Початки Січі

Михайло Грушевський

До пам’яткової книги віденської «Січі» хочеться мені вписати кілька слів про її патрональну Січ Дніпрову – про її початки.

Назву сю толкують звичайно в значенні «засіки» – зрубаного дерева, уложеного так, щоб воно могло служити охороною, загороджуючи дороги ворогові, далі – дерев’яного укріплення.

Форми степового господарства, практикованого на Подніпров’і в XV – XVI віках, сильно вимагали таких укріплень для охорони від татарських наїздів, від дрібних татарських ватаг, що шпирали за «уходниками» по пасіках, ріллях, рибальських затоках, і забирали їх в неволю, коли вони не мали де сховатись та відборонитись. Оселі людські постійно трималися під стінами замків, розкиданих зрідка по широкій простороні Подніпров’я і Побожжя. Поза сими «острогами», укріпленими містами при замках, господарство – чи рільне, чи ловецьке, чи пасічницьке, чи рибальське – мусило вестися з великою обережністю, оборонною рукою, міркуючи так, щоб кождої хвилі було де сховатися від наглого татарського наїзду або дати йому відправу.

Цісарський висланець Лясота, що переїздив через Україну при кінці XVI в., описуючи степове пограниччя Брацлавщини, звертає увагу «на дивні, малі, відокремлені домки з стрільницями», що зчаста видніються серед тутешніх піль, – «туди тікають селяни, коли на їх нагло й несподівано нападуть татари і бороняться звідти – бо кождий селянин, ідучи в поле, бере на плече свою рушницю, а при боці має шаблю або тесак, тому що татари тут дуже часто крутяться, і майже ніколи нема від них безпечності». Коли так було уже серед численних осад в часах, коли осіла колонізація присувалася до степу, то тим більше таких сховищ потребували «уходники» на долішнім Дніпрі, в другій половині XV в. або першій половині XVI в.

Запускаючися далеко, за кількадесять миль від пограничних замків, в глибину степів, в сусідство татарських кочовищ і випасів, вони, з одного боку, – мусили в’язатися в більші організації, спілки, добре узброєні, готові кожної хвилі дати сильну відправу напасникам, з другого боку, – повинні були робити певні укріплені позиції, сховища, для оборони від сильнішого неприятеля. І справді, уходницька територія, що далі від замків, а ближче неприятеля, тим густіше мусила бути вкрита такими укріпленнями, «городками» уходницькими. Вже серед скарг черкаських міщан на «новини», які позаводили на них старости в 1530-х роках, стрічаємо нарікання і на те, що вони не дозволяють уходникам ставити в уходах «городців».

Старости робили се тому, очевидно, що такі городці давали уходникам можливість загнізджуватися в степах, на певних уходах, тимчасом як староcти, в інтересах своїх поборів з уходників, хотіли їх тримати в можливій залежності й контролі. Та власті і сили в тих далеких степах старости не мали і перешкодити закладанню таких «городців» не могли реально. Вони ставлялися далі й служили важними опорними базами, коло яких скупляла й організувалася ся уходницька людність – контингенти козацькі, і загнізджувалися в степах. Особливо важне значення мали такі козацькі укріплення по головній артерії уходницького і козацького промислу – Дніпру. Було їх багато. В оповіданні про погоню за татарами Язловецького 1571 p. називаються такі важніші: Базавлук, Хортиця, Білозерський острог – сей найдальше висунений – в найближчім сусідстві кочовищ татарських.

В 1550-х роках Дмитро Вишневецький, побудувавши замок на Хортиці, обсаджений залогою і уоружений артилерією, дав взірець січових укріплень в більшім стилі, як і взагалі в життя козаччини вніс багато нових ідей – дав новий розмах козацькій політиці й її енергії. Його ім’я зосталося зв’язане на все з Січчю і з Хортицею спеціально. «Се острів славний воєнною організацією героя Вишневецького», – записує польський письменник в 1580-х роках.

