Кесарево кесареві

Михайло Грушевський

Партикулярні гадки треба залишити і зібрати багаж. Зараз Відень, треба віддати «кесарево кесареві», дати заробити на мені хоч кілька корон цісарській столиці.

За добрих старих середньовічних часів був дороговий примус: чоловік-купець, транспорт товарів не міг їхати, куди хотів, а приписаною дорогою; мусив спинятися, де було уставлено правом, викладати й продавати там свої товари; а коли б сього не зробив, пішов якоюсь «новою» незаконною дорогою, грозила йому за се конфіскація товарів і всякі інші неприємності. В нових «ліберальних» часах сі заборони позникали, але розклади їзди і товарові тарифи роблять ту саму роботу, тільки в делікатніших формах, що й старі заборони й конфіскати. Поїзди залізничні так розложені, що 9/10 подорожніх їдуть вказаними їм маршрутами на певні протекціонні центри, кружними, а не коротшими дорогами; пристають і попасають, де їм призначає ся залізнична політика, і платять податок протекціонним містам.

До таких «обов’язкових» місць належить і Відень.

Куди б не поїхав нинішній християнин – хіба з виїмком Стокгольма і Константинополя, таки не минувати йому Відня, коли схоче їхати скоро і вигідно. Бодай віденським фіакром мусить переїхати з одного залізничного двірця на другий – бо всі поступи техніки й комунікації зістаються на сім пункті безвладними, і залізничного сполучення між дорогами, що сходяться у Відні, нема й досі: треба взяти свій багаж і фіакром переїхати через цілий Відень на другу залізницю. Все кілька гульденів у віденську кишеню!

А добра половина і забавиться в місті, переночує в готелі – бо поїзди якось так дивно розложені, що найчастіше один приходить, а той другий уже й вийшов; небагато, 10–15 мінут тільки – а готельникам і рестораційникам уже й доходець. А при сій вірній оказії не утерпить пасажир, особливо дамського сословія, щоб не поїхать подивитися на Mariahilfstrasse, де для погибелі сього приїжджого чоловіка по-виставлювано всякого шмаття «по цінам реклямовим», справді дешевості часом просто неймовірної. І так християнин віддасть кесарево кесареві, заплатить податок віденським антисемітам і коли хоче – може далі їхати з тим, що лишилося. Ніби й внутрішнє мито скасоване, і всякі інші «середньовічні варварства» знищені, а результат осягається той сам.

Отсей віденський примус – що чоловік раз у раз, куди б не їхав, хоч не хоч, мусить через Відень бодай фіакром переїхатися, – се, мабуть, перша причина того, чого я не люблю Відня. Всяке силування – велика отрута на милування. Привикаєш дивитися на певне місто, яке б воно не було цікаве, просто як на докучну перерву в дорозі, ніколи не вважаєш його за ціль якоїсь подорожі, за предмет, що варт сам по собі спеціального інтересу, і з духу стихійної опозиції якось несвідомо силкуєшся йому уділити якнайменше уваги.

Се одна причина, більше несвідома. Друга – се те, що я не можу дивитися на Відень очима вповні стороннього чоловіка. Для мене се щось, як панський, поміщицький двір на тлі убогого, винищеного, забитого і оголеного села, котрого найбіднішу, найнещаснішу людність становлять наші австрійські українці. Я знаю, що се місто красне (красиве), веселе, привітне, але якийсь паразитизм, пасожитство чується мені в його веселім і благодушнім житті. Сите задоволення кулацької родини, що з убогих копійок, всякими правдами й неправдами постяганих з погорджуваних нею мас, урядила вигідне, сите і п’яне життя; благодушествувана, але заразом пильно слідить, щоб сі убогі копійки якось не покотилися поза її пальцями і не позбавили її зайвої кружки пива і зайвої миски шницлів.

І сей елемент паразитизму і глитайства псує для мене враження Відня. Кидає якусь тінь і на культурніші сторони віденського життя. Я знаю дуже добре, що се місто не тільки визначне своїми веселими атрибутами; що, крім незчисленних пив’ярень, загородних садів і веселих місць та безконечних мас загальноприступних дам, які роблять йому приємну репутацію у веселих людей, є в нім і більш культурні річі. Гарні музеї, колекції образів, бібліотеки, незлий університет, театри, гарна опера (а властиво, балет). Але сі культурніші атрибути здаються також якоюсь несерйозною надбудовою «про око», «для тону» над властивим обиходом віденського Lebemann-a (жуїра), над сими сотнями кав’ярень, пив’ярень, модних магазинів і веселих дівчат.

