Венецька минувшина

Михайло Грушевський

Напруженість і багатство венецького життя, його незвичайна оригінальність і колоритність – се одна сторона, якій завдячуємо силу і глибину своїх вражень. Друга сторона, яка причиняється до сього незрівнянного враження, – се незвичайна суцільність того венецького життя, в усім його багатстві. Воно все в однім куснику – зріст, розцвіт і упадок. Розцвіло, відцвіло й завмерло, не маючи надій на якесь відродження в будучності, не мавши двох епох в минувшині. Через те ніщо не роздроблює нашої уваги, не ослабляє враження.

Звісний переказ, що уложився в сю свою популярну форму в XIII віці, оповідає, що дрібні острівці на Адріатицькім побережжі були залюднені втікачами з поблизьких міст, і особливо з Аквілеї, під час гуннського находу, що поруйнував їх; вони організували тут свою виборну республіку і зробили своєю столицею містечко Ріальто; рік 421 став традиційною, ходячою датою сеї події. В дійсності сі острівці як творилися, множилися й розросталися поволі творчою роботою тутешніх рік, тими масами намулу, які приносили вони, все більше замулюючи побережжя й розширюючи його в напрямі моря, так і залюднювалися довго і поволі, ще перед нападом Аттіли, протягом довгих століть.

Завірюхи і пустошення переходових століть, а особливо другої половини VI віку тільки збільшили тутешню людність, змушуючи багатьох людей з інших місць шукати безпечності на сих болотистих і непривітних островах. Серед них острів Rivoalto, в скороченні Ріальто, місце теперішньої Венеції, став значнішою осадою тільки згодом, на поч. IX в., по зруйнуванню сусіднього містечка Маламоко, тодішнього центру союзу сих острівних осель. Тоді під іменем «Венеції», – прийнявши назву околиці за назву нової столиці, – стає сей острівець новим центром сього союзу і резиденцією «дожа», начальника сього союзу (дож – місцева вимова слова dux, князь), що перед тим резидував в Гераклеї. Се було р. 811, як [далі нерозб.].

Перевезення сюди останків св. Марка в 828 р. надає релігійне значення новій столиці над старі владичі катедри в Торчелло, Маламоко і Олівальйо (до котрого належала перед тим Венеція). Потім, протягом X–XII в. Венеція виробляється на визначне торговельне місто, культурний і торговельний центр Адріатицького побережжя, а в інтересах торгівлі й безпечності починає також здобувати різні володіння на істрійськім і далматинськім побережжі.

В 1074 р. Візантія формально признала за венецьким дожем володіння Істрією і Далмацією, і Венеція стала признаною царицею Адрії. Ся свідомість знайшла собі вираз в звісній церемонії шлюбу дожа з Адрією, практикованого з особливою пихою: щороку на Вознесіння дож на осібнім розкішнім кораблі, так званім Буцентаврі (Bucentoro), виїздив на море з усім двором і кидав золотий перстень в море, символічно зазначаючи свій нерозривний союз і панування над Адрією. Так поволі, паралельно з упадком своєї старої протекторки й володарки – Візантії розширяла Венеція свої політичні й торговельні впливи в її сферах.

Візантійське володіння в Венеції стало з часом вповні номінальним, але під покровом сеї номінальної приналежності до Східного цісарства вона зручно використовувала всякі користі і можливості, які могла дати ся приналежність їх торговельним і всяким іншим інтересам в сфері візантійських впливів, і поволі приготовлялася стати спадкоємцем сеї безповоротно пережитої володарки Сходу. Держачи в своїх руках торгівлю і зносини з східними краями, незвичайно зручно використовують венецькі політики епоху хрестоносних походів.

З холодним вирахуванням і неприступною для ніяких ентузіастичних поривів твердістю вони користали з сих шумливих замішань, викликаних великими в очах тодішнього чоловіка кличами, киненими в тодішню суспільність, точно рахували всяку поміч і участь свою в хрестоносних планах і з-поміж всіх інших політиків, які витягали собі каштани руками побожних борців за Гроб Христовий, найбільше здобули тривких і реальних користей. Епоха славного дожа Енріке Дандоло, найбільш типового і зручного представника сеї хитро-утилітарної венецької політики, вінчала сі далекосяжні здобутки. Венеція бере участь в т.зв. четвертім хрестовім поході, що закінчився розгромом Константинополя в 1204 р. і розділом Східного цісарства; вивозить звідти свої блискучі трофеї, а що важніше – на розвалинах старої Візантії [утверджує] свою нову міць і силу.

