2. Територіальний устрій
Михайло Грушевський
Територіальний склад В[еликого] кн[язівства] Литовського є предметом двох праць – «Очерков…» проф. Леонтовича і «Областного деления…» д. Любавського, де він займає дві перші частини, чи «очерки»; обидва попереду дають короткий огляд сформування, себто прилучення поодиноких земель до В[еликого] князівства, потім – складових частей кождої землі; тут, одначе, ріжниця – проф. Леонтович спеціально зайнявся княжими «дільницями», опустивши адміністраційний поділ, д-р Любавський звернув увагу на останній, далеко менш даючи місця волостям князівським і панським.
Проф. Леонтович розпочинає свою працю коротким загальним оглядом сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського і переходить до прилучення руських земель; схарактеризувавши загально сей процес, він потім вертається ще до нього в главах, присвячених поодиноким землям. В сій справі користав він переважно з літератури сього предмета, а хоч в ній мав він добрих провідників, та метода роботи – йти за готовими виводами, не перевіряючи їх джерелами, яку ми помічаємо тут, як і по деяких інших частях праці проф. Леонтовича, – частенько приводить його до недокладностей і помилок, тим більше, що тут приходять ще часом і недогляди. Так, на с. 17, напр., читаємо, що «вся політична й громадська діяльність давніх литвинів обмежалась тісними границями незначних сільських волостей і громад» (пор. с. 40) – такий погляд ледве чи можна повторяти за проф. Антоновичем і в такій категоричній формі, уважаючи на факти, наведені проф. Дашкевичем (с. 10 і далі): факти союзів литовських громад і князів, певної солідарності їх починаються з початком наших відомостей про політичне життя литовських народів, а про попередні часи не можна казати за браком відомостей. Вже під р. 1215 Іпатської літописі знаходимо ми вказівки на існування якоїсь гегемонії між литовськими князями, а династичні зв’язки, про які маємо звістки з самого початку XIII в., очевидно вказують на політику, що переходила за межі поодиноких волостей.
На с. 18 читаємо, що «литовські традиції надають Рингольду підбиття деяких дрібних володарів литовських волостей, а також сусідніх руських земель» – тут стільки помилки, що така роля Рингольда є догадкою ученого («Монографии…» В.Антоновича, с. 24), бо в традиції литовській князівство литовське існує ще до нього, а прилучення руських земель починається з Єрдивила (Літопись, вид[ана] Нарбутом, с. 4), а Рингольду надається лише побіда над Святославом київським і іншими (с. 67), так що нема жадної певної причини надавати Рингольду якусь спеціальну ролю в утворенні Литовського князівства. На с. 36 про початки сполучення за Рингольда у д. Л[еонтовича] говориться вже категорично. Зате на тій же с. 18, трохи нижче факту дається колорит догадки: «Витень і Ґедимін, як думають, сини Путувера» (с. 18).
