зв’язані з темою, але, властиво, мали б увійти в другі відділи праці, напр., с. 188 – питання про адміністративну єдність Київської землі, с. 313 – теж про Волинську землю – що належить вже до адміністративного поділу В[еликого] кн[язівства] Литовського, якого в сій праці д.Леонтович, властиво, не трактує, або с. 210 – про умову Любарта з Казимиром. Далі, незручний спосіб цитування; замість безпосередньої цитати на джерело, знаходимо вказівки на ту чи іншу монографію, що сама по собі в тій справі нічого не дає, часом застаріла; припадкові цитати на книжку, де те чи інше питання зачіпається лише по дорозі, замість більш спеціальних оброблень, – як напр., на підтвердження того, що Клецьк був одним з головних центрів Дреговицької землі XI – XII в., цитується «Starożytna Polska» (с. 145), а в справі відділення Волинського князівства в к[інці] XI в. – Філевич (с. 205) і т. ін. Такий брак вибору в відповідних джерелах заводить часом до недокладностей, які, напр., на с. 122 читаємо, що «литовські традиції кладуть на 1460 р.» нахід Скирмунта на Полісся (цитовано Балінського), тимчасом як в «литовській традиції» (літопись, вид[ана] Нарбутом) похід сей не датовано.
Бібліографічні вказівки займають багато місця в праці проф. Леонтовича, подекуди дає він і більші реєстри бібліографічні, але тим цілковитої повноти бібліографічної не доходить, хоч подає й багато зайвого (на сей закид – про зайве – з боку д.Любавського проф. Леонтович дуже образився – «Сословный тип…», с. 14, але він правдивий). Д[обродій] Л[еонтович] не скористав з деяких новіших монографій, які безпосередньо належать до трактованих у нього питань, – напр., Любицький синодик уживає він в давнім обробленні замість нового (д.Зотова), не знайшли ми в нього розвідок д.Линниченка, що вийшли ще до виходу «Очерков…» (про літературу галицької історії, про боярську власність) , розвідки Іванова про Волинь XIV в. Нерозбірне покликування на менш відповідні праці наводить на гадку, що й література, яку д.Л[еонтович] вичисляє в бібліографічних своїх реєстрах, не простудійована ним, і то часом праці важні, а то тим більше шкода, що, власне, проф. Леонтович головну вагу кладе в своїй праці на студіювання літератури й іронізує над д.Любавським (с. 218 – 219), не зовсім справедливо, за брак такого студіювання.
Зрештою, звідна робота, яку замислив д.Леонтович, була б при сучаснім становищі науки дуже корисною. Для того ж, щоб стала вона такою, було б дуже пожаданим, аби автор переглянув її; особливо того вимагають часті, що належать до процесу сформування В[еликого] князівства. Відомості про княжі волості, зібрані старанно, залагоджують незадоволену потребу такого огляду. Для княжих генеалогій дає новий матеріал нова праця Ю.Вольфа, що могла б бути ужита при такім переробленні, тепер же генеалогічні студії д.Л[еонтовича] не мають характеру останнього слова науки.
Примітки
… праці Вольфа і Бонецького… – йдеться про праці: Wolff J. Ród Gedymina; Ejusdem. Senatorowie і dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego; Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim Księstwie Litewskim w XV і XVI wieku. – Warszawa, 1883.
… фундаційну грамоту Любарта 1322 р.… – див.: Архив ЮЗР. – К., 1859. – Ч. I. – Т. 1: Акты, относящиеся к истории православной церкви Юго-Западной России (1481 – 1596 гг.); Там само. – К., 1883. – Ч. I. – Т. 6: Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1372-1648 гг.). – С. 1-2.
… «Устав Володимира»… – церковний устав, виданий київським князем Володимиром. У ньому визначалися юрисдикція церкви у сферах сім’ї та моралі, категорії населення, суд у справах яких передавався церкві тощо [Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – К., 1998. – Т. 1: X – XVII ст. – С. 49 – 50].
… 6830 р. не був сьомим індиктом… – цього року був 5 індикт [Дашкевич Н. Заметки по истории… – С. 96].
… Одровонжи… – польський шляхетський рід, представники якого упродовж другої половини XV – початку XVI ст. володіли населеними пунктами Барщини, заставленими польськими королями за надані їм позики [див.: Грушевский М. Барское староство… – С. 46, 50 – 52].
… умову Любарта з Казимиром… – йдеться про угоду 1366 р. між польським королем Казимиром III Великим та волинським князем Любартом Гедиміновичем. Вона доповнювала договір цього ж року між Казимиром та його васалами (Коріатовичами, Юрієм Наримунтовичем), з одного боку, і Гедиміновичами, з іншого. Вона підтвердила входження більшої частини Володимирської землі до складу Польського королівства, а також визначила певну залежність Любарта від Гедиміна [Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 46 – 48].
… Starożytna Polska… – див.: Balіński M., Lipіński T. Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym і statystycznym / Wyd. Drugie poprawione і uzupełnione przez E.K.Martynowskiego. – Warszawa, 1886. – T. IV. – S. 528.
… Філевич… – див.: Филeвич И.П. Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-владимирское наследие. – С. 181.
… цитовано Балінського… – див.: Baliński M., Lipiński Т. Starożytna Polska… – Т. IV. – S. 641, 653.
… в «литовській традиції» (літопись, вид[ана] Нарбутом) похід сей не датовано… – йдеться про Хроніку Биховця, видану Т.Нарбутом.
Любецький синодик – збірник поминальних записів, молитов, звернень, укладений у Любецькому Антонієвому монастирі у XVIII ст. До нього внесено імена Гедиміновичів, що протягом останньої третини XIV ст. княжили у містах Сіверщини [Ситий І. М. Ким і коли було започатковано Любецький синодик, або останній твір Івана Щирського // Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі. – Чернігів, 1997. – С. 191 – 196]. Ф.Леонтович використав у своїй праці видання синодика [ЧОИДР. – 1871. – Кн. 2], а також працю про нього [Квашнин-Самарин Н. По поводу Любецкого синодика // ЧОИДР. – 1873. – Кн. 4. – С. 219-284]. М.Грушевський має на увазі працю російського історика Рафаїла Зотова [Зотов Р.В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – СПб, 1892; див. рецензію М.Грушевського на цю книгу: Бібліографія // ЗНТШ. – 1895. – Т. V. – С. 12 – 15].
… розвідок д.Линниченка, що вийшли ще до виходу «Очерков…»… – йдеться про праці Івана Андрійовича Линниченка: Критический обзор современной литературы по истории Галицкой Руси // ЖМНП. – 1891. – № 5. – С. 152 – 168; № 6. – С. 141 – 169; № 7. – С. 121 – 165; Юридические формы шляхетского землевладения и судьба древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV – XV в. // Юридический вестник. – 1892. – № VII/VIII. – С. 275-313. Під «Очерками…» рецензент, правдоподібно, розуміє працю I.Линниченка: Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV – XV в. – М., 1894.
Петро Іванов, історик, учень В.Б.Антоновича, автор праць «Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века» (1895), «Материалы по истории Запорожья XVIII в.» (1897). Мається на увазі перша праця П.Іванова.
… нова праця Ю.Вольфа… – див.: Wolff J. Kniaziowe litewsko-ruscy…