Вдова королева
Михайло Грушевський
З Відня прийшлося мені їхати в однім купе з стареньким австрійським генералом на покої. Забалакали про Венецію. Старий став жалувати за її «добрими старими часами».
– Тепер се вимерле місто; самі чужинці; ніякого життя в самім місті, в його товаристві. Я пам’ятаю Венецію тридцять п’ять літ тому, як я був ще молодим поручиком. Тоді се було живе місто, миле, італійське – ніякого порівняння з теперішнім. З того часу воно все тільки вимирало й меншало.
Розуміється, треба полишити багато з того враження на рожеві окуляри, в які дивився молодий поручик взагалі на життя, не тільки на Венецію в свої двадцять п’ять літ, і бачив в ній те, чого не побачить уже в свої темні старечі скла. Але зістається цікавий факт, що Венеція, яка під пануванням Австрії так сильно проявляла свою італійську національність, свої іредентські почуття і гарячу опозицію проти «німецьких тиранів», тепер – в з’єдиненій Італії – все більше тратить свою італійську фізіономію. Її тубільна стихія все більше заникає, і чужинець – а власне німець все більше стає хазяїном в ній, все більше надає їй свою закраску.
Ослаблення в напруженні національного почуття, розуміється, поясняється осягненням своєї цілі, задоволенням його. Різні всечоловіки, що так завзято поборюють національність і страшать людей національною виключністю, національним канібалізмом як наслідком розвою національних змагань, свідомо або несвідомо забувають, що національне почуття слабне, нейтралізується, тратить свою гострість, коли національному життю дано місце і свободу розвитку, коли здіймається все те, що давило й ятрило його, як болячка.
Що ж до чужого, спеціально німецького напливу, то се в Італії явище загальне, яке знову поясняється різними причинами – і екстенсивною силою німецької культури, німецького капіталу, німецької енергії життя, і гріхами правительственого режиму «з’єдиненої Італії». Зібравши докупи сі виснажені, напівзруйновані анормальними обставинами землі, італійське правительство, замість забратися до направи їх економічного і культурного життя, починає силуватися на ролю «великої держави», «підтримувати престиж» італійського народу, грати ролю в світовій політиці, розширяти сферу свого впливу, своїх володінь.
З нової «великодержавної» машини воно робить прес для витискання грошей, податків з ущасливленого політичним з’єдиненням італійського народу – на армію і фльоту, на двір, на нещасливу колоніальну політику. І розстрілами страйкарів платить італійському демосу за колишній ентузіазм його для савойської династії – носительки ідеї з’єдинення. Обдертий і темний народ тікає в еміграцію, в Америку, від тягарів і безголов’я нової з’єдиненої отчини, а на його місце сунуть з півночі мирні завойовники – «тедескі», німці, з багатим запасом грошей, знання, енергії, витривалості. Одні – для підприємств, гешефтів, праці наукової, артистичної; інші – для обслуги й експлуатації туриста-чужоземця; треті – просто для тихого і приємного прожитку.
Народ туманної й холодної півночі стихійно суне далі на полуднє, в край сонця і тепла, як сунули германські ватаги часів великого руху народів, як організувалися «римські походи» німецьких королів середньовіччя. І, мабуть, сей непереможний стихійний рух і далі все більше й більше буде германізувати Італію. Попередні германські ватаги – остготи, лонгобарди, норманни, розплилися в культурнішій масі італійської людності. Новий німецький прилив несе з собою культуру, вищу від італійської, й буде вже її германізувати.
Вже тепер Італія стала одним великим курортним готелем і музеєм для європейської півночі; її італійські хазяїни головно й промишляють «дачником», обслугою й зривками з нього. І з сих дачників найбільше шансів стати хазяїном тут має німець. Навіть в експлуатації дачника робить італьянцеві конкуренцію північний, особливо німецький підприємець, який зробить все солідніше, докладніше, a poveri Italiani – бідні італійці збирають в своїй великодержавній отчині тільки кришки, що падають уже з других рук.
