Вступ

Михайло Грушевський

Київських документів за часи належності до В[еликого] князівства Литовського відомо небагато; давніші київські книги актові загинули, й акти XV – XVI в. видобуваються з пізніших облят, з книг В[елико]княжої метрики та з ріжних локальних збірок в невеликому числі. Особливо ж небагато їх для першої половини того періоду – з часів київських князів литовської династії; досить сказати, що з часів Володимира Ольгердовича ми не маємо ані одного автентичного документа, а за тридцятилітній період князювання його сина Олелька й внука Семена не маємо й десятка актів. А тим часом князювання сих князів цікаве нам дуже: се часи, коли Київська земля, своєю удільною відрубністю захована від безпосередніх нівеляційних впливів, могла заховувати в значній мірі свою «старину», а в ній – традиції довговікового, повного незвичайного інтересу історичного життя, фізіономія сієї старини і ті зміни, яким вона підлягала, – се річ дуже важна й інтересна; з другого боку, дуже цікава й сама собою діяльність сих князів, чужих родом, але цілковито зрущених і перейнятих культурними й правними поглядами, виробленими історією Русі.

Нижче я подаю дві грамоти князя Олелька (князював від р. 1440 ? до р. 1455) і одну його сина Семена (кн[нязював] від р. 1455 до [p.] 1470): обидві переховалися в пізніших актах, з 2-ї пол[овини] XVI в., разом з іншими грамотами; особливо важні сі останні для другої з них: вони підтверджують грамоту Олелька й забезпечують її від закидів щодо автентичності; одначе й дві інших не мають ніяких признак неавтентичності. До сього додаю запись з 1571 p., де подано зміст деяких давніших документів.

Перша з сих грамот, разом з іншими актами, в які вона вплетена, вже була видрукувана – в т[омі] першому четвертої часті «Архива Юго-Западной России» проф. Антоновичем, але в польськім перекладі, не все докладнім, в витягу з актів овруцьких XVIII в. (№ 1, с. 3 – 5); тож я уважав корисним подати автентичний текст її. Інші грамоти, скільки знаю, не були досі відомі і заявляються перший раз. Вийняв я їх перед кількома роками з т. зв. Руської метрики, перехованої в Литовській метриці Московського архіву Міністерства справедливості.

Самі по собі грамоти не представляють нічого незвичайного. Вони являються матеріалами до історії витворення упривілейованої боярсько-зем’янської верстви серед нерозгородженої класовими межами суспільності; такий же інтерес мають і ті акти XV – XVI в., що зв’язані вкупі з ними. Той процес в XV в. ще тільки в курсі, далеко від завершення, особливо тут, в Київщині, «яко на Україні». Упривілейована верства, чи краще – більш упривілейована частина суспільства, дуже нечисленна, не відмежилася різко від решти суспільства, і не вибилася цілковито з зв’язку загальногромадського.

Грамота 1450 р. дана слузі Ларивону Велавському (Валавськ в пов[іті] Мозирськім, в басейні Словечні) і визволяє його від обов’язків, що лежали на слугах, себто на вищій, заможнішій верстві селянства (що була вільна від «тягла» і натомість несла спеціальні «служби» і обов’язки) – він не має платити «поплатів» і відбувати служб («пошлин» – давно уставлених служб) при замку Чорнобильськім: не має давати підвод, ані виходити на сторожу (сторожа бувала двоїста – стерегти замок і стерегти татарських шляхів, – в описі Чорнобильського замку XVI в. згадується лише перша [«Архив Юго-Западной России», ч. VII, т. I, с. 589]); він переходить в упривілейовану верству – боярську, тоді ще не відграничену різко від верстви служебної, з легким переходом з одної в другу; служба боярська має означати тут, мабуть, службу військову, хоч пізніше між боярами знаходимо і т. зв. путних, що відбували інші, не військові служби [Про слуг і бояр див. В.Антоновича розправу в «Архиве…» [Там само. – К., 1867] ч. IV, т. I [Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России (1442 – 1760)], с. 4 і далі, В.-Буданова в «Чтениях» Київського] істор[ичного] тов[ариства], т. VII, с. 26 і д. [В.-Буданов М.Ф. Крестьянское землевладение Западной России до половины XVI в. // ЧИОНЛ. – 1893. – Кн. 7. – Отд. II. – С. 26], Любавського, Областное деление… с. 343 і д., 534 і д. [Любавский М.К., Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого литовского статута: Исторические очерки. – М., 1892. – С. 343, 534].].

