Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

ХХХІІ. Останні десятиріччя

Михайло Грушевський

Цензурні та адміністративні репресії, яким було піддано український рух у Росії 1863 р., дещо послабшали на початок 1870-х років, і це дало деяку можливість літературної та організаційної діяльності. Центром її в цей час стає Київ, на зміну ослабленому та розрідженому петербурзькому гурткові. Під впливом останнього протягом 1860-х років у Києві встигли вирости значні групи українців з вихованців місцевого університету, віддані інтересам українського відродження, й серед них виникає думка про створення наукового товариства, яке об’єднало б і дало певні організовані форми праці з вивчення минулого й теперішнього українського народу. Порівняно з гуртком петербурзьким, зайнятим головно творчою діяльністю в широких народних масах, у новому київському помічалося посилене тяжіння в бік наукової праці. Почасти це пояснюється значною кількістю в київському гуртку потужних наукових сил, які стояли на його чолі й природним чином задавали тон і напрямок його інтересам (історики Антонович і Драгоманов, філологи Житецький та Михальчук, етнографи Рудченко та Чубинський, відомий юрист і дослідник звичаєвого права Кистяківський та поряд із цими відомими вже у той час вченими багато їхніх талановитих учнів-початківців). З другого боку, тут позначалися загальні течії тодішнього життя Росії, що з періоду посиленого суспільного будівництва початку 1860-х років потрапила у смугу постійного посилення реакції. Революційний рух, що виражав протест найрадикальніше налаштованих суспільних елементів проти цієї реакції, не приваблював національно налаштовані українські елементи, особливо через його різко виражені централістичні тенденції. На противагу революційним течіям київський гурток посилено висуває культурну й особливо наукову сторону – розвиток українознавства.

У 1872 р. йому вдалося отримати дозвіл на відкриття у Києві південно-західного відділення Географічного товариства, і цей останній послужив центром, навколо якого згрупувалися місцеві українські сили та організувалася жива наукова праця, що дала низку вельми цінних і важливих видань з історії, етнографії, мови («Записки юго-западного отдела…», «Труды экспедиции в юго-западный край», організованої Чубинським, «Исторические песни малорусского народа» Антоновича і Драгоманова, праці Антоновича, Житецького та ін.). Проведений у Києві 1874 р. археологічний з’їзд, викликавши надзвичайний інтерес у суспільстві, дав блискучий огляд українським вивченням. Водночас починає оживати й літературна діяльність, котру прикрасила низка більш чи менш видатних талантів, як автори повістей Нечуй-Левицький, П. Мирний, Ол. Кониський, поет і драматург Мих. Старицький; покладено початок серйозної розробки народної музики та української опери (збірники М. Лисенка та його ж опера «Різдвяна ніч»).

Але ця передишка була нетривала – через кілька років її перервали нові репресії. Уряд був занепокоєний донесеннями про успіхи української ідеї, якими його засипав особливо завзято тодішній голова київської Археографічної комісії Мих. Юзефович, що взяв на себе роль охоронця державних інтересів в Україні. Незважаючи на весь аполітизм київського українського гуртка, який викликав серед самих українців невдоволення своїм однобічним «культурництвом», діяльність його було визнано небезпечною з державної точки зору. Юзефович наполягав, що й український національний рух становить вигадку австрійсько-польської інтриги й проводить замаскований соціалізм. Це зіставлення соціалізму з австрійською інтригою отримує незвичайну пікантність, якщо згадати, який воістину безмежний жах в австрійських адміністративних сферах того часу відчували перед усім, що могло бодай віддалено нагадувати соціалізм. Проте ці безграмотні вигадки справляли враження у правлячих сферах. На початку 1875 р. уряд скликав особливу нараду, з участю Юзефовича. З огляду на донесення Юзефовича та цензурного відомства, яке вбачало в українофільстві прагнення до політичного відокремлення, «прихований замах на державну єдність Росії», нарада вирішила докласти всіх зусиль до того, щоб припинити український рух. Київське відділення Географічного товариства було закрито, над навчальними закладами українських губерній встановлено особливий нагляд, а щодо літератури було вироблено вельми суворі утиски, затверджені 1876 р. й відомі за ім’ям свого ініціатора під назвою «закону Юзефовича». З огляду на те значення, якого він набув в історії українського життя, я наведу його повністю:

«Государь император 18 минувшего мая Всемилостивейше повелеть соизволил:

1.

