Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

6. Адміністративна термінологія

Михайло Грушевський

Друга точка, де д.Любавський виступив против давніше висловлених поглядів, – се значіння ріжних термінів, які прикладалися до адміністративних округів і їх урядників в В[еликому] князівстві. Проф[есори] Антонович і Бершадський були того погляду, що урядники ріжних категорій (воєводи, старости, намісники) не ріжнились кругом своїх компетенцій. Д[обродій] Любавський задивляється на справу інакше, він розріжняє компетенції воєвод і старост від компетенцій інших урядників (намісників, державців etc.). Виясненню історії адміністративних термінів і їх значіння присвячені перші глави другої частини, вияснення компетенцій тих урядників подається в третій і четвертій.

Д[обродій] Любавський зібрав багатий арсенал доводів на доказ того, що терміни «волость», «держава», «повіт» не мали технічного, сталого значіння; «повіт» так і зістався при тім значінні. Щодо «волості» і «держави», то перше з часом мало прикладатись до громад підданських, держава – до округів намісників-державців; се останнє, одначе, доволі неясним зостається у автора. Щодо назв урядників, то зібраний автором документальний матеріал показує, що термінологія мінялася з часом, і то без перемін в функціях – давні терміни «намісника» й «тивуна» з часом здебільшого заміняють назвами – «державця» і «старости», що переважають в XVI в.; одні й ті ж урядники часом називаються «державцею», часом «старостою»; «державця» ж, окрім спеціального терміна для тих намісників, що не мали титулу старости, взагалі означав всякого урядника, що держав певний округ.

«Таким чином, – закінчує автор, – запровадження нових назв – «староста», «воєвода» і «державця» було викликано потребою відріжнити особливими назвами ріжних щодо компетенції власті й великості своїх округів великокняжих урядників» (с. 70).

Але сей пункт не вияснений в нього й викликає багато непевностей – як ми бачимо, що в протягу якогось часу promiscue прикладаються до певного урядника титули намісника й державці, то коли нарешті термін «державці» бере перевагу – чи означає се розширення компетенцій? Так само – коли назва «намісника»=«державці» замінюється назвою «старости» або «воєводи»? Ледве, се не відповідає й консервативній тенденції В[еликого] князівства, не погоджується й з тим ваганням в термінології, з тим, що терміни сі («державці», «старости») прив’язані до певного часу, коли витісняють попередні – та й не відразу. Очевидно, круг компетенцій зіставався той самий, чи сього року урядника названо в в[елико]князівськім листі старостою, другого року – державцею, а третього року – старостою. Здається, що й вищенаведені слова д. Любавського мають таке значіння – що певні ріжниці компетенцій існували і були з часом відріжнені тільки тією термінологією, а далі ми дійсно читаємо, що «ся переміна назви (в старост) не зв’язана була з перемінами в їх урядовому значінні, переміни йшли поза тим і незалежно від того переіменування» (с. 291).

Те ж саме ми читаємо й про воєвод (с. 292), напр.: «Щодо головних намісників земель Київської, Полоцької й Вітебської ідея польського воєводи лише зміцнила й уформувала те значіння, яке й без того перейшло до них, спадщиною від удільних князів». Але, може, нарешті сі ріжниці компетенцій визначилися в ріжниці термінології, так що від неї виходячи, ми можемо класифікувати намісництва й держави щодо компетенцій? Теж ледве, бо такої консеквенції в державній системі литовській не примітно, процес переіменування тягнувся сотки літ, і нові воєводства і староства з’являються одно по одному з першої половини XV до другої XVI в.

Справа представляється так, що загальний, безхарактерний термін «намісника» в XVI в. заміняється подібним же терміном «державці», а поруч з тим поодинокі намісництва-держави для визначності дістають назви «староств» і «воєводств», дістають з ріжних причин і без консеквенції – бо в деяких такий титул був лише номінальним (сам автор підкреслює се щодо новгородського воєводи), в інших землях воєводу заміняв староста (в Жмуді, як думає д.Любавський, і на Волині), ролі старост і воєвод з’являлись не скрізь однаковими, хоч справді здебільшого прикладались до намісництв-держав з більшими компетенціями. Коли так, то для вияснення адміністративної організації, очевидно, треба застановитись над кождим округом, кождою землею і постаратись вияснити компетенції центральних урядників і відносини їх до місцевих (в тій же землі). Тимчасом автор робить се тільки побіжно в другій часті своєї праці, а далі поділяє компетенції намісників-державців і старост-воєвод і розглядає діяльність кождої групи так, як би вже були зсумовані ознаки сієї другої категорії і вияснене стале повторення типових ознак у всіх урядників сієї категорії. Того, одначе, нема.

Є ще одна вада в способі оброблення сієї теми: в часті третій («Склад громади в повітах намісників-державців і урядова діяльність їх ) автор оглядає діяльність намісників-державців в границях свого повіту, безпосередньо йому підлеглого: організація й експлуатація господарства в[елико]князівського, збір податків з людності селянської й служебної, організація й контроля селянського господарства; компетенції військові й судові. А, як і старости, і воєводи в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім (виключаючи воєводу підляського) заразом мали повіти, що безпосередньо їм підлягали, то в сім огляді зібрано матеріал і про діяльність старост і воєвод в районі свого повіту. Потім приходить четверта частина – «Урядова діяльність і значіння в областях воєвод і старост», де знову повторяється про їх діяльність в повітах, при частих відсиланнях до попереднього (с. 766 – 829).

Далі (с. 852 – 878) йде мова про спеціальні компетенції воєводського й старостинського уряду, компетенції, що не обмежувалися безпосередньо підвладними повітами, а розтягалися й на повіти інших намісників-державців, що сиділи в пригородах сієї землі; такими компетенціями д.Любавський уважає: старости-воєводи мали військову власть над цілою землею, збираючи на «пописи» всю обов’язану до служби людність з повітів і більших маєтностей, що не входили в склад повітів; вони брали участь в організації служебної (шляхетської) верстви, себто в роздачах маєтностей; вони мали юрисдикцію поза своїми повітами: до них могла звертатися повітова людність, минаючи своїх намісників-державців, їх же юрисдикції підлягали князі й пани, на яких не розтягалася юрисдикція намісників-державців.

На жаль, матеріал, зібраний для сієї справи, дуже бідний, що часом лише натякає на ті функції, не даючи виразного свідоцтва. Тож і компетенції воєвод-старост за границями свого повіту (виключаючи контролі «пописів») представляються неясно. Я згадував вже, що проф. Леонтович вертається до старого погляду на воєвод-старост, що вони не мали ніяких компетенцій за границями своїх повітів, зводячи наведені д.Любавським факти до поручень ad hoc і кладучи натиск на безпосередню підвладність зарівно намісників-державців, як і воєвод-старост, в[еликому] князю, на брак посередніх інстанцій і на необов’язковий характер юрисдикції воєвод-старост для князів і панів («Очерки…», с. 190; «Сословный тип…», с. 10).


Примітки

Проф[есори] Антонович і Бершадський були того погляду – див.: Антонович В. Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие // Монографии по истории Западной и Юго-Западной Руси. – Т. 1. – С. 246; Бершадский С.А. Литовские евреи. История их юридического и общественного положення в Литве от Витовта до Люблинской унии (1388-1569 г.) – СПб, 1883. – С. 296.

«Очерки…», с. 190… – про це Ф.Леонтович пише в іншому місці: «Очерки…» – С. 191-193.