Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

ХІV. Козацтво – його походження і розвиток

Михайло Грушевський

Козацтво – явище дуже цікаве, але вельми складне. Внаслідок своєї оригінальності, а також і завдяки голосній ролі, яку воно відіграло в історії Східної Європи, воно привертало до себе увагу віддавна, ним займалися немало, але нез’ясованого все ж залишалося в ньому до останнього часу дуже багато, і в літературі з цього приводу висловлювалися й висловлюються нерідко судження дуже невиразні й помилкові.

Осередком козацтва була середня Наддніпрянщина, її передстепова смуга, нижче Києва, що входила у ХІV–ХV ст. до складу Київського князівства, пізніше – Київського воєводства, а грунт для нього підготували колонізаційні умови цього краю.

Починаючи з середини Х ст. він жив тривожним, войовничим життям, на межі осілої колонізації, у вічній боротьбі з кочовиками. До його населення якнайкраще прикладається поетична характеристика, яку дає «Слово о полку Ігоревім» порубіжникам над річкою Сейм:

А мои ти куряне свѣдоми кмети:

Подъ трубами повити, подъ шеломы възлелѣяни,

Конець копия въскормлени;

Пути имъ вѣдоми, яругы имъ знаеми,

Луци у нихъ напряжени, тули отворени, сабли изъострени.

І слово «козак» – тюркське слово, що здавна жило в устах кочового населення наших степів, відоме вже в половецькому словнику 1303 р. у значенні «сторож», «воїн», – цілком прикладалося в цьому значенні до порубіжного населення, цієї передової сторожі України. Разом із войовничістю та витривалістю порубіжне життя розвивало особистість, почуття волі. Віддані князівсько-дружинним урядом своїм власним силам, ці прикордонники були дуже чутливі до його зазіхань. У ХІІІ ст. якраз пограничні зі степом території бачимо серед «людей татарських», і ці пограничні вороги князівсько-дружинного устрою є цілковитим прототипом козацтва, а союз їхній з Ордою передбачає наперед політику вождів козацтва ХVІ–ХVІІІ століть в їхніх прагненнях знайти у турецько-татарських силах допомогу проти соціально-політичного устрою Польщі та централізаторської політики Москви.

Із занепадом державного життя у Наддніпрянщині в середині ХІІІ ст. населення цих порубіжних зі степом просторів було ще більше полишене само на себе, а життя під татарською протекцією не вирізнялося спокоєм, особливо у періоди розкладу Орди. Вел. кн. Литовське, приєднавши ці простори, також дуже мало займалося ними, а відновлене під владою князів Гедимінової династії Київське князівство дуже слабко насаджувало тут привілейований власницький стан і ще слабше прищеплювало форми й результати соціальної еволюції Вел. кн. Литовського. Страшні періодичні набіги татар Кримської орди Менглі-герая, які з 1482 р. обрушувалися на українські землі і потім у дещо слабших формах тривали майже все ХVІ століття, змели з поверхні землі і ці слабкі результати урядових піклувань і разом з ними – всю осілу колонізацію передстепової смуги Наддніпрянщини – аж до Києва, Чернігова, Житомира, Вінниці, Летичева.

Територія по обох боках Дніпра до Києва і навіть вище його перетворилася на цілковиту пустелю і в такому вигляді пролежала до останньої чверті ХVІ ст. Одними-єдиними осілими поселеннями були містечка, які мали замки, невеликі залоги та артилерію, – Київ, Канів, Черкаси, Житомир, Брацлав, Вінниця – на правому боці Дніпра, Остер і Чернігів – на лівому. Під стінами цих укріплень тулилося все населення цих широких просторів: тут жили селяни сусідніх сіл і звідси виходили на польові роботи. Усе населення жило під постійним страхом татарських набігів, у воєнному стані: міщани й селяни цих прикордонних місцевостей були зобов’язані мати коней і брати участь у походах і гонитві за татарами, і вони справді «мають рушниці і вміють добре стріляти», як свідчать ревізори середини ХVІ ст. Хліборобське і будь-яке інше господарство поза мурами міста велося озброєною рукою – як описує мандрівник кінця ХVІ ст. прикордонних селян Волині, «виходячи на роботу, він несе на плечі рушницю, а збоку привішує шаблю чи тесак».

