5

Михайло Грушевський

В статті т. Чечеля, в котрій він має розвинути свої гадки, виложені в дебатах над програмою, читачі знайдуть міркування на тему, що, може, і повинна взяти на себе громада в економічнім будівництві найближчого дня.

Не входячи в деталі, я виймаю з його доводів, як він їх розвиває на конференції, тільки дві головні тези:

В нинішній руїні реконструкція господарства в тих сферах, в котрих вона може бути виконана тільки державою (коли виключити ініціативу приватну) – як залізниці, телеграфи, телефони, пошта, експлуатація копалень вуглю, заліза, нафти, солі, – вимагає такої величезної праці, засобів і часу, що всі сили загальнодержавних органів на довгий час будуть забрані нею, і в інтересах успішності роботи держава мусить передати на місця все, що може бути зроблено місцевими силами і засобами.

Силами і засобами громади може бути вповні добре наладжена промисловість не тільки в формах зовсім дрібних, кустарних, але і в виді середньої великості фабрик і заводів – цукроварень, броварів, цегелень, гарбарень, швалень і ткалень, скляних і порцелянних гут, металічних заводів, і т. ін., при мінімальній технічній допомозі.

Коли б тільки розстаратись відповідної скількості моторів і всякої іншої машинерії, щоб використати енергію водну, силу вітру, торфовиська і місцеві поклади вуглю – рахуючися з малою видатністю вугляного району в найближчі часи і з труднощами його довозу (а дерево принципіально зовсім виключити, як фабричне паливо), то можна було б не тільки передати в адміністрацію громад цукроварні, винокурні, цегельні тощо, які не можна зараз вести державною енергією, але й помогти – не якимись субсидіями, а головно технічною поміччю, поставити нові по селах.

Тоді у нас з’явився б сільський фабричний промисел, котрий міг би взяти на себе значну частину запотребування людності. Особливо коли б організовані були ті волосні об’єднання, і сю сільську промисловість можна було б організувати не в межах самої тільки громади, а в економічнім плані цілої такої волості, такого малого кантону, – хоча б поодинокі фабрики та заводи в початках творились би силами і засобами поодиноких громад.

Яке б се мало величезне значіння, коли б українська людність могла б, не журячись довозом, транспортом і т. д., убиратись в полотно і сукно свого повіту, носити черевики з механічної швальні своєї волості, мати залізну і всяку іншу посуду місцевого виробу, струмент, плуг і косу з місцевої фабрички, читати свою волосну чи повітову газету, видрукувану на місцевім папері, в місцевій друкарні й обслужену своїм повітовим, або навіть волосним радіо?

Все се було б дорогше, ніж подане з великих фабрик в нормальних обставинах, вироблене грубше і старомодніше. Але в часах, коли антантській блокаді не видно кінця, наше велике виробництво паралізоване, а транспорт не існує, важно, щоб хоч в невеликих розмірах, без великих вимог людність була задоволена в своїх найелементарніших потребах сим малим, карликовим фабричним промислом. Щоб був цвяшок, був сірник, був чобіт, була книжка, хоч би й надрукована на дуже непоказнім папері!

Однаково життя йде в сей бік. Селяни беруться обробляти на місці шкіру, тчуть полотно і сукно, заводять кузні, женуть самогонку, роблять самими примітивними, варварськими способами, марнуючи сировину, щоб задоволити свої потреби, не маючи ніякої подачі з міста. Треба сій натуральній економічній самодіяльності прийти в поміч, поки реальні умови життя не перестануть гнати в сей бік інтереси людності.

Наладиться велика продукція, товарообмін, транспорт, – тоді, може, сей дрібний промисел відімре, може, еволюціонує. А доти він буде одиноким спасінням – і як довго доти? Хто скаже?

І се не тільки в обслузі потреб матеріальної культури, як бачимо.