2. Не допускать ввоза в пределы Империи без особого разрешения Главного управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых на малороссийском наречии. 3.

4.

5. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников; б) произведений изящной словесности. Но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников, в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений русской словесности давалось не иначе, как по рассмотрении в Главном управлении по делам печати, – и 6.

7.

8. Воспретить различные сценические представления и чтения на малорусском языке, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам». 9.

Хоча це розпорядження, як бачимо, не забороняло української белетристики, але й на цей раз, як після заборони 1863 р., цензурна практика йшла набагато далі букви розпорядження, і ніякі українські книжки, якщо не рахувати деяких випадкових появ, зовсім не пропускалися цензурою. Доходило до неймовірних курйозів, на зразок викреслювання українських слів з оповідань, написаних великоруською, чи вимоги, щоб при виконанні на концертах українських пісень або романсів слова було перекладено великоруською або французькою мовою, і т.п. Лише у зв’язку із загальним пом’якшенням цензурних умов час приніс деяке полегшення цих утисків. Генерал-губернатори – київський (Чертков) і харківський (Дондуков-Корсаков) порушили питання про скасування обмежень українського слова, вказуючи на те, що розпорядження 1876 р., не придушуючи національного руху, своїми нічим не виправданими крайнощами викликають лише непотрібне роздратування серед українського суспільства; генерал-губернатор Чертков вважав за необхідне для відновлення нормальних відносин звільнити українське слово взагалі від усіляких спеціальних обмежень, поставивши його у рівні умови з великоруським.

З огляду на ці компетентні подання у 1881 р. було утворено нову нараду, яка, однак, не знайшла за можливе скасувати утиски українського слова й обмежилася тільки деякими частковими пільгами: дозволила друкувати українські словники, виставляти українські п’єси, виконувати твори українською мовою.

Утім, і ці українські спектаклі було обставлено цілою низкою перешкод. Циркуляр 1881 р. вимагав для кожної вистави особливого дозволу губернатора або генерал-губернатора й забороняв організацію спеціальних українських театрів і труп. З огляду на це, приміром, дозволяли виставляти українські п’єси лише з тим, щоби, крім української п’єси, того ж вечора було показано й великоруську п’єсу, причому не меншої величини. Начальникам губерній доручалося пильно стежити за українофілами, що «обрали сцену знаряддям своєї пропаганди» (циркуляр 1881 р.). Тривалий час будь-які українські вистави були цілковито заборонені у межах Київського генерал-губернаторства, до якого тоді належали губернії: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська й Полтавська, тобто більша частина української території Росії, і українські трупи «для прогодування» мусили поневірятися по великоруських містах і т.п.

Щодо будь-яких українських друкованих творів цензурі наказувалася особлива суворість, навіть стосовно белетристики, і надавалася свобода цілком безмежному свавіллю, оскільки цензорам доручалося не лише забороняти все, що суперечить загальним цензурним правилам, але з найменшого приводу «скорочувати кількість таких творів із суто державницькою метою» [Пропозиція петербурзькому цензурному комітету від 8 січня 1892 р. – див. у записці Петербурзької академії (Імператорська академія наук про скасування утисків українського слова, 1905)]. І цензура старанно діяла в цьому напрямку.

