ХХVІІ. Занепад національного й культурного життя у Східній Україні

Михайло Грушевський

Не набагато кращим було становище, в якому опинилася Східна Україна, яка вийшла зі складу Польської держави в середині ХVІІ ст. Уникнувши ополячення, верхні прошарки українського населення піддаються тут сильному обрусінню, котре розвивалося ще тим легше, що воно не зустрічалося із зовнішніми відмінностями, які стосовно поляків давали релігія та книжність. Навпаки, ці моменти зближували українське населення з великоросійським і затирали національні відмінності, а слабкий розвиток національної української культури не дав їй можливості встояти у конкуренції з великоруськими впливами, ^{II, 387}під впливом реформ Петра з початком ХVІІІ ст. вступив у стадію вельми інтенсивного розвитку і у своєму впливові на українське життя, ^{II, 387} що мали на своєму боці як перевагу великих коштів так і політичну перевагу, і, врешті, – безпосередній вплив центрального уряду. Останній, не задовольняючись добровільним тяжінням українського суспільства до великоруського життя, що розвивалося упродовж ХVІІІ ст., намагається впливати у тому ж напрямку всіма силами державного механізму. Зруйнувавши політичну відособленість України, він намагається стерти особливості місцевого життя й культури, її національне обличчя, знеособити й злити з великоруською народністю. У цьому сенсі вживає він обмежувальних і заборонних заходів, які справді вельми потужно підривають місцеве культурне життя й посилюють «обрусіння» українського суспільства.

Центром української культури й після переходу Східної України під верховенство Москви, як і раніше, залишався Київ. У другій половині ХVІІ ст. та в перших десятиліттях ХVІІІ він був джерелом просвіти й для Московської держави. Звідси виходили піонери культури, що насаджувалася московським урядом і духівництвом, звідси йшли книжність і зразки шкільної організації, і загалом українська вченість справила вельми помітний вплив на піднесення культурного життя Москви, незважаючи на загалом недружнє ставлення останньої до її представників і творів. Київські книжки, наприклад, досить часто піддавалися більш чи менш суворим заборонам у Москві, а за патріарха Йоакима у 1670-х – 1680-х рр. настало справжнє гоніння на твори української книжності.

Головний осередок київського культурного життя – Київська колегія – у третій чверті ХVІІ ст. пережила період занепаду, спричиненого тодішніми безперервними війнами, й московські політики, загалом недоброзичливо налаштовані до українських шкіл, хотіли навіть скористатися цим, щоб узагалі закрити її (1666), але мусили відмовитись від цього наміру через невдоволення, яке могло бути викликане цим розпорядженням в Україні. У 1670-х рр. колегія організувалася наново, розширила свою програму, приєднавши до наук, які викладалися раніше, курси філософії та богослов’я, й здобула, нарешті, права й титул «академії» (1694). Часи Мазепи, ревного покровителя культури (як її розуміли у тих колах), були часами її розквіту. З неї вийшла низка видатних церковних і громадських діячів. Вона слугувала майже до середини ХVІІІ ст. школою, де здобувала освіту українська інтелігенція взагалі – не лише духовна, а й світська. Гетьман Апостол, підтверджуючи за нею її маєтності у 1728 р., називає її «всьому суспільству нашому благопотрібною, де малоросійські сини у науках вільних мають повчання», і справді, у «реєстрі» 1729 р. учнів академії, що зберігся, знаходимо серед них представників майже всіх найважливіших старшинських сімей. Кількість учнів була дуже велика: у середніх десятиліттях ХVІІІ ст. вона перевищувала тисячу [Ось кілька цифр: у 1742 р. учнів було 1243, у 1744 р. – 1160, у 1751 р. – 1193, у 1765 р. – 1059], і більшість учнів були зі світського стану. За її зразком організувалися вищі школи в землях великоруських (починаючи з московської академії) та українських – колегії й семінарії у Чернігові, Переяславі, Полтаві, Білгороді, Харкові й низка менш значних. Але при всьому тому і академія з організованими на її взірець колегіями, і їхня вченість дедалі більше й більше залишалися, так би мовити, за прапорцем: потреби часу й запити життя обганяли їх усе помітніше.