Потомки сього Ларивона звуться зем’янами, пізніше – шляхтою; але вони належали до дрібної т. зв. околичної шляхти овруцької, що економічним своїм станом небагато різнилася від селянства, і старости все хотіли її під свою юрисдикцію взяти і до робіт замкових привернути, до чого, як шляхта, вона не була обов’язана. Грамоти Жиґимонта Августа і Генріха належать до численної категорії актів, що боронили упривілейоване становище овруцької шляхти від узурпації старост [Див. про се в спеціальній розправі проф. Антоновича в «Архиве…» [К., 1867], ч. IV, т. І, а також Роллє – «Z przeszłości Polesia kijowskiego» [Biblioteka Warszawska, 1881 і окремо 1882].].

В грамоті 1451 р. і дальших виступають роди боярські і їх документи цікаві як матеріали до дуже малознаної історії київського (в тіснішім значінні слова) боярства і його власності земельної, а заразом – колонізації Полудневої Київщини. Виступають передовсім брати Івашко та Петро Григоровичі, що «вислужують на князю Олельку» дві маєтності – Таганчу (в книзі актовій пишеться «Тачанча»: помилка зайшла, мабуть, при відписуванні оригіналу), що давніше належала якомусь Ігнату Шумакову (се сучасна Таганча в пов[іті] Канівськім) та Товаров (давній Таборов), що був на Росі, десь коло теперішніх Межиріч [Див. про нього в «Історії Київ[ської] землі…», с. 35]; до них же належала ще, мабуть, батьківщина, Григорів, тепер Григорівка на Дніпрі, нижче Терехтемирова, як видко з описі Канівського замку p. 1552 [«Архив Юго-Зап[адной] Рос[сии]». [К., 1886], [ч.]VII, т. I, с. 100.]. Івашко мав Товаров, а діти Петрові – Таганчу, а Григорів поділили по половині: так поділив воєвода Гаштовт і потвердив в[еликий] кн[язь] Казимир. Дальша генеалогія того роду представляється не зовсім ясною:

Неясними остаються відносини двох сих родів: Богдановичів-Мошенських і Морозовичів, що тимчасом звуть себе стриєчними братами і походили від одних предків. Так чи сяк – родові маєтності Івашка Петровича пішли в лінію Морозів: 1552 р. Богуш Морозович держить селище Григорів і половину Мошнів [«Архив Юго-Западной России». [К., 1886], [ч.] VII, [т.] I, с. 99 – 100; але рівночасно Мошни значаться в володінні кн[язя] Домонта й його зятя Келбовського (с. 89 – 90).], а з нашого документа видно, що належала йому ж і Таганча, окрім того Морози мали від кн[язя] Семена Олельковича село Жердеву (на Дніпрі, нижче Терехтемирова) [Тепер не існує, але за неї згадує Величко як за місце ради, де вибрано Юрася Хмельниченка – І, с. 399 [Летопись событий в Юго-Западной России в XVII ст., составленная в 1720 г. бывшим канцеляристом Малороссийской генеральной канцелярии Самоилом Величком. – К., 1848. – Т. 1. – С. 399].].

Лінія Богдановичів-Мошенських одержала «по куделі» маєтності Єршів: Уляна Єршівна принесла – по смерті свого брата – Мошни (в повіті Черкаськім, на р. Ольшанці) і Біл-Берег; останнім іменем взагалі звалося побережжя Дніпрове на значнім просторі [«История Киевск[ой] земли…», с. 33]; Єршам належали тут якісь ґрунти, де засновано було потім село Ворохобовичі: 1531 р. Уляна, вже тоді черниця, з синами Опанасом та Богданом, спродала сю «отчину» Івану Немиричу за 120 кіп грошей (сума дуже значна!) [«Архив Ю[го]-З[ападной] Р[оссии]» [К., 1886], [ч.] VII, [т.] I, с. 69.]. Опанас, мабуть, не лишив синів – Мошни перейшли до дітей Богдана, що зібрали в своїх руках значні посілості: Милоха Морозова, жінка Богуша, продала свому братаничу Григорію Богдановичу 1564 р. Жердеву, а по безпотомній смерті Пилипа Морозовича Богдановичі випросили собі 1572 р. грамоту на їх отчину – половину Григорова й Таганчу.