Та природні багатства цих незайманих країв по обидва боки Дніпра вабили населення йти далі від замків, у т. зв. «уходи» – місця риболовлі й полювання, до влаштованих на степовому привіллі бортей і пасік. Тут ці промисловики жили тривалий час, об’єднуючись в озброєні групи, будуючи для оборони блокгаузи, огорожі й засіки. Оборона у цих степах, що сусідили з кочовищами татар, у районі їхніх нападів непомітно переходила у напади на таких самих промисловиків протилежної, татарської сторони, у дрібні степові війни – «луплення татарських чабанів», як вони технічно звалися. Щороку, навесні, прикордонне населення і промисловики з більш віддалених місцевостей, приваблювані привіллям та природними багатствами цього краю, розповзалися по цих «уходах» на десятки миль, до дніпровських порогів, Ворскли, Орелі, Самари і т.п.; вони жили тут цілими місяцями, полишені на себе самих, не знаючи ніякої влади і повертаючись до замків лише на зиму. Це рухливе, кочове, загартоване у знегодах військово-промислове населення і склало основу козацтва.

Перші такі відомості про козаків, в яких можна вбачати козаків саме українських, належать до 1470-х рр.; вагання у цьому випадку можливе тому, що ім’я «козаків» прикладалося також до добувачів татарських і до степового населення великоруського у басейні Дону (де пізніше формується донське козацтво). Цілком чіткі документальні вказівки на козаків київської території носять дати 1492, 1493 та 1499 рр. Серед цих степових авантюристів опинялися люди різних суспільних класів та національностей. Зустрічаються люди з іменами східними – мабуть, різні гультіпаки з татар же, різні «москвитини», «литвини», «ляхи». Коли козацтво набуло гучної воєнної слави, молоді люди шляхетських родів брали участь у козацьких походах, у цьому житті, що причаровувало їх своїми небезпеками та молодецтвом; у перших козацьких рухах зустрічаємо в ролі учасників і навіть ватажків представників місцевих, українських шляхетських родів. Але чужорідні елементи були лише порівняно незначною домішкою серед козацтва [У ХVІ–ХVІІІ ст. і навіть пізніше – у польських письменників спеціально, ім’я України носить саме Київська земля, або воєводство. Оскільки ця територія стала центром українського народного життя, ця назва набула ширшого значення – національного імені, як раніше ім’я Русі. ] у ХVІ ст. сповнена звісток про козацькі походи і свавільства, ми у тогочасних документах майже не в змозі відшукати козаків як відому постійну групу населення – козацький стан, козацький клас. Документи, які говорять про козацькі свавільства і звертаються з цього приводу до міщан порубіжних міст, або відомості, що пояснюють склад «козацьких» експедицій, учасниками яких виявляється кінець кінцем дрібна українська шляхта, – роз’яснюють цю загадку: у цей час були у великій кількості люди, що козакували, але майже чи зовсім ще не було козацького стану. Останній формується тільки наприкінці ХVІ і на початку ХVІІ ст. завдяки дуже швидкому зростанню козацтва і під впливом, з одного боку, колонізаційного зростання українського передстепу, а з другого – ідеї козацького імунітету.

Посилений приплив сільського населення до південно-східної частини України був викликаний тим самим поліпшенням колонізаційних умов: відсіч, яку козацтво дало татарським набігам, і саме ущільнення населення, примноження укріплених поселень створили більш забезпечене існування місцевому господарському населенню. З іншого боку, вплинули спеціальні обставини, що посилили втечу селян із Західної України та Полісся: погіршення становища селянства у цих областях, розвиток панщини, відчуження селянських земель, а згодом і та агітація, яку повели через своїх агентів шляхтичі, котрі зайнялися господарством в Україні у випроханих у короля маєтках та були стурбовані залученням робочих рук. Усе це спричинило надзвичайне посилення втеч із густіше заселених західних та північних областей України, які вже зазнали всіх переваг поміщицького господарства. Поряд із природними багатствами, що приваблювали цих утікачів у Східну Україну наприкінці ХVІ ст., притягальною силою стає козацький імунітет, ідея якого склалася знову-таки під впливом цілої низки таких умов, як вічна боротьба авантюристів, що козакували, з міською та провінційною владою, протекція, яку складали їм місцеві адміністратори у своїх інтересах; ще важливіше значення в її формуванні мали тут спроби організації козацького стану самим урядом: спочатку переважно литовським, а згодом, з 1569 р. – польським, і, нарешті, усвідомлення власної сили самим козацтвом.

