На могилі Теодоріха
Михайло Грушевський
Теодоріх все-таки зістається найбільшим героєм Равенни, з його іменем зв’язана найбільш блискуча сторінка її історії. Вона була тоді не простою резиденцією, а дійсною столицею Італії, і то в момент незвичайно важний, коли перед Італією відкривалося, здавалося, нове життя під властю чоловіка, що по довгих і безвихідних усобицях уйняв її сильною рукою, відновив рівновагу, порядок і справедливість, і вмівши привести до спільного згідливого пожиття обидва народи – римський і готський, – можна було думати, заложив сильні підстави для будучого розвою і життя не тільки для Італії, але і для цілого римського світу.
Се була тяжка проблема тодішнього життя, modus vivendi сих двох світів – цивілізованого грецько-римського, пережитого в своїх творчих здібностях і енергії розвою, і некультурного, але повного живих, невичерпаних сил світу германсько-слов’янського, що сунув з усіх сторін в старі римські володіння, шукаючи легшого, вигіднішого прожитку на сих благословенних культурою землях. В молодих літах своїх, коли людині такими немудрими, легкими до здійснення здаються найтрудніші цілі і завдання життя, поставив собі остготський королевич сю програму свого життя: сотворення нової готсько-латинської Італії, наповнення новою германською кров’ю пережитого державного організму римського, заховання його культурних здобутків під опікою, охороною і проводом готського народу.
Тоді він вірив, явно, в здійснення сього плану міцно, і під впливами його енергійної, багатої індивідуальності він здавався здійснимим, певно, і самим італійцям, певно – багатьом з них, і вони радо готові були піддатися гегемонії готського народу і власті його героїчного вождя за ціну спокійного і безпечного життя. Але десятиліття проходили за десятиліттями, і все очевидніше ставало, що новий порядок настає органічним і держиться тільки силами і впливом готського короля.
Обидва тіла – римське і готське – не зросталися в один одностайний державний і національний організм, не вважаючи на всі компромісові заходи Теодоріха. Те, що вдавалося розмірно легше в західних римських провінціях, де римська культура була поверховішою, римський елемент слабший, розпущений в етнографічних масах кельтських чи інших, менше зачеплених романізацією, тяжче було здійснити в самій Італії. Там римський елемент досить скоро корився і капітулював перед германським, тут він був занадто сильний супроти розмірно невеличких готських дружин, приведених Теодоріхом, римська культура сиділа занадто глибоко, була закорінена в самім грунті, щоб її так легко можна було нагнути і змусити у всім приладитися до нового режиму.
Готський нарід-побідник не міг капітулювати перед побідженим римським елементом, хіба ціною морального свого розкладу і смерті, але щоб знищити всяке значення римського елементу, як сили конкуренційної, опозиційної, хіба треба було б розтоптати й знищити його – вирізати поголовно вищі верстви, знищити індустрії, все, чим пишалася і красувалася стара культура, і запанувати над самим римським плебсом, далеким від усяких римських культурних і національних інтересів, рівнодушних до всяких традицій. Але такої вавилонської програми не важився взяти на себе Теодоріх, не тільки супроти її рисковності і небезпечності, але супроти самої вартості римської культури навіть з погляду державної користі.
Він сам був чоловіком, уже причасним греко-римської культурності, і незалежно від того, з становища інтересів тої держави, котру він фундував, не міг зректися всіх інших користей і вигод, які давало користування з культурної, державної, адміністративної спадщини старої державності, її засобів знання і техніки. Він міг себе тішити надією, що римське громадянство оцінить відповідно його прихильність до римської стихії, його пошанування її національних і політичних почувань, сю фікцію римської державності, суверенну зверхність римської імперії над собою, котру він старанно підтримував, зрозуміння, що се maximum того, на що може рахувати римський елемент в даних обставинах.
Але на склоні життя він мусив почути зневіру, переконавшися, що оба елементи зістаються необ’єднаними. Який тяжкий удар був се для нього, коли він мусив засуджувати на смерть як своїх ворогів, ворогів готського панування, найкращих представників тої римської культури, котру так цінив, котрої щирим протектором був весь час. Сусідство Східного римського цісарства підтримувало гадку про можливість відродження Західного, а релігійна різниця – ся страшна і небезпечна перешкода для національної єдності – стояла між готським і римським народом, невблаганно розриваючи всякі моральні зв’язки між правовірними католиками і невірними єретиками-аріанами готами.
В ті віки неофітства сей релігійний розділ, небезпечний всюди, був особливо різкий і непримиренний, і вся тактика Теодоріха не могла тут нічого зробити. Католицька церква без вдячності приймала всю його толеранцію, але не вибачала йому нічого, що робив він для готської національної церкви – аріанства. Вона зіставалася, як ангел з огненним мечем, символом розділу і непримирення, вірним союзником Візантії, готовим підтримати великий удар, звернений проти єретицького панування, і се становище її було тим небезпечніше, що з упадком національної державності вона ставала представницею національного життя для всього римського елементу. І коли прийшов її час, коли готське панування впало під ударами Візантії, кільканадцять літ по смерті Теодоріха, вона приложила старання, щоб знищити і затерти сліди єретицького панування. [Теодоріх правив в рр. 489–526 (або, як рахувати від повної перемоги над Одоакром і здобуття Равенни, 493–526). Велізарій здобув Равенну 537 p.]
