Дожі

Михайло Грушевський

З правого боку, від полудня, безпосередньо притикає до св. Марка друга історична святиня Венеції, друга окраса, другий музей її штуки й історії – палата дожів (Palazzo ducale). В теперішнім своїм виді вона була закінчена будовою в XIV–XV в. Будови, розпочаті на місці старого оборонного замку, з вежами й ровами, що тяглися з кінця X в. і поволі перетворювали сей укріплений замок в розкішну палату, були закінчені в XV в., і хоч потім підновлялись, але характер, наданий палаті конструкційними і декораційними роботами XIV– XV в., був захований нею.

Найбільша небезпека була нависла над нею в 1570-х рр., коли пожежі, одна за одною, знищили палату, і з тої нагоди Палладіо радив перебудувати наново її в стилі строгого Ренесансу, в його дусі. На щастя, одначе, прив’язання до старої «варварської» традиції взяло гору над побожністю для нового ученого майстерства, і сенат венецький прихилився до проекту Антонія да Понтес, що взявся зреставрувати палату в її давнішім виді, і справді майстерно зробив се. Дорогоцінна пам’ятка була таким чином вирятувана. Ренесансове майстерство наділило її тільки різними другорядними додатками, головне спаслося.

Старша фасада палати – полуднева, звернена на канал, вибудувала була в XIV в. і потім, в XV в., в тім же стилі збудована була західна фасада, звернена на П’яцетту. Нижню частину її становить галерея (лоджія), що оббігає палату з обох сторін (від п’яцетти й каналу). Вона зложена з двох поясів (поверхів): нижній тяжчий, з масивними коротшими колонами без баз, але з розкішними готицькими капітелями (кожда інакша), верхній легший, з тонкими і узькими аркадами (на одну долішню аркаду припадає дві горішніх), з гарними хрестовидними прорізами-розетами, що характеризують сю будову і повторяються, як улюблений і традиційний декораційний мотив, безліч разів на різних приватних палатах Венеції.

На сій ажурній галереї спочиває масивний великий верхній поверх, з гладкими стінами, оживленими лише кольоровою мармуровою обкладкою з білих і жовто-гарячих плиток, дуже влучно положених не в якийсь хитрий взір, а скісними одностайними рядками, що творять квадратові касети. Ся комбінація легкої, ажурової, незвичайно багато декорованої долішньої часті (колись ще й позолоченої) з масивним високим і гладким горішнім поверхом суперечить всім елементарним правилам архітектоніки – і блискуче розбиває їх; недурно ходячий анекдот оповідає, що план палати, з котрого вона будувалася, був припадком перевернений догори ногами при потвердженні, і так догори ногами збудовано її.

Гладка масивна стіна перервана тільки широкими вікнами з розкішно декорованим вікном-балконом всередині фасади, вгорі вінчана такою ж простою, гладкою короною з одностайних біломармуряних зубців – незвичайно оригінальна й ефектна на своїй ажурній підставі. Вона надає палаті свій власний, ніде більше не повторений вид, який врізується в пам’ять назавсіди.

Розкішно декорована брама між фасадою палати й північним крилом катедри св. Марка, так звана Porta della Carta, роботи Бартоломео і Джованні Бонів, серед. XV в., в готицькім упадочнім стилі, зачепленім зм’ягченими впливами Ренесансу, веде у внутрішнє подвір’я палати через масивний склеплений коридор. Над брамою традиційний лев св. Марка й перед ним на колінах в покірній позі дож Фоскарі – символ повного піддання дожівської власті власті республіки.

Під час демократичного повстання в Венеції в 1797 р., в переддень кінця її самостійності, сей символ старого венецького устрою знищено, і тепер його останки в музеї, а фігуру зроблено нову. Сей епізод – епілог самостійного державного життя Венеції. У входовій галереї бронзова таблиця на пам’ять прилучення Венеції до єдиної Італії – епілог її державної окремішності. На ній вписаний результат загального голосування (плебісциту) 27 жовтня 1866 р. в провінціях Венеції й Мантуї: за прилучення до Італії віддано 641758 голосів, проти 69, а 273 карток віддано чистих.

В противність благородній простоті зверхньої фасади, внутрішні стіни палати, що виходять на подвір’я, мали бути розкішно декоровані. З них, одначе, тільки одна стіна, східна, зроблена вповні й виповнена дрібною, дуже багатою мармуровою декорацією, в стилі Відродження вже, при кінці XV в.; друга стіна недокінчена, третя ані зачата. За всім тим подвір’я незвичайно гарне. Галереї оббігають його навколо, а середину оживлюють дві бронзові цистерни, пам’ятки тих часів, коли Венеція мусила пити дощову воду (ще не так давно).

Монументальні сходи, прикрашені двома гігантськими фігурами і тому звані «сходами гігантів» (роботи Сан-Совіно, доста лихої), ведуть у верхню галерею і звідти – у властиві апартаменти, їх внутрішнє убрання походить з кінця XVI в., коли по великій пожежі 1577 р. їх наново убрано і помальовано. З тої внутрішньої обстанови, одначе, багато постягав Наполеон, забравши до паризьких музеїв; дещо забрано до музею, що займає одно крило сеї палати; так що апартаменти виглядають дещо пусто й сумно, при всій величавості й розкоші.

Найбільша й найвеличавіша саля – загальних зборів нобілів (Sala del Maggior Consiglio) – кілька літ стояла в направі. Зсунені з місця тронні сидження дожа і його совітників і знятий великий образ «раю», що покривав стіну над ними, відкрили інтересні останки старої розписі палати, другої половини XIV в. (коронації Богородиці, роботи Гваріенто). Вгорі в виді гзимса оббігають салю портрети дожів в хронологічнім порядку, і серед них на своїм місці чорна хустка з короткою зловіщою написсю: Ніс est locus Marini Falieri decapitati pro criminibus («Се місце Маріно Фалієрі, стятого за провини»).

Провідник, що водить форестьєрів по палаті, звертає їх увагу на різні інші характеристичні подробиці старого побуту: отвори для подавання доносів правительству; віконечко в стелі дожівської спальні, через яке можна було слідити за дожем – чи спить благонаміренно, чи, може, щось задумує, з кимсь радиться потайки… Дож, одначе, був тільки найбільш пишним і блискучим в’язнем, під вічним доглядом своїх дорадників-наглядачів і інших приставників. В’язнів було більше. Блискуча палата служила заразом і в’язницею; камери в’язничі були нагорі і вдолині, і через гарний міст, т. зв. міст зітхань (Ponte dei sospiri) лучився з сусідньою в’язницею – гарним мармуряним будинком, що й досі сповняє своє невеселе призначення. Венецькі в’язні мали ту приємність, що їх тримано в будинках артистично побудованих (бодай на зверх), а не яких-небудь нефоремних касарнях. Чи відчували з того вдоволення, не знати.

Примітки

план палати був припадком перевернений догори ногами – йдеться, власне, про проект фасаду, не про план.

З тої внутрішньої обстанови, одначе, багато постягав Наполеон – у 1798 р. наполеонівські війська окупували Венецію. Розповідають, що коли Наполеон потрапив на площу св. Марка, то в захваті вигукнув: «Це найкраща вітальня Європи!», – однак з наступного дня місто було жорстоко розграбоване. Була знищена галера «Буцентавр», вивезені до Парижа статуї коней з фронтону собору св. Марка (пізніше їх повернули), кілька десятків картин, близько 500 манускриптів. Нищились також усі знаки верховної влади дожа, у тому числі символ Венеції – леви св. Марка.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 363 – 365.