Умови колонізації та оборони і тут відіграли головну роль. Татарські спустошення, що перетворилися на страшне хронічне лихо українських земель з 80-х років ХV ст., не зустріли ніякої відсічі у литовсько-польському уряді; він лише умовляв, задарював Орду, а до енергійної протидії та оборони виявився цілковито не здатним. Був навіть проект – запропонувати кримському хану поголовну подать з населення земель Київської, Волинської та Подільської, себто відновити данницькі відносини цих земель, припинені з часів Вітовта, щоб відкупитися від татарських набігів. Цей проект не здійснився, але щорічна данина, хоч і не в такій відвертій формі, а під м’яким іменем «упоминків» (дарунків), дійсно стала обов’язковою у відносинах польсько-литовського уряду до Криму. Проте ці «упоминки» не припиняли татарських набігів, і очільники прикордонних українських провінцій, полишені центральним урядом їхньому власному промислові, приходять до думки організувати систематичну оборону з цих козакуючих авантюристів, що із власної волі займалися дрібною війною з татарами. У різний час, у більших чи менших масштабах такі спроби створення козачої міліції бачимо протягом майже всього ХVІ ст. Ці спроби привертали до себе увагу й центрального уряду; у 1524 р. вел. кн. Сигізмунд доручав уряду Вел. кн. Литовського зайнятися організацією постійного корпусу з козаків; нагадуючи, що він не вперше привертає увагу уряду до них, він проектує цього разу набрати 1000–2000 козаків, узяти їх на жалування і створити з них кілька залог по Дніпру. Але цей проект не було здійснено, так само як і аналогічний проект, запропонований пізніше, у 1533 р., польському сейму черкаським старостою Євст. Дашковичем уже від себе Трохи згодом, однак, скарги кримського уряду на козацькі набіги та його пояснення, що татарські напади на українські землі слугують лише помстою за козацькі погроми, дають інший напрям ставленню центрального уряду до козаків: у 1541 р. той самий вел. кн. Сигізмунд вислав свого «шляхтича» з дорученням переписати козаків київських, канівських та черкаських й доручити їх посиленому спостереженню місцевих старост. Звісно, з цього нічого не могло вийти, вже тільки тому, що козацтво зовсім ще не склалося у певну групу. Спадкоємець Сигізмунда, вел. кн. Сигізмунд-Август, з метою приборкання козаків, повернувся до старого проекту батька: узяти їх на урядову службу. На його доручення коронний гетьман [«Низом» звалася нижня течія Дніпра; оскільки козаки займалися промислами в цих краях, вони засвоюють ім’я «низових»]. До цього невеликого загону ввійшла лише невелика частина козакуючих, усього 300 чоловік, але оскільки згаданому старшому доручено було нагляд над усім козацтвом, то, за логікою, вилучення з будь-якої іншої юрисдикції та підпорядкування спеціальному козацькому суду поширювалося на все козацтво, не включене до офіційного реєстру. Таким чином, це перше сформування козацького війська, не справивши жодного впливу на припинення «козацького свавільства», відіграло неабияку роль у прогресі сформування напівпривілейованого козацького стану, тим більше, що було потім повторено кілька разів протягом останньої чверті ХVІ ст. Набір невеликого трьохсотенного загону, як я сказав, зовсім не вплинув на самовільні козацькі походи. Козаки продовжували свої набіги на татар і на землі, які перебували під владою Туреччини, особливо Молдавію, що була ареною постійних внутрішніх воєн. У 1577 р. загін таких свавільних козаків ходив походом на Молдавію, і відповіддю на цей похід був набіг на Україну татар (1578) та ультиматум Туреччини польському урядові: приборкати козаків, вивести їх з «Низу», взявши на службу кращу їхню частину, а інших задавивши репресіями. На ці вимоги й поради новий польський король Стефан Баторій відповів скептичними зауваженнями, які засвідчили, що недостатність рекомендованих йому заходів була йому досить зрозуміла. Проте він зробив усе, щоб показати свою готовність задовольнити бажання турецького уряду: навербував з козаків загін з 500 чоловік (яким скористався у війні проти Москви), а проти решти козацтва видав низку суворих розпоряджень, які, однак, могли слугувати адміністрації приводом для причіпок і хабарів з козаків, але зовсім не могли зупинити «козацького свавільства». Щоб виконати урядові розпорядження, які доручали ловити й арештовувати учасників козацьких походів, потрібна була поліцейська й адміністративна влада, якої не було в Україні, де старости сприяли козакам і ділилися здобиччю з ними, не кажучи вже про низові простори, куди ніякий нагляд за козаками не міг проникнути. А сформований у 1578 р. загін розпався по закінченні московської війни, так що у 1583 р. треба було зробити новий набір – не з більшим успіхом здійснений, ніж перший. Таким чином, ці розпорядження Баторія, цілком аналогічні із заходами 1570 та 1590 рр., ніякого особливого значення в історії козацтва не мали свого часу і зовсім не по заслузі зробилися епохою в його історії у більш пізній історичній традиції: від них виводили пізнішу організацію козацтва, козацький реєстр з 6000, поділ на полки і т.д. – всі явища, значно пізніші.