Весною минулого року, пробуваючи в Кам’янці й працюючи в видавничім відділі місцевої народної управи, був я свідком і учасником заходів коло приспособления маленької фабрички, чи, краще сказати, паперового млина, що доти виробляв паковочний папір, до виробу трохи кращого сорту, який би можна було вжити на друк. Коли зроблено було перші проби друку на сім папері, люди, призвичаєні до кращих видань, сумно і скептично кивали головами над сим першим випуском (був то шевченківський номер місцевої газети). Але мене навпаки тішив сей грубий, але місцевий папір, а коли я потім за кордоном побачив, на якім папері стали друкуватись і як друкуватись класичні твори літератури в Франції, в Німеччині, – я не раз згадував собі з повним вдоволенням сі кам’янецькі друки.

Поставити такі маленькі папірні коли не в кождій волості, то в кількохстах з тисячі великих волостей України, щоб кожна принаймні сезоново виробляла 5 – 10 вагонів паперу, поставити в кождій волості друкареньку, виробляти друкарську фарбу кустарним способом, як виробляють ваксу – отсе значить розрішити страшну проблему кризи паперової, друкарської, видавничої, котра нависла не тільки над Україною, а, сливе, над усім культурним світом.

Почитайте французьку пресу, що там робиться, – який застій в видавничій справі, просто безвихідний, розпучливий в нинішній господарській системі.

Що діється в самій Німеччині, на котру почали були з надією поглядати французькі переможці, що вона вивезе з сеї кризи побідну французьку культуру? У Франції брак і здорожіння паперу доходить до того, що видавничим фірмам приходиться випускати книги нижче собівартості або зовсім не випускати. В Німеччині ¾ наукової літератури стало бібліографічною рідкістю, зникло з ринку трохи не так, як у нас на Україні, і теж не видно скорого поліпшення в сій справі.

Якими методами там сподіваються розв’язати кризу, я в се не буду входити. Але на Україні в нинішніх обставинах поруч великих централізаційних планів про ясні дні таке розсівання культурної продукції – так само, як матеріальної по волостях і громадах про можливі чорні дні, мені вважається дуже доцільним.

Поруч культурних великих центрів – сотні папірень і друкарень по селах, обмін книжною продукцією на підводах – і сіть радіо для комунікації. Се програма огнетривалої української сільської культури, котрій би не загрозив ніякий політичний переворот, ніякий наступ чужого війська.

Щоб пустити її в рух, треба паралельного розселення по селах і культурних сил. Та се, очевидно, справа далеко легша, ніж наладження тих моторів і млинів. До неї дійду слідом, наперед спинюсь на тих змінах, які обіцяє сільському життю такий процес розсіяння продукції.

Примітки

В статті т. Чечеля, в котрій він має розвинути свої гадки… – йдеться про статтю: Чечель М. Промисловість на українському селі // Борітеся – Поборете! (Відень). – 1920. – № 4 (Листопад – Грудень). – С. 21 – 38.

…(був то шевченківський номер місцевої газети) – йдеться про число українського народного журналу «Село» (Кам’янець – Подільський. – 1919. – № 11. – 11 березоля) – видання Подільської губернської народної управи. У цьому числі, що вийшло з посвятою «Світлій пам’яти великого українського поета Т.Г.Шевченка», були подані статті М.Коваля «Життя і доля Т.Г.Шевченка», М.Грушевського «Шевченкове слово», А.Животка «Кобзарь (памяти Т.Г.Шевченка), П.Клепатського «Т.Г.Шевченко – апостол любови, братерства і правди», Д.Дорошенка «Чужі люде про Шевченка» та ін. Усі збережені випуски «Села» і, зокрема, згадане, були дійсно видрукувані на жалюгідному грубому папері.

В Німеччині 3/4 наукової літератури стало бібліографічною рідкістю… – М.Грушевський, який опікувався формуванням бібліотеки заснованого ним Українського соціологічного інституту, був добре обізнаний з цими проблемами. Так, у хронікальній замітці про діяльність УСІ зазначалося:

«Перший рік його організації [УСІ. – Упоряд.] зайнятий був головно складаннєм бібліотеки – з чим треба було особливо поспішати, тому що наукові книги не тільки страшенно дорожіли, але й попросту зникали з ринку» (Борітеся – Поборете! – 1921. – № 10. – С. 31 – 32).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 156 – 158.