1. Виникнення козацтва

Михайло Грушевський

Може, кого здивує, що я присвячую спеціальну статтю в науковій часописі невеличкій популярній книжці. Але є велика різниця між популярною компіляцією, позбавленою всякої оригінальності й зробленою спеціалістом популяризацією наскрізь самостійних результатів його власних студій, хоч би вони були й подані в якнайпопулярній формі. Таку популяризацію маємо отсе перед собою; маємо в ній результат наукових студій ученого і мусимо числитися з нею не менше, якби вони були висловлені не в книжці на 10 аркушів 12-ки, а в грубих волюмінах.

В своїх замітках я не маю заміру запускатись в полеміку з в[исоко]-пов[ажаним] автором; в такій мало ще обробленій справі, як історія козаччини протягом трьох століть (XVI – XVIII в.), багато ще суперечних питань, котрі можна різним способом рішати, з різних боків на них дивитись. Деякі спростування похибок, як я переконаний, – не залежних від самого автора, я подам по дорозі. Тепер застановлюсь над кількома з численних питань, порушених книжкою автора, а мої уваги прошу в[исоко]-пов[ажаного] автора прийняти як доказ моєї уваги до його праці й поважання до його наукових студій.

Автор починає генезою козаччини; він виводить її з заходів пограничних старост коло оборони; за браком воєнного (боярсько-шляхетського) стану старости почали роздавати «служби» громадам, а не одиницям упривілейованого стану, громади зобов’язались ставити з кожної «служби» одного вояка, зате адміністрація не мішалась до їх управи; «таким робом виник громадсько-вічевий устрій. Отсе правдоподібно і є те зерно, що стало початком козаччини». Перші звістки про нього автор бачить в згадці Бєльського під 1489 (в книжці хибно 1481 р.) в повстанні Мухи і згадці київського привілею 1499 р. З початку XVI в. козаки займають вже значну територію, стрічаємо їх по староствах: Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому і ін. (с. 14 – 15 [Тут є lapsus calami [описка]: староства Білоцерківське і Переяславське з’явились значно пізніше, на початку XVI в. їх не було.]). Шан[ований] автор сей свій погляд зв’язує з поглядом пок[ійного] Максимовича і між заступниками його називає й мене (с. 13); се дає повід мені до деяких пояснень.

Як і неб[іжчик] Максимович, я дійсно уважаю вихідною точкою в сій справі колонізаційні обставини. Покійний історик писав в своїм «Огляді полків і сотень»:

«В ті часи не можна було міркувати про більшу користь від хліборобства, ніж від козаччини, бо треба було воювати для самого хліборобства. Наслідком такого життя хліборобської людності України було не тільки сформування козацької Запорозької Січі для відпору Кримській орді, але й розвиток в цілім українськім народі козаччини як осібного військового стану, що відділився від хліборобського поспільства для оборони його ж. Зрештою, козак в домашнім житті був такий же хлібороб». (Собр[ание] соч[инений], І, с. 655 – 656).

Сей погляд цілком справедливий в своїй основі, хоч генеза козаччини в дійсності далеко більш скомплікована, а не так дуже проста. Поясню се як можна коротше, в границях своєї короткої замітки.

Пограниччя лісової й степової України від початку турецького натиску (поч[аток] X в.) жило все життям, повним небезпечності і тривоги, і до неї цілої можна прикласти славну характеристику курян в «Слові о полку Ігоревім»: «Подъ трубами повити, подъ шеломы възлелѣяни, конець копия въскормлени, пути имъ вѣдоми, яругы имъ знаеми, луци у нихъ напряжены, тули отворени, сабли изострени». I слово козак, що приходить вже в звіснім «Половецькім словнику» 1303 p. (Codex cumanicus. Ed. Cuun, с. 118) в значенні «сторожа», може бути цілком приложено до сієї передової сторожі України.

Але поруч з сим гартуванням і войовничістю мусив в парі йти розвій індивідуальності, свободолюбності; самі дбаючи про себе, віддалені від центрів князівсько-дружинного устрою, сі пограничники, певно, мало дбали про князівську власть і нерадо приймали її претензії; а князі знову мусили толерувати сю дуже потрібну для них граничну людність. В XIII в. пограничні побожани, болоховці, чернятинці за поміччю татар виломлюються з-під княжої власті і завзято борються; сі пограничні вороги князівсько-дружинного устрою – то прототип козаччини, а політика «людей татарських» випереджує змагання козацьких вождів від Косинського до Орлика – опертися на татарсько-турецьких силах в боротьбі з ворожим державним устроєм – польським і московським.

