2. Анти у візантійських авторів
Михайло Грушевський
Велика слов’янська міграція (в справу про сліди слов’янської міграції перед нею не входжу тут) мусила розпочатись, відколи в сусідстві з слов’янами з’явились пусті, опорожнені простори; horror vacui [страх порожнечі] так само робить в історії колонізації, як і в природі. Почавши від III в. пустіє західне пограниччя, землі по Одеру й Лабі, з переходом германських племен на полудень; на полудні гунська орда нищить в другій половині IV в. останки іранської людності, виганяє готів і нарешті тягне за собою різні орди далі на захід на середній Дунай. Разом з сим мусила початись і слов’янська міграція, але ми за неї не чуємо, між іншим і через те, як сказано вище, що то була спокійна колонізація порожніх просторів, і стрічаємось з нею, як з довершеним фактом, в VI і навіть в VII віці.
В 1-й пол[овині] VI в. слов’янська колонізація опанувала вже басейн Дону і присунулась до Азовського моря. Прокопій (VI в.), описуючи народи над Меотидою, говорить, що за гунськими народами, котрі сиділи по обох боках Меотиди, «далі на північ сидять несчисленні народи антів» (De bello Gotthico, IV, 4). Але тоді ж слов’яни займали вже чорноморські степові простори й на заході. Йордан (V в.) в своїм географічно-етнографічнім огляді сучасної Східної Європи границями слов’янської колонізації кладе Дунай від устя Драви до моря:
«Численний венетський нарід сидить на північних згір’ях Карпат, від верхів Вісли, на незмірних просторах, поділяючись на словен і антів; словени сидять (по Дунаю) від Новетунського міста і Мурсійського озера (на усті Драви до Дунаю) [Що locus Mursianus – се болота на усті Драви до Дунаю, коло давньої Мурсії (тепер Esseg), се певно і тепер, можна сказати загально прийнято – див. Roesler, [Über den] Zeitpunkt, с. 87; Müllenhoff, D[eutsche] Alt[erthumskunde], II с. 94 й примітку в Моммзеновім виданні Йордана, [Iordanes, De origine actisque Getarum. Ed. Th. Mommsen], с 162; Первольф, Варяги-Русь и Балтийские славяне – Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1877, VII; Ламбин, Славяне на северном Черноморье, ib[id.] XII, с. 142 і ін. Трохи трудніша справа з civitas Novietunensis (так в виданні Моммзена, за більшістю кодексів): найпростіше й найправдоподібніше, що тут маємо Noviodunum в Нижній Мезії, тепер Ісакча, але трохи дивним стає тоді означення слов’янських границь у Йордана – див. у Моммзена [Iordanes, De origine actisque Getarum], с. 163; Müllenhoff, [Deutsche Alterthumskunde], II, с. 94. Старі об’яснення виходили з хибного варіанта: Noui і не мають значення.] до Дністра і на північ до Вісли, анти ж понад лукою Чорного моря від Дністра до Дніпра» (Getica, гл. V).
Сі слова Йордана потверджує й Прокопій: він згадує, що «словени й анти сидять за Дунаєм, недалеко від берега» (De b[ello] G[otthico], I, 27). Розуміється, колонізація, хоч би й як ріденька, таких великих країв не могла бути результатом кількох років, очевидно – початки її треба відсунути ще на першу половину V в. Час, коли гуни, знищивши аланів і готів, потягли степову людність за собою на середній Дунай, був як найвигіднішим для сієї колонізації.
В першій половині VI в. слов’яни вже опанували порожні простори на полудні, а присунувшись над Дунай, не могли зістатись пасивними свідками боротьби Візантії з різними ордами, що виступають в чорноморських степах по смерті Атили і нападають на візантійські землі, почавши з кінця V в.; разом з ними вони руйнують задунайські землі, а за тим слідом іде й слов’янська колонізація за Дунаєм. Та і тут відомостей про неї майже не маємо: першу виразну звістку про слов’ян, що «спокійно, без страху і клопоту сидять в римських провінціях» [[Johannes von Ephesus], Die Kirchengeschichte des Johannes von Ephesus, übers von Schönfelder, VI, с. 25, p. 255; пор. Крек [Krek, Einleitung]2, с. 303.], стрічаємо аж у Йоанна з Ефесу (585), а в VII в. ми бачимо вже довершений факт – слов’яни цілковито затопили вже Мезію [Nicephori [archiepiscopi Constantinopolitani Opuscula historica], ed. de Boor, p. 34; Theophanis [Chronografia], ed. de Boor, с. 359.].