Таким чином, з сих документів довідуємось про боярський рід, що мав широкі посілості в Полудневій Київщині – бо в XV – XVI в. такі села та селища займали широкі простори.

Деякі відомості про інший визначний рід боярський – Єльців здобуваємо з документів, що подаємо під № 4. Генеалогія того роду, одначе, не так широка:

Єльці сиділи переважно в північній Київщині, хоч в люстрації Канівщини з р. 1552 значиться за Єльцем селище Ождилово (с. 101). В документах Єльців знаходимо звістку ще про одно надання князя Семена Олельковича: він дав р. 1465 селище Серяков «слузі свому князю Юрію Борисовичу», а від нього перейшло воно продажею до Івана Єльця. Серяков – се теперішнє Сірякове городище коло с. Хотова, його проф. Антонович (і се дуже правдоподібно) уважав давнім Звенигородом; в акті 1465 р. назване воно «селищем» і таким зістається і в актах XVI в. – чи не було зовсім залюднено за той час, чи, може, – як то з багатьма було, залюднилось та спустіло під час великих спустошень при кінці XV, на початку XVI в.

Взявши разом, отже, маємо тут чотири надання князів київських і цілу групу упривілейованих, що виступають з різними титулами: княжих слуг, бояр і зем’ян; в якій мірі се була група невиразна, несформована, не здиференційована, показує той факт, що в категорії слуг виступають і ті, що відбували ріжні роботи натуральні і платили податки (грамота Велавському), і такий князь, як Юрій Борисович (хоч би й з категорії minorum gentium); се доперва ембріон пізнішого панства.

Грамоти сі дають деякі цікаві дати для історії колонізації. Виступає тут в середині і в другій половині XV в. ряд маєтностей Полудневої Київщини: Таганча, Товарів, Мошни, Жердева, правда – се здебільшого селища, але се саме роздавання, продаж, поділи, хоч самі припадають почасти вже на часи упадку колонізаційного (якби по інерції), свідчать за більш рухливу колонізацію давнішу.

Можна вказати ще дещо цікаве в сих документах. Звертає на себе увагу, наприклад, форма санкціонування записі продажу р. 1564 (№ 3): Її стверджують своїми печатками троє «властей» канівських: пан підстароста, ротмістр місцевої залоги і війт, що прибивав міську печатку; свідками виступають один боярин канівський і двоє міщан; се також «яко на Україні».

Акти, подані під № 4, служать документом імміграції польської межи місцеву українсько-руську боярсько-шляхетську верству: такий десятник київської залоги купує селище під Києвом; факти подібні траплялись і раніше, навіть серед полудневих «пустинь» київських – так, в Черкаській люстрації 1552 р. виступав Ян Келбовський, що за жінкою, княжною Домонтовною, дістав маєтності в Черкащині (с. 90).

В записі продажу 1571 р. покликується продавець – Дмитро Єлець на ухвалу сойму Берестейського з липня 1566 p., що касувала давніші ограничення права розпорядження дідичною власністю: давнішу уставу, що власник може продати лише третину своєї дідичної маєтності, заміняло право «имѣнья свои отчызные и земскіе материстые и вислужоные, купленые и якимъ кольвекъ обычаемъ набытые и названые, не смотречы третее и двохъ частей, яко передъ тымъ бывало въ статутѣ обычаемъ стародавнымъ» продавати, дарувати і т. ін. [Статут 1566 p., розділ VII, артикул І («Временник Общества истории и древностей», т. XXIII, с. 119) [Статут Великого князства Литовского 1566 года // Временник Императорского Московского общества истории и древностей российских. – М., 1855. – Кн. 23. – С. 119].]. Очевидно, тодішня шляхта київська не була якимись хуторянами і слідила добре за сучасним законодавством.