На с. 41 д.Л[еонтович] категорично говорить про «збирателів Литовської землі, що робили в сім напрямі незалежно від князів роду Миндовга (Мингайло, Скирмунт)» і цитує проф. Антоновича (с. 23), але в того читаєм зміст літописних легенд, що закінчується словами: «Звісно, й сі відомості, навіть в такій простішій формі, не можуть уважатись певними в деталях і варті уваги як свідоцтво пізньої традиції, яка вказує, що в половині XIII в. був загальний рух багатьох литовських вождів на Русь», – а проф. Дашкевич навіть і такого значіння за тими легендами не признав («Заметки», с. 21). На с. 55 д.Л[еонтович] говорить: «В літописях є вказівка про існування осібного Дрогицького князівства», цитуючи д.Андріяшева («Очерк ист[ории] Волын[ской] з[емли]», с. 46), але д.Андріяшев покликується тут лише на Татищева і Кадлубка, бо в літописях про те нема нічого. На с. 122 читаємо: «Безпосередня («прямая») залежність Полісся від Литви почалась вже за Миндовга й закінчилася за Гедиміна переміною в головних волостях руських удільних князів литовськими», – цитовано Антоновича (с. 25), у того сказано, що «пинські князі признавали зверхність Миндовга». В Іпатській літоп[исі] (с. 543), що є тут джерелом, сказано лише, що князі пинські під час боротьби Данила з Миндовгом «имѣяху лесть» і що Данило лише силоміць примусив їх взять участь в поході. Та таке становище просто могло бути результатом географічного положення Пинщини між двома дужими сусідами, без всякої належності до Миндовгової держави. Та й в самого д.Л[еонтовича] на с. 206 вже читаємо, що о полов[ині] XIII в. «зміцнився вплив волинських князів в Турово-Пинськім князівстві». Для Турово-Пинської землі моментом, з якого можна напевно говорити про її належність до В[еликого] кн[язівства] Литовського, є надання її Наримунту, що невідомо, коли сталося, так що коли д.Леонтович на с. 124, за Вольфом, кладе його на р. 1318, то се не більше, як комбінація, що не має жадної міцної підвалини – лише легенда про Гедимінів похід на Волинь і Київщину.
Я не буду спинятись на дрібних недоглядах, lapsus calami [Напр., с. 71 (поділ дреговичів на землі – князівства Пинське і Туровське в XI в.), 84 (Товтивіл), 96 (Ізяслав), 272 (idem), 317 (p. 1383, пор. с. 374), 324 (Стожок – не належить до найдавніших осад, бо відомий з кінцем XIII в.) і т. ін.], які випадало б поправити в corrigenda, зауважу ще дещо важніше. Так, на с. 76 читаємо, що Слонім стає осібним князівством з к[інця] XIII в., коли Ґедимін дав Слонім з Керновом Монвіду. Тим часом виступає він, як князівство, й перед тим, бо під р. 1281 стрічаємо Василька Вослонімського: хоч, може, тоді був він князем титулярним, то все таке значить, що до того князівство те існувало. Так само проминено князівство Волковійське (кн[язь] Гліб під р. 1260). Що ж до князювання Монвіда з к[інця] XIII в., то на се нема жадних вказівок, бо не знаєм нічого за тодішні волості Гедиміна. Так само без жадної підстави на с. 92 говориться, що Мінськ прилучено остаточно за Витеня, коло 1300 p.; terminus non post quem – та й то доволі хиткий – згадка за Гедимінового посла кн[язя] Василя мінського під р. 1326.
Про Київ д.Л[еонтович] висловляється так, ніби він від р. 1202 і до татарського находу належав до галицько-волинських князів, відділився від Волині «за ближчих наступників Данила» (с. 206 – 207), а після Батиєвого находу Київською землею, як і давніше, правили руські князі за ханськими ярликами (с. 183). За відповіддю й поправками відсилаю читача до IV і VI глав своєї книжки про Київ; тут тільки зауважу, що д.Л[еонтович] нещасливо полемізує (с. 183) з Стадницьким, не зрозумівши добре ані його слів, ані тексту літописі, де натякається, що давніше Литва платила дань князям руським, а Ольгерд підбив сю Русь собі, як то й Стадницький толкує.
На с. 349 д.Л[еонтович] висловляє здогад, що разом з болоховцями виступав галицький Звягель, а не той, що на Случі; але з тексту Іпат[ської] л[ітописі] (с. 555 – 556) зовсім ясно, що се Звягель на Случі (в сусідстві Корця – там мало зійтися з Данилом військо Миндовга); на с. 349 д.Л[еонтович] каже: «На вільній території Пониззя були теж інші колонії – Возвягляни, Сємоць, Потетерев’я…», – се хіба лише lapsus linguae (Потетерев’я на Пониззі).