Київська академія була організована на зразок польських, головним чином, єзуїтських, шкіл. Її наука мала переважно богословський, церковний характер, й притому у формах схоластичних. Її вченість спиралася на середньовічні методи й знання і для ХVІІ–ХVІІІ ст. була цілковито застарілою. У богослов’ї до початку ХVІІІ ст. і навіть пізніше панував тут Тома Аквінський, у філософії – середньовічні коментатори Арістотеля. Нові течії європейської думки зовсім не захоплювали київської школи, і колишній професор філософії в академії Георгій Кониський, вже після виходу зі складу її викладачів випадково ознайомившись із новими західноєвропейськими підручниками філософії, висловив щирий жаль, що він іще у 1740-х рр., викладаючи філософію, марнував час «на смішних інтерпретів Арістотелевих». Ті ж схоластичні форми панували у викладанні риторики й піїтики – предметів, що відігравали важливу роль у програмі академії. Уся взагалі освіта, яку надавали академія та засновані на її взірець колегії, мала суто формальний характер. Вона давала можливість своєму вихованцю напустити хмару вигадок з будь-якого приводу й без приводу, не залишити без відповіді, бодай суто формальної, жодного заперечення, промовляти проречисто й пишномовно, але реальних знань давала надзвичайно мало. Та й ті були невисокої якості, оскільки академія, повторюю, зовсім не стежила і не йшла за рухом європейської науки.

Те ж саме було й з українською книжністю ХVІІ–ХVІІІ ст. Ми зустрічаємо видатних богословів, проповідників і полемістів, як Іоанникій Галятовський, Інокентій Гізель, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський. Але ті часи, коли релігійні та полемічні питання володіли умами, для лівобережної України особливо, де православ’я панувало спокійно й міцно, – минули безповоротно. А поза релігійними питаннями українська книжність давала дуже мало. Наприклад, із збереженого рукописного матеріалу переконуємось, що суспільство дуже цікавилося своєю історією: збереглося чимало списків давніх історичних пам’яток, створених у ХVІІ–ХVІІІ ст. (є навіть кілька списків великого літописного києво-галицького зводу ХІІІ ст.), є багато компіляцій пізнішого часу; але з цього багатого матеріалу нічого не пройшло у друк. Єдина історична книга, удостоєна видання, – Синопсис (1674), коротка історія Русі, написана надзвичайно мертвотно й сухо; досить сказати, що в ній цілковито обійдено мовчанкою козацтво та національну боротьбу з Польщею, хоча вона склала епоху в історії народу і пам’яттю про неї сповнена була тогочасна Україна. Багате історичне письменство, присвячене цій боротьбі, поміж нього надзвичайно цікаві мемуари, як, наприклад, т. зв. Львівський літопис, літопис Самовидця, оригінальний памфлет Величка, численні хронографи, історичні компіляції та хроніки (як т. зв. Супрасльська, Густинська, Сафоновича, Кохановського, Боболинського та ін.), ціла низка козацьких літописів, як Грабянки, Лизогуба, Лукомського та ін., – усі ці твори, які більш чи менш відбивали биття пульсу українського життя, не удостоїлись уваги книжників, що володіли видавничими засобами.

Поза увагою залишився і чудовий історичний епос, що складався протягом ХVІІ ст. із взаємодії елементів книжних і народної пісенної творчості та виробляв для себе нову характерну форму «думи». Він зберігся тільки у рештках, які затримались у народній пам’яті (головним чином, цикл дум про Хмельницького, що значною мірою витіснив з обігу старіші твори), і в цьому вигляді становить справжню гордість українського народу завдяки своїм високим поетичним вартостям і живому історичному колориту. В усному обігу залишилась уся прекрасна українська лірика. Те нечисленне з поетичних творів тодішніх «літературних» кіл, удостоєне друку, відзначається здебільшого крайньою нежиттєвістю: і тут твори, які були ближчими до життя і його інтересів, переважно не удостоювались друку; видавалися панегірики на честь високопоставлених осіб, убогі вірші високих представників церкви, а не твори, що становили більш жвавий суспільний інтерес.

