3

Михайло Грушевський

Один з товаришів мої гадки на сю тему назвав «революційним песимізмом». Не прийняв я і не прийму такої характеристики. Як усе життя в моїй роботі я був, навпаки, повний віри в кращу будучність людства, і українського народу спеціально, так і тепер зовсім не песимістично дивлюсь на вислід нашої революції, і ще менше підстав для песимізму знаходжу щодо нашої будучини.

Жаль, розуміється, що наші плани безкровної революції і мирної будови українського національного життя, можливо без конфліктів і різких пертурбацій, з котрими ми вступили до революції, і вся та кропотлива, муравельна праця, котрою Центр[альна] Рада збирала українську землю, розбилась о вмішання сторонніх сил, і революція, вирвавшися з нашого проводу, пішла своїм стихійним, істо революційним розвитком.

Але, на мій погляд, в сій стихійній революції гине тільки те, що не зв’язане органічно з краєм і з його трудовим народом. Край і його трудова людність, так би сказати, «чистяться» від усього паразитарного, їм чужого; самі ж мають всі шанси вийти з сього процесу ще більше скріпленими, оздоровленими, оновленими в своїй творчій силі й енергії.

Отже, процес хоч і тяжкий, прикрий, особливо для сього органічно з землею не зв’язаного елементу таки навіть до розпуки не переносний (ще б таки – іде просто відмирання сього елементу, оскільки він не знайде в собі якоїсь здібності акомодації, приспособления – вростання в землю й її трудову людність) – але головному він не загрожує. За український трудовий нарід, сього основного представника, основну підвалину життя краю і нації, боятись нема причин.

Жаль, що українська інтелігенція не витримала революційного іспиту, в значній часті відскочила від народу, вдарилась в контрреволюцію і антисоціалізм. Се велика шкода, і трудовим масам прийдеться з себе творити нові її кадри.

Жаль, що неукраїнські елементи України не зварились в огні революції в одну масу з українським народом, а навпаки – ще більше поглибилась межа, що їх ділила, і українському народові прийдеться самому будувати нову Україну.

Але, кінець кінцем, – Ucraina fara da se, Україна обійдеться своїми силами, як ми се говорили чверть століття тому, коли український рух вважався видумкою групки фантастів, – і скажемо ще з більшою впевненістю тепер.

Бере нетерплячка, що процесу її будови не можна прискорити якими-небудь скоро дійними реактивами. Але що ж робити! Треба терпеливості, видержки, холодної розваги. Я позволив би собі порівняти – п[анове] лікарі нехай вибачать за можливі недокладності (кожде порівняння не вповні точне!) – теперішню Україну з тифозним хорим. Лікарства на хоробу нема, є тільки деякі загальні гігієнічні засоби. По всім даним організм повинен вийти з хороби ціло. Здорові клітини мають всі шанси відродитися з новою силою коштом тих слабших, які згинуть в сій гарячці. І всім рідним і близьким, що окружають хорого, зостається тільки пильнувати, чим можна улегшити організмові процес боротьби з розкладовими силами і відновлення його життєвих засобів.

Революційний процес виявив життєздатність, відпорність і енергію відродження нашої народної стихії – українського селянства. Основна тканина його життя – сільські громади не розпались, не ослабли, навпаки, виявили повишену енергію своєї інтеграції, свого скріплення, своєї організованості. В сих клітинах лежить запорука нового розвитку і зміцнення всього крайового і національного організму. Тому все, що хоче пройти ціло крізь огонь революції, крізь всі можливі пертурбації переходової доби, мусить з сими громадами зв’язати своє існування і свою будучність. Все, що бажається будувати певно, міцно і огнетривало, без небезпеки від знищення сими пертурбаціями, – треба будувати на сих атомах трудового життя. Тільки те буде певне, що зможемо оперти безпосередньо на них.

Тому в інтересах сеї будови треба можливо розширяти й скріпляти сі підвалини, сі бетонні подушки. Чим більше зможуть вмістити в себе економічного і культурного змісту, національного і соціалістичного елементу й підстави – тим краще, бо тим більше можна осягнути в сій переходовій добі для будучої України. І очевидно, що в данім моменті се й стає черговим завданням усіх, хто хоче ділом послужити сій будові нової України: приложити свої сили, своє знання, свій хист, свою енергію, щоб скріпити сі кубики, з котрих зложиться нова будова, наповнити їх відповідним організаційним змістом, економічними і культурними засобами.

Чергове гасло – на село, до громади всі, хто хоче потрудитись для будучини свого краю й народу!

Се звучить, як відгомін старих кличів: «В нарід!» Дійсно, коли б тридцять, сорок, шістдесят, сімдесят літ тому (в часи кирило-мефодіївщини, коли вперше свідомо залунало се гасло), українська інтелігенція змогла б піти за сим кличем, коли б вона тоді могла заложити сі підстави в українськім селі, нинішня Українська революція пройшла б інакше! Але укр[аїнська] інтелігенція була тоді слабша, була боязкіша, перепони і страхи були більші. Тепер – «голий розбою не боїться», і кадри людей, які можуть піти за сим гаслом, незмірно більші. Вони можуть зробити діло тривке й велике!

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 153 – 155.