Серед сієї полудневої колонізації, як бачили ми з вищеподаного, сучасні письменники розрізняють словенів (Σκλαβηνοί, Sclaveni) і антів. Найбільш ясний сей поділ у Йордана: до всіх слов’ян взагалі він прикладає як загальне ім’я стару німецьку назву венетів; Sclaveni – то західна частина їх, на захід від Дністра, анти – східна, за Дністром; при тім він поясняє, що се назва цілих груп, що складались з поодиноких племен: quorum (Venetharum) nomina licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tamen Sclaveni et Antes nominantur (c. 5).
Візантійські письменники не уживають німецької назви: «венети», вони знають лише словен і антів, не вказують їх границь між собою, але подані ними відомості згоджуються з Йордановими – словени сидять безпосередньо над Дунаєм, на се вказує оповідання Прокопія про їх засідки й напади над Дунаєм в середині VI в. [[Prokopіos], De aedificiis, IV, 7.], бачимо їх тут потім при кінці VI і на початку VII в. в оповіданнях Теофілакта [[Theophylakti Simocattae Historiae], VII, 6; VII, 15; VIII, 6.], анти ж сидять у нього дальше від Дунаю [[Theophylakti Simocattae Historiae], VIII, 5. Сих антів Цайс ([Zeuss], Die Deutschen [und die Nachbarstämme], с. 606) уважав осадниками на візантійських грунтах, в Мезії, але, крім того, що ми нічого не знаємо про масову міграцію антів сюди, і вона сама по собі не дуже ймовірна, ціла історія сього походу, протест аварського війська – очевидно, проти експедиції в чорноморські степи, рішучо промовляв проти такої гадки, див.: Roesler, [Über den] Zeitpunkt, с. 113.]; що вони сиділи далі на схід, на Подонні, – бачили ми з Прокопія. Коли зважимо се, а пригадаємo, що Йордан жив сам в Мезії і був свідком тих неустанних нападів словен і антів на візантійські землі, про котрі не раз згадує (Rom[ana], с. 388; Get[ica], с. XXIII), то можемо цілком покластись на зроблене ним означення території словен і антів і їх обопільної границі.
Ім’я словен – Σκλαβηνοί, Sclaveni ясне; се питоменне, загальне ім’я слов’ян, що тут спеціально прикладається до їх полуднево-західних осад для відрізнення від східно-полудневих. Але анти? Проби об’яснити се ім’я з слов’янської мови або найти її сліди в пізніших численних слов’янських іменах племен, не удались [Гільфердінг ([Древнейший период], Вестник Европы, 1868, IX), Первольф ([Варяги-Русь], Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1877, VII, с. 71; [Polen, Ljachen, Wenden] – Archiv für Slavische Phil[ologie], IV, p. 65), Іловайський (Разыскания2, с. 171) і ін. виводили з антів в’ятичів. Проти сього з язикового погляду Крек [Кrеk, Einleitung] 2, с. 254. Ще довільніша гадка Ламбина, що анти = Unlizi = Ульці. Шафарик був тієї гадки, що ім’я антів або вийшло від німців, або старослов’янське ([Šafarik, Slovanské starožytnosti], II, 25, 7).]. Воно, як і венеди, очевидно – чужого початку, дано слов’янам якимсь сусідом. Здогад, що се інша форма тієї ж назви – венедів [Первольф і Ягіч в: Jagic, Mythologische Skizzen], Archiv [für Slavische Philologie], IV, с. 65, 76.], дуже привабний і найлегше пояснив би справу, але проти нього роблять закиди з лінгвістичного погляду.
Вперше се ім’я антів виступає в оповіданні Йордана про війну з антами остготського короля Вінітара при кінці IV в. (с. 48). Як легендарною і цілком нереальною виглядає історія війни з венедами Германаріха, так натомість варта віри ся згадка. Може бути за те непевність, чи не переніс історик сучасного імені антів на ті часи. Се цілком можливо; одначе, коли зважимо, що Йордан знав загальне ім’я для всіх слов’ян – венеди, знав про часткове значення антського імені і на інших місцях виразно каже за поділ на словен і антів як сучасний (nunc – с. 23, пор. с. 5), то дуже можливо також і те, що ім’я антів переказано було тут готською традицією, або бодай уважалось іменем старшим, ніж тодішнє століття.
