Землячок
Михайло Грушевський
Я перейшов до ресторанного вагону й опинився за одним столиком з якимсь панком досить неясного віку і трохи дивних, напружених манер у всій поставі, рухах і мові. Він заговорив до мене по-російськи. Я відповів йому, і радий, що знайшов компатріота, він пустився мені поясняти, що він в перший раз їде за границю, й розпитувати про все і вся.
– Ви русскій? – спитав він мене слідом.
– Я українець.
Він трохи невірно подивився на мене і згодом сказав:
– Я теж малорос, харківець, Харківського університету, і походжу з старої малоросійської родини; мої предки були полковники. Але я почуваю себе русским, і українофілів у Харкові є малесенька крапелька, яка не має ніякого значення в житті. В Києві їх трохи більше, але се теж тільки маленький гурток, без усякого значення.
– Може, й не так без значення?
– В кождім разі все се українофільство не має ніякої будучності, і Україна зіллється дуже скоро з Росією без останку.
– Такі, як ви, малороси, робите дуже лиху прислугу і Україні, й Росії, підтримуючи такі гадки, а перед усім ілюзію, буцімто ви представляєте собою українську суспільність, яка нічого не хоче, нічого не потребує й якої вся програма існування вичерпується тим, щоб якнайскорше розпуститися в російськім морі.
Сі слова панка зачепили. Він почав говорити про державні інтереси Росії, її сили й могутності. Я запитав, чи він служащий, і довідався, що він служив офіцером, а тепер служить товаришем прокурора в воєннім суді. На моє пожалування, що він вибрав собі сю службу під теперішній час, він пустився в пояснення:
– Се було б непатріотично – кидати державу під таку тяжку хвилю, коли вона бореться з внутрішнім ворогом й потрібує якраз вірних, відданих, на все готових для неї слуг.
І нарешті, на мої замітки з образою в голосі додав:
– Чи я роблю се для кар’єри, чи для ордену? Я тепер маю, положім, чин полковника, і по якімсь часі можу бути генералом, але ж у сім для мене нема нічого незвичайного – по свому походженню я маю моральне право на найвищі уряди, бо мої предки належали до вищої козацької старшини.
Я помовчав, і по сій досить неприємній павзі потомок харківських старшин пустився в більш ліберальнім напрямі.
– Моя особиста гадка, що кару смерті треба було б замінити карою на тілі. Се було б дуже добрим способом на сю революціонну екзальтацію: тілесна кара зараз зняла б з них сяєво мучеництва.
Я спитав його, чи він пригадує собі епізод, як генерал Ковальов без суду і права казав своїм козакам вибити різками доктора Забусова, і спитав, чи вважає, що доктор Забусов був осоромлений сею екзекуцією і позбавлений «ореолу» горожанина й ідейного чоловіка?
Товариш прокурора, розуміється, відповів, що ся екзекуція була вчинена своєвільно, але не засудом.
– Я хочу сказати, – завважив я на се, – що ніяка форма кари сама по собі не осоромить покараного, коли він не буде признавати морального авторитету тої інстанції чи особи, яка засудить його на сю кару. Забусова вибили, але морально забитим почув себе сею карою не він, а той генерал, що казав його вибити, і вбив себе потім.
Очевидно, що так саме в справі боротьби з певними ексцесами не важні ті чи інші форми кари, а моральний авторитет суду. А щоб надати йому сей моральний авторитет, на се не вистане всеї готовості людей, «готових на все». Ніякі надлюдські зусилля опричнини не могли піднести престижу власті «грізного царя» з-перед трьохсот літ – по тій простій причині, що моральний авторитет не купується топтанням морального почуття.
Примітки
як генерал Ковальов без суду і права казав своїм козакам вибити різками доктора Забусова – йдеться про інцидент, який стався увечері 14 березня 1904 р. в Ашхабаді. Тодішній начальник Закаспійської козачої бригади генерал-майор Ковальов, засперечавшись з офіцерами з приводу взаємин з гарнізонними дамами, вирішив помститись одному з уявних суперників – лікареві-гінекологу Середньоазійської залізниці Забусову. Ковальов наказав викликати лікаря телефоном нібито для надання медичної допомоги, а коли той приїхав, підлеглі Ковальову козаки за його наказом схопили і висікли Забусова різками.
Генерал був певен, що лікар посоромиться признатися будь-кому про те, що сталося. Однак Забусов тієї ж ночі надіслав телеграми військовому міністрові та до газети «Речь». Командуванню не вдалося замовчати конфлікт і цей випадок викликав великий громадський резонанс. Газети повідомляли про кріпосні норови і розгул самодурства властей в околицях Росії. Проти приниження людської гідності виступили відомі діячі країни. «Дотепника» генерала Ковальова судив Вищий військовий суд, його позбавили військового звання, чинів, орденів і пенсії.
Ніякі надлюдські зусилля опричнини – опричнина – система заходів (репресії, страти, конфіскація земель), що здійснював у Московській державі в XVI ст. цар Іван IV, прозваний Грозним, з метою зміцнення царської влади, для боротьби з опозицією і залишками удільного сепаратизму. Ознаками служіння в опричниках були собача голова і мітла, які символізували рішучість «вигризти й вимести зраду», і справді опричники були «вірними псами» московського царя, їхня діяльність відзначалася особливою жорстокістю.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 336 – 337.