В таких же повних небезпечності й грози обставинах жила Україна, почавши від 80-х pp. XV в., коли Кримська орда стала в ворожі відносини до Литви й Польщі. Ціла колонізація тих пограничних земель була зметена, заціліли тільки кілька міст під захистом своїх замків, і в них тулилась ціла погранична людність: селяни пересиджували по містах і звідти виходили на роботу. Весь край жив на воєнній стопі, не тільки воєнний стан, але й міщанство й селянство: міщани й селяни в пограничних місцевостях зобов’язуються брати участь в обороні краю, тримати коней, «проти людей неприятельських… повинни конно, збройно бывати» (люстр[ація] Канівського староства, 1552 р.), та й із власного інтересу мусили призвичаюватись до зброї, «рушниці мати і стріляти добре уміти» (житомирські міщани, 1552 р.).

Хліборобство, рибальство, взагалі господарство поза стінами міст мусили вони провадити оружною рукою, як Лясота описує волинського селянина при кінці XVI в.: «Ідучи на роботу, несе на плечі рушницю, а до боку чіпає шаблю або меч» [Див. відомості, зібрані в моїй брошурі: Южнорусские господарские замки, с. 29.]. Невичерпані, незвичайні природні багатства по обох боках Дніпра тим часом вабили людність у різних країв і виводили їх далеко від замків, на «уходи» рибальські, пасічницькі, ловецькі і ін., де треба було перемешкувати довгі часи і для оборони лучитися в збройні ватаги.

Але оборона непримітно переходила в зачіпки з ворогами, в напади на таких же уходників противного, татарського боку, на «луплення татарських чабанів» (технічний вираз), обопільні напади. Щовесни погранична людність розлазилась по тих «уходах» на десятки миль (так черкаські уходи сягали порогів на полудень, були на Ворсклі, Орелі, Сахарі, Тясмину, Інгулу й Інгульцю), тут жила вона цілі місяці, віддана сама собі, не знаючи ніякої власті над собою, вертаючись до замку тільки на зиму. Ся рухлива, неосіла, загартована воєнно-промислова людність і становить основу козаччини.

Ім’я козака вперше з’являється в 90-х pp. XV в. [Звістка Бєльського під 1489 р. може бути ретроспективною: сучасну йому назву міг він прикласти до давніших подій, як Стрийковський уживає сієї назви в оповіданні про події XIV в., тим більше, що під 1516 р. Бєльський каже, що «тоді почалися у нас козаки» ([Bielski, Kronika], с. 991). Щодо Мухи, то його повстання тільки аналогічне з пізнішою боротьбою козаччини з польсько-литовським устроєм, але не козаччина.]; воно лише з часом здобуло собі право горожанства, спочатку ж уживалось для означення певного заняття, і то, здається, – з певним відтінком погорди або посміху, в усякім разі не означало якоїсь верстви або стану; спочатку – се люди різних верств, що бавляться козацтвом, а не козача верства. Розуміється, таке козакування для більшості не бувало повсякчасним заняттям, ним бавились якийсь час, особливо замолоду, щоб потім перейти до інших занять (пор. поручення 1603 p. «аби отцове сыновъ своихъ на козацтво не вьпущали») [Кулиш, Материалы, с. 26.]; з офіціального боку воно означало господарські промисли в «диких» степах, неофіціально – козацькі походи на татар, луплення чабанів і всяких переїжджих, і з сим двоїстим характером виступає вже в перших згадках – 1492 і 1499 pp. [Акты Зап[адной] России, І, с. 194; Пуласький [Pułaski], Stosunki Polski z tatarszczyzną, с. 223.]

Серед сих степових авантурників мусили траплятись люди всякого стану і національності; польські письменники XVI в. (Папроцький, Гайденштайн і ін.) кажуть, що козаччина була воєнною школою для молодих шляхтичів; але головні і найбільш сталі контингенти давали всюди і завсіди пограничне українське поспільство і міщанство, найбільш загартовані і витривалі на ту страшну нужду і прикрості, зв’язані з козакуванням.