Поза сим оповіданням Йордана се ім’я приходить до загального уживання у візантійських письменників VI в. (з ними можна рахувати й Йордана, що сам жив в східній імперії): сі письменники майже всі розрізняють слов’ян і антів: Прокопій, Агатій [Агатій згадує лише про анта Дабрагеза, Маврикій писав трактат: πως δεϊ Σκλάβοις, καί Ανταις καί τοϊς τοιούτοις άρμόζεσθαι ([Agathiae Myrinaei Historiarum libri quinque], XI, 5) – вид[ання] 1664 с., Шафарик [Šafarik, Slovanské starožytnosti], (додаток), Крек [Кrеk, Einleitung]2, с. 295. Звістки інших письменників подав я вище і нижче.], ціс[ар] Маврикій, Менандр, Теофілакт.
Останній раз ім’я антів приходить в оповіданні Теофілакта [Крек [Кrеk, Einleitung, с. 254-256.] (письменника, що жив в першій пол[овині] VII в.) в оповіданні про війну 602 р.
[Крім того, маємо ще неясну, загадкову згадку в «Origo gentis Longobardorum» (уложеної після середини VII в.), де в оповіданні про міграцію лонгобардів вони перше, ніж перейти в край ругів (за Карпати), переходять краї Anthaib (варіанти]: Anthaip, Anthabus, Anthab) et Bainaib (варіанти]: Banayb, Bantaib – у Павла) seu et Burgundaib; значення сих слів було вже неясне Павлу Диякону і він поясняє: Quae nos arbitrari possumus esse vocabula pagorum seu quorumcunque locorum – [Pauli, Historia], Monumenta Germaniae hist[orica] – Scriptores rerum Longobardicarum. Робити які-небудь виводи з сих неясних, не знати звідки ухоплених імен, розуміється, неможливо.]
По сім се ім’я зникає. Чи не було воно перейняте візантійцями від східних турецько-фінських орд, що були сусідами, власне, полуднево-східних слов’ян і з кінцем V в. приходять в близький контакт з Візантією?
Яке значення мав сей поділ на словен і антів? Уважати його чисто географічним – трудно. Занадто широко і консеквентно переходить се відрізнення у письменників VI в.: ім’я антів згідно і консеквентно прикладається різними письменниками до цілої колонізації від Дністра до Меотиди, не лише до пограничної території антів і слов’ян; ім’я анта прикладається як прізвище до поодиноких осіб з сієї групи (Δαβραγέζας Αντης, ανήρ ταξιαρχος – Agath[iae], III, 21); анти і слов’яни то виступають разом, то воюють між собою – в середині VI в., і ведуть пізніше цілком противну політику щодо аварів і Візантії. Всі сі факти, що вказують на осібність сих двох груп, тяжко було б звести до тієї різниці, що словени сидять по сей бік Дністра, а анти по той. Мусила бути більша.
Нещодавно петербурзький академік Кунік висловив гадку, що анти – се ім’я якоїсь чужої («черкеської») династії, що опанувала сю слов’янську групу, отже – се політичний, а не етнографічний термін [Известия Ал-Бекри, 1878, с. 147.]. Хоч ся гадка була висловлена без усяких доводів, цілком голослівно, але, – може, завдяки її аподиктичному тону, була підхоплена чужосторонніми письменниками про Русь і слов’янство [Її я стрів, з відкликом до сієї статті Куніка, у Шімана [Schiemann], op. c[it]., т. I, с. 18 – 19 і у Дені (Lavisse et Rambaud, Histoire générale, I, 691), що перейняв її, очевидно, у Шімана.], тож я мусив згадати про неї. Розуміється, вона не має ніякої підстави: ні про яку таку династію ми нічого не знаємо, якоїсь цільнішої політичної організації, яку мусило б принести таке завоювання, у «антів» не бачимо: сучасник Прокопій виразно каже, що як слов’янами, так і антами не править один чоловік, але здавна вони жиють «демократично» (с. 334), і дійсно оповідає про ухвалу, повзяту на антськім вічі (De b[ello] G[otthico], III, 14).
Одиноке можливе об’яснення – се, що поділ VI в. на слов’ян і антів відповідає двом осібним діалектично-етнографічним слов’янським галузям.