Венеція більш ніж хто стає спадкоємцем Східного цісарства політичним і культурним, здобуває ряд територій на побережжі Адріатицького, Егейського і Чорного моря. Старий, дев’яностолітній Дандоло мав право на сей пишний титул «володаря четвертої часті всеї Римської імперії», що прибрав собі по сих здобутках. Заохочене сим успіхом, венецьке правительство розвиває далі політику широких завоювань, що незмірно розширяють сферу її політичних впливів і торговельних операцій, особливо на полудневім сході Європи та малоазійськім та африканськім побережжі.

Тяжку і небезпечну боротьбу прийшлося їй задля сього витримати з іншою аналогічною морською і колоніальною державою Генуєю, воєнне щастя важилося довго дуже небезпечно, і одну хвилю Генуя готова була стати сильною ногою під самою Венецією, в Кіоджії, але рішуча побіда венецького адмірала Пізано над генуезькою фльотою перехилила побіду в сторону Венеції, і її перевага була скріплена рішучо (1380).

Не вдоволяючися сими екзотичними, дальшими здобутками, венецькі політики з таким же завзяттям і зручністю змагали до того, щоб сотворити сильну сухопутну державу наоколо своєї республіки на італійськім суходолі, забезпечити у себе під рукою потрібні сільськогосподарські засоби для свого міста, для своїх воєнних контингентів, що зростали швидко і неустанно. І тут серед усобиць італійських республік і державок-тираній, серед боротьби за власть і впливи німецьких цісарів і римських пап вони ведуть ту ж холодно-егоїстичну, вирахувану і далекосяглу лінію, протиставляючи кождому сильнішому конкурентові союзи противників і крок за кроком, розбиваючи сусідні держави, розширяють свої володіння на північ, полуднє і захід.

Перша половина XV віку, епоха дожа Томасо Моченіго, була верхом слави, могутності, багатства Венеції. В сусідстві, в північній Італії, вона підбила під свою власть ряд сусідніх міст, включно аж по Удіне і Чівідале на північ, по Бергамо, в сусідство Мілана, на захід, по Ровіго, попід саму Феррару на полуднє. До неї належало все східне побережжя Адріатики, від Трієста до Корфу, також Пелопонес, цілий ряд островів, між ними Кріт (пізніше, в 1489 р. жінка короля Кіпра, Катерина Корнаро, венеціанська патриціанка з роду, віддала Венеції також і Кіпр по смерті свого чоловіка).

Маленьке морське місто, міська республіка виросла до значення першорядної політичної сили. Число мешканців города вже тоді рахували на 200 тис. Він вважався першим світовим ринком, річний вивіз лічили на поч. XV в. на 10 міл[ьйонів] дукатів; сотні великих торговельних кораблів і тисячі дрібних звозили з цілого тодішнього світу все рідке, цінне, дороге. 16 тис. людей працювали в венецькім порту, велика воєнна фльота з 45 галер і більше як 10 тис. служби стерегли її торгівлі.

Заразом в великих розмірах розвинулося венецьке господарство, продукція збіжжя, солі, різних інших господарських припасів. Поруч купців-негоціантів виробляється тип венецького поміщика, господаря на широку ногу, що вносить інші ноти в склад венецького життя, заховуючи його від односторонності колоніальної політики.

Поруч з сим зверхнім розростом венецької республіки переходила вона дуже інтересні і оригінальні зміни у внутрішнім своїм розвої, котрими венецькі керманичі пильнували приладити устрій своєї республіки до її політичних завдань та запобігти тим переворотам, революціям і узурпаціям, які ворохобили життя інших міст Італії. Бачучи, як в інших міських республіках Італії різні узурпатори, опираючися на наємній воєнній силі, захоплюють власть і заводять монархічний лад, венецькі керманичі старанно обмежують у себе власть дожа й його урядників та розділюють правління і адміністрацію між цілим рядом колегій, що, контролюючи одна одну, давали запоруку проти надужиттів власті та надмірного зросту впливів і сили енергійних і амбітних індивідуальностей.

