3. Історія антів

Михайло Грушевський

Таке ближче означення назви антів не лише дає конкретне значення сьому загальнослов’янському, як здавалось, терміну, що висів у повітрі, але вводить в нашу історію кілька фактів, зв’язаних з їх іменем, що були досі, щоб так сказати, без хазяїна.

Йдучи хронологічно, треба почати з тієї війни з антами Вінітара. Падає вона на останню чверть IV в., десь в кінці 70-х чи 80-х pp., ближче дати означити не можна. Як я вже сказав, дещо промовляє за тим, щоб не збувати в сім епізоді імені антів гадкою про анахронізм; додам, що й конфлікт сей міг бути ще не дуже далеко від Дніпра, бо остготи під натиском гунів поволі лише посувались на захід, аж опинились на середнім Дунаї, отже й географічно взявши, ніщо не противиться гадці, що тут справді брали участь анти.

Та признаючи саму війну реальним фактом, трудно прийняти те об’яснення, яке дає їй Йордан. Він оповідає, що Вінітар, «не хотячи підлягати гунській зверхності, став відтягатись помалу й, хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї антів; коли він напав на них, в першій битві його побито, але далі він воював сміло і їх короля Боза (Boz nomine) [В нім бачили Буса «Слова о п[олку] Ігоревім» – гадка дуже привабна, але не конче певна.] з синами й 70 старшинами казав розіп’ята для страшного прикладу» (с. 48). В тодішніх обставинах, по упадку держави Германаріха, коли самі готи під натиском гунів мусили посуватись на захід, не до далеких завоювань їм було, і в сій війні я бачив би симптом слов’янської, може, антської спеціально – значить нашої колонізації на полудень, що зіткнулась з готами. Гуни взяли антів в оборону проти готів і при помочі вірної їм частини готів знищили Вінітара.

В першій половині VI в. анти беруть участь в походах придунайських слов’ян на Візантію. Про се маємо кілька дуже сильних заміток у сучасників: «Ні sunt casus Romanae rei publicae preter instantia cottidiana Bulgarum, Antium et Sclavinorum», – каже Йордан на закінченні Римської історії, а згадуючи про легендарну державу Германаріха і послушність йому слов’ян, пригадує, що тепер «Venethi, Anates, Sclaveni nunc ita facientibus peccatis nostris ubique deseviunt» (c. 23). Ще сильніше каже Прокопій (Hist[oria] arcana, 18): Ίλλυρίους δέ θράχην ολην, ειη έχ χόλπου του Ίονίου μέχρι ές τά Βυζαντίων προάστεια, έν τοϊς Έλλάς τε χαί Χερρονησιτων ή Χώρα έστίν Ουννοί τε καί Σχλαβηνοί χαί Άνται σχεδόν τι άνά παν χαταθέοντες έτος έξ ου Ίουστινιανός παρέλαβε τήν Ρωμαίων άρχήν άνηχεστα έργα είργάσαντό τούς ταύτη άνθρώπους; на іншому місці він згадує, що на початку панування Юстиніана «гуни (болгари), анти і словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли римлян» (De b[ello] Got[thico], III, 14).

З сього виходить, що анти були звичайними учасниками тих повсякчасних нападів болгар і слов’ян; сі походи слов’ян, то самих, а ще частіше, мабуть, – разом з болгарами, що виступають як головні учасники тих походів, почались, мабуть, ще з кінцем V в. і особливо стали частими в другій чверті VI в., за часи Юстиніана; 530 р. цісар поручив був оборону Дунаю магістру Хилвудію, і він потрапив протягом трьох років повздержувати задунайських варварів – болгар, антів і слов’ян від нападів, робив навіть походи за Дунай, поки не наложив головою під час такого походу в краї слов’ян, і напади пішли знову (De b[ello] Got[thico], 14 – 18). Вони страшно шкодили сусіднім візантійським провінціям, але зрідка набирали ширшого значення, і тим поясняється, що Юстиніан не звертав особливої уваги на них і віддавався тим часом планам далеких експедицій.

