5. Адміністративний поділ
Михайло Грушевський
Комплекс князівств, з якого зложилась держава Русько-Литовська, уклався з часом в схему її адміністративної системи. Адміністративному поділу В[еликого] князівства присвячує другу частину своєї праці д. Любавський – «очерк» другий: «Органи загальноадміністративні в провінції й їх урядові округи» (с. 63 – 296). Особливий натиск кладе він на консерватизм державного устрою В[еликого] князівства (об’ясняючи його «браком у литовського уряду оригінальних творчих змагань в організації державній, що знову залежало від певної слабості політичної, від нерозвиненого стану народу-володаря» – с. 61); головні дільниці держави, «землі», утворилися попередніми поділами: поділ центральних земель на землю Волинську і Троцьку виходив з діархії Ольгерда і Кейстута, з поділу на волості сих двох братів; руські землі заховали те угруповання, яке подала їм їх історія в період русько-литовський, так само, як і земля Жмудська. Так само достерігає він слідів поділу на князівства в формуванні менших адміністративних округів, з яких складалися землі. Нарешті, слідить за тими одиницями адміністративними – державними волостями і приватними маєтностями, з яких складалися більші адміністративні округи.
Автор старанно зібрав історично-географічний матеріал з друкованих джерел і з давніших книг Литовської метрики. Він фіксує на сучасній мапі топографічні назвиська і групує їх в адміністративні комплекси XV – XVI в., вказуючи здебільшого їх границі. Результатом сих студій є докладна історична карта В[еликого] кн[язівства] Литовського з кінця XV і початку XVI в., де означено границі земель і велике число осад. Таким чином, ся частина праці представляє собою старанну працю по історичній географії В[еликого] кн[язівства] Литовського, якої досі цілковито бракувало.
На мою думку, вона становить найліпше оброблену й найціннішу частину праці. Вона б ще виграла, коли б автор виділив її в осібну розправу, обробив би її як студію історично-географічно, а не в служебній ролі для історії адміністрації, причім означує часом лише деякі осади того чи іншого округу, якби докладніше застановився над границями повітів (що він тепер не всюди робить, і на мапі своїй, на жаль, не означив границь менших округів, тільки землі), а також і надав їй інші рами хронологічні: обмежати студії першою чвертю XV в. нема жадної причини, і видання Першого статуту, становлячи собою епоху в історії права, в історичній географії, в поділі В[еликого] князівства ніякої границі не становить; тим часом користання з матеріалу пізнішого (XVI в.) вияснило б не одну неясну справу в сій сфері (як і сам автор часом звертається до пізніших джерел для пояснення попереднього).
Брак дат для означення адміністративних округів дає себе часто відчувати в розправі д.Л[юбавського]. За браком інших, часом доводом належності виступає поручения воєводі чи старості в справі, що належить до території тієї волості, посередництво воєводи в якійсь справі чи проханні і т. ін. А що не доведено, щоб того не міг робити воєвода чи староста в повіті, що не підлягав йому, то й на основі таких фактів можна ставляти лише гіпотези. Можна, власне, закинути автору, що він часом занадто категорично рішає такі питання, для яких має матеріал хіба до гіпотез – так, напр., на с. 122 читаємо, що до Віленського повіту належав «судя по всем признакам» Могилів, з іншими волостями, уважаючи на географічне положення й деякі побутові ознаки, що належали давніше до Вітебської землі; нижче читаємо, що аргументом належності до Вітебська для Могильова є тільки збір яловщини, що існував і тут, і там, що ж до Віленського повіту, то показується нижче (с. 125) брак безпосередніх вказівок про належність Могильова до Віленського повіту, а одинокий факт – могилівці косили сіно в Борисові, що належав до Вільна. На с. 136 до князівства Мстиславського зачислено категорично, напр., Хотимль, нижче показується, що аргумент до того – тільки географічне положення між Мглином і Мстиславом, а ще нижче (с. 137) – що се географічне положення не перешкодило Хотимлю на початку XVI в. уложитись [в] осібну від Мглина і Мстислава волость, значить могло і раніше.