Уряд дожа був виборний здавна, і всі важніші справи рішалися з участю громадянства. Одначе допускалося при тім фактичне наслідування через визначення своїх заступників і наступників, і дожівська власть, і інші впливові уряди з нею разом держалися в руках не раз одної фамілії; се скасовано потім, в XI в., і забезпечено чисто виборний характер дожівської власті, а далі протягом XII в. її обмежено сильно, розділивши її компетенції з ширшою й тіснішою радою аристократії, «нобілів», що потім, на переломі XIII і XIV в. зорганізувалися остаточно в т. зв. Велику раду (Maggior Consiglio) і вибирані нею колегії – дожівські ради, колегії прокураторів і особливо впливової і грізної «Ради десяти» – вищого судового трибуналу.

Заразом, обмежуючи власть дожа, владуща аристократія подбала про те, щоб відсунути від власті і впливів інші верстви громадянства. Відсунено від усяких урядів духовенство, бо ж воно стояло під впливами римської курії, яка була заразом політичною силою, конкуренційною державою в тім часі. Менше оправдання мало, що позбавлено всякого впливу і участі в правлінні також буржуазію, верстви не шляхетські, – зіставлено лише кілька урядів, до котрих допускалися не нобілі, а поза тим все правління зроблено виключним уділом аристократії і її саму перетворено в щільно замкнену касту: 1297 року постановлено на будуче, що тільки ті роди нобілів, які в останніх чотирьох літах засідали в Великій раді, матимуть на будуче приступ до неї і взагалі до вищих урядів, і тільки через кооптацію можуть припускати до себе інші роди.

Тим способом організація Венеціанської республіки набрала вповні аристократичного характеру. Сим запобігла вона тим політичним переворотам, які стрясали життя інших громад Італії. Коли дож Маріно Фалієрі в 1350-х рр. попробував розбити пута олігархії за поміччю простого народу, се скінчилося тим, що сам він наложив головою, його приклонники також, і се послужило наукою на будуче, тим більше, що обережне і підозріливе правительство розвиває взагалі незвичайно гострий нагляд над усім суспільним життям, суворі форми шпіонства та інквізиції, щоб запезпечити республіку від переворотів з боку амбітних і енергічних індивідуальностей з-поміж своїх горожан.

Завдяки тому всьому олігархічний уклад Венеції утримався і надав одностайності і одноцільності її політиці; в тіснім кругу олігархії – дідичних [династичних] дипломатів і адміністраторів венецька аристократія виробила в високій мірі ту свою політичну школу, яка надала її репрезентантам славу найрозумніших політиків сучасного світу. Але можна сильно підозрівати, що тісна замкнутість владущих і правлячих кругів, кінець кінцем, відбилася дуже некорисно на дальшім розвої венецького життя.

Могутність і розцвіт політичної сили Венеції в першій чверті XV в. не був тривкий. Тяжкі війни, ведені в другій четвертині століття, підірвали її засоби і сили. Перехід Царгорода до турків був початком упадку венецького панування в візантійських землях і підірвав її східну торгівлю. Одно за другим забирають турки її володіння на Егейськім морі, в Балканських землях і в Малій Азії. Відкриття Нового Світу створило нові торговельні дороги, нові ринки, й торгівля на них пішла вже поза руками Венеції.

Ряд неприязних для Венеції політичних комбінацій і союзів західноєвропейських держав задають удари її престижу в політичнім житті Європи. Її егоїстична, локальна політика, котру вела вона супроти інших італійських громад і держав, приготовила їй гіркі овочі: з початком XVI в. її вороги і неприятелі, злучившися докупи, розгромили її сили в 1509 p. і позбавили її разом усіх італійських володінь. Правда, кінець кінцем, війну удалося закінчити без великих утрат, повернувши відібране, але престиж Венеції був безповоротно страчений, сила її розбита.

Всі зусилля, всі хитрі плетіння венецької політики мали на меті можливо заховати тільки старі володіння, і се не вдавалося: не вважаючи на світліші моменти, на хвилеві проблиски давньої слави, сі володіння зменшалися, раз у раз відривано щось із них, і політичне значення Венецької держави ішло все додолу. З початком XVIII в. Венеція тратить уже значення в світовій політиці; падає її торгівля й культурне життя.