Примітки

… давніші київські книги актові загинули… – більшість київських гродських і земських книг загинула під час бурхливих подій середини XVII ст. [див.: Яковенко Н.М. До питання про реконструкцію складу київських судово-адміністративних архівів кінця XVI – першої половини XVII ст. // Архіви України. – 1990. – № 5. – С. 15-23].

… облят… – облята – дослівний впис документа, листа тощо до актових книг (Polski słownik archiwalny / Pod red. W.Maciejewskiej. – Warszawa, 1974. – S. 56).

… книг В[елико]княжої метрики… – Метрика Великого князівства Литовського або Литовська метрика – книги, що велися у канцелярії великого князя литовського з середини.XV до кінця XVIII ст. До них вписувалися найбільш важливі документи, що видавалися великим князем, дипломатичне листування, декрети центральних судів тощо.

… Володимира Ольгердовича… – Володимир Ольгердович (бл. 1330 – після 1398) – князь київський (1362 – 1393), копильський (1395 – після 1398). Як київський князь карбував власну монету [Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 2000. – С. 309].

… сина Олелька… – Олександр (Олелько) Володимирович (помер 1454) – князь слуцький і копильський (після 1398 – 1440), київський (1440 – 1454). (Там само. – С. 321).

… внука Семена… – Семен Олелькович (1420 – 1471), князь слуцький (1440-1454), останній київський князь (1454-1471). (Там само. – С. 322).

… «старину»… – див. прим, до статті « Економічний стан селян у Перемиськім старостві…»

… сих князів, чужих родом… – всі згадані князі походили з литовського князівського роду Гедиміновичів.

… грамоти… – грамота – документ, виданий канцелярією суверена, що надавав адресату певні пільги, уряд, маєтності тощо і мав юридичну силу в судах.

… автентичності… – йдеться про відповідність тексту оригіналу документа, тобто його першоджерелу.

в витягу з актів овруцьких XVIII в. (№ 1, с. 3 – 5)… – йдеться про публікацію – Архив ЮЗР. – К., 1867. – Ч. IV. – Т. 1: Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России (1442 – 1760 гг.) / Под ред. В.Б.Антоновича. – С. 3 – 5.

… т. зв. околичної шляхти овруцької… – йдеться про нащадків військових слуг, осаджених навколо Овруцького замку упродовж кінця XIV – XV ст. Частині з них в середині XVI ст. вдалося піднятися до шляхетського статусу; частина ж зберегла свою залежність від замкового старости (докладніше див.: Яковенко Н. Українська шляхта…. – С. 221 – 226).

… воєвода Ґаштовт… – Ґаштольд Марцін – київський воєвода (1471 – 1478), троцький (1480 – 1483). Став першим київським воєводою після ліквідації удільного Київського князівства, у зв’язку з чим зустрів неприхильне ставлення до себе киян.

… в[еликий] кн[язь] Казимир… – Казимир IV Ягеллончик (1427 – 1492) – великий князь литовський від 1440 і польський король від 1447 p., син Владислава Ягайла [Bogucka М. Kazimierz Jagiełłończyk і jego czasy. – Warszawa, 1981].

… «пo куделі»… – тобто за жіночою лінією.

… в люстрації Канівщини з р. 1552… – тут автор називає люстрацією опис (ревізію) Канівського замку 1552 р.

… назване воно «селищем»… – так в документах називали місця, де колись існували неукріплені поселення.

… хоч би й з категорії minorum gentium… – так автор називає князів менш знатного походження. Сучасна наука пропонує розрізняти серед удільних князів Великого князівства Литовського «княжат головних» (князів-господарів) і «князів-повітників» (князів-слуг). Останні упродовж XV – XVI ст. або втратили свій князівський титул, або принаймні матеріально збідніли (Яковенко Н. Українська шляхта… – С. 118 – 119).

… пізнішого панства… – пани як суспільна верства у Великому князівстві Литовському почала формуватися у середині XV ст. Вони мали значні отчини, тобто земельні маєтки, що дісталися їм в спадщину, а не були вислужені у великого князя, могли виставляти збройні почти під родинною хоругвою, володіли пріоритетним правом на зайняття окремих урядів (Там само. – С. 176 – 184).

… десятник київської залоги… – десятник – керівник військового підрозділу – десятка, на які поділялася рота.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 110 – 114.