Ворота Італії

Михайло Грушевський

Земмерінг з своїми кільканадцятьма тунелями й безконечними зигзагами – чудо інженерської штуки середини XIX віку, замикає собою віденські околиці. Тут границя Австрії й Штирії, вододіл Литави й Муру, – початок туристичних подорожей. Сьогодні неділя і, не вважаючи на ранню весну, купа туристів приїхала з нашим поїздом, щоб полазити по сусідніх горах. Скалисті верхи піднімаються наоколо. За ними, з заходу біліють верхи тірольських Альпів.

Поїзд біжить долиною Мурця, потім Муру, серед долів з розкиданими містечками і селами і горбів, вінчаних замками й монастирями, їдемо по слов’янських костях, серед останків західної Слов’янщини, залитої й задавленої пізнішим німецьким походом. Сі сірі мури замків і монастирів – мовчазні пам’ятки сеї боротьби й побіди ліпше організованих і витривалих приходнів над партикуляризмом і непорадністю тубільців.

На залізниці і скрізь навколо сама німецька стихія. Можна переїхати десять разів сю країну, не підозріваючи, що під нею лежать слов’янські кості, ще живі, ще не зотлілі зовсім. Зрідка тільки можна натрапити на них.

На маленькій станції купуємо якісь дріб’язки у старої жінки. Вона говорить по-німецьки; але зачувши, як ми розмовляємо по-українськи, зачинає говорити до нас по-словенськи. Се словенка. Ми в Хорутанії (Kärnten). На вивісках сусіднього містечка читаємо слов’янські, більше або менше знімчені ймення.

Останніми часами сі словенські кості рухаються сильно. Але вони вже так сильно поламані, залиті німецьким елементом, обросли німецьким м’ясом, що з них уже не буде одноцільного територіального організму. Сі останки словенські доб’ються певних культурних і національних засобів, – але не будуть уже панами своєї землі, не матимуть своєї хати…

Перерізуємо долину Драви. Німецький світ кінчиться, даючи місце італійському. Зараз границя. Pontafel і Pontebba – два маленькі містечка по двох боках річечки, дві залізничні станції, розділені мостом, репрезентують собою дві політичні системи – німецьку й італійську. Різниця замітна, і порівняння виходить не на користь Італії. Безперечно, менше солідності, порядку, дисципліни; більше нехлюйства, бруду, бідності і халатності. Залізнична служба виглядає на босяків, що на точку покупили собі старі залізничні мундири і доношують їх. При всякій оказії простягається до вас якась умундурована рука, щоб узяти кілька сольді.

Сольді роздані. Куплені солодкі померанці і кругленька оплетена тростиною «фіаска» (наше – фляшка) з терпким темно-червоним «кіанті» від малого рознощика. Італійський поїзд мчить нас далі сточищем глибокої долини Таляменто і його притоків, від тунелю до тунелю, від віадука до віадука, серед гарних, диких краєвидів, високих скал над рвучими потоками, і сірих, каменистих долин, ледве замаєних зеленню. І вивозить нас на венецьку низину, рівну, зелену, засаджену винницями з їх симетричними, безконечними рядами лоз і в’язів, а характеристичні кампанілі (дзвіниці) в виді чотиригранних стовбуватих гостроверхих мінаретів кажуть нам, що ми в’їхали вже в сферу венецької культури і венецького життя. Інший край і інше життя.

Звечоріло. Далекі снігові верхи Альпів гаснуть і, тратячи останні рожеві відблиски, зливаються з сірявим тлом неба. З широких низин, залитих часто водою, з сочистої зелені тягне вогким холодком. Западає ніч. Утомлене дводенною дорогою тіло жадібно просить спочинку. Нетерпляче чекаємо Венеції. Але поїзд за невеликий переїзд від границі вже встиг порядно спізнитись – на те він італійський поїзд, що не може ніколи йти по «расписанию», будь він хоч препоспішний і вези хоч усіх трьох голов потрійного союзу.

Нарешті вже побережжя. Поїзд звертає з твердої землі й біжить назустріч морю через стверділі маси намулу; далі, по мосту, через плиткі затоки лагун.

Над темною поверхнею їх блищать все ближче й ближче вогні Венеції. Venezia! Утома і знудження злітають з нас від сього слова. Спішимося на двірець, на широкі сходи, що ведуть з нього на канал, і за кілька хвиль ми вже пливемо узенькими темними, вогкими уличками, між загратованих вікон, між темних дверей, на порогах яких хлюпається вода каналу. Де-не-де серед пітьми виріжеться ясне вікно, з жіночою головою в типовій венеціанській шевелюрі, з спущеними на чоло і виски хвилями ясно-каштанового волосся. Стрінуться відчинені двері винарні й веселий спів вилетить відти. І знов темні, вогкі, безконечно високі стіни мов мертвого города.

І раптом з сих темних катакомб гондола легким ударом весла вилітає на широкий простір Canal Grande, повного світла, життя і руху. Ллється чарівний спів з барки музикантів; різнокольорові лампіони блищаться, відбиваючися в воді; до них тягнуться з берегів ясні течії світла від побережних ліхтарень, дрижачи й розбиваючися на хвилях. Чорні гондоли з глядачами тихо киваються, як великі морські птахи навколо, поблискуючи своїми сталевими гребнями, і безконечні ряди палат в гордій задумі придивляються чарам теплої ночі і сій феєричній красі людського життя.