Звісно, за таких умов хоч якийсь правильний розвиток української літератури та українського руху був немислимий. Він, щоправда, виявляв свою життєздатність дуже потужно. Упродовж 1870-х та 1880-х років з’явилася ціла низка значних досліджень, що стосувалися України; було створено спеціальний орган для її вивчення замість закритого 1876 р. київського географічного відділу («Киевская старина», з 1882 р.). Виступила ціла низка талановитих белетристів і драматургів; розвинувся український театр, який набув, незважаючи на всі утиски, широкої популярності в усій Росії; з’явилася українська музика. Та ніякий правильний розвиток був неможливий там, де поява української книжки була щасливою випадковістю; де більшості белетристичних творів не судилося побачити світ, і саме найсерйознішим, ідейним творам; де не дозволялося видання українською мовою наукових творів, популярних книжок для народу і т.п.; де навіть співчуття українству, участь в українській літературі – хоча б у найневинніших формах – загрожувало неприємностями, іноді навіть дуже серйозними.

Тому перехід української культурної і суспільної праці з Росії до зарубіжної України, який розпочався після першої проскрипції 1863 р., і далі посилювався протягом 1870-х років. Ще до появи указу 1876 р. цілковита незабезпеченість долі українського руху в Росії, в атмосфері інсинуацій і доносів, яка його оточувала, відчувалася настільки гостро, що створення органів українського руху поза межами досяжності [Росії] вже тоді було для багатьох невідкладною необхідністю. Тоді виникла думка про заснування у Львові українського літературно-наукового товариства, і результатом було згадане вже «Товариство імені Шевченка», започатковане 1873 р. На зібрані у Росії кошти було влаштовано при ньому друкарню, що мала слугувати цілям української літератури та науки. Але зібраних невеликих коштів (близько 9000 гульденів) не вистачило на обладнання друкарні, вона ще довго була змушена звертати всю енергію на виплачування найневідкладніших боргів і не могла думати про власні видання літературні чи наукові: лише у 1880-х роках Товариство могло розпочати здійснення, хоча б скромне, своїх завдань. Доти роль всеукраїнського літературно-суспільного органу відігравала «Правда», в якій досить діяльну участь брали й українські письменники й публіцисти з Росії. Цензурні умови тодішньої Галичини, втім, також не вирізнялися ліберальністю, особливо стосовно того, що мало бодай віддалену подібність до соціалізму або «розхитувало підвалини» у будь-яких інших аспектах; тому поряд із галицькими виданнями з’являються українські видання у Швейцарії, в Женеві. М. П. Драгоманов, який емігрував 1876 р. з Росії, з іншими українськими емігрантами оселились тут, розпочавши видання російсько-українського видання «Громада», присвяченого, головним чином, політичним та суспільним питанням українського життя. Це був орган київських «політиків», які, на противагу «культурникам», висували питання політичні й суспільні. У Росії, через цензурні умови, він не мав великого поширення, але в Галичині женевський гурток, шляхом видань та особистих взаємин, набув значного впливу, особливо серед молоді.

Особливо велике значення тут мав вплив самого Драгоманова. Він ще у Києві дуже цікавився зарубіжною Україною й надавав великої ваги зв’язкам із нею. Потім, виїхавши з Росії та оселившись у Відні, згодом у Женеві, він підтримує звідси жваві зносини з галицькою інтелігенцією та галицькими виданнями й справляє великий вплив на галицьких народовців, хоча й в зовсім іншому плані, ніж, скажімо, Куліш. Власне національні відносини не дуже обходили Драгоманова, він був невтомним і дуже різким проповідником європеїзації народовства й українофільства, надання їм прогресивного характеру, соціального змісту, в дусі помірного («поступовницького») соціалізму, і в цьому розумінні залишив глибокі сліди в історії українського, особливо галицького, відродження, яке справді потребувало у впливі в такому напрямку.

Його діяльність у цьому напрямку потім була підтримана низкою енергійних послідовників у самій Галичині, серед яких перше місце за різнобічністю обдаровань та впливовістю зайняв Іван Франко, що у 1870-х роках розпочав свою літературну діяльність.

Невдовзі знайшло свій вияв різке розходження між поміркованими або, точніше, консервативними елементами серед народовців, число яких дедалі збільшувалося, та прихильниками ідей Драгоманова й женевського гуртка.