Завдяки такому характеру козацької назви, спочатку в урядових актах козацьке ім’я стрічається досить рідко, і тимчасом як на Україні повно того козацтва, в урядових актах не можна тих козаків домацатись [Для прикладу можна вказати на працю проф. В[ладимирського]-Буданова про колонізацію України перед Люблінською унією, де він шукає і, не знаходячи козаків, догадується про їх знищення – [Население Юго-Западной России от второй половины XV в, до Люблинской унии (1569 г.)], с. 160 і далі.]. Для прикладу вкажу на Барщину: се одно з козацьких гнізд в середині XVI в. – за часів походів Претвича; Сверчовський між своїми «козаками» мав 200 барян; Коницький, що був ініціатором козацького походу на Волощину 1577 p., «бувши улюбленцем козаків, бо з ними двадцять років перебував» (Бєльський [Bielski, Kronika], с. 1431), був теж барським шляхтичем [Див.: Акты Барского стар[оства], I, с. 292 – 293.].

А тим часом, перешукавши численні документи Барського староства, не знайшов я тут і сліду козацької верстви: в дійсності «козакувала» тут дрібна шляхта, переважно руська. Такі гнізда дрібної руської шляхти-бояр сиділи коло Хмільника, Брацлава, Вінниці, і вони разом з міщанами мусили грати головну ролю в «козацьких» нападах, що виходили з сих повітів, де так само, як і в Барщині, в середині XVI в. не знаходимо спеціальної козацької верстви. Як бояри в сих повітах, в наддніпрянських, де боярства майже не було, в ролі козаків виступало міщанство; в урядових актах, як напр., в грамоті 1541 р. до київського воєводи [Акты Зап[адной] России, II, 354.], козаки розуміються під загальною назвою міщан, і ще на початку XVII в. козаки – се значить «непослушні» міщани. Треба було довшого процесу, намноження людей, що спеціалізувались в козакуванні, аби козацтво відокремилось в осібну групу, з другого боку, – певної історичної традиції, щоб зробити з козацької назви признане урядом і самими козаками ім’я.

В середині XVI в. сей процес щойно в початках: в найбільшому центрі козаччини – Черкасах найшлося 1552 р. яких півтретя ста козаків. Із зростом колонізації Брацлавської й Київської України в другій половині XVI в., викликаним в значній мірі успіхом козацької боротьби з татарами, число їх мусило зростати значно, але незвичайно скорий численний й територіальний зріст козаччини й сформування її в осібну версту настає аж тоді, як виробляється ідея козацького імунітету: що козак із своїм грунтом виключається із всякого адміністративного поділу й усякої звичайної судової чи адміністративної компетенції.

Се знову явище досить скомпліковане, де відіграли свою ролю вічні суперечки козаків із старостинськими й міщанськими урядами, протегування козаків урядниками задля своєї власної користі (на се неустанно і даремно нарікає центральне правительство почавши від другої чверті XVI в.) [Щодо даремності, то див. ще документ, виданий недавно в «Записках [НТШ]», т. XIX, miscellanea], проби правительства організувати козаків, а головно – почуття власної сили у самої козаччини. Хронологічно треба сей процес покласти на останок XVI в. і початки XVII в., та я вже не буду над ним тут застановлятись.

Примітки

… люстр[ація] Канівського староства 1552 р. – один із дванадцяти «пописів» українських замків, проведених у 1552 р. Люстрація видрукувана: Архив Юго-Западной России. – К., 1886. – Ч. VII. – Т. 1. – № 15.

… житомирські міщани, 1552 p. – йдеться про «попис» Житомирського замку 1552 р. Видрукуваний: Архив Юго-Западной России. – К., 1886. – Ч. VII. – Т. 1. – № 18.

… Папроцький… – Папроцький Бартош (біля 1543 – 1614) – польський публіцист і геральдист, автор праць «Panosza to jest wysławianie panów ruskich і podolskich», «Historia żałosna о prętkości tatarskiej», «Gwałt na pogany», «Herby rycerstwa polskiego» та ін.

… Претвича… – Претвич Бернард – польський шляхтич, барський староста (1540 – 1551), теребовельський староста (1556 – 1562), автор твору «Apologia» (1550), останнє видання якої побачило світ у 1997 р. (див.: Український степовий кордон в середині XVI століття (спогади барського старости Бернарда Претвича. – Запоріжжя-Київ, 1997).

… працю проф. В[ладимирського]-Буданова про колонізацію України… – йдеться про працю М.Владимирського-Буданова «Население Юго-Западной России от второй половины XV века до Люблинской унии» (Архив Юго-Западной России. – К., 1890. – Ч.VII. – Т. 2).

… найшлося 1552 р. яких півтретя ста козаків – ці дані були зінтерпретовані М.Грушевським зі свідчень «попису» Черкаського замку 1552 р. (Архив Юго-Западной России. – К., 1886. – Ч. VII. – Т. 1. – С. 103).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 558 – 562.