У 1580-х рр. козацтво якраз починає дуже збільшуватися кількісно. З’являється низка козацьких ватажків – гетьманів, як їх називають. Козаки продовжують свої походи на турецькі й татарські землі, особливо на Молдавію, беручи участь у боротьбі різних претендентів на неї. Турки й татари погрожують війною. Наляканий цими погрозами, польський уряд ще раз наважується повторити той самий, стільки разів випробуваний захід, що виявився непридатним. Він доручає організувати козацький загін, якомога більший (найбільша його чисельність досягала трьох тисяч). Ці козаки мали очистити «Низ» від свавільних козаків й зайняти залоги на степовому пограниччі. Але, мабуть, не сподіваючись на здійсненність такого очищення Низу, уряд водночас віддав наказ не пускати нікого на Низ, хоча б і на промисли, не впускати до міст і містечок людей, котрі приходили з Низу, не продавати їм ніяких припасів, арештовувати тих, які приноситимуть зі степів яку-небудь здобич, і т.д.

Усі ці урядові заходи, не досягаючи мети, на яку розраховували, – себто припинення козацьких походів на сусідні землі, приборкання «українного свавільства», справляли ефект, про який я вже згадував вище: всі ці спроби урядової організації козацтва вельми суттєво вплинули на сформування ідеї козацького імунітету. Вони надали їй певне юридичне виправдання. Приймаючи козаків на службу, уряд вивільняв їх з-під влади усіляких урядовців: віднині вони підпадали під владу й суд тільки своїх, козацьких властей. І хоча цей привілей, власне, призначався лише для козаків, уписаних до урядового реєстру Можна собі уявити, який переворот зчиняє у суспільних відносинах південно-східної України ця ідея, коли вона входить до свідомості населення – що ми бачимо наприкінці ХVІ й на початку ХVІІ ст. У цей час, під потужним впливом вказаних уявлень про привілеї, пов’язані з козацьким званням, остаточно формується поняття про козацький стан, і до нього починають зачисляти себе у цих порубіжних краях усі суспільні елементи, які прагнули звільнитися від тісних рамок польської суспільної схеми: селяни поміщицьких і державних маєтків, міщани міст із самоврядуванням і підпорядкованих владі старост чи поміщиків, навіть боярство й дрібна шляхта, залучувана старостами до тяжкої замкової служби Але, звісно, ні уряд, ні, тим менше, місцеві поміщики й державці державних земель не мали ані найменшого бажання визнавати цю узурповану свободу та привілеї. В їхніх очах «покозачені» їхні піддані були лише «неслухняні селяни», «неслухняні міщани», як вони часто й означують їх у тодішніх актах. Вони намагалися змусити їх до послуху, до відбування повинностей, та це погано вдавалося внаслідок слабкості виконавчої влади і тільки збільшувало обопільне роздратування. Безглузда ж політика уряду, який то намагався пригнітити суворими репресіями все козацтво, за винятком жменьки реєстрових, то, потребуючи війська, звертався до допомоги нереєстрових і навіть, траплялося, запрошував вступати до козаків усіх охочих, – остаточно позбавляла місцеву адміністрацію й поміщиків можливості покласти край «українному свавільству». Тиском військової сили уряд іноді змушував «неслухняних» до покори поміщикам і старостам, розганяв «свавільних» козаків і примушував їх тікати у степи або зачаїтися на якийсь час, але такий «порядок» тримався дуже недовго. Лише в десятиліття перед повстанням Хмельницького, після великих народних рухів, 1637 і 1638 рр., докладено було серйозних зусиль, щоб придушити козаччину, і це вдалося на досить тривалий час (майже ціле десятиліття); але було вже надто пізно: фермент був уже такий сильний, що цей урядовий гніт тільки збільшив силу народної реакції.