Кінець XVIII в. приносить кінець її самостійності: війська Бонапарта зайняли місто; останній дож Людовіко Манін мусив зложити свою власть. Слідом Венецію віддано Австрії. Торгівля, культурне й економічне життя її за сей час упало до непізнання. З 200 тис. людності, як раховано за самостійності, число її упало в XIX в. нижче 100 тис, пропали її промисли і майстерства, і тільки новішими часами вона почала підійматися з сього упадку, – але вже не своїми силами, а чужими капіталами, чужою енергією й роботою. Стара Венеція умерла, її спадщина стала виморочним добром – навіть не Італії, а всього світу, котрого аристократичні і плутократичні представники позасідали в історичних палацах венецьких нобілів. Венецького громадянства, котре жило з традиції її минувшини, нема, і коли недавно модний представник третьої Італії Габріель Аннунціо в своїй трагедії «La Nave» («Корабель») ударив в струни венецької минувшини – її панування над Адрією, – він робив се, шукаючи відгомону не в венецьких традиціях, а в іменах нової, імперіалістичної Італії, і від неї збирав оплески.

Так от чари Венеції: повільного розвою, буйного і пишного розцвіту; потім упадок – спочатку ще малозамітний, ще пишний силами і рефлексами попереднього розцвіту; далі все замітніше збіднення; нарешті агонія й смерть, і по ній ще не сформувалося нічого суцільного і скільки-небудь самостійного, характеристичного: сучасна Венеція вся живе споминами минулого, його рефлексіями, культивуванням, імітаціями – торгує сею пам’яттю минулого і з неї живе. Тому й кажу, що тут перед нами одно суцільне, одностайне життя в однім куснику.

Протягом цілого майже тисячоліття (відкинувши зовсім неясні, нічим не задокументовані початки), воно розвивалося без катастроф і переломів, відокремлено і оригінально, колоритно і суцільно. І ся суцільність і сконцентрованість незвичайно збільшає силу й інтенсивність враження, надає особливий інтерес сьому життю, різні сторони якого так тісно спліталися з собою, концентрувалися в однім осередку; в нім, як я сказав, секрет сильного враження, яке робить на нас Венеція.

Розуміється, життя було бурливе, повне глибоко трагічних ситуацій. Життя народоправне, а особливо республіканське далеко більше зложене, напружене, вимагає від активної одиниці далеко більше, ніж життя під монархічним, автократичним режимом: ставить комбінації далеко тяжчі, змушує рахуватися з факторами і численнішими, і труднішими до комбінування. Й історія венецького життя повна епізодів понурих, глибоко трагічних, які відбивають дуже сильно на тім блискучім тлі; не для декорацій ставилися мармуряні в’язниці; не для зацікавлення форестьєрів кувалися сі катівські приряди.

Але при тім усім в венецькім житті не було таких потрясінь, переломів, катастроф, які б з коренем вивертали народне життя, розкидали старе й змушували будувати наново. Навпаки, як я сказав, вся державна мудрість венецьких політиків пішла на те, щоб забезпечити своє життя, свою конституційну олігархію від усяких переворотів. І коли, кінець кінцем, ся тенденція венецького політичного життя привела його до омертвіння, забила ініціативу, творчий дух його горожан в політиці, то, з другого боку, справді дала можність тутешньому життю розвинутися без потрясінь і катастроф, розвернутися вповні й дійти до крайніх своїх границь.

Ніколи, аж до наполеонської окупації 1797 р., неприятельське військо не ступало на землю Венеції; вона не попадала під чужу власть, не мусила примінятися до чужих прав і законів. Вона жила весь час по-своєму, своїм життям, свідомо обминаючи ті форми, в які виливалося сучасне життя іншої Італії, і зберігаючи свої форми, свої традиції, та дала можність сьому свому життю розцвісти й розвинутися в повній красі, силі й закінченості, яка рідко деінде спостерігається взагалі і рідко де заховалася так добре до наших часів – власне через те, що тут не було нового розвою, нового піднесення і розквіту, що глушить і руйнує пам’ятки і сліди попереднього, робиться їх коштом.

Спеціальні географічні й культурні, економічні й політичні обставини, які вплинули на окремішність політичного життя Венеції, разом з ним відбилися також на її житті культурнім, і спеціально на її квінтесенції – артистичній творчості, яка пішла в значній мірі відмінними дорогами від іншої італійської штуки й проявилася в формах наскрізь оригінальних. Незвичайна різнорідність творчості, культури і життя взагалі знаменує Італію, як ніяку іншу сторону, й становить причину її особливої принадності, особливого багатства вражень.