Щоправда, навіть більш життєві твори цієї схоластичної літератури справляють вигідне враження лише порівняно з цілковитою нежиттєвістю більшості – різних панегіричних творів, віршів релігійного чи моралізаторського змісту та схоластичних шкільних драм, що наслідували давно віджилі зразки латино-польської схоластики. Але значною мірою тут давалися взнаки не тільки схоластична відсталість і однобічність школи, але й політичний режим – несприятливе ставлення уряду, яке відчувалося в Україні дуже гостро й відбивалося на літературі вельми потужно. Зрідка торкалася вона тем більш живих, суспільних і національних, та й торкаючись їх, зазвичай дотримувалася безневинних загальних фраз, які не загрожували конфліктом з політичними й суспільними устремліннями правлячих і керівних сфер, і опрацьовувала свої теми з тими ж надзвичайними млявістю та пишномовністю, загалом характерними для схоластичної манери.

Це доводиться сказати навіть про кращі твори епохи, як, наприклад, досить талановито і порівняно жваво написане драматичне дійство «Милость Божия, Украину от неудобь носимых обид лядских через Богдана Зиновия Хмельницкого свободившая» невідомого автора, викликане відновленням гетьманства у 1728 р., яке оживило сподівання українського суспільства на краще майбутнє, не кажучи про непорівнянно слабшу аналогічну «Трагедокомедію» Ляскоронського, 1729 р., написану для прославлення Петра ІІ і Верховної таємної ради. Побутовими і суспільними елементами найбільш (знов-таки – порівняно) багата драма Кониського «Воскресіння мертвих» (1747).

Більшою життєвістю відрізнялися жартівливі інтермедії, які вставлялися в антрактах шкільних драм для розваги пригнічених пишномовною схоластикою слухачів, сатиричні твори, вірші нескладного змісту, пародії. У таких творах часто вживалася чиста народна мова, на яку взагалі дивились не серйозно: «справжні» літературні твори писалися макаронічною мовою, що дедалі більше й більше підпадала під вплив великоруської. Утім, з другого десятиріччя ХVІІІ ст. перестають з’являтися друком навіть такі «серйозні» твори: витвори української книжності взагалі не друкуються більше; вони залишаються у рукописах, і сама «творчість» у цій царині цілковито занепадає. Причиною були цензурні утиски російського уряду.

Вже у ХVІІ ст., як уже згадувалося, у Москві дивились недоброзичливо на українську книгу, обмежували її розповсюдження, і з підпорядкуванням української церкви московському патріархату підпорядкували московській цензурі українські видання. За Петра пішли ще далі у цьому напрямку, взагалі засудивши на смерть українську книгу. 1720 р. було видано урядове розпорядження, яке забороняло друкувати в Україні будь-які книжки, крім церковних, з попередніх видань, «а и оныя церковныя старыя книги с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особаго наречия не было» [Пекарский, «Наука и литература при Петре II», стр. 193]. Цього розпорядження уряд потім дотримувався дуже суворо; спеціально заведений цензор займався виправленням українських текстів, і лише після такої процедури книжки дозволялося друкувати. Коли 1726 р. один з київських ігуменів клопотався про дозвіл надрукувати акафіст св. Варварі, написаний київським митрополитом, це було дозволено з умовою, що акафіст буде для видання перекладений «на великоросійське наріччя». Те саме повторювалося й пізніше. 1769 р. київська лавра клопоталася перед синодом про дозвіл надрукувати український буквар, з огляду на те, що московські букварі в Україні не купуються, але синод у дозволі відмовив. Навіть давні церковні книги українського друку єпархіальному начальству наказали відбирати й замінювати книгами московського друку.

Який вплив справляли на літературну творчість ці умови, легко собі уявити. А водночас українська книжність та українська мова витіснялися також і зі школи.