У своїй політиці щодо козацтва уряд мав узагалі подвійні мотиви. Оскільки набіги козаків на татарські й турецькі землі давали татарам привід виправдувати ними свої набіги, а Туреччина серйозно погрожувала за них війною, яка страшенно лякала Польщу з її вічною нестачею грошей і війська та здавалася неминучим лихом, – то часом, під враженням цих загроз, уряд хотів за всяку ціну придушити козацтво і не шкодувало задля цього суворих циркулярів та військових експедицій. Та цілком придушити козацтво було неможливо, бо козаки йшли у степи, зовсім недоступні для польських військ. Там вони влаштували собі неприступні сховища на нижньому Дніпрі, нижче порогів, на островах, які утворює тут Дніпро; однаково неприступні і для польських військ, і для турецьких суден, що іноді намагалися проникнути сюди з моря, ці острови надавали козакам цілком безпечний прихисток Однак, з іншого боку, польський уряд не міг серйозно покладатися на запевнення татар, що їхні набіги припиняться із припиненням козацьких нападів, і оскільки козаки слугували, власне, головним, а часом і єдиним захистом Східної України від татар, то уряд повного знищення козацтва ніколи не бажав. За своєю дешевизною та вправністю, відвагою й витривалістю це було незамінне військо, і певну частину козацтва, більш дисципліновану, уряд завжди хотів залишити для державної служби. Ця легальна частина козаків, за планами уряду, мала слугувати для приборкання іншої, «свавільної» маси козацтва: вона мала утримувати її у послуху й не допускати її походів на чужі землі. Але тут вічне безгрошів’я польської скарбниці створювало нові труднощі: уряд не мав коштів узяти на жалування більш значну кількість козаків; він брав їх на службу одну-дві тисячі, не більше, та й тим платив так погано й неакуратно, що вони мусили шукати собі інші джерела прожитку. З цієї причини навіть цих служилих, «реєстрових» не можна було тримати у послуху й дисципліні, а про те, щоб зробити їх справжніми охоронцями порядку в Україні, не було чого й думати. З кількома сотнями реєстрових не можна було ні організувати оборону України, ні тим менше – втримати маси нереєстрового козацтва. В інтересах оборони польські старости й воєначальники змушені були постійно звертатися по допомогу нереєстрових; часто звертався до них, як було сказано, й сам центральний уряд, і все це, звісно, перетворювало на порожній звук проекти приборкання українського свавільства. Взагалі польські правлячі сфери не були ні достатньо сильні, ні досить далекоглядні, щоб або знищити козацтво, або дисциплінувати й організувати його (Східній Україні вони взагалі дуже мало приділяли уваги у своїй внутрішній політиці). Репресії та кровопролиття не зупиняли зростання козацтва і лише роздратовували його найбільш войовничу частину.

