Флоренція

Михайло Грушевський

Флоренція – нарочито невеликий при ріці Арно, Тосканської провінції, город, має одну ріку і два береги, а шість мостів, одну катедральну церкву, звану Домо (Domo), і при ній одну дзвіницю, одну хрестильню (Baptisterium) і в ній три двери, одну галерею Уфіці і одну палатинську, одну палату синьйорії і одну палату подести, одного префекта, одного корпусного коменданта і одного архієпископа (ми у Львові маємо трьох – такого міста більше нема на світі!), досить мало мешканців і масу переїжджих форестьєрів, що, як оглашенні, товчуться з двірця до готелів і з готелів знову на поспішний поїзд.

Торгує флорентійською мозаїкою, золоченими дерев’яними рамами, капелюшками з флорентійської соломи, різьбою по дереву і різною «стариною» (antichitá). Крім того, що обслугує форестьєрів і збирає з них «на чайок», не вважаючи на свої малі розміри, служить іще й тепер одним з визначних культурних центрів сучасної Італії, має незлий університет, академію штуки й інші інституції. Взагалі живе не тільки споминами минулого, але й тепер се живе і діяльне, продуктивне місто…

Приємно, діставшися з вечора з вагонної тісноти й метушні до готелю й переславшися добре, щоб бути приступними для вражень культури і краси, – прислухатися зрана до гуркоту і метушні, тяжкого дихання і голосного гамору нового міста, вгадувати, як усміхнеться воно з-за відчинених віконниць до далекого подорожника, що з гіперборейських країв прийшов зложити йому вирази свого подиву і пошани, для його заслуг і краси, як з-за сірих рядів домів блисне весела, зеленава ріка, перепоясана лініями мостів, як з-за скруту улиці вигляне мальований контур кампаніли…

Коби тільки добра, форестьєрська погода, tempo bello, а не cattivo.

Tempo cattivo – час для невільників, рабів, а не для свобідних людей; латинське captivus, невільник, полоненик, стало з часом означенням для всього поганого, недоброго (cattivo), і погана погода – се погода невільницька. Цікава психологія віків відбивається часом от у таких притертих, звичайних термінах. Так і наше «панський», «міщанський» перейшло в загальні означення якості. І демократи в теорії, в переконаннях, на цілі віки будемо носити в своїй мові такі відгомони зовсім інших часів і понять.

Ні, Флоренція і сим разом обдаровує нас гарною, ясною погодою. Інакше як би виглядала її прославлена мила, ясна краса?

Поснідавши на швидку руку, біжимо тісними уличками, повз аркади св. Павла і мармуряну церкву Марії Новелі в напрямі соборної площі, «п’яцца Домо» (Piazza Duomo). Флоренція вся така маленька, ціла в одній жмені, що за кілька хвиль уже висувається з-за рогу мережана стать кампаніли, чи, як тут її звуть, – вежі Джотто, високої й рівної, стрункої та пістрявої, як мережана братська свічка перед ставником. Слідом виступає величавий рудий лук бані і блискучі мармури нової фасади Домо, а далі такі ж мережані, тільки прижовклі мури старої хрестильні.

Виложені різнокольоровим мармуром гладкі, слабо модельовані стіни сеї найстарішої між пам’ятки Флоренції, – білі поля з зеленими та темно-червоними обрамуваннями, дали на довгі віки приклад і взірець її церковним будовам. Таким мережаним мармуровим одінням прибрано й кампанілу, й мури нової катедри – св. Марії del Fiore «квітної», (від флорентійської гербової лілії), і різні інші флорентійські церкви (Марії Новелі, Сан Мінодіто, зовсім недавня, хоч нібито по старим рисункам, св. Хреста), так що сі мережані різнокольорові церкви стали характеристичною прикметою й приналежністю Флоренції. Глянеш і пригадаєш собі відразу всю суму вражень, зв’язаних з сим містом.

