Спогади

Михайло Грушевський

Для українця з іменем Флоренції зв’язується пам’ять одного з найбільше важних своїми наслідками фактів – т. зв. Флорентійської унії. Переведена по довгих, безуспішних переговорах і заходах в 1439 р. на соборі в Флоренції, за порозумінням папи й візантійського імператора всякими правдами й неправдами – пресією, погрозами учасникам і т. д., для того щоб подвигнута Захід на поміч Візантії й вирятувати її від турків, вона, як звісно, не осягла ані своєї ближчої мети, ані своєї програми – злуки східної церкви з західною.

Се була соломинка, за яку хапався утопаючи візантійський світ, і стільки ж помогла йому, скільки взагалі соломинка може помогти топельникові. Нікого вона на поміч Візантії не подвигнула, ніякої реальної підмоги не принесла, й через те відвернулися від неї переважно й ті, що з політичних мотивів на хвилю вважали потрібним її підтримувати.

Православна Україна, так само Білорусь і Московщина її не прийняла, а навіть в клерикально-католицьких польських і литовських кругах її прийнято неприхильно, ворожо, тому що тут хотіли своїх православних перевести на католицтво без усяких уступок і виїмків, і той догматично-обрядовий компроміс, який робили Флорентійські постанови, здавався зайвою, непотрібною, шкідною видумкою.

Та мертвороджена, як здавалося вповні в даний момент, Флорентійська унія послужила вихідною історичною й теоретичною точкою для всіх дальших заходів і проб переведення унїї з українською та білоруською православною церквою. І коли се справді удалося в 1590-х роках, Флорентійську унію взято як історичну й теоретичну підставу для переведення унії православної церкви України й Білорусі. І хоч у першу хвилю – як справедливо вказували православні полемісти, українську церкву прийнято до католицької не на підставі Флорентійського компромісу, а без усяких обмежень і застережень, – то все-таки Флорентійські постанови прийнято потім за підставу для означення і висвітлення відносин українсько-білоруської уніатської церкви до католицької, і вони стали їх історичною й теоретичною основою.

І таким чином, через сю пізнішу унію, Флорентійська унія глибоко врізалася в життя українського народу, стала фактом не передавненим і по сей день щодо свого значення, як вихідна точка тої церковної й культурної перегорожі, яка розділила на дві часті український народ і розділяє донині. І обходячи сі безконечні пам’ятки Флоренції, сю багату історичну обстанову її життя, ненароком думаєш спіткати якийсь слід сеї многоважної для нас події, що відбулася тут, – побачити, чим записала в своїм житті Флоренція сей факт, що вирив такі глибокі сліди в житті нашім.

Та дарма! Наші галицькі уніати чи поляки не постаралися тут поставити якусь пам’яткову таблицю на честь такого голосного факту, а без них нема кому про се подумати. Політичні чи клерикальні комбінації церковних або державних властей, як отся Флорентійська унія, здебільшого проходять незамітно, не оцінені, навіть не завважені тою суспільністю, яка не брала в них участі, а на собі не відчула їх наслідків. Римська курія снувала свою дипломатичну сітку – італійській суспільності яке було діло до того! Ворожнеча й ненависть, братобійчі війни й нагінки виростали з сього посіву на далеких полях Гіпербореїв – та ними не інтересувалися в Італії, зайнятій своїми домашніми клопотами, війнами і спорами. Все життя наше, як і інших подібних народів, зіставалося неінтересним і незнаним тут.

Взагалі, приглядаючися старому життю тутешньому, на кождім кроці стрічаєш пригадки впливів, які мало воно на життя наше – на нашу матеріальну культуру й духове життя, чи безпосередньо, чи за посередництвом народів, які ближче стояли до сього італійського життя, – німців, поляків, угрів. Маса італійських термінів в нашій мові, старій і сучасній, свідчить про се – від «барвників» і «любистків» до «фашій», «скринь». І заразом повний брак яких-небудь слідів, яких-небудь відгуків українського життя на сім італійськім грунті!