Якщо значна частина козаків – ці покозачені міщани й селяни – цінували в козацтві його соціальні й суспільні привілеї та, перебуваючи під козацьким «присудом», спокійно хазяйнували на своїх землях, то для іншої, значної маси козацтва війна була його справжньою стихією, головним джерелом прожитку, а походи на татарські й турецькі землі – таким самим незамінним ресурсом, як рибні й звірині промисли. В інтересах підтримування добрих відносин з Туреччиною та Кримом польський уряд хотів припинити ці походи. Але в такому разі треба було дати інший вихід енергії цієї войовничої частини козацтва і водночас треба було підшукати для неї інше джерело прожитку. Без цього втримати козаків від походів не могли і найвпливовіші ватажки козацтва. Урядові ж заборони, утиски й переслідування з боку українських старост і поміщиків лише викликали в ньому роздратування й ненависть. Відчуваючи неможливість за таких умов встановити тривкі відносини з урядом і розуміючи, що тільки фактична сила козацтва не дає уряду й шляхті змоги його зламати, ватажки козацтва прагнуть якомога збільшувати кількісну силу останнього, розширювати його територію все далі й далі углиб осілої колонізації , залучаючи в його середовище все нові й нові маси українського селянства. З іншого боку, роздратування через утиски й репресії виливається в боротьбу з порубіжними старостами й панами.

Так починаються перші козацькі війни. У них зазвичай йдуть солідарно козаки реєстрові й уся маса вольниці. Уряд, як я вже сказав, не був у змозі дисциплінувати реєстрових; притім ці останні відчували що їхня сила і значення полягають у масі вольниці, що стоїть за їхніми спинами. Тому лише часами урядові вдавалося роз’єднати ці дві категорії козацтва, переважно ж між ними не було ніякої відчутної межі, і сам реєстр дуже часто існував лише на папері чи навіть в уяві.

Детальніше походження й подальша історія козацтва викладені у VІІ т. «Історії України-Руси», розд. 1–3 і 5.

Грушевський М. Східно-полуднева Україна в ХV–ХVІ вв. / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІ: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 1–65.

Грушевський М. Початки української козаччини / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІ: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 66–127.

Грушевський М. Зріст і організація козаччини в передостанніх десятиліттях ХVІ віку / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІ: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 128-170.

Грушевський М. Перші козацькій війни / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІ: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 180–252.

Грушевський М. Східна Україна і козаччина на порозі ХVІІ в. Соціальне значіння козацтва / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VІІ: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 252-313.

Грушевський М. Політичні обставини перших десятиліть ХVІІ в. і їх вплив на зріст і розвій козаччини / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VII: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 314–387.

Грушевський М. Козаччина в службі національних українських змагань. Київський освітній рух і відновлення православної ієрархії // М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. VII: козацькі часи до р. 1625. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1909. – С. 388–479.

Грушевський М. Примітки до історії козаччини з поводу книжки: Бесіди про козацькі часи на Україні. – Чернівці, 1898. – 159 с. / М. Грушевський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХХІІ. – Львів, 1898. – Кн. ІІ. – С. 1-14.

Костомаров Н. Богдан Хмельницкий / Соч. Н. Костомарова. – 2-е изд., доп. – Т. 1. – СПб.: Д. Кожанчиков, 1859. – С. 1–32 – «зведення фактів, не завжди повне, мало досліджене» – М. Грушевський.

Кулиш П. История воссоединения Руси. – Т. 1: От начала колонизации опустошенной татарским погромом Киево-Галицкой Руси до начала столетней козацко-шляхетской войны / П. Кулиш. – СПб.: Общественная Польза, 1874. – 363 с. – «багато зайвого й упередженого, але немало і правильних міркувань» – М. Грушевський.

Стороженко А. Стефан Баторий и Днепровские казаки: исследования, памятники, документы и заметки: монография / А. Стороженко. – Киев: Типография Г. Фронцкевича, 1904. – 327 с. – «односторонне висвітлення» – М. Грушевський.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 177-188. – (Серія «Монографічні історичні праці»)