В значній мірі заходам католицької ієрархії Равенни завдячуємо се, що Теодоріх уже незадовго став напівмістичною фігурою, як ті тіні в Єлисейських полях, котрих голос був чутний і неясні контури видні, але при всякій пробі до них наблизитися, їх обняти – перетворювалися в туман і мряку. Таке враження вона робить і тепер, коли, ходячи серед равеннських пам’яток, на кождім майже місці стрічаємся з слідами Теодоріхових діл або з традиціями про нього, але се півзатерті сліди, пам’ять переважно про те, що було і чого нема.
Дві хрестильні (баптистерії) стоять против себе на двох кінцях міста: католицька хрестильня при катедрі і подібна ж, на її взірець збудована, в виді такої ж осьмикутної вежі і подібно прикрашена всередині аріанська хрестильня при Теодоріховій церкві – теп[ер] св. Духа. Се пам’ятка, може, найбільш жива і виразна того релігійного розділу, що ділив мешканців Теодоріхової Равенни, не вважаючи на те, що скоро обидві хрестильні стали католицькими, тільки мозаїки аріанської хрестильні зникли при тій переміні (з виїмком стелі), може, по тій самій причині, як зникли Теодоріхові мозаїки і замінені новими в Apollinare Nuovo.
Теперішня церква св. Духа – се колишня Теодоріхова іменна церква св. Теодора; але вона так вичищена, що в ній нічого не згадує про її фундатора. Зникли без сліду інші будинки Теодоріха – церква «Андрея Готського» і різні світські будинки, як його лазні, т. зв. «Геркулесова базиліка – рід торгової палати, його славна двірська палата. В Apollinare Nuovo, як уже знаємо, з серії Теодоріхових мозаїк, присвячених його ділам, католицькі реставратори помилували види Равенни і Classa з палатою Теодоріха на чолі, але й тут затерто все, що нагадувало його: на стовпах Palatium-a ще видко руки фігур, затертих і заступлених завісами, що тепер завішують аркади палати, і т.д.
Палата Теодоріха стояла в сусідстві, але з неї не лишилося сливе нічого. Традиція довго називала його палатою старинний будинок в сусідстві, котрого одна стіна заховалася до наших часів – орієнтальна цегляна будова, з мармуряними стовпами і гзимсами, романського типу; але ближчі розсліди останніх часів ствердили зовсім певно, що се будинок значно пізніший – з початків VIII в., як тепер думають. Сліди палати тепер добачають в останках мозаїчної підлоги, викритої на іншім місці в сій частині міста; а вигляд її портика, може, справді до певної міри передає заціліла мозаїка Apollinare Nuovo.
Тільки могилу собі Теодоріх побудував певнішу і тривалішу, – може, тому, що ставив її в період зневіри і розчарування в здійсненні тих широких планів, котрими жив. Печать якоїсь гордої, в собі замкненої сили, що зрікається всього, що поза нею, лежить на сій пам’ятці. Правда, час міг змінити її значно; може, справді прикрашали її якісь різьби, статуї, як думають декотрі дослідники, по аналогії з іншими будовами Теодоріха, що стоять вповні на грунті сучасної романсько-візантійської творчості, і в гробівці його добачають типовий римський мавзолей – пізній відгомін класичних традицій. Але коли й так, то час, позбавивши сю будову від усяких дрібніших, менше тривких окрас, видвинув ту грубу своєрідну красу, чи ту силу, котрою вражає і настроює тепер ся пам’ятка.
Примітки
Сусідство Східного римського цісарства підтримувало гадку про можливість відродження Західного – римський імператор Діоклетіан (284– 305), вдосконалюючи адміністрацію, офіційно поділив імперію на східну і західну половини. Опісля цісар Константин заснував у 330 р. другу столицю своєї держави у Візантії – Константинополь, і туди переніс свій двір.
Рим не перестав бути столицею держави, але постали два цісарства – Західне і Східне. Покидаючи Рим, цісар залишив папі більшу свободу в керівництві церквою. Після смерті Феодосія І (395 р.) політичне розділення між Східною і Західною частинами імперії стало постійним, таким чином офіційно утворилася Візантійська імперія. У 476 р. Ромул Августул, останній західний імператор, відмовився від влади, і єдині повноваження імператора залишилися в Константинополі. Візантійська імперія проіснувала до 1453 p., коли Османська імперія завоювала Константинополь (тепер Стамбул).
як ті тіні в Єлисейських полях – у міфології давніх греків Єлисейськими полями називали рай, потойбічний світ, тобто світ тіней.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 391 – 394.