Щоб не протягати своїх уваг, закінчимо ще парою заміток про Поділля. На с. 360 д.Л[еонтович] говорить, що «Казимир р. 1349 заволодів літописним Пониззям», – і далі: «Разом з Пониззям, що було західною окраїною Подільської з[емлі] (на схід від р.Стрипи… до Серету), прилучив до Польщі Казимир також інші окраїнні волості Західного Поділля – Теребовль і Стінку». Передовсім Пониззям звано Подністров’я не тільки до Серету, як то видко з Іпат[ської] л[ітописі] (с. 525), де Бакота виступає на Пониззі, і тим підтверджується звичайний погляд на нього як на цілу південно-східну окраїну Галичини, значить до Калюса (Іпат[ська літопись] с. 527). Про завоювання сього всього краю Казимиром ми не маємо найменших дат; є тільки вказівка про Теребовль і Стінку в наданні Снитку з р. 1395 . Стінка нам невідома (Стінка в Злочівськім, вказана в «Archiwum Sanguszków» і прийнята д.Л[еонтовичем], ледве чи підійде сюди, задалеко на схід; д.Л[еонтович] говорить ще, що Szczenca згадується в умові з р. 1366, але се, мабуть, lapsus calami), зістається Теребовль – він з своїм повітом пізніше займав посередню ролю між Галичиною і Поділлям і звичайно зачислявся до першої; з того можна вивести, що подільські анекси Казимира не включалися в границі пізнішої Подільської землі.
На с. 377 проф. Леонтович полемізує з «недавно висловленою доволі сміливою гіпотезою» – висловленою у д.Любавського гадкою, що Поділля дано було Снитку як земля литовська, а не польська, – звучи її «історичною фата-морґана». Проф. Леонтович, звісно, може згоджуватись з тим поглядом чи ні, але зауважу, що він не так недавній, бо висловив його ще Каро («Geschichte Polens», III, p. 202 – 203), а прийняли, окрім Смольки, про якого згадує д.Л[еонтович], ще В[ладимирський]-Буданов («Население…», с. 80), Барбашев («Витовт», с. 147). Думка ся й не так абсурдна (див. «Барское староство», с. 22) і Ягайло не потрібував бути доконче ідіотом, як висловляється д-р Ан.Левицький, а на його покликується проф. Леонтович, щоб дати Спитку Поділля як землю литовську, бо певне, що в руках Спитка була вона безпечнішою, як у Витовта. Але доволі про се.
Переходячи до праці д[обродія] Любавського, зауважимо, що історії сформування Русько-Литовської держави дано тут далеко менше місця («Очерки…», І, с. 23 – 60); автор перевіряє виводи літератури джерелами і на сих будує свій огляд, тож і недокладностей тут ми не знаходимо. Можна зауважити хіба, що, оповідаючи про боротьбу за Волинь в р. 1370 – 1382, він проминає похід Людовика 1377 p., через що й не дається читачеві докладного розуміння тієї справи (с. 39), так само в оповіданні Поділля проминено боротьбу р. 1433 – 1443 і говориться лише про дипломатичні суперечки (с. 59 – 60). На с. 48 lapsus linquae про прилучення до Литви т. зв. верховських князівств: виходить, ніби прилучено було їх за Ольгерда, тимчасом, як на с. 48 і далі докладно означено часи їх прилучення.
За історію галицько-волинської спадщини (с. 39) д.Любавський дістав нотацію від проф. Леонтовича («Очерки…», с. 218, 226); закинути треба справді категоричний тон в справах гіпотетичних, суперечних. Ще одна увага – в новіших розправах про польсько-литовську боротьбу XIV в., де іде мова про трактат 1366 р., покликуються, за Філевичем, на зміст її, поданий в «Скарбці» Даниловича (№ 432) , тимчасом як є й текст її in extenso, виданий д[обродієм] Чучинським в «Kwartalnik’y historyczny’м (1890, III), – на се було вказано вже в моїй книжці про Київщину (с. 48).