Розуміється, в дійсності такі відгуки долітали. Українське життя брало певну участь в тутешнім житті, хоч не безпосередньо, то через другі руки; як не ідеями і взірцями, то хоч матеріальними, сказати б, засобами. Немало українського гроша пішло на сі розкішні будови, на сі бронзи й мармури, чи в Флоренції, чи в Венеції, чи в Генуї, чи в Римі. Немало з’їли тут українського хліба, від давніших часів до нинішнього дня, переносили українських шкір, спалили українського дерева.

Багато українських рук, невільницьких, чоловічих і жіночих, замітало сі гладкі плити улиць, сі широкі сходи палат. Багато й крові української, сеї невільницької, пішло в кров тутешньої людності. Протягом всього Середньовіччя, і пізніше, в блискучі часи Відродження, маса невільника уживано в домашнім побуті італійськім, і головні транспорта його ішли з чорноморського побережжя, а в них дуже важну ролю грали і найліпшу репутацію мали «білі татари» – біляві невільники з кримського татарського ринку з українських і великоросійських країв.

Особливо на невільниць з наших сторін був великий попит і ціна. Пані отсеї розкішної палати синьйора Строцці радить свому синові: «Як оженишся, тобі потрібна буде невільниця; напиши, яку схочеш: чи татарку? (вони витривалі в роботі); чи черекську? (вони всі замітні здоров’ям і силою); чи руську невільницю? (вони визначаються приємністю й красою)?!» І скільки їх тут тратило свою красу, скільки виплакувалося карих очей, щирих і люблячих серць розривалося в поневірці й ганьбі неволі, в тузі за рідним краєм і рідною сім’єю! Споминається гарний навіть в своїй риторичній напушистості монолог Байди серед розкошей Царгорода:

Рай! та не нам тут жити-раювати.

Земля чужа, чужа і мова й віра,

І радощі чужі нам тут і горе…

Ні, горе не чуже. Це наші струни

Так голосно до серця промовляють…

На тих рясних невольником базарах

Про наші муки кобзарі співають.

Як позирну на каторги-галери,

Де наше браття підставляє спину

Під карбачі та таволгу червону, –

Моя душа мов у морській безодні…

Число тих невільників з «білих татар» і з Русі в деяких краях західного середземельного побережжя доходило до четвертини й вище всього числа невільників. Подумати, що кожний третій або четвертий невільник з тисяч тих нещасних рабів, якими орудовано по італійських столицях, був наш земляк XV в. або початків XVI! Що сі розкішні меценати, діячі і артисти тих часів, так гойно користали з праці, поту і крові нашого бідного люду. І він сходив у праці, нужді й горі так безслідно і безславно тут, серед тої кипучої праці творчої мислі й енергії, що записувала себе безсмертними буквами в велетенській книзі людства. Як інвентар, як робоча худоба, як погній свого життя…

Так, Україна досі для західного світу була тільки анонімним, не знаним навіть по імені поставщиком сирового продукту, людської сили – чи в фізичній постаті невільника, чи в виді різних півфабрикатів, – далекою колонією також як африканські або американські, колонії, тільки ще з слабше зазначеною своєю фізіономією. Бо навіть на тім, що давала вона, не клалася фірма її, тільки фірми посередницькі, або різних політичних організмів, в склад яких вона входила.

Коли буде інакше! Коли Україна братиме участь не самим сировим продуктом чи трудом, а і творами свого культурного життя, вибиваючи на них свою національну марку? Коли??

Примітки

чи черекську? – йдеться про представницю одного з народів Північного Кавказу (у сучасній Кабардино-Балкарській республіці, Росія, є Черекський район). У середині XIV ст. у Європі через ряд причин, зокрема, лютої епідемії чуми, спостерігався сплеск работоргівлі. Головними покупцями рабів були італійські міста-республіки, насамперед, Генуя і Венеція, а основним ринком служило Причорномор’я, звідки вивозилися татари, слов’яни, черкеси, абхази, мегрели. Жінок-рабинь найчастіше купували європейці, а хлопчиків і юнаків – насамперед мусульмани для поповнення османської і єгипетської армій. Одним з найбільших центрів работоргівлі була генуезька Каффа (сучасна Феодосія) у 1266 – 1475 рр.

монолог Байди серед розкошей Царгорода – далі автор цитує фрагмент драми у віршах П.Куліша «Байда, князь Вишневецький» (1884).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 406 – 408.