З останньої чверті ХVІІІ ст. київські митрополити, на догоду поглядам і бажанням уряду, запроваджують великоруську мову до викладання у Київській академії, і вона слугує щодо цього прикладом для інших духовних шкіл. Особливу запопадливість задля успіхів великоруської мови виявляв у 1780-х рр. митр. Самуїл Миславський, який вводив у викладання в академії великоросійські підручники, виписував великоруських викладачів і докладав усіляких старань до того, аби викладання відбувалося чистою великоруською мовою. Кількох студентів було відправлено до московського університету для якнайкращого засвоєння великоруської мови викладання. Як за півстоліття до того викладачі-українці у великоросійських школах привчали учнів до української вимови – що викликало їх велике незадоволення, – так тепер піклуються про засвоєння великоруської вимови в українських школах. Українську вимову піддають гонінням: друкуються спеціальні посібники, даються відповідні інструкції викладачам. Єпархіальне начальство стежить, щоб священики й дячки читали по-церковнослов’янськи з додержанням великоруської, а не української вимови, а після приєднання правобережної України до Росії, як ми вже знаємо, особливу увагу було звернуто також на те, щоб і тут священики промовляли молитви на великоруський взірець.

За таких умов, звісно, не могло бути й мови про якийсь розвиток української національної культури й життя.

Стара школа розкладалася, стара література вимирала. Така школа й така література не могли задовольняти українську інтелігенцію. Починаючи вже з другої чверті ХVІІ ст., українські юнаки не лише з аристократичних, а й просто заможних родин нерідко вирушають до закордонних шкіл і університетів (особливо до геттінгенського), а коли у другій половині ХVІІІ ст. організовуються непогані училища в Петербурзі, туди у великій кількості спрямовується й українська молодь. Бажаним було й заснування таких самих шкіл і в Україні. До цього часу зберігся вельми цікавий проект заснування університету в Батурині, складений 1760 р. Тепловим, мабуть, за дорученням гетьмана, для представлення імператриці. Це мав бути, на думку авторів проекту, світський університет, з кафедрами філософськими (історико-філологічними), юридичними, математичними, природничо-історичними й медичними, за зразком західних університетів, з підготовчою семінарією, для підготовки з осіб незаможних класів спеціалістів-учених. У петиції, дещо пізніше поданій від гетьмана Розумовського й старшини імп. Катерині, між іншим було й клопотання про відкриття у Києві замість академії університету з богословським факультетом та другого університету – в Батурині, без богословського факультету, а також світських гімназій, одне слово – висловлювалися прагнення до повної секуляризації освіти. Ці клопотання, проте, не були втілені, і, за відсутністю світських вищих шкіл на місці, українська молодь у великій кількості вирушала у столиці. Тодішня великоруська школа й література, що мали цілковито світський характер, з тією перевагою знань практичних, ужиткових, які отримали вони під впливом реформ Петра, відповідали набагато краще вимогам часу, ніж богословсько-схоластичний напрямок старих українських шкіл, і хто не міг послати своїх дітей куди-небудь далі, звертався переважно до столичних великоруських шкіл.

Українські вищі класи взагалі дуже цінували освіту. Людей з європейською освітою серед них було немало вже в середині ХVІІІ ст. Крім суто культурних запитів, тут давалося взнаки й бажання новоспеченого «шляхетства» надати собі «благородного» лоску, підкреслити свою відмінність від сірої козацької маси, з якої воно так недавно виділилося. Тому в культурності воно не цінувало національних елементів, що могли б тісніше прив’язати його до грунту, до народу. Навпаки, воно тим більше готове було цінувати освіту, чим більше остання відділяла від народу; віддавали дітей навіть у польські колегіуми, хоча вони за своєю суттю не відрізнялися від українських шкіл і нічим їх не переважали. У результаті освіта, культурні інтереси довершували розбіжність цієї інтелігенції з народом. А оскільки з усіх чужих культур в української інтелігенції, зокрема старшини, було більш за все різних зв’язків з культурою великоросійською, то кінець кінцем вона потрапляє під вельми потужний вплив цієї останньої і поступово русифікується. Шукаючи опертя для своїх станових устремлінь у російського уряду, прагнучи домогтися зрівняння у правах з великоруським дворянством, у гонитві за кар’єрою – у великоросійських урядових колах та установах, після знищення української автономії, українська старшина дедалі більше й більше втягувалась у течію великоруського культурного життя, тим більше, що в цьому ж напрямку впливав на неї цілою низкою заходів і сам уряд, який свідомо прагнув «обрусіння» України.