Годиться зауважити, що обидва дослідники згоджуються в своїх поглядах на процес сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського – обоє підкреслюють його добровільний характер. Се, звісно, не новина – такий погляд стрічаємо й у попередніх дослідників. Особливо на се кладе натиск проф. Леонтович: «Піддавання їх власті литовських князів творилося не підбиванням, а «приязню», з усього видно – при помочі самої ж людності, що бачила в литовських вождях оборонців (принаймні в перших часах, до зближення Литви з Польщею) спокійного розвою її внутрішнього життя» («Очерки…», с. 30; «Областное дел[ение]…», с. 27; «К вопросу…», с. 377 – 378). Тут проф. Леонтович розтягає те, що ми бачимо на Поділлі, на інші землі. Нічого не можна сказати принципіально против такого погляду, безперечно – в Литві була атракційна сила для руських земель, тільки в переведенні сього погляду треба ухилятись від натягань і виставляння гіпотез в формі фактів – такий характер, одначе, мають виводи про добровільне прилучення Пинщини (с. 23, пор. с. 123), Берестейщини (с. 123, пор. с. 23) [Спочатку д.Л[еонтови]ч за Андріяшевим висловляє здогад, що Берестейщину прилучено без боротьби з людністю, на с. 123 опираючись на се, вже ніби на факт, д.Л[еонтович] припускає такі ж відносини до завоювання литовського у людності поліської; текст Стрийковського, на який покликується тут автор, не помагає нічого], почасти й Брянщини. Жалувати треба також, що ніхто не застановився над питанням, в чому та атракційна сила полягала, а притім не зауважив на факти громадського руху проти князів в XIII в. Д[обродій] Любавський, правда, в недавній рецензії на працю Каманіна («Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения]», 1895, VII, с. 229) заявив, що він не признає такого факту, але замовчати, хоч би не згоджуючись, в студіях над утворенням Литовської держави його не годилось.
Примітки
… дві перші частини, чи «очерки»… – йдеться про наступні частини праці М.Любавського: Очерк І. Происхождение областного деления и федеративный характер Литовско-Русского государства (С. 1 – 62); Очерк ІІ. Органы общего управления в областях и их правительственные округа (С. 63 – 296).
… такий погляд ледве чи можна повторяти за проф. Антоновичем… – точка зору, про яку йдеться в рецензії, була висловлена В.Б.Антоновичем у праці: Очерк истории Вел[икого] княжества Литовского до смерти в[еликого] к[иязя] Ольгерда // Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885. – Т. 1. – С. 9 – 16 (тут і надалі вказуються видання, використані рецензентами).
… уважаючи на факти, наведені проф. Дашкевичем… – автор має на увазі критику позиції В.Антоновича, подану М.Дашкевичем у праці: Заметки по истории Литовско-Русского государства. – К., 1885. – С. 10 – 12. Слід зауважити, що В.Антонович частково врахував зауваження М.Дашкевича, висловлені ним у рецензії [Литовско-Русское государство, условия его возникновения и причины упадка // Университетские известия. – 1882. – № 3 – 5, 8 – 10; 1883. № 4] на перше видання праці В.Антоновича, але цілковито з ним не погодився (див. про це: Антонович В.Б. Очерк истории… – С. 3).
Вже під p. 1215 Іпатської літописі знаходимо ми вказівки на існування якоїсь гегемонії між литовськими князями… – Іпатський літопис згадує про посольство литовських князів до великої княгині Романової та її синів Данила і Василька; серед литовських князів вже вирізняються «старші» [див.: Полное собрание русских летописей. – М., 1998. – Т. 2: Ипатиевская летопись. – С. 735-736].
Рингольд – князь новогрудський (кінець XIII ст.). Його вважають останнім нащадком Єрдивила-Скирмунта, жемайтського князя початку XIII ст. [Войтович Л. Князівські династії Східної Європи… – С. 289]
Єрдивил-Скирмунт (помер після 1219) – князь жемайтський, сестрич Миндовга (Там само. – С. 287).