В коротких звістках сучасників не вичислюються докладно учасники сих походів, найчастіше говориться лише про болгар, рідше про словен, про участь антів знаємо тільки з загальних уваг. Лише один раз, до речі, говорячи про антів, згадує Прокопій про їх похід на Тракію (De b[ello] Got[thico], ІІІ, 16), але й то так, що з того зовсім не можна вивести, чи то був спеціально антський похід, чи ні. Взагалі, походи самих антів, на власну руку, на Візантію не дуже ймовірні; правдоподібно, вони бували звичайно тільки учасниками: особливо болгари, ходячи з приазовських степів на Візантію, могли прибирати собі по дорозі ватаги антів волею чи неволею [Каталог болгарських і слов’янських нападів на Візантію до приходу аварів див. у Міленгофа [Müllenhoff, Deutsche Alterthumskunde], II, с. 379 і далі; тут висловлена дуже правдоподібно умотивована гадка, що гети Марцеліна – се болгари і слов’яни (с. 383).].

В другій половині анти порізнились з «словенами»; про се оповідає Прокопій (De b[ello] Got[thico], III, 14), не поясняючи причин: «Пізніше, по смерті Хилвудія, що сталась 534 p., анти і словени порізнились, прийшло до війни, й антів перемогли вороги»; трохи згодом він згадує, що сі народи «вели між собою пертрактації і мали безпечно обопільні зносини» [Επεχηρυχεύοντο γάρ ήδη χαί άλλήλοις άνεμίγνυντο άδεως οί βάρβαροι ουτοι – [Prokopios, De bello Gotthico], p. 333, ed. Bonn.], се натякає, що війна тривала недовго, але після неї не було ближчих відносин (бодай тоді) між обома сусідами. Дуже можливо, що се була колонізаційна боротьба, натиск антів на словен; хоч могли бути й якісь спеціальні причини. Ся війна мусить припадати десь на кінець 30-х або початок 40-х pp.

Візантія, правдоподібно, хотіла використати се порізнення своїх ворогів (хтозна – чи й не доложила до неї рук), вона звернулась до антів, щоб перетягнути їх до себе: Юстиніан закликав їх, аби оселились в околицях Туррія, спустілої римської кріпості, збудованої, по словам Прокопія, Траяном, на лівім боці Дунаю (очевидно, в Дакії), обіцюючи їм багату платню і всякі вигоди (σφισι ξυνοιχείν μέν δυναμει τή πάση, χρήματα δέ με γάλα σφίσι προίεσθαι – De b[ello] Got[thico], ib[idem]), аби вони боронили Візантію від болгар (і, розуміється, – заразом і від слов’ян). Тоді, здається, до порозуміння не прийшло: історія ся стоїть в зв’язку з появою між антами псевдо-Хилвудія.

Епізод сей докладно оповів Прокопій (і він дав йому повід до класичної характеристики побуту слов’ян і антів і деяких дуже інтересних подробиць). Між невільниками, взятими слов’янами в війні з антами, був молодий ант на ім’я Хилвудій. Один грецький невільник з Тракії, що перебував між антами, звернув увагу свого хазяїна, що у словен в неволі перебуває Хилвудій, той самий звісний римський магістр, що так дався їм взнаки, але словени того не знають. Сього юнака викупили, і хоч він запевняв, що він зроду ант, йому не повірили, і на загальнім антськім вічі (ήγείροντο μέν έπί τούτω Άνται σχεδον άπαντες) примусили його, аби удавав з себе магістра Хилвудія. Коли Юстиніан зробив згадану вище свою пропозицію, анти згоджувались тільки в тім, аби той ніби Хилвудій дістав назад свій уряд і жив на тих пропонованих грунтах з ними разом. Але, коли Хилвудій їхав в сій справі до Константинополя, перестрів його на дорозі звісний Нарзес і, довівши обманство, арештував та й повіз в кайданах до Константинополя.

Хоч, отже, сі переговори, мабуть, не дійшли тоді кінця, одначе, хтозна, чи не від сього часу – боротьби з антами і зносин з Візантією (антські ватаги на Візантійській службі бачимо в Італії і перед сією справою ніби Хилвудієм і по ній, разом з ватагами болгар і слов’ян, De b[ello] Got[thico], І, 26 – 27; III, 22, – отже се не мало особливого політичного значення, доводить лише брак якоїсь державної організації у всіх сих племен, – чи не від сього часу, кажу, датується переміна в політиці антів, бо пізніше – правда, се вже належить аж до часів Маврикія (602) – ми стрічаємось з антами як з союзниками Візантії.