То та, то інша Січ служила головним гніздом козаччини в сих часах, в залежності від різних обставин. В міру того, як козаччина зв’язувалася все більше в певну організовану цілість, виробляється поняття головної, центральної Січі – одної для всеї козаччини, для всього «Низу» Дніпрового; та, якій припадала ся роля в даний момент, носила назву «Січі» par excellence [власне]. Існування такого загальнопризнаного центру служило зверхнім виразом концентрації козаччини, його суцільності і єдності.

В 1580 р. з’являється в нашім матеріалі назва «козаків січових» в значенні давніших «козаків низових» (в дневниках сойму 1585 p.) і свідчить про довершення і кристалізацію сього процесу: Січ стала осередком козацького життя і його репрезентанткою. Пізніші претензії січовиків (в середині XVII в.), що Запорожжя має задавати тон козацькому життю, анахроністичні для того часу, опиралися на старій традиції XVI в., коли степове, запорозьке життя мало справді величезне значення в розвої козаччини й його організації, а Січ була його головним огнищем і центром.

Така роля її потягнулася до самої Хмельниччини: аж тоді козаки стали хазяювати «на волості», в «городовій» Україні, могли тут організуватися свобідно, і Січ стратила своє значення центру всеї козаччини, заховавши тільки значення моральне – як школа козацького завзяття і лицарської слави, гніздо радикального демократизму і опозиції всякому «панському» духу.

Примітки

Вперше опублікована у виданні: «Січ». Альманах в пам’ять 40-х роковин основания т[оварист]ва «Січ» у Відні / Зібрали і видали: Зенон Кузеля і Микола Чайківський. – Львів, 1908. – С. 3 – 5. Автограф статті зберігається в ЦДІАУЛ (ф. 834, оп. 1, спр. 106, арк. 1-3).

Подається за першодруком.

Стаття написана на замовлення колишнього голови товариства «Січ», відомого етнолога З.Кузелі. У грудні 1907 р. він повідомляє М.Грушевського про задум видати збірку (див.: Листи Зенона Кузелі до Михайла Грушевського / Упоряд. В.Наулко, В.Старков. – Запоріжжя, 2005. – С. 37 – 38), 21 січня 1908 р. від імені редакційного ювілейного комітету запрошує історика до співучасті в «Альманасі» як почесного члена Товариства (Там само. – С. 39). Ще за декілька днів, 28 січня 1908 p., наполегливо просить:

«Кожда дрібничка на кількадесят стрічок, яку нам надішлете, буде нам дуже мила і цінна, не кажучи вже про якусь більшу статейку. При тій нагоді прошу не забути надіслати нам кліше з Вашої фотографії» (Там само. – С. 43).

У відповідь на запрошення М.Грушевський подає начерк історії виникнення Запорозької Січі. Саме в цей час вчений працював над VII томом «Історії України-Руси», і, власне, «Початки Січі» є стислим популярним рефератом перших трьох розділів праці (Пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. VII: Козацькі часи – до p. 1625. – С. 1 – 141).

…Лясота… звертає увагу «на дивні, малі… і майже ніколи нема від них безпечності» – пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VII. – С. 55.

…серед скарг черкаських міщан… які позаводили на них старости в 1530-х роках… – пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VII. – С. 55, 136.

В оповіданні про погоню за татарами Язловецького 1571 р. – пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VII. – С. 136-137.

…записує польський письменник в 1580-х роках – пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VII. – С. 137. Йдеться про Бартоша Папроцького (1543 – 1614), який у своїй праці «Герби польського лицарства» (1584) описує подорож шляхтича С.Зборовського на Запорожжя 1581 p., подає цікаві факти з історії Січі, звичаїв і побуту козаків.

В 1580 p. з’являється в нашім матеріалі назва «козаків січових»… (в дневниках сойму 1585 p.)… – пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VII. – С. 139.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 62 – 64.