Се зрозуміли дослідники давно, але, на мій погляд, не відгадали тих галузей. Каспар Цайс перший висловив гадку, що поділ на словен і антів відповідає поділу слов’янства по мові на два великі відділи – західний (чи як він зве – північно-західний) і північно-східно-полудневнй (Russen und Südvölker), і як на паралель вказав на поділ «Повісті временних літ» слов’янства на слов’ян і ляхів: «Словене і ляхове стоять тут на против себе зовсім, як в давнину Sclaveni і Antae, лише там Sclaveni (= словене) стоять на заході» [[Zeuss], Die Deutschen [und die Nachbarstämme], с. 102 – 104.]. Сю гадку прийняв був Реслер [[Roesler, Über den], Zeitpunkt, с. 90.] і такий авторитетний дослідник слов’янської старовини, як Крек [[Krek], Einleitung2, с. 205-206,330 прим.]. Але відповідно сій гадці анти мали б означати русь + полудневих слов’ян, словени – західних, бо се дві основні діалектично-етнографічні галузі слов’янства.
Одинока обставина, що могла б промовляти за таким розумінням [На неї вказав Шафарик [Šafarik, Slovanské starožytnosti], II, 25, 7.], се – що Прокопій, говорячи про мандрівку герулів до Данії (De b[ello] G[otthico], II, 15), називає племена на північ від середнього Дунаю словенами (Σκλαβηνοί), але се показує тільки, що Прокопій слово Σκλαβηνοί уважає загальним іменем всіх слов’ян, окрім антів (зрештою, він міг уважати сих північних слов’ян однопле-менними з тими, що займали панонське побережжя Дунаю, бо, розуміється, не міг знати їх ближче).
Та глянувши на розміщення слов’ян і антів на полудні, переконаємося, що назва антів не може відповідати північно-східно-полудневій галузі слов’янства, не може обіймати слов’ян східних і полудневих разом, що слов’яни мезійські (пізніші болгари) й панонські обіймаються назвою словенів (Sclaveni), бо то вони сиділи в першій половині VI в. по Дунаю від Драви до моря і Дніпра. В краю між Дунаєм і Дністром в середині VI в. не міг сидіти хто інший, як ті слов’янські кадри, що протягом VI і VII в. перейшли в Мезію, полишивши своїм східним і північним сусідам землі за Дніпром.
Натомість «анти» можуть відповідати північно-східній групі [Се мовби мовчки признає і Крек [Krek, Einleitung]2, с. 330, промовчуючи полудневих слов’ян та говорячи лише про «руських» і західних.], але й то з певним ограничениям: ми не знаємо, як далеко сягало ім’я антів на північ [Се підніс вже Шафарик, l[ocum] c[itatum], — «і не знати, як далеко на північ».]; воно могло обіймати всі східнослов’янські племена, але ми сього не знаємо і таких фактів не маємо, стрічаємо се ім’я лише в подіях і комбінаціях, що дотикаються тільки полудневої колонізації сих племен; ім’я антів могло обіймати цілий східний відділ, але в тім матеріалі, що ми маємо, воно належить тільки до полудневої частини сього відділу, до східно-полудневих слов’янських племен, і з сим значенням не проблематичним, а зв’язаним з реальними фактами, з усім кругом фактів, який іно маємо, мусимо числитись. Анти – не північно-східно-полуднева галузь слов’янства, а полуднева частина її північно-східного відділу, ті племена, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звемо українсько-руською.
[Як вищеподане розуміння назви антів у Цайса і ін. зашироке, так знов рішучо завузьке розуміння знаходимо у декотрих, що в антах бачать уличів і тиверців: не маємо вказівок, що сі народи займали цілу антську просторонь та й чому якраз сі два народи руські злучались в одній загальній назві?].
Все промовляє за сим ототожненням антів з предками нашого народу і надає йому правдоподібність, що рівняється з певністю. Ми бачимо, що сі анти виступають на території, де пізніше бачимо русинів і де й тоді – в VI в. не міг сидіти ніякий інший слов’янський нарід, розумію краї між Дніпром і Доном. Їх границею з «словенами» тоді був Дністер, але з рухом «словен» на захід і полудень вона натурально мусила посунутись, як і дійсно потім – в X в. – бачимо границею Русі з Мезійськими слов’янами Дунай. Бачимо, що сі анти були східними сусідами слов’ян, відрізняючись від них як осібна група – найправдоподібніше – етнографічно, се бачимо й у їх наступників – русі та болгарів.