Під час переходу аварів з прикаспійських країв на захід далися вони взнаки антам. Про се оповідає фрагмент Менандра (без початку) [[Menandros], Hisl[oria] gr[aeci] minores, II, с. 5 – 6 (ed. Bonn, с. 284 – 285).]; з нього довідуємось, що антам не пощастило в сій боротьбі, і авари почали пустошити їх землю своїми нападами і грабувати; Менандр оповідає, що для викупу взятих в неволю анти вислали одного з видатніших між собою Мезамира (Μεζάμηρον τόν Ιδαριζίου, Κελαγαστού άδελφόν), але коли той під час свого посольства став говорити з аварами згорда (άπέρριψε ρήματα υπεήφανά τε καί θρασύτερα πως), використав се один болгарин (Κοτρίγουρος), близький до аварського кагана і неприхильний до антів (ο χατά Άντων τά έχθιστα βουλεουάμανος), – з сих слів можна б вивести, що сей котригур і під’юдив кагана на антів, може, через якесь порізнення болгар і антів – толкування, що дало б можливість до деяких інтересних виводів, якби воно було єдине можливе). Він порадив кагану вбити Мезамира, як чоловіка особливо впливового між антами і здібного до організації боротьби, і авари вбили Мезамира, а після сього пустошили ще гірше землю антів, забираючи в неволю й грабуючи її.

Сей епізод хронологічно належить до кінця 50-х pp. Напад аварів на антів об’ясняють тим, що то Візантія їх напустила [Див., напр.: Müllenhoff, [Deutsche Alterthumskunde], II, с. 394.] (уложивши з ними угоду, Юстиніан поручив їм (χατά των άντιπάλων οπλίζεσται – Men[andros, Historia], p. 5), але ми не маємо слідів, щоб анти тоді докучали Візантії, і дуже можливо, що авари без спеціальних візантійських поручень по дорозі «примучили» антів. Се пригадує історію «Повісті временних літ»: там оповідається, що «Обри (Авари) воеваша на Словѣны и примучиша Дулѣбы, сущая Словѣны, и насилье творяху женамъ дулѣбьскымъ: аже поїхати бяше Обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, 5 женъ въ телѣгу и повести Обрина» (Іпат., с. 7).

В сім переказі мусить критись реальна згадка про насильство дулібам від аварів [Згадаю, що був висловлений здогад, мовби тут книжник переніс на руських дулібів утиски, чинені аварами чеським дулібам, через непорозуміння, задля тотожності імен, але щоб в XI в. до руського книжника дійшла звістка про аварський утиск спеціально дулібів, а не чехів і морави взагалі, се дуже неправдоподібно.]; хоч літописець зачисляє се до часів імп[ератора] Іраклія (610 – 640), та датування се зроблено на основі візантійського оповідання з 610 р. [Theophanes, [Chronographia], ed. de Boor, I, p. 301 – 302.] і припадково надано сьому – очевидно, народному переказу про утиск дулібів; дуже можливо, що тут маємо пам’ять про сю аварську біду VI в., переказану Менандром. Можливі такі примучування й пізнішими часами, коли авари жили на середнім Дунаї, але, як бачимо з епізоду 602 p., тоді слов’яни наддунайські були в відносинах союзу й певної залежності від аварів, анти ж цілком незалежні, і військо аварське дуже нерадо прийняло план іти на антів, попросту збунтувалось, так що пізніші походи аварів на антів можна припускати, але дуже на їх існування покладатись не можна.

З другої половини VI в., після сієї аварської біди, ми вже не маємо звісток про антів. Вони виступають доперва в війні 602 p.: під час війни з Візантією, коли греки звернули свої сили проти союзних з аварами наддунайських слов’ян, аварський каган для диверсії вислав був військо, «аби знищити антський нарід, що був союзником ромеїв», але аварське військо від такої перспективи стало тікати до греків і каган мусив відложити свій план. Епізод сей цікавий, бо показує, що анти, як я вже сказав, тоді були цілком незалежні від аварів і як союзники Візантії мусили воювати з словенами, отже, тримались від них зосібна і ворожо.

В сім епізоді востаннє виступають анти. З дальшою міграцією слов’ян за Дунай зайняли вони землі між Дністром і Дунаєм (не без впливу на се, може, був і перехід Болгарської орди над Дунай в VII в.), але при тім цікаво, що коли історичні джерела кидають знову світло на події по лівім боці Дунаю – в X в., – бачимо, що антська держава – Київська Русь – перейняла політику антів VI – VII в. і тримається з Візантією проти потомків словенів – Болгарської держави; так було від Олега і до Ярослава.

Примітки

… дуже можливо, що тут маємо пам’ять про сю аварську біду VІ в., переказану Менандром – немає достатніх підстав для ототожнення епізоду, описаного у Менандра Протектора, із розповіддю «Повісті временних літ» про насильства обрів над дулібами.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 460 – 464.