Не можна нічого більш гарного, більш чарівного, більш фантастичного уявити собі, як сей в’їзд до Венеції теплої весняної чи літньої ночі. Здається, в’їздиш в якийсь інакший світ, де спить горе й нужда, а живе щастя й краса; де люди живуть тільки на те, аби виливати сі повні краси тужливі пісні чи веселі хорові співи під акомпанемент глумливого гудіння баса, якого ріже по череву проворний музика, курячи сигару і заразом розмовляючи з сусідкою-співачкою.

Приємно снити такі сни про любов і щастя, забуваючи, що се діється в місті, де ціла третина гіркої бідноти, без якого-небудь певного заробітку; де людська смертельність в сих вогких, нездорових домах доходить величезного проценту; де вся людність міста, з виїмком дрібної купки міжнародної аристократії і багатих негоціантів, властителів всяких фабрик, готелів, магазинів, – се бідна юрба, яка збирає кришки, що розсипають оті forestieri – чужинці. Ах, добре забути все се хоч на хвилю, під чаром краси сеї збіднілої, але вічно пишної і чарівної в своїм убожестві «королеви Адріатики».

Примітки

Земмерінг – гірський перевал через Альпи на кордоні між Нижньою Австрією і Штирією на висоті 1000 м над рівнем моря. Відстань до Відня – 90 км. Від нього названо Земмерінгську залізницю. Містечко Земмерінг нині відоме як бальнеологічний і гірськолижний курорт.

серед останків західної Слов’янщини – йдеться про завойовницькі походи німецьких королів у X ст. проти слов’ян, в результаті яких були підкорені всі слов’янські племена, розселені між річками Лабою і Одрою (тепер Ельба і Одер): лужичани, гаволяни, частина лютичів та ін. Слов’янські племена змушені були платити важку данину, на їхніх землях будували монастирі, замки, створювали колонії німецьких поселенців. Німецькі феодали проявили до слов’ян жорстокість, незвичну навіть на ті часи, нещадно винищували населення, посіви, спалювали селища.

Се словенка. Ми в Хорутанії – предки сучасних словенців у VI ст. оселилися на теренах між Альпами й Адріатичним морем двома хвилями міграції: перша хвиля була близько 550-го року з моравських земель, а друга – з південного сходу. У VII–XI ст. утворилася ранньофеодальна держава словенців – Хорутанія (Карантанія). Однак у 20-х рр. IX ст. Хорутанія опинилася у складі імперії Карла Великого і альпійські слов’яни втратили свою державність. Розпочався інтенсивний процес колонізації цих земель німецькими селянами і германізація слов’янського населення. Однак словенці зуміли зберегти свою мову та етнічну самобутність. На сьогодні більшість словенців мешкає на території незалежної Словенії, а також на північному сході Італії, на півдні Австрії, у Хорватії й Угорщині. У цих чотирьох країнах словенці визнані національною меншиною з відповідними правами.

Останніми часами сі словенські кості рухаються сильно – у 1848 р. у Словенії, яка перебувала під владою Австрії, виник суспільний рух під назвою «Весна народів». Його програма висувала вимогу – об єднати розрізнені словенські землі в одну державу, створити свій парламент та уряд, забезпечити рівні права словенській мові. Однак цей рух був придушений, а його програма ще довго залишалася актуальною. У 60-х рр. XIX ст. народний рух знову активізувався (т.зв. «младословенці»).

з них уже не буде однопільного територіального організму – у цьому випадку М.Грушевський недооцінив силу прагнення словенців до самостійності. У 1918 р. після падіння Австро-Угорської монархії було створене Королівство сербів, хорватів і словенців, з 1929 р. ця держава стала називатися Югославією. У 1945–1990 рр. Словенія входила до складу Югославії як союзна республіка. У 1990 р. Словенія стала першою югославською республікою, яка провела вільні вибори; 23 грудня 1990 р. жителі Словенії проголосували за незалежність. 25 червня 1991 р. Словенія відділилась від Югославії, світове співтовариство визнало її незалежною державою. Столиця – Любляна.

хоч усіх трьох голов потрійного союзу – М.Грушевський жартома згадує т.зв. Троїстий союз – військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який склався в 1879–1882 рр. і був спрямований проти Франції й Росії. Започаткував його утворення австро-німецький договір від 1879 p., що передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну з них. У 1882 р. цей двосторонній союз був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, який поновлювався у 1887, 1891, 1902 роках.

У кінці XIX – на початку XX ст. Італія почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Залишаючись формально членом Троїстого союзу, вона поступово зближувалася з Францією та Великою Британією. У 1914 р. Німеччина та Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у травні 1915 р. заявила про свій вихід з союзу й оголосила війну Австро-Угорщині.

Canal Grande – тобто Великий канал – головну транспортну артерію Венеції, що перетинає місто S-подібною лінією, має довжину 3800 м, ширину – від 30 до 70 м, а глибина сягає близько 5 м. З 1881 р. діє служба перевезень каналом. Крім традиційних човнів-гондол, у новітні часи перевезення також здійснюються пасажирськими катерами.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 343 – 345.