Близько 1890 р. лідери народовців розірвали блок із москвофілами, до якого ввійшли в інтересах спільної боротьби з польським режимом, і уклали союз з урядом, приваблені обіцянкою суттєвих національних поступок. Цей опортунізм був вельми негативно сприйнятий галицьким суспільством, бо ж насправді це виявилося союзом із польською шляхтою, з якої було сформовано уряд для Галичини і яка ціною досить незначних поступок у сфері національної культури, на зразок відкриття ще однієї української гімназії, однієї кафедри у львівському університеті й т.п., вимагала від народовців зречення їх від опозиції польсько-шляхетському режиму, капітуляції перед ним. Гурток Драгоманова, що незадовго перед тим відокремився від народовців й організувався в окрему партію т. зв. радикалів, знайшов живе співчуття своєю критикою народовського опортунізму (т. зв. «нової ери» чи «угоди»), і це дуже посприяло успіхам нової партії. Утім, як партія вона не зазнала розквіту, але мала неабияке значення як стимул прогресивності для народовців, ліве крило яких вона фактично собою являла. Під тиском радикальної полеміки та громадської думки українського суспільства, що перебувала під її впливом, керівники української політики невдовзі розірвали угоду з польськими правлячими колами і стали у досить різку опозицію до останніх та центрального уряду, який підтримував ці кола. За прикладом радикалів, що прагнули спертися на селянські маси, і народовці йдуть у народ, організовують його для боротьби зі шляхетським режимом, намагаються підвищити його суспільну й політичну свідомість. Упродовж 1890-х років народовці під впливом цього стимулу посунулися вліво настільки, що наприкінці 1900 р. могло відбутися їх злиття з радикалами: народовська партія прийняла всі головні пункти радикальної програми – соціального й прогресивного характеру. Хоча не можна сказати, що ці принципи глибоко проникли в масу народовської партії – після цієї реформи, яка прийняла офіційну назву «національно-демократичної», але саме офіційне прийняття цих принципів до її програми було цікавим симптомом.

Ця боротьба радикальних і консервативних течій на галицькому грунті, що розгорнулася наприкінці 1880-х і потім у 1890-х роках, велася за якнайактивнішої участі українців російських і мала не лише місцевий, а й більш загальний інтерес. Якщо симпатії «політиків» були на боці галицьких радикалів, то серед «культурників» не бракувало людей, що виправдовували компроміс в інтересах національних надбань. Угода 1890 р. була укладена за безпосередньої участі видатних українських діячів Росії і знаходила в них і пізніше співчуття й виправдання. На галицькому грунті, на конкретних прикладах галицької політики порушувалися й вирішувались питання про порівняну цінність національних форм та їхнього соціального й політичного змісту, зіштовхувалися й боролись націоналізм консервативний і радикально-прогресивний. За цілковитої неможливості вільного обговорення політичних і суспільних питань з українського погляду в Росії, галицьке життя та боротьба течій та напрямків у Галичині викликали надзвичайний інтерес в українського суспільства у Росії, яке не лише з напруженою увагою стежило за ними, але й по змозі брало в них участь. Ця боротьба слугувала надзвичайно цінною поправкою та доповненням культурницького напрямку, що зосередився наприкінці 1880-х років навколо часопису «Киевская старина», який з 1888 р. перейшов до рук київського гуртка і став справжнім органом його, а також і деяких інших літературно-просвітницьких установ.

Цілком зрозуміло, що в цьому середовищі «галицькі захоплення» викликали досить сильне невдоволення, але кінець кінцем неспроможність культурницького аполітизму виявилась із цілковитою очевидністю для всіх. З одного боку, ніякими відмежуваннями зліва, ніяким зниженням українських національних запитів та вміщенням їх у тісні рамки внутрішніх відносин Росії, – на чому наполягали противники галицької політики, – не вдавалося створити грунту для легального українства в Росії. Урядові сфери не залишали місця для компромісів, не бажаючи бачити ніякого українства, ні радикального, ні поміркованого, домагаючись цілковитого національного або, точніше, – етнографічного унітаризму. З другого боку, з’ясувалася неможливість відмежувати культурно-національні запити українства від політичних і суспільних. Навіть суто наукова робота починала дедалі більше занепадати в київському гуртку, не знаходячи наступників у підростаючих поколіннях, і назва «українофілів» почало в устах останніх набувати негативного значення, для характеристики несерйозного й неглибокого аполітичного українства.

