В вагоні

Михайло Грушевський

Я в вагоні – і тихе почуття заспокоєння обхоплює мене, коли переступаю поріг своєї переділки й сідаю на її канапці: передо мною спочинок. Ах життя, суворий і вибагливий педагоге! Скільки треба поламати чоловіка, як вивернути йому життя, щоб з сеї гуркітливої клітки, що під дзвін дзвінків, під гук свистків, дзвонячи тисячами шруб, віконниць, дверцят і всього іншого, летить, трясучись й підскакуючи на кождім кроці, – зробити захист спокою і відпочинку!.. Подумати, як ще недавно ся клітка для мене самого була символом всяких клопотів, напружень, неприємностей, так що вже на кілька день перед дорогою я відчував «подорожню трясцю». Правда, тоді й дорога таки була інакша…

Тепер уже я не лягаю на ніч на узькій і твердій поличці для багажу, як за днів молодості, для безпечності пристібнувши себе до неї ремінцем, щоб не злетіти серед снів кому-небудь на голову. Вся штука, чи пак умілість «займання місць» і їх обстоювання, всі стратегічні фокуси, вироблені сею практикою, і спеціальний войовничий темперамент, потрібний для оборони їх – все далі й далі йде в забуття. Тепер навіть і найплохіший чоловік може знайти собі місце завдяки плацкарті й переспати ніч, не сподіваючися кождої хвилі, що хто-небудь «прийме» йому ноги, або попробує сісти на голову.

Та все-таки іронія зостанеться іронією, й треба було аж нашої останньої конституційної ери, щоб вагонну лавку зробити спокійним і пожаданим «приютом уединенного размышления». Треба було, щоб ся ера відзвичаїла чоловіка загадувати не тільки на роки, а й на тижні – що буде він робити і як своїм часом розпорядить; щоб вона сіру буденщину зробила чарівною скринькою найбільш фантастичних неможливостей і несподіванок; щоб безпечне домашнє огнище, my house my castle (мій дім – мій замок), як називають його зовсім без іронії конституційні англічани, вчинила найменше певним і найменше спокійним місцем пробутку, а нелегальне життя – останнім словом комфорту, свободи й недотикальності. Тоді й вагон стався «каменем – прибіжищем заяців» для загнаного й замученого конституційного російського горожанина – норою, де може він залягти й, перебігаючи зайцем поміж різними сферами досягаємості, зібрати докупи свої розпорошені гадки, а навіть забігти мислями вперед і подумати, що міг би він зробити в найближчім часі – «як не трапиться чогось».

І я кличу служника, кажу йому піднести мою полицю, лягаю, протягаюся й – оглядаюся з задоволенням. О, передо мною сим разом не короткий переїзд, а довгий спочинок, так давно вимріяний, вичеканий під час сих безконечно довгих, безконечно тяжких літ, коли люди кидалися, як наполохані птахи, напружуючи всі сили своєї мислі, всю свою енергію, щоб «не осоромитись», «не упустити», «поспіти» за часом, за тим, що, здавалося, давав він для здійснення давніх мрій. Ті мрії, що мріялися як далекі, півфантастичні можливості, тепер – думалося, стали можливими до здійснення, і – так безмірно страшно здавалося упустити сей момент, зостатися поза тріумфальним походом свободи й поступу, до якого ладилося все. І ми поспівали – як могли й уміли, розпинаючися на всю довжину своїх нервів і своєї інтелігенції, щоб своїми десятьма пальцями заткати якомога більше число дір і прогалин, що перед нашими очима відкривалися нам в брачній одежі, в якій належало представитися в нових палатах рівноправності й свободи…

І тоді став і мені вагон місцем спочинку…

А коли зникло розкішне марево палати рівноправності й свободи, й російські обивателі побачили перед собою «общеімперське» розбите корито, старе й знайоме, тільки з деякими новими знаками скорострільної юстиції, й наступили часи малих діл, – я дав собі ту довгожданну відпустку.

Треба було заспокоїти розторгані, нікчемні нерви по добі «великих діл», щоб узятися до малих. До них треба було братися розважно й розумно, щоб з малих діл не виходило великих дурниць. Бо се був би вже зовсім капут.

Примітки

сих безконечно довгих, безконечно тяжких літ – йдеться про 1905–1907 рр., коли в Російській імперії вибухнула революція, соціальна активність народних мас стала сигналом для інтелігенції, закликом до рішучих дій. Саме тоді, з початками російського парламентаризму, в українців з’явився шанс домогтися суттєвих змін у своєму суспільному і культурному становищі. Створювалися і легалізувалися політичні партії, українські представники в російській Думі об’єдналися в окрему фракцію, яка налічувала 45 осіб, велася активна робота для скасування ганебної заборони українського друкованого слова. У ці роки М.Грушевський став одним з українських національних лідерів, промотором та учасником багатьох суспільно-політичних ініціатив. Він часто виступав у пресі як публіцист. Однак через реванш політичої реакції у Росії демократичні досягнення цього періоду виявилися дуже незначними.

наступили часи малих діл – у кінці 1870-х рр. ліберальні народники, зокрема, українські, розробили і почали впроваджувати в життя т. зв. «теорію малих діл». Суть її полягає у тому, щоб через малопомітні, але необхідні реальні справи наближати й утверджувати велику ідею піднесення політичної самосвідомості народу і національного відродження. Для часів політичної реакції така тактика виглядає досить ефективною.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 333 – 334.