Нарбут Теодор (1784 – 1864) – військовий інженер, археолог, історик Литви. Найбільш значною його працею стали 9 томів під назвою «Dzieje starożytne narodu litewskiego» (1835 – 1841). Видавав також джерела, зокрема літописи (PSB. – Т. XXII. – S. 537 – 539). Тут М.Грушевський покликається на видану Т.Нарбутом Хроніку Биховця [див.: Kronika Litewska // Narbutt T. Pomniki do dziejów litewskich. Pod względem historycznym, dyplomatycznym, geograficznym, statystycznym, obyczajowym, orcheograhcznym і t.p. Z różnych rękopisnych lub rzadkich wydań dziejopisów tudzież dyplomatów і dalszych zabytków przeszłości odkrytych w archiwach tajnych królewskich, tudzież w archiwach ryskich і innych krajowych. – Wilno, 1846. – S. 4].
Витень – великий князь литовський (бл. 1295 – † 1315). Міг бути сином одного з братів Тройдена [Войтович Л. Князівські династії Східної Європи… – С. 289].
Ґедимін (бл. 1275 – 11341) – великий князь литовський (1316 – 1341). Його походження неясне. Документи хрестоносців називають його братом Витеня (Там само). Пукувер (Будивид) – великий князь литовський (перед 1282 – f бл. 1295). Ряд вчених (Ю.Пузина, В.Пашуто) вважали його батьком Витеня та Ґедиміна (Там само. – С. 285).
Миндовг (помер 1263) – князь Аукшайтії (перед 1219 – кінець 1230-х), великий князь литовський (з кінця 1230-х), король (з 1251) (Там само. – С. 283).
…Мингайло… – сучасні генеалогічні дослідження знають Гінвіла-Бориса Мингайловича – полоцького князя середини XIII ст. (Там само. – С. 284).
… Скирмунт… – ймовірно, йдеться про Єрдивила-Скирмунта – див. прим. вище.
… цитує проф. Антоновича… – Ф.Леонтович цитує працю В.Б.Антоновича «Очерк истории Вел[икого] княжества Литовского…».
Андріяшев Олександр (1863 – 1932) – історик, автор праць «Очерк истории Волынской земли с XIV в.» (1887), «Нарис історії колонізації Київської землі до кінця 15 в.» (1926) та ін. (Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 46).
Татищев Василь Микитович (1686 – 1750) – російський державний діяч, історик. Основна праця – «История Российская» в 7 томах (Шапиро А.Л. Историография с древнейших времен до 1917 года. – М., 1993. – С. 165 – 188). О.Андріяшев покликається на працю В.М.Татищева (див.: Татищев В.Н. История российская с самых древнейших времен. – М., 1784. – Кн. III. – С. 247).
Кадлубек Віцентій (1160 – 1223) – польський хроніст, краківський єпископ (1207 – 1218), з 1218 р. до смерті – монах Цистеріансько-го монастиря у Єнджейові. Автор «Хроніки», в якій висвітлює історію Польщі до 1202 р. (Щавелева Н.И. Польские латиноязычные средневековые источники. – М., 1990. – С. 76 – 83). О.Андріяшев покликається на «Хроніку» (див.: Magistri Vincentii episcopi Cracoviensis Chronica Polonorum / Ed. A.Bielowski // Monumenta Poloniae Historica. – Lwów, 1872. – T. II. – S. 390, 397-398).
В Іпатській літоп[исі]… – М.Грушевський покликається на видання: Летопись по Ипатскому списку. Издание Археографической комиссии / Ред. С.Н.Палаузов. – СПб, 1871.
Вольф Юзеф (1854 – 1900) – польський історик-генеалог, автор праць «Ród Gedymina» (1876), «Senatorowie і dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386 – 1795» (1885), «Kniaziowe Litewsko-Ruscy od końca czternastego wieku» (1895). Ф.Леонтович у своїй книзі цитує працю «Ród Gedymina».
272 (idem) – Ф.Леонтович пише тут не про Ізяслава, а про Мстислава Ізяславовича.