Водночас на грунті політичної та суспільної боротьби Галичини якраз у цей період, з кінця 1890-х років, з’являлися рясні паростки культурного руху й національний український рух набирав дедалі імпозантніших розмірів. Зі скромних народницьких досліджень та початків вивчення України, якими займалося українство 1860-х та початку 1870-х років у Росії (не кажучи вже про Галичину), на галицькому грунті, завдяки об’єднаним зусиллям галицьких і українських діячів, він виріс до розмірів справжнього національного руху, який розвинув на всю широчінь національну програму та став на шлях її здійснення. Розвиток на національній українській основі різних партій – з більш поміркованими та з крайніми програмами й вимогами, політична, економічна та просвітницька організація народних мас, початки політичної й національної боротьби, потужне культурне зростання, яке проявилося в успіхах наукової діяльності народною мовою й розквіті літератури, – все це мало прищепити інші уявлення про українство та розвінчати багато помилкових суджень про нього у чужих і своїх. Повинні були цілком зникнути упередження тих, хто дивився на українство як на романтичний архаїзм, несумісний з прогресивним рухом, і страхи тих українофілів, котрі хотіли захистити українські кола від впливу сучасних прогресивних течій, боячись, що захоплення ними матиме наслідком байдужість до українського національного питання та українського національного життя. Мотиви, що керували українськими діячами 1860-х – 1890-х років, які переносили центр тяжіння українського руху на галицький грунт, цілком виправдали себе. Їхня енергія та засоби, вкладені у розвиток українства в Галичині, давали бажані плоди, і успіхи, досягнуті українським національним рухом, ставали могутнім стимулом для українського суспільства Росії, що закликав до повноти національного життя та безнастанних зусиль до її досягнення.

Різко опозиційний напрямок, отриманий українським рухом Галичини з 1890-х років на противагу попередньому, урядовому українству 1848 р., поставив його вперше на твердий грунт, навчивши розраховувати лише на власні сили, а не на милість уряду. Праця, спрямована на розвиток і організацію народних мас, упродовж 1890-х та 1900-х років дала дуже вагомі результати, створивши реальні сили у свідомих народних масах, на які могла спертися у своїх політичних і національних запитах українська інтелігенція. З другого боку, культурне й економічне зростання надавало впевненості у можливості руху навіть за найнесприятливіших політичних умов власними силами суспільства.

Якраз на цей час, кінець 1890-х і 1900-х років, припадають перші успіхи наукової роботи, української не лише за темами, а й за зовнішньою формою – українською мовою. Товариство імені Шевченка, що скромно ниділо у 1880-х рр., перетворилося на наукове товариство у 1892 р. і потім у 1898 р. реформувалося за зразком академій наук, згрупувавши навколо себе наукові українські сили Галичини та Росії. Невдовзі воно привернуло до себе увагу наукових кіл своїми численними науковими виданнями (науковий журнал «Записки», присвячений головним чином українській історії, філології та етнографії, археографічні видання, «Етнографічний збірник», «Матеріали по етнології» та ін.). Велике значення мали також його літературні видання. З 1885 р. Товариство взяло на себе видання літературного щотижневика «Зоря». До 1894 р. це видання допускалося в Росію і в 90-ті роки отримало досить широке розповсюдження, залучаючи водночас до співпраці літературні сили російської України. Заснований Товариством Шевченка у 1898 р. замість «Зорі» літературно-науковий журнал «Літературно-науковий вісник», що допускався протягом трьох років у Росію досить вільно, мав для російської України ще більше значення у тому самому розумінні. Ці нові зв᾽язки з Галичиною пожвавили літературну діяльність серед українців у Росії, піднесли її рівень, розширили кругозір, загалом дали сильний поштовх українству. У Галичині цей момент збігся також з появою цілої низки нових літературних сил, – а може, значною мірою й зумовив цю появу. Місцеве культурне життя, доти доволі невиразне, розквітло яскравими талантами, які внесли новий зміст і надали нового значення місцевому життю.