Те саме було й з духівництвом, котре, як ми знаємо, ще в останній чверті ХVІІ ст. втратило свою автономію й було безпосередньо підпорядковане великоруським церковним властям. З початком ХVІІІ ст. безліч духовних осіб з України розійшлося по всій Росії на всілякі посади, з найвищими та найвпливовішими у церковному управлінні включно. Уряд Петра та його наступників віддавав перевагу більш терплячим і поступливим українцям перед консервативними представниками великоруського духівництва. Завдяки цьому українці почувались як удома у великоросійських землях, дивились на церковне управління імперії як на свою сферу. Але кінець кінцем це зближення також вплинуло лише на обрусіння української церкви й школи. Коли в середині ХVІІІ ст. великоруське духівництво стало виходити з ролі учнів українців, ці останні опинились у дуже тісній залежності від нього і під сильним впливом великоруської культури.

Наприкінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст. вихованці київських шкіл відігравали роль провідників просвіти й культурності у великоросійських землях, прищеплюючи тут багато чого зі своєї української культури, і ще у другій чверті ХVІІІ ст. такий помітний в історії великоруської літератури діяч, як Кантемир, вагався у своїх віршах між вимовою українською та великоруською. Але у другій половині ХVІІІ ст. українська книжність, пригнічена репресіями та загальним збіднінням українського життя, пішла вже у хвості літератури великоруської. І в міру того, як з-під церковної мови у великоруських письменників поступово виступала жива великоруська мова, її засвоювали й письменники з українців, кидаючи свою книжну макаронічну мову – добровільно й недобровільно, під впливом культурних заборон, які тяжіли над українською мовою. Спільність церковних елементів мови великоруської та української послужила мостом, що непомітно приводив українських письменників до великоруського письменства.

Із середини ХVІІІ ст. великоруська канцелярська мова панує у діловодстві в Україні. Книжна мова рішуче зближується з великоруською. Стара макаронічна мова вимирає в середині ХVІІІ ст. Вона тримається ще деякий час іще у домашньому листуванні, у середовищі людей, що вийшли з місцевих шкіл. Пишуть народною мовою, але більше жартома: веселі інтермедії, невибагливі пародії, жартівливі й сатиричні вірші. Як я вже сказав, на народну мову дивляться несерйозно, він видавався «просвіченим» українцям провінціалізмом, що не має ніякого майбутнього. Це «простонародное старинное здешнее, с польским и славянским смешанное наречие», як називав його київський митрополит Гавр. Кременецький, який вважав за необхідне навіть історичні українські пам’ятки перекладати на «чистый российской слог». Уважнішим спостерігачам народна українська мова видавалася цікавим, але вимираючим явищем, і автор першої граматики народної мови Павловський (1818 р.) мотивував свою працю суто антикварними мотивами, називаючи українську мову «ні живою, ні мертвою», «зникаючим наріччям».

Усвідомлення своєї особливості було досить сильним, але своєрідним. Не бракувало людей, які «при всех науках и в чужих краях обращениях остались козаками», як атестував одного з них Рум’янцев, і відчували палку любов до «своєї власної нації» та «солодкої вітчизни». За всієї залежності від великоруської культури й народності, вони були про себе високої думки. «Эта небольшая частица людей, – писав у 1760-х рр. роздратований Рум’янцев, – инако не отзывается, что они из всего света отличные люди, и что нет их сильнее, нет их храбрее, нет их умнее, и нигде нет ничего хорошего, ничего полезного, ничего прямо свободного, чтоб им годиться могло, и все, что у них есть, – то лучше всего». Підкоряючись авторитету російського уряду, українці зовсім не визнавали першості великоруської народності перед своєю і схильні були дивитись на великоросів спогорда.

«Не думай, чтобы ты сама была мой властитель,

Но государь твой и мой – общий повелитель», -

каже Великоросії Україна у діалозі «Розмова Великоросії з Малоросією», створеному 1762 р. «в честь и славу и защищение всей Малороссии» чиновником військової канцелярії.