Монивід (Монвід) Ґедимінович (помер після 1339) – князь керновський і слонімський (Войтович Л. Князівські династії Східної Європи… – С. 294).
Василько Романович (1256 – 1260 – поч. XIV ст.) – слонімський князь (1281 – після 1282), можливо, острозький князь на поч. XIV ст. (Там само. – С. 229). Цього князя згадує Іпатський літопис (див.: Полное собрание… – Т. 2. – С. 884; Літопис Руський… – С. 435).
… князівство Волковійське (кн[язь]Гліб під p. 1260)… – Волковійське князівство з’явилося після татарської навали. Князь Гліб (помер після 1260) згадується у Іпатському літописі під 1256, 1258 pp. Був у споріднених стосунках з Романом Даниловичем (Руський літопис… – С. 414, 420, 433).
… своєї книжки про Київ – М.Грушевський має на увазі книгу «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV в.» (1891).
Стадницький Казімеж (1808 – 1886) – польський історик, автор праць «Bracia Władysława Jagiełły» (1867), «Synowie Gedymina» (1875) та ін. Ф.Леонтович цитує першу працю К.Стадницького.
… є тільки вказівка про Теребовль і Стінку в наданні Спитку з р. 1395 – цей документ неодноразово друкувався. Зокрема, див.: Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366 – 1506 / Wyd. Z.Luba-Radzimiński, P.Skobelski, B.Gorczak. – S. 18 – 19.
… «Archiwum Sanguszków»… – серійне джерельне видання (повну назву див. вище), що видавалося Зигмунтом Люба-Радзімінським, Броніславом Горчаком за участі знавця кириличної палеографії Петра Скобельського. Протягом 1887-1910 pp. вийшло друком 7 томів цього видання [Ковальский Н.П. Источниковедение истории Украины XVI – первой половины XVII века. – Днепропетровск, 1978. – Ч. 3: Характеристика публикаций источников на иностранных языках. – С. 39 – 47].
… висловленою у д.Любавського гадкою… – див.: Любавский М.К. Областное деление… – С. 57 – 58.
Каро Якоб (1835-1924) – німецький історик, виходець з єврейської родини, що мешкала в Польщі. Основна праця – «Geschichte Polens» (1863 – 1888) – висвітлює події 1300 – 1506 pp. (PSB. – Т. III. – S. 204 – 205). М.Грушевський у рецензії посилається на працю: Caro J. Geschichte Polens. – Gotha, 1869. – Dritter Theil 1386 – 1430. – S. 202 – 203.
Смолька Станіслав (1854 – 1924) – польський історик, представник краківської історичної школи, автор праці «Mieszko Stary і jego wiek» (1881); (Barycz H. Stanisław Smolka w życiu і w nauce. – Kraków, 1975). У даному випадку йдеться про його працю: Witold pod Grunwaldem // Smolka S. Szkice historyczne. Serya pierwsza. – Warszawa, 1882. – S. 49).
… ще В[ладимирський]-Буданов («Население… «, с. 80)… – М.Грушевський має на увазі працю М.Владимирського-Буданова: Население Юго-Западной России от половины XIII до половины XV века // Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. VII. – Т. 1. – С. 80.
Барбашев Олександр Іполитович (1858 – рік смерті невідомий) – російський історик, автор праць «Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы 1410 г.» (1885), «Очерки литовско-русской истории XV в.: Витовт, последние двадцать лет княжения» (1891). У даному випадку М.Грушевський має на увазі працю «Витовт и его политика…»
… (див. «Барское староство…», с. 22)… – рецензент посилається на свою працю: Барское староство. – К., 1894. – С. 22.
Лeвицький Анатоль (1841 – 1899) – польський історик українського походження, проф. Краківського університету, автор праць «Wstąpienie nа tron Kazimierza Jagiełłończyka», «Powstanie Świdrigiełły» та ін. (PSB. – Т. XVII. – S. 224 – 225). Вказана думка була висловлена А.Левицьким у праці: Powstanie Świdrigiełły // Rozprawy Wydziału Historyczno-Filozoficznego Akademii Umiejętności. – Kraków, 1892. – T. XXIX. – S. 419.