Дійсно, досить нехитрі, гладкі й присадкуваті фасади флорентійських церков сього тоскансько-романського стилю, характеристичного для Флоренції, вимагають якоїсь декорації для оживлення гладких, немодельованих стін будови. Але, як кажуть німці, жарт удається тільки раз, і ся мармуряна мозаїка, зовсім незла сама по собі, наскучає, коли її бачиш все ту ж саму, на цілім ряді флорентійських будов, тим більше, що новішим будовам в сім стилі не достає вже наївної простоти й безпосередності, стильності старих.

Відчинені двері хрестильні запрошують заглянути до середини, на її старі мозаїки, сорозмірно пізні, одначе (XIII–XIV в.), і дуже неоднакової вартості, на стару традиційну осьмокутну мармуряну хрестильню, де віками хрестили мале покоління флорентійське, і самого Данте в тім числі, і тепер по старій традиції звичайно можна бачити тут хрещення малих дітей – тільки вже через поливання, розуміється. «Але головна краса її зверху», як співає «Піснь пісень»; се єдині в світі бронзові двері: старші Пізано (1330), новіші дві – Гіберті, з першої пол. XV в.; особливо гарні «райські двері» проти катедри, з десятьма рельєфними образами на біблійні теми. Напроти дверей Пізано – старі аркади галереї розкішної готики XIV в., лоджія Бігалло, де виставлялися знайдені, підкинені діти.

На жаль, тільки сі шановні й гарні пам’ятки розбиті ординарними будовами новіших часів, що псують враження краси і одностайності. Найкраще ще приступити до катедри від полудня: тоді перед очима протягнуться старі мережані стіни Домо, з-за неї виглянуть такі ж мури Хрестильні з її білим мармуряним дахом, далі нижні часті кампаніли з своїми гарними різьбленими медальйонами Джотто і Пізано, з статуями Донателло, і за нею замикає перспективу гарна фасада Бігалло.

Але все-таки воно не те: бракує сій галереї флорентійської штуки, флорентійських традицій віддалення перспективи, повітря, і в сім Флоренції, та й не тільки Флоренції, приходиться позавидувати венецькій п’яцці, де спокійні будови прокурацій так благородно обрамляють розкішні пам’ятки венецького середньовіччя. Правда, Флоренція і не може похвалитися чимсь так розкішним, як св. Марко або дожі, але стильності і краси розкидано по ній безліч, тільки ніде не зібрана вона так, як по Венеції не тільки на П’яцці або Великім каналі, але й по інших багатьох кутках незрівнянно затриманої старої краси.

Коли повз стареньку церкву св. Михайла (Orsen Michele) – розкішну пам’ятку флорентійської готики, з прегарними вікнами, сторцями, цеховими емблемами, перейдемо перед величаву палату синьйорії – і тут в чашу нашої утіхи примішаються тільки краплі невдоволення. Сильне враження робить ся палата-фортеця, верх сих оборонних палат-кріпостей старої Флоренції, з своїми грізними високими мурами з сірого дикого каменю, вінчаними масивним, правдиво кріпосним парапетом, з якого сміло злітає, рівно з краями сього верхнього виступу, струнка, як мінарет, вартівня.

Проти нього – гарна лоджія Оркан, або лоджія Ланці, зовсім припадково прозвана так від нічим не замітного німецького ландскнехта. Призначена для різних публічних виступів властей, [площа] поволі [була] заставлена різними пам’ятками флорентійського різьбярства, а згодом стала малою виставою місцевої скульптури, оправленої в гарні рами легких аркад, закроєна [на] готику, що злегка зближається вже до Ренесансу в різних деталях.

З другого боку в глибині площі старе ренесансове палаццо Уборіні; спереду новий, але незле в старім флорентійськім стилі скомпонований будинок венецької асекурації. Інші будинки, хоча менш стильні, не розбивали б враження сеї повної значення і споминів обстанови, коли б не несмачні мармуряні монументи, особливо кінна статуя архікнязя Козіма, в ближчім сусідстві пам’яткової таблиці на місці, де спалений був Савонарола. Два ряди «Уфіцій», що тягнуться відси до Арно, стиснені занадто тісно до себе, щоб дати яку-небудь перспективу, і творять вузький і глибокий коридор замість гарної перспективи венецьких прокурацій.