Надто живою була скорбота про втрачені права, про втрату автономії. Сміливіші, як ми бачили, поверталися до старих планів автономістів. Та все це не було достатньо серйозно, не заважало їм іти доріжкою, вказаною з Москви, і, як сподівалася Катерина, прагнення до кар’єри та станового добробуту долало «умоначертание прежних времен». Зі школи Рум’янцева вийшла низка чиновників, яким їхні романтичні мрії не заважали заповзято тягнути державну колісницю. Українські патріоти ревно працювали над розвитком великоруської культури; відомий нам Капніст, що з такою сміливою місією відвідав Берлін, здобув собі ім’я як видатний великоруський письменник, і взагалі з другої половини ХVІІІ ст. у великоруській літературі виступає ціла низка більш і менш помітних письменників-українців, як Рубан, Туманський, Максимович-Амбодик, Козицький, Бантиш-Каменський, Хмельницький, Сохацький, Богданович та багато інших, котрі немало попрацювали для неї, у більшості своїй нічим не виявивши свого українського походження.

Представником цього національного занепаду постає перед нами і найбільша постать українського культурного життя другої половини ХVІІІ ст. – український філософ Григорій Сковорода. Вихованець Київської академії, що завершив свою освіту за кордоном, він у самій формі своїх творів є характерним представником цього перехідного часу, пишучи сумішшю старої макаронічної мови з великоруською. Час руйнування старого ладу відбився на ньому байдужістю до національних і соціальних питань, цілковитою відсутністю національної свідомості та історичної традиції, і цей «громадянин всесвітній», без сумніву, відображає в цьому аспекті настрій більшості.

Історична традиція взагалі була дуже слабка. Живо пам’ятали боротьбу з Польщею, хоч українському «шляхетству» вона уявлялася також своєрідно – як боротьба благородного (шляхетського) козацько-руського народу зі шляхтою польською за свої станові привілеї. Пам’ятні були, головним чином, війни Хмельницького, оспівувані народними співцями – кобзарями у циклі дум, які своєю популярністю заглушили не лише давніший епос, а й навіть значною мірою думи більш ранньої доби козацтва. За цією героїчною епохою зовсім поблідла пам’ять про більш давню історію, і нею цікавилися дедалі менше й менше. Автор популярного «Синопсису» черпає відомості про давню історію Русі з польських компіляцій, а ХІV – ХVІ ст. української історії для нього майже не існують. Оскільки історію давньої Русі тим часом включили до своїх компіляцій московські компілятори, то й в Україні вслід за ними звикають дивитися на цю стару Русь як на частину історії Москви. Втрачено було у зв’язку з цим і національне ім’я: після деяких вагань у термінології приймається для українського народу ім’я «малоросійського», оновлене відносинами з Московською державою – «Великою Росією», і під «руським», «російським» народом починають розуміти не українців, як раніше, а великоросіян.

Таким чином, українському народові, очевидно, – судячи з його вищих прошарків, – загрожувало остаточне перетворення на аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію. Національна смерть, здавалося, вже віяла над ним. Але народні маси знайшли в собі невичерпну силу відродження, і те саме ХVІІІ століття, яке бачило найбільший занепад українського народу після попереднього піднесення, – принесло з кінцем своїм зачатки відродження. Щоправда, вони були такими слабкими, що отримують своє значення лише у зіставленні з пізнішим відродженням.

Література: П. Житецького: «Очерк литературной истории малорусского наречия в ХVІІ в.», 1883, «Мысли о малорусских думах», 1893, ««Энеида» Котляревского в связи с обзором малорусской литературы ХVІІІ в.», 1900 (у цих книжках багато відомостей про культурне життя України у ХVІІ–ХVІІІ ст.). М. Петров: «Киевская искусственная литература ХVІІ и ХVІІІ в., преимущ. драматическая» («Труды Киев. акад.», 1910–1911). Значну літературу має історія Київської академії; назву Петрова: «Киевская академия во второй пол. ХVІІ в.», 1895, Серебренникова: «Киевская академия с полов. ХVІІІ в.», 1897, Вишневського: «Киевская академия с пол. ХVІІІ в.», 1904.

Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в ХVІІ и ХVІІІ вв. / П. Житецкий. – Ч. 1. – К.: издание «Киевской старины», 1889. – 275 с.

Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах / П. Житецкий. – К.: ред. журн. «Киевская старина», 1893. – 250 с.

Житецкий П. Энеида Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы ХVІІІ века / П. Житецкий. – К.: Киевская старина, 1900. – 174 с. – 130 с.

Петров Н. Киевская искусственная литература ХVІІ–ХVІІІ вв., преимущественно драматическая / Н. Петров // Труды Киевской Духовной Академии. – 1909. – № 5: май. – С. 45–71; № 6: июнь. – С. 261–292; № 7: июль. – С. 331–376; № 9: сентябрь. – С. 20–111; № 10: октябрь. – С. 240–269; № 11: ноябрь. – С. 471–494; 1910. – № 1: январь. – С. 65–96; № 2: февраль. – С. 192–214; № 3: март. – С. 317–338; № 4: апрель. – С. 478–494; № 5: май. – С. 35–63; № 9: сентябрь. – С. 115-141; № 10: октябрь. – С. 235-640; № 11: ноябрь. – С. 362-381; 1911. – № 1: январь. – С. 81–108; № 4: апрель. – С. 512–540; № 7: июль. – С. 378–395; № 10: октябрь. – С. 301–337; № 12: декабрь. – С. 577–604.

Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. – Т. І: Из истории русской песни, Ч. 1: Начало искусственной поэзии в России. Исследования о влиянии малорусской виршевой и народной поэзии ХVІ–ХVІІІ в. на великорусскую. К истории Богогласника / В. Перетц. – СПб.: типо-литография Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1900. – 425 с.

Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. – Т. І: Из истории русской песни. Ч. 2: Приложение. Описания сборников псалмов, кантов и песен. Вирши из старопечатных изданий. Малорусские песни из рукописей XVIII в. Указатели / В. Перетц. – СПб.: типо-литография Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1900. – 210 с.

Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. – Т. ІІ: Из истории старинной русской повести. Ч. 1: Слухи и толки о патриархе Никоне в литературной обработке писателей XVII–XVIII вв. / В. Перетц. – СПб.: типо-литография Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1900. – 68 с.

Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. – Т.ІІІ: Из истории развития русской поэзии XVIII в. Ч. 1: О древне-русском народном стихе. Тонизация силлабического стиха. Тредиаковский, как новатор в стихосложении. Начало метротонического стихосложения; паст. Э. Глюк и маг. И. В. Паус. К вопросу о начале малорусского народного стиха. Жизнь и труды свящ. И. Некрашевича; Ч. 2: Приложения. Список трудов паст. Э. Глюка и маг. И. Пауса, их русские стихотворения и материалы для биографии. Вирши свящ. Некрашевича. Письмо митр. С. Миславского. Указатели / В. Перетц. – СПб.: типо-литография Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1902. – 426 с.

Петров Н. Киевская академия во второй половине XVII века / Проф. Н. Петров. – К.: тип. Г. Корчак-Новицкого, 1895. – 171 с.

Петров Н. Очерки истории украинской литературы XIX столетия / Н. Петров. – К.: тип. И. и А. Давиденко, 1884. – 458 с.

Серебренников В. Киевская академия с половины XVIII века до преобразования ее в 1819 году / В. Серебренников. – К.: Типография Императорского Университета св. Владимира, 1897. – 223 с.

Вишневский Д. Киевская Академия в первой половине XVIII в. / Д. Вишневский // Труды Киевской Духовной Академии. – 1902. – № 1: январь. – С. 17–60; № 3: март. – С. 315–358; № 5: май. – С. 96–133; № 10: октябрь. – С. 208-257; 1903. – № 6: июнь. – С. 179-212; № 7: июль. – С. 353–410; № 8: август. – С. 586–632; № 9: сентябрь. – С.49-100.

Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII столетия: (Новые данные, относящиеся к истории этой Академии за указанное время) / Д. Вишневский. – К.: типография И. Горбунова, 1903. – 371 с.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 349-359. – (Серія «Монографічні історичні праці»)