Цей приплив нових сил дуже вплинув на самопочуття українського суспільства, підніс рівень його прагнень і устремлінь. У Галичині наприкінці 1890-х рр. стає на черзі й набуває дедалі більшої гостроти питання про український університет. Порушене українськими університетськими колами, воно згодом стає здобутком найширших кіл українського населення як завершення культурної програми українського відродження, повноти національної культури. Коли восени 1902 р. українське студентство львівського університету, зустрівши гостру відсіч з боку університетської влади своїм вимогам розширення прав української мови та збільшення числа кафедр, влаштувало сецесію, поголовно вийшовши (у кількості 600 осіб) з університету, – це справило винятково сильне враження. Українське населення Галичини без різниці станів і партій надзвичайно потужно і дружно відгукнулося на солідарну маніфестацію студентства, збираючи гроші для сецесіоністів та домагаючись заснування окремого університету з огляду на вороже ставлення польської університетської більшості до національних вимог русинів. Бурхливі сцени, які відбувалися потім, від часу до часу постійно повторюючись останніми роками, аж до кривавої перестрілки влітку минулого року (1910), тримали весь час у напрузі університетське питання, зробивши з нього чергову вимогу української політики, мабуть, не далеку вже від свого здійснення.

Поряд із цим останнім часом (1909–1910) велику увагу також було звернуто також на створення приватної української середньої школи. Завдяки тому, що польським правлячим класам ще у 1860-ті рр., безпосередньо після запровадження обласної автономії, вдалося провести закон – унікат у законодавстві Австрії, за яким заснування казенної української гімназії може відбутися не інакше, як за згоди галицького сейму, себто його польської більшості, – в руках останньої виявилось veto, проти якого стали безсилими навіть добрі наміри уряду. Тому заснування кожної нової української гімназії доводилося виторговувати у польської більшості ціною різних поступок, і це питання про українські гімназії було одним з каменів спотикання, на які не раз наражалася опозиційна енергія української політики (напр., відкриття однієї з гімназій, коломийської, мало слугувати компенсацією угоди 1890 р., а питання про відкриття гімназії у Станіславові упродовж цілої низки років, 1901–1904, було справжнім центром польсько-української боротьби). Єдиним виходом з цієї необхідності ганебного випрохування середніх шкіл з рук польської більшості стала організація приватної української середньої школи, і в цьому напрямку за останні три-чотири роки (1907 і наступні) було докладено багато енергії та старання. У результаті створено значну мережу середніх шкіл і підготовчих до них курсів, яку планомірно розвивають спеціальні органи – товариства і спілки.

У галузі економічних відносин велике значення мав грандіозний страйковий рух, що розвинувся 1902 р. серед сільськогосподарських працівників; ніким не керований, своєю стихійною силою він захопив навіть глухі й відсталі місцевості, потужно збурив селянське населення і, незважаючи на надзвичайні репресії з боку адміністрації та судових інстанцій, підніс інстинкт організації та самопомочі серед народних мас. У тому ж напрямку впливало винятково успішне поширення гімнастичних товариств, «Січей» та «Соколів», сільських читалень та громадських крамниць, що підготувало імпозантний розвиток кооперації останніми роками, які характеризувалися особливим, навіть перебільшеним інтересом керівних українських кіл Галичини до економічного розвитку, створення фінансових установ та різного роду кооперативів.

Ця суспільна організаційна хвиля піднялась особливо високо останніми роками, після того як розчарування у так довго очікуваній реформі виборчого права змусило відкласти сподівання на швидке задоволення національних та соціальних потреб українського населення шляхом законодавчих реформ. Несподівано просунувшись вперед у 1905 р. завдяки австро-угорській кризі та впливу визвольного руху в Росії, надзвичайно палко та енергійно підтримана населенням Австрії, зокрема українським населенням Галичини, ця реформа вже в самому здійсненні була так жорстоко спотворена пристосуванням її до інтересів привілейованих народностей і класів, що мала сильно розхолодити палкі надії, що на неї покладалися. А потім «перший народний парламент» Австрії, скликаний у 1906 р. на підставі нового виборчого закону, незабаром показав, що новий виборчий закон анітрохи не зробив його більш працездатним, не вивів з нетрів національних дебатів, що гальмують вирішення суспільних і культурних питань.