Наостанку – антська колонізація цілком відповідає тому, що ми на основі вищесказаного про напрями слов’янської колонізації могли б викомбінувати про правітчину нашого народу й напрям його колонізації. Се все, кажу, робить – можна сказати – певним, що в сих, звісних нам з джерелових фактів, антах маємо предків України-Русі, ближче – предків сіверян, уличів, тиверців і інших ще, може, незвісних нам на ім’я полудневих племен, що жили разом з ними на нашій території і ввійшли в склад нашого народу [Теорія великоросизма полян, до котрих, бачу, прилучають тепер і сіверян, користаючи з цілковитого браку місцевих пам’яток, нестійна сама по собі, не має тут значення, і ми в неї не потрібуємо ні сім місці входити; останніми днями дав перегляд сієї справи д. Ягіч в статті Jagic, Einige Streitfragen – Archiv ür slavische Phil[ologie], XX, c. 27 і далі відбитки.].
Примітки
… Йордан (V в.)… – див. розділ V «Виїмок з жерел до історії України-Руси».
… по смерті Атили… – Аттіла – вождь гунського племінного союзу. У 433 – 445 pp. правив разом з братом Блєдою, у 445 – 453 pp. – одноосібно. За його правління гунський племінний союз досягнув найбільшої могутності.
… стрічаємо аж у Йоанна з Ефесу (585)… – йдеться про твір Іоанна Ефеського «Церковна історія», див.: Свод древнейших письменных известий о славянах. – М., 1991. – Т. I. – С. 276 – 291.
… при кінці VI і на початку VII в. в оповіданнях Теофілакта… – Феофілат Сімоката (бл. 80-х pp. VI ст. – після 641 p.) – візантійський письменник, автор «Історії» (Свод древнейших письменных известий о славянах. – М., 1995. – Т. II. – С. 10 – 64).
Але анти? Проби об’яснити се ім’я з слов’янської мови… не удались – сучасні дослідники вважають, що етнонім анти іранського походження, див.: Седов В.В. Этносоциальная и политическая структура раннефеодальных славянских государств и народностей. – М., 1987. – С. 169 – 180; Бонев Ч. Анти и словини в Добруджа през VI в. // Руско-български връзки през веколете. – София, 1986. – С. 56 – 62.
… Агатій… – Агафій Міринейський (бл. 530 – бл. 582) – візантійський історик, автор твору «Історія», див.: Свод древнейших письменных известий о славянах. – М., 1991. – Т. I. – С. 291 – 310.
… ціс[ар] Маврикій… – візантійський імператор Маврикій (582 – 602 pp.); вважається автором військового трактату «Стратегікон» (Свод древнейших письменных известий о славянах. – М., 1991. – Т. I. – С. 369 – 375).
… Менандр… – Менандр Протектор (VI ст.) – візантійський історик, автор твору «Історія», див.: Свод древнейших письменных известий о славянах. – М., 1991. – Т. I. – С. 311 – 356.
Останній раз ім’я антів приходить в оповіданні Теофілакта… в оповіданні про війну 602p. … – російський дослідник Г.Г.Літаврін пропонує вважати останньою згадкою про антів присутність цього етноніма у титулі візантійського імператора Іраклія (610 – 641 pp.), датованім 612 р. (ЛитавринГ.Г. О походе аваров против антов // Славяне и их соседи. Международные отношения в эпоху феодализма. – М., 1989. – С. 30).
Анти… ті племена, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звемо українсько-руською… – серед дослідників триває дискусія про роль антів в етногенезі українського народу. Одним із послідовників М.Грушевського в цьому питанні був М.Брайчевський, який вважав, що анти виступають у «Повісті временних літ» під назвою дулібів (див.: Брайчевський М.Ю. Антський період в історії східних слов’ян // Археологія. – К., 1952. – Т. VII. – С. 21 – 42). Частина дослідників схильні приписувати антам пеньківську культуру V – VII ст. Середнього Подніпров’я. Частина антів, переселившись на Балканський півострів, розчинилася серед слов’янського населення, а інша залишилася на Подніпров’ї, стала одним із компонентів у формуванні українського народу (див.: Історія української культури. – К., 2001. – Т. 1. – С. 568, 573 – 575).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 455 – 460.