Відмінні географічні обставини приготували відмінність доріг розвою і впливів. Північна Італія в декотрих своїх частях становить немов продовження німецької Швейцарії і тісно зв’язана з Центральною Європою і типом та характером своєї людності, і укладом життя, і історією своєї творчості. Полудневу всі зносини, інтереси, традиції тягнуть в Африку, на її африканське побережжя, звідки стільки раз виходили її завойовники, її культурні впливи, і не з чистої факторії тепер туди воно тягнеться з своїми планами завоювань. Зовсім інакше укладалося життя середньої Італії, в східній Тоскані, Флоренції і на західнім побережжі, а знов від сього тірренського побережжя дорогами ішла культура і творчість адріатицького побережжя Венеції.

Тісні зв’язки з Візантією, в яких довго жила Венеція – спочатку в залежності від неї, пізніше в тісній культурній зв’язі, – відбилися дуже сильно на початках венецької штуки, тісно зв’язаної з візантійською. Вона виростає на візантійськім корені, а що візантійська глибоко була пересякнена елементами орієнтальними, сирійсько-перськими, то вона служила мостом, яким венецьке життя, культура і творчість входила в ближчу стичність з східним життям і творчістю, з свого боку політичні і торговельні інтереси потягли потім Венецію на Схід безпосередньо, зв’язали її на довгі віки з Ліваном, Сирією, передньою і навіть центральною Азією, попхнули венецьких негоціантів на дороги до Індії, Китаю і одомашнили венецького чоловіка в орієнтальній культурі і орієнтальнім житті.

З другої сторони, насильна і егоїстична політика Венеції в Італії не приспоряла їй ні вірних приятелів, ні тривких зв’язків, а саму її змушувала бути боязкою і непевною на пункті всяких посторонніх італійських впливів. Се відбилося й на венецькій культурі, яка дуже пізно – в епоху упадку політичного життя, в добу пізнього Ренесансу підпадає глибшим впливам італійських напрямів в сфері артистичної творчості, а до того часу заховує сильно виражену незалежність і оригінальність своєї культури і творчості, і власне глибока оригінальність венецького життя надає особливого чару її артистичній спадщині.

Розуміється, в дуже значній мірі сила враження, яке робить Венеція на сучасного глядача, залежить від тої єдиної і одинокої в своїм роді обстанови, в яку оправила її історичну і артистичну спадщину місцева природа, місцеві обставини життя. Чудові ряди її палат, розуміється, не робили б на нас такого враження, якби стояли в тісній улиці, закуреній і запорошеній, серед брудних крамничок, в гаморі їзди і юрби, а не підіймалися над широкою поверхнею прозорої і чистої води. Палата дожів, п’яцетта і сусідні будови не чарували б нас так, коли б не красувалися над переднім планом горного побережжя і веселого полиску Великого каналу.

В різних містах розкидані визначні пам’ятки минувшини, з великим артизмом виконані будови, мальовничі куточки, але ніде вони не окружені такою ніде більше не повтореною обстановою, гарною і фантастичною рамою чудових каналів, свобідних від туркоту автомобілів, трамваїв, фіакрів, повних сімейної тиші і грації. І в сю чудову раму вставлені образи, гідні її краси своїм артизмом і змістом. І тому з враженнями Венеції ніщо не може рівнятися, вона зістається єдиною, недосяжною, незабутньою, котрої ніколи не бачиш досить, ніколи не натішишся до несхочу.

Примітки

особливо з Аквілеї, під час гуннського находу – Аквілея – місто, засноване римлянами в 183–181 рр. до н. е., біля узбережжя Трієстської затоки, було великим і важливим торговим та стратегічним пунктом, як ключ Італії на сході. Надзвичайно добре укріплене, місто не раз стримувало натиск іноземних ворогів. Кінець могутності Аквілеї поклав цар гуннів Аттіла, який після тривалої облоги у 452 р. зруйнував місто, а його розорення довершили лонгобарди у 568 р. Частина населення Аквілеї утекла на захід, де заселила територію сучасної Венеції.

на істрійськім і далматинськім побережжі – тобто на східних берегах Адріатичного моря. Істрія – один із найбільших півостровів Адріатики, тепер його північна частина належить Словенії, центральна і південна – Хорватії. Далматія (Далмація) – історична область на північному заході Балканського півострова, на узбережжі Адріатичного моря.

на Вознесіння – тобто на одне з великих християнських свят, яке припадає на сороковий день після Христового Воскресения.

так званім Буцентаврі – корабель «Буцентавр», також відомий як «галера дожів», вперше був збудований у 1300 р., в епоху розквіту Венеції. Галера, оздоблена золотом, слугувала плавучим палацом для венеціанських правителів. Пізніше нові такі галери будували ще тричі.