І я не маю симпатії до Відня. Забираю багаж і спішно переїжджаю раннім ранком через місто, ще не розбуджене добре, на другий кінець його, з «Північної залізниці» на «Полудневу». Ще в сій порі Відень приємніший. Шинки й усякі веселі заведенія сплять; на улиці видко тільки робочий люд, що тягне на роботу. Доми позачиняні, мовчазні, улиці тихі, й можна робити собі ілюзії, що се гарне сонне місто, прокинувшися, заживе якимсь гарним, благородним, повним змісту життям.

Гони фіакр, поки тягнеться ілюзія! Повз важкої маси св. Стефана і старосвіцького Stock im Eisen – самітнього останка колишніх лісів, що ріс в центрі нинішнього Відня, щільно оббитого залізними цвяшками і всякими іншими дарунками вандрівних буршів. Повз цісарського бургу і цісарського парламенту; цісарської опери й цісарських пам’яток різним великим людям, зв’язаним з Віднем стільки ж, скільки і з Вейгавеєм. Повз монументів різним генералам, яким удавалося припадком, через недогляд віденського Kriegsrat-y погромити десь цісарських ворогів. Здоров бувай, «веселий Відень», рай рутенських буршів і німецьких антисемітів!

Примітки

треба віддати «кесарево кесареві»… – фразу «кесарю – кесареве, а Богові – Боже» промовляє Ісус Христос, відповідаючи на запитання фарисеїв про необхідність платити податок правителю. Тобто в житті є два види влади, які не варто змішувати: політична і духовна. Кожна з них вирішує свої завдання, має свої функції і бере свою «плату».

заплатить податок віденським антисемітам – з давніх-давен євреї в Австрії періодично зазнавали жорстоких переслідувань. Антиєврейські настрої різко посилилися у XV ст. У 1420 р. за звинуваченням в оскверненні гостії в Енсі всі євреї Австрії були заарештовані, 270 чоловік спалені на вогні, всіх інших, крім тих, які погодилися охреститися, вислали з країни, їхнє майно конфіскували, дітей євреїв віддали в монастирі на виховання.

Після цих страшних подій євреї назвали Австрію «кривавою країною». В перші десятиліття після вигнання лише в окремих австрійських землях залишалися деякі привілейовані євреї. Однак згодом, не зважаючи на репресії, єврейська громада Австрії і, зокрема, Відня, стала досить численною і набула великої суспільної ваги. Після економічної кризи, що виникла в 1873 р., в Австро-Угорщині знову посилився рух антисемітизму. Почали виходити антисемітські видання. У 1877 р. відбувся 1-й Віденський католицький конгрес, на якому була створена Християнсько-соціальна партія, головною метою якої була «боротьба проти єврейської буржуазії, проти єврейського капіталу».

Зростання антисемітизму в Австро-Угорщині привело до підйому національного руху серед австрійських євреїв. Створений у 1886 р. Австрійський союз ізраелітів, що спершу ставив перед собою тільки просвітницьку мету, згодом почав вести політичну боротьбу проти антисемітизму, здійснювати правовий захист євреїв, активно боротися з економічним бойкотом єврейських підприємств. У 1891 р. був створений Союз для боротьби з антисемітизмом в Австрії. Саме у Відні Т.Герцль написав і вперше опублікував програмову книжку «Єврейська держава».

Всяке силування – велика отрута на милування – парафраз українського народного прислів’я «На милування нема силування».

Повз важкої маси св. Стефана – йдеться про готичний собор св. Стефана, який став архітектурним символом Відня. Перший храм на місці собору був побудований ще в 1137–1147 рр., у 1469 р. церква стала кафедральним собором. Сучасного зовнішнього вигляду споруда набула до 1511 р. У 1722 р. статус собору та Віденської єпархії був підвищений до архієпископського.

старосвіцького Stock im Eisen – один із древніх віденських символів, буквальний переклад – «палиця в залізі»: у ніші одного з будинків, які виходять на однойменну площу в центрі Відня (Шток-ім-Айзен-Плац), закріплена частина стовбура дерева, в який вбито сотні цвяхів; стовбур обмотаний металевим ланцюгом, замкнутим на великий висячий замок. Легенда розповідає, що колись кожен підмайстер слюсаря або коваля, прибуваючи до Відня або залишаючи його, мав вбити цвяха в дерево, що росло на площі. В іншій легенді йдеться про те, що нібито одному злодію, який покаявся, диявол дав уміння створювати замки, котрі не можна зламати, і саме такий замок – на цьому уламку дерева. Вперше Stock im Eisen згадується у 1533 p.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 341 – 343.