Раз автор показав необережність в категоричних виводах, для читача стають вже непевними ті уступи, де він твердить про належність того чи іншого повіту чи осади, не наводячи тексту, а лише покликуючись на той чи сей лист актової книги Литовської метрики, що, на жаль, трапляється (див., напр., с. 181 – цілий реєстр «найбільш характерних» дат про Берестейський повіт: за браком текстів, при одних цитатах на Л[итовську] метрику, ся характерність пропадає цілком).
Признаючи, що в основі адміністративного поділу руських земель В[еликого] кн[язівства] Литовського лежали політичні організми долитовських часів, д.Любавський доводить, що адміністративний поділ В[еликого] князівства здебільшого (виключаючи Сіверщину) не знищив політичної єдності сих давніх організмів – місце великого, старшого князя зайняв урядник головного міста, що виконував певні функції на цілім просторі землі (с. 211, 235). Сей погляд, спеціально щодо Київщини й Волині, став objectum litis між дд. Леонтовичем і Любавським («Очерки…» і «Сословный тип…» д.Леонтовича, «К вопросу…» д.Любавського).
Проф. Леонтович пішов тут за висловленим вже раніше поглядом проф. Антоновича, що з кінцем удільного устрою в Київщині знищено й адміністративну єдність її («Монографии…», с. 246); функції київського воєводи й луцького старости на всій території землі зводить він до виконування ad hoc урядових розказів («Очерки…», с. 191, 315; «Сословный тип…», с. 10 – 11, відповідь Любавського «К вопросу…», с. 392 – 393); аргументація д.Любавського справді доволі слаба (на жаль, ще й покликується він в так неясній справі на документи недруковані, не роблячи витягів – с. 236), особливо щодо Волині; треба більше матеріалу для вияснення.
Зіставляючи, одначе, in suspenso адміністративну єдність земель на цілім просторі їх територій, треба признати, що кожда майже земля заховувала багато такого, що в’язало її в одну цілість, – такими були, поза власно центрального урядника, напр., спеціальне, монопольне право бояр на держання місцевих волостей, загальні правні норми, певна старина, властива спеціально кожній землі. Така осібність земель, спеціальні відміни їх політичного устрою і непорушне їх заховання, забезпечене обітницями центрального уряду («старини не рухаєм, новини не уводим» – головний принцип литовського уряду) дає певне право звати устрій В[еликого] кн[язівства] Литовського федеративним, як се робить д.Любавський (с. 26, 61 – 62). Проти сього терміна виступив проф. Леонтович («Очерки…», с. 119), але аргументацію свою відкладає він надалі; головний довід, який тепер він виставляє, що існування спеціальних конституцій в поодиноких землях В[еликого] кн[язівства] Литовського було результатом надання («пожалования»). Підождемо докладнішої аргументації.
Примітки
яловщина – один із видів податків, що сплачувала громада на користь господаря (великого князя). У наведеному тексті віддавали ялівку, звідки й пішла така назва. Спочатку сплачували нерегулярно, під час проїзду господаря через належний йому населений пункт. Пізніше сплата ялов-щини набула регулярного характеру і вже не залежала від відвідин чи не відвідин великим князем місця проживання сільської громади [Пичета В. Аграрная реформа Сиґизмунда-Авґуста в Литовско-Русском государстве. – М., 1917. – Ч. І: Подготовка и производство реформы. – С. 186 – 188].
… покликується він в так неясній справі на документи недруковані, не роблячи витягів – с. 236… – М.Любавський покликається на книги записів Литовської метрики (див.: Любавский М.К. Областное деление… – С. 236).
… спеціальне, монопольне право бояр на держання місцевих волостей… – йдеться про право місцевих бояр-панів на почергове хлібокормління з великокнязівських маєтностей або інших джерел державного прибутку (тивунщини, бобровщини, капщини тощо) на конкретній території [див.: Яковенко Н.М. Українська шляхта… – С. 178 – 182].