Останній «Буцентавр», збудований у 1728 p., був значно розкішнішим від усіх попередніх. У 1798 р. наполеонівські війська, які окупували Венецію, за три дні розграбували і спалили корабель. Щоб вивезти з галери все золото, знадобилося 400 мулів. Від «Буцентавра» залишилось лише кілька фрагментів, які досі зберігаються в італійських музеях.

У 2008 р. венеціанські ентузіасти вирішили розпочати відбудову історичної галери. З огляду на велику коштовність цього проекту існує ідея – частину необхідних грошей відсудити у Франції як компенсацію за заподіяну Наполеоном шкоду.

епоху хрестоносних походів – хрестоносні (хрестові) походи – загарбницькі походи хрестоносців (членів європейських духовно-лицарських орденів) на Схід у 1096–1270 рр. Проводилися з ініціативи католицької церкви під релігійними гаслами боротьби християн проти мусульман та визволення Гробу Господнього і Святої землі – Палестини. Хрестоносці мали нашитий на одязі знак хреста, звідки походить їх назва. Відбулося вісім великих і багато дрібних хрестових походів, у більшості з яких хрестоносці зазнали поразок.

її перевага була скріплена рішучо… – венеціано-генуезькі війни розпочалися через суперечку за торговельні концесії у Палестині і тривали з перемінним успіхом у 1253–1381 рр. У 1377–1381 рр. тривала т.зв. Кіоджанська війна за Кіоджу (Кьйоджу) – древнє портове місто поблизу Венеції. У 1379 р. венеціанці втратили Кіоджу, а в червні 1380 р. внаслідок облоги відбили її у генуезців. У 1381 р. у Турині між Венеціанською і Генуезькою республіками був укладений мирний договір.

епоха дожа Томасо Моченіго… – правив у 1413-1423 рр.

попробував розбити пута олігархії за поміччю простого народу – цей заколот зазнав поразки через відсутність достатньої його підтримки і народом, і знаттю. 55-й венеціанський дож Маріно Фальєрі (Фальєр) належав до старовинної патриціанської родини. Був успішним воєначальником, дипломатом і членом Ради Десяти. Почав правити 11 вересня 1354 р. У 1355 р. намагався здійснити державний переворот з метою монополізації влади. Змова була викрита і придушена. Дожа та його соратників стратили 18 квітня 1355 р. Трагедія Маріно Фальєрі не раз привертала увагу митців. Відомі, зокрема, драма Д.Байрона, новела Е.Т.А.Гофмана, опера Доніцетті. У цих сюжетах політика переплетена з сімейною драмою.

Перехід Царгорода до турків – Царгород (давня українська назва столиці Візантійської імперії Константинополя) був захоплений турками-османами у 1453 р. Перемога дала туркам можливість панування у східному басейні Середземномор’я. Місто було столицею Османської імперії до її розпаду у 1922 р.

Відкриття Нового Світу – тобто відкриття Південної Америки Христофором Колумбом у 1492 p. Одразу після цього, у 1499 p., друге велике географічне відкриття – португальцем Васко да Гама шляху до Індії через мис Доброї Надії, в обхід традиційних торгових шляхів, що були основою венеціанського благополуччя, – також стало важким ударом для економіки Венеції.

її вороги і неприятелі, злучившися докупи, розгромили її сили в 1509 р. – в кінці 1508 р. Франція, Німеччина, Іспанія, Флоренція і Феррара уклали союз, метою якого було розчленування венеціанських володінь на материку. 14 травня 1509 р. через незгоди між двома воєначальниками венеціанці зазнали нищівної поразки.

її спадщина стала виморочним добром – юридичний термін, що означає спадщину без спадкоємців (або їх немає згідно з законом, або вони відмовились від спадщини). Тоді «виморочна спадщина» переходить у комунальну власність. У наведеному контексті М.Грушевський має на увазі, що з загибеллю Венеціанської республіки у неї не залишилось безпосередньої держави-спадкоємиці.

модний представник третьої Італії Габріель Аннунціо – відомий поет Г.Д’Аннунціо походив з м.Пескара на Адріатичному узбережжі. «Третьою Італією» традиційно називають північно-східні і центральні області Італії, на противагу північно-західним, т.зв. «перша Італія», і південним – «друга Італія».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 348 – 355.