На монументі Віктору Емануїлу, що красується на «Слов’янськім побережжі» Венеції (Riva dei Schiavoni), ентузіастична дівчина, з зламаним мечем, представляє Венецію, що не могла своїми силами увільнитися від Австрії й тільки савойській династії завдячує своє прилучення до національного тіла. Коло неї символістичний венецький лев перегризає своїми зубами залізні кайдани. Зроблено гладенько. Але на фронті варто б представити того ж венець-кого льва в іншій, теперішній ролі – як бідного, худого вилинялого льва на залізнім ланцюжку в руках поводатора – італійського прем’єра, що показує бідну голодну худобину «форестьєрам», підбодрюючи її в потребі гнучким батіжком, і збирає з них монети до скарбонки з написсю «Banca d’Italia».
Ах, держава, гострий обосічний меч – як часто попадає він в руки дурних і сліпих, яких девізом зістається старий афоризм quam parva intelligentia regitur mundus!
Примітки
Венеція, яка під пануванням Австрії – історія Венецької республіки завершується втратою незалежності 12 травня 1797 p., коли її захопив Наполеон і передав Австрії. Австрійське панування тут тривало до 1866 р.
свої іредентські почуття – іредентизм (італ. irredentismo, від irredento – незвільнений, такий, що перебуває під чужою владою) – це термін міжнародних відносин, який означає захист етнічної приналежності анексованих іншою державою територій з метою відновлення попереднього історичного володіння. Вперше термін почали вживати на межі XIX–XX ст. стосовно руху за приєднання до Італії територій з італійським населенням (Трієста, Трентіно), що входили до складу Австро-Угорщини та інших країн.
тепер – в з’єдиненій Італії – тобто в новоутвореній самостійній державі. Рух за возз’єднання італійських земель з новою силою розпочався у 1831 p., коли Дж. Мадзіні в Марселі створив підпільну організацію «Молода Італія». Починається т. зв. Рісорджименто – епоха возз’єднання Італії. У 1838 р. Сардинське королівство оголошує війну Австрії, але зазнає поразки. Неабияку роль у тривалому і складному процесі визволення італійських земель від іноземного поневолення відіграла діяльність Дж. Гарібальді у 1860-х рр. У 1861 р. було офіційно утворене Італійське королівство під владою короля Віктора Емануїла II (на той час короля Сардинії), але аж у 1870 р. був звільнений Рим, світська влада папи скасована, Рим став столицею об’єднаної Італії.
нещасливу колоніальну політику – в кінці XIX ст. основним напрямом колоніальної політики Італії був Африканський континент. У 1885 р. до Італії була приєднана Еритрея, в 1889 р. – південь Сомалі. Після італо-турецької війни 1911–1912 рр. Італія приєднала Лівію. Лише Ефіопії вдалося відстояти свою повну незалежність у війні з Італією у 1894–1896 рр.
для савойської династії – династія правителів, що панувала в XI– XIX ст. у Савойї та П’ємонті, у 1720–1861 рр. – королі Сардинії, у 1870– 1873 рр. – Іспанії, у 1861–1946 рр. – Італії.
остготи, лонгобарди, норманни – перелічені основні германські племена, які одні за одними намагалися завоювати італійські землі.
Остготи – одна з двох гілок, на які в кінці III ст. розділилися готи (остготи і вестготи). У 488– 493 рр. при Теодоріху Великому остготи завоювали Італію. Припинили існування як народ після завоювання візантійським імператором Юстиніаном Італії в 535–555 рр.
Лонгобарди (лангобарди) успішно провели серію загарбницьких воєн проти остготів, у 568 р. заснували своє королівство у Північній та Центральній Італії. Сучасна назва італійського краю Ломбардія саме від них. Найбільшої могутності Лангобардське королівство досягло у 712–744 рр. Наприкінці VIII ст. його завоювали франки. В X ст. лонгобарди вже повністю романізувалися і стали однією зі складових у формуванні італійської нації.
Норманни (від Nord і Mann, тобто «північні люди») – германські племена, які населяли Скандинавію і з VIII ст. здійснювали набіги на береги майже всієї Європи. В Італії норманни з явилися в середині IX ст. Італійці, вражені хоробрістю і силою норманнів, стали запрошувати їх до себе на службу. Відтоді все нові й нові загони прибували в Південну Італію. В XI ст. в Сіцілії та на півдні Італії була створена сильна норманська держава.
На монументі Віктору Емануїлу – у 1861 р. сардинський король Віктор Емануїл II був проголошений першим королем новоутвореного об’єднаного Італійського королівства.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 345 – 347.