Город квіток

Михайло Грушевський

Той, хто називав її Флоренцією, городом квіток, чи городом-квіткою тому дві з верхом тисячі літ, чи мав уже перед очима чепурну, веселу, милу, як квітки, осаду? Чи було се тільки бажання тоді, аби вона розцвіла в будучності, і скромне провінціальне місто дійсно взяло собі до серця се бажання й постаралося його сповнити? Воно прийняло собі за герб гарну стилізовану лілію і розцвіло пишним цвітом, не квіткою, а кущем, повним розкішних цвітків, які скрасили собою життя людства всіх часів.

Справді, се дивно подумати, як таке зовсім невелике місто, яке в додатку не було ніколи центром якоїсь більшої держави, з якої могло б силою політичної машини штучно витягати засоби і здібності, своїми силами, з себе самого видвигнуло таку масу здібностей, творчої енергії, хисту колективного, менше індивідуалізованого, і ряд велетенських одиниць світових геніїв, і то в такій різносторонності, в таких різних напрямах.

Отчина банкового діла й світових банкістів, що держали в своїх руках фінанси цілих держав і правили біржами Європи, батьківщина золотих «флоринів», що стали загальною назвою монетної одиниці для далеких країв до наших часів, огнище високої техніки, ремесла, промислу (флорентійське сукно, флорентійські роботи золотих виробів, майоліки, скла і т. ін.), – Флоренція стає заразом першим світовим центром, найбільше могутнім і продуктивним, в сфері ідеальній, в творчості артистичній, в ідейнім руху.

Тут виріс і сформувався геній Данте, що був і лишився не тільки світовим втіленням середньовіков’я, його культури й ідейного світогляду, одним з найбільших геніїв, яких видало людство всіх часів, – але й пророком італійського народу спеціально, гарячим патріотом Італії, творцем її літературної мови й літератури, що «испорченный латинский язык» середньовіччя, мову «пастухів і свинопасів», кажучи словами наших галицьких ренегатів, зробив культурним знаряддям, органом національного життя, і ся «попсована мова» здобула собі репутацію одного з найбільш гарних, милих, класичних, виразистих язиків світу.

І в розвої її й літератури на сій народній мові Флоренція зайняла чільне місце на довгі віки, аж до новіших часів. Тут же було огнище пізнішого гуманізму, студій класичної культури, «платонської академії» Медічі, літературної й наукової творчості, зв’язаної з такими йменнями, як Поджо, Піко Мірандола, Поліціано, Гвіччардіні. Тут виростала й розвивалася тосканська архітектура, з її простотою й силою. Джотто в XIV в. зробив Флоренцію джерелом і огнищем нового італійського малярства. Брунеллескі, Гіберті, Лука делла Роббіа, Донателло, Вероккіо, Массачіо, Анджеліко з Ф’єзоле, Гірляндано, Філіппо Ліппі знаменують поступи будівництва, скульптури й малярства в XV в., обдаровуючи свій город рядом першорядних артистичних творів.

При кінці XV в. Флоренція стає ареною демократично-аскетичного руху Савонароли, опозиції проти світової розкоші й культури панів. А по сій короткій реакції новий розцвіт блискучої штуки Ренесансу, і на початку XVI в. тут заразом працюють такі світові генії, як флорентинці Леонардо да Вінчі й Мікельанджело, як урбінець Рафаель, поруч першорядних старших майстрів як Філіппіно Ліппі, Перуджіно і найбільший улюбленець наших часів, незрівнянний, єдиний Сандро Ботічеллі.

Яка страшенна різносторонність, яке безконечне степенування відтінків красоти від сатанинської сили й різкості [Мікель]анджело до безконечно ніжного ідеалізму Ботічеллі – від апогею титанічної сили до верху перетовченого ідеалізму. І тут же, на суворій і немилосердній практиці республіканського життя, точить свої гадки, тонкі і блискучі, зрадливі й підступні, як тонкий стилет флорентійського майстра – Нікколо Макіавеллі, а великий Галілей, прорізуючи орлім зором простори зоряного неба, робить свої вікопомні відкриття в будові вселенної…

Се якийсь бездонний, невичерпаний вулкан людської мислі й творчої сили, енергії й продуктивності – отсе невеличке місто, яке й тепер має щось небагато понад 200 тис. мешканців, а в часи того блискучого розцвіту свого, в XV–XVI в., не мало й сотні. Так як для вічності століття і година – однаково один момент, так, очевидно, для людського генія, для його творчої сили й енергії малозначними являються скількість нулів при числі мешканців і мільйони державних бюджетів. В тісних мурах невеликого міста вона доказувала того, на що не могли здобутися безконечні простори світових держав, і в невеликих гуртках одушевлених смілою мислею й свобідною гадкою людей боротьба ідей і напрямів кресала великі, блискучі іскри й світила велетенські огні, яких деінде не здужала запалити ніяка опіка і меценатство володарів світу.

Але ся боротьба ідей і напрямів ішла не на рожах і тут, у Флоренції, її найбільший поет, її вічна окраса і слава таки вмер на вигнанні, не побачивши «свого красного святого Івана» – старої флорентійської катедри, теперішньої хрестильні. І флорентійський Медічі подавав зрадливі, підступні свої поради Макіавеллі. Дороги людської мислі й творчості тернисті були скрізь, і не стелилися вони рожами і тут, в городі квітів, «прекрасній Флоренції».

Краса творів зіставалася їй. Муки творчості забирали з собою їх творці.

Примітки

золотих «флоринів» – флорин вперше відкарбували у Флоренції 1252 p., його вага становила 3,53 г золота. На лицьовому боці був зображений герб міста – лілія. Флорин дуже швидко поширився у багатьох країнах Західної Європи. За флорентійським зразком кілька держав розпочали виробництво власних монет цього типу.

Золоті монети, які карбували у Венеції у 1284 p., одержали назву «дукати». Згодом ця назва закріпилася за золотим флорином майже у всій Європі і зберігалась до новітнього часу. Впродовж XV–XVI ст. в українських землях були особливо поширеними угорські та чеські золоті флорини, карбування яких розпочалося з 1325 р. Назва флоринів розповсюдилася також на гульдени (маса 12,34 г) Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперії, які карбували протягом 1857–1892 рр.

«испорченный латинский язык» середньовіччя, мову «пастухів і свинопасів», кажучи словами наших галицьких ренегатів – М.Грушевський, пояснюючи роль Данте в утвердженні італійської літературної мови, яка базувалась на тогочасній народній мові і прийшла на заміну латини, проводить паралель з ситуацією в Галичині XIX ст., коли відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим грунтом для діяльності т. зв. москвофілів. Наслідуючи російських шовіністів, вони вважали українську народну мову плебейською, не здатною до вищих матерій, і закликали вдаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що призвело до тривалого засилля в літературі так званого язичія.

її найбільший поет, її вічна окраса і слава таки вмер на вигнанні – йдеться про Данте Аліг’єрі.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 400 – 401.