… похід Людовика 1377 p. – йдеться про похід 1377 p. польського короля Людовіка Угорського (1370 – 1382) на Волинь, у результаті якого йому вдалося захопити Західну Волинь (Холм і Белз) [Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси… – С. 52].
… в оповіданні Поділля проминено боротьбу p. 1433 – 1443… – мається на увазі збройна і дипломатична боротьба, що точилася у вказаний період між польською стороною та прихильниками Свидригайла навколо Поділля, у першу чергу Східного, оскільки Західне ще 1430 р. було окуповане поляками [Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К., 1998. – С. 112-118].
Філевич Іван Порфирійович (1856 – 1913) – російський історик, професор Варшавського університету, автор праць «Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-владимирское наследие: Исторические очерки» (1890), «История древней Руси. – Т. 1: Территория и население» (1896). Ф.Леонтович використав у випадку, аналізованому М.Грушевським, фрагмент першої роботи, що початково друкувалася у науковій періодиці (див.: ЖМНП. – 1889. – № 11. – С. 105).
Данилович Ігнатій (1787 – 1843) – правник, історик, професор Віленського і Харківського університетів. Автор праць «Rzut ока nа zakłady dobroczynne w krajach dawnej Polski і nа jej w tym przedmiocie prawodawstwo» (1820 – 1821), «O kronikach litewskich» (1839). Великі заслуги належать І.Даниловичу в справі видання джерел з історії Великого князівства Литовського (PSB. – Т. IV. – S. 412 – 414). Одним із таких джерельних видань був «Скарбець», який згадує рецензент [див.: Daniłowicz І. Skarbec diplomatów papiezkich, cesarskich, królewskich, książęcych, uchwał narodowych, postanowień różnych władz і urzędów posługuiących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej і ościennych im krajów. – Wilno, 1860. – S. 210 – 211].
… текст її in extenso, виданий д[обродієм] Чучинським в «Kwartalnik’y historyczny’м» (1890, III) – див.: Traktat książąt litewskich z Kazimierzem Wielkim z roku 1366 / Podał A.Czuczyński // Kwartalnik Historyczny. – 1890. – Rocz. IV. – Zesz. III. – S. 513-515.
Спочатку д.Л[еонтови]ч за Андріяшевим… – Ф.Леонтович покликається на працю: Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли… – С. 95.
Стрийковський Мацей (1547 – перед 1593) – польський хроніст, поет, автор праць «Kronika Polska, Litewska, Źmódska у wszystkiej Rusi…» (1582), «О początkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich і domowych sławnego narodu litewskiego, żemojdzkiego і ruskiego…» (1978) ( Wojtkowiak Z. Maciej Stryjkowski – dziejopis Wielkiego Księstwa Litewskiego: Kalendarium życia і działalności. – Poznań, 1990). Ф.Леонтович у цьому випадку використав працю М.Стрийковського: Kronika polska, litewska, żmódzka і wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. Wydanie nowe, będące dokładnem powtorzeniem wydania pierwolnego królewskiego z roku 1582, poprzedzone wiadomością, о życiu і pismach Stryjkowskiego przez Mikołaja Malinowskiego, oraz rozprawa о latopiscach ruskich przez Daniłowicza pomnożona przedrukiem dzieł pomniejszych Stryjkowskiego według pierwotnych wydań. – Warszawa, 1846. – T. I. – S. 381-382.
… Д[обродій] Любавський… в недавній рецензії на працю Каманіна… – див.: Любавский М.К. Начальная история малорусского казачества. По поводу труда И.Каманина: К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого. – Киев, 1894 (Оттиск из VIII кн. «Чтений в Обществе Нестора Летописца») // ЖМНП. – 1895. – Ч. 300. – С. 217-244.