Але «старий міст» на Арно, в своїй скромній патріархальності, дає дуже мальовничий вид, обліплений, як ластовиними гніздами, старосвітськими будиночками, що критою галереєю лучить «стару палату» з новішою палатою Пітті на другім боці. Через отвори моста довго любуємося ясно-зеленим Арно, що, стриманий загатою, здається ніби й справді поважною рікою; любуємося його побережжями на лівім боці й тісними купами домів, що звисають над ним з правого.

І нарешті, щоб закінчити сей перегляд, сідаємо в вагон трамваю й піднімаємося ним на горби сусіднього Фієзоле, любуючися звідти розложистою долиною, гарною панорамою міста з високою банею Брунеллескі в центрі, що панує над сим морем рудого череп’я дахів, яке криє без різниці старі і нові будинки, церкви, палати, не даючи місця іншим покрівлям, крім біломармуряного даху хрестильні, й безконечною перспективою вілл, палат, домків серед цвітучих городів і темних куп кипарисів, розкиданих на горбах, що з усіх боків окружають долину міста, надаючи їй чарівну красоту.

«Хто опише красу сього виду на город штуки Тоскани й цілого світу – Флоренцію й сади її околиці? Хто змалює її окружения від Фієзоле з його привітними вежами до блакитного горба Люкезьких гір на золотім тлі заходу, де все і все носить на собі сліди більш як тисячолітньої праці одухотворених людей. Як водна лілія виринає над дзеркалом озера, так красується Флоренція на сім чудовім тлі з своїми вічними творами, своїм невичерпаним багатством. Від сміливої, легкої, як повітря, вежі палати, що піднімається, мов струнка щогла, до чудової будови Брунеллескі – чудової бані катедри; від старого дому Спіньї до найвеличавішої палати, яку бачив світ, – дому Пітті; від монастирського городу францисканів до чудового парку Кашін – все повне незрівнянної краси й грації. Кожда улиця Флоренції – цілий світ штуки; мури Флоренції – се чаша, де міститься найкраща квітка людського духу».

Так славословив Флоренцію свого часу історик італійських городів Лео, і в сім панегірику, при деяких побільшеннях, все-таки міститься багато правди, а й побільшення знаходять своє оправдання в тих величних споминах подвигів і заслуг для вселюдської культури, що в’яжуться з сими суворими палатами, вузькими вуличками старого міста і затишними подвір’ями і коридорами церков, де під гладкими плитами підлоги спочило стільки енергії, розуму і таланту.

Не рівняючися з погляду чистої краси або антикварної стильовості з Венецією, Флоренція далеко перевищує її з погляду своїх традицій, як центр, що дав людству так багато, як мало котрий інший. І се поважання і вдячність підіймають для приклонників людської культури настрій від флорентійських пам’яток до висоти вражень від найкращих міст світу і роблять її одним з [центрів] найбільш гарячого паломництва для нинішнього культурного чоловіка.

Примітки

до далекого подорожника, що з гіперборейських країв – Гіпербореєю у давньогрецькій міфології називали легендарну північну країну, де жив блаженний народ гіпербореїв. Назва дослівно означає «за Бореєм», «на півночі».

«Пісня пісень» – видатний ліро-епічний твір Старого Заповіту. Авторство приписують цареві Соломону (970 – 931 рр. до н. е.), однак дослідники на підставі аналізу мови твору остаточну редакцію відносять до III ст. до н.е.

До іудейського канону священних текстів «Пісню пісень» ввели у II ст., хоча й після цього були сумніви, адже поема своїм змістом і художньою формою дуже відрізняється від інших біблійних книг. Вона складається з окремих любовних і весільних пісень давніх іудеїв. Літературно оброблені та зведені в єдиний текст, вони становлять самобутню ліро-епічну єдність з драматичними елементами, надзвичайно поетичну за формою та змістом поему, справжній гімн коханню та красі людини.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 396 – 400.