Національні меншини і в новому парламенті опинились у такому самому несприятливому становищі стосовно великих національних і партійних груп, на які спирався уряд. Українське представництво хоча й зросло чисельно порівняно з попереднім, і надалі виявлялося безсилим проти впливів польського кола, і кінець кінцем новий парламент закінчив своє існування, не принісши нічого реального для поліпшення національних та суспільних відносин Галичини. IV, 358Кінець кінцем новий парламент зовсім безславно закінчив своє існування, розпущений достроково (навесні 1911 р.), під знаком «непрацездатності», не давши нічого реального ні у сфері загальноімперського життя, ні для поліпшення національних і суспільних відносин Галичини зокрема й розчарувавши дуже сильно у парламентаризмі взагаліIV, 358. Те, чого було досягнуто за останні роки, було досягнуто самодіяльністю самого українського суспільства, українського населення, яка продовжувала розвиватися зі стихійною силою, незважаючи на несприятливі зовнішні обставини та непевність політичного курсу своїх парламентарних представників. IV, 358 Та останніми роками і в ньому стає дедалі помітнішим занепад енергії та ініціативи цієї культурної і громадської праці, під несприятливими впливами затяжної національної боротьби, серед якої кінець кінцем втратилися й загальні керівні принципи, й цікавість до всього, що не слугувало безпосередньо національним чи, точніше, – партійним інтересам. І Галицька Україна, на якій так недавно спочивали інтереси українського руху, помітно втрачає свою першорядну керівну роль у національному українському життіIV, 358

Ще більше розчарування довелося пережити за останнє десятиліття українському суспільству у Росії, що паралельно з галицьким розвивало широку програму національного поступу.

Наростання українського руху, під впливом його успіхів у Галичині й завдяки деякому послабленню цензурного режиму в Росії, стало помітним уже з другої половини 1890-х років. Видавничі товариства й гуртки у Києві й Петербурзі дали низку популярних видань для народу та інтелігенції. Питання про допущення української мови на археологічних з’їздах несподівано з новою силою здійняв палкі суперечки про культурну правоздатність української мови (1899). Широкий струмінь суспільних та політичних інтересів вривається в українські кола, захоплюючи навіть старі аполітичні видання; «Киевская старина» запроваджує в себе публіцистичні відділи, надає багато місця українській белетристиці. З’являються спроби партійної організації на українському грунті. Згодом хитання бюрократичного режиму, доба тривожних очікувань і сподівань, які охопили всі кола Росії в роки, що безпосередньо передували російсько-японській війні, та протягом цієї останньої, змусили українське суспільство докласти зусиль до того, щоб долучити українське питання до загальної проблеми «оновлення Росії».

Кардинальні питання загальної перебудови у цей вирішальний, як видавалося, момент загрожували відсунути на другий план національні потреби, особливо «менее благоприятствуемых» народностей, до числа яких незмінно належала українська. Народні маси були захоплені аграрним питанням, інтелігенція – гарантіями політичної свободи. Представники українського руху докладали всіх старань до того, щоб у загальному плані створення нового устрою не було випущено з уваги інтересів національного розвитку недержавних народностей. Беручи якнайактивнішу участь у загальному конституційному русі, вони висували поряд із нагальними питаннями, що потребували невідкладного вирішення, також і розкріпачення українства. Такий характер мала участь національно свідомих представників українського суспільства у русі «переддум’я», 1904–1906 рр.

Першочерговим завданням було скасування указу 1876 р., чого доводилось домагатися з допомогою преси, резолюцій, петицій до уряду. Принципово воно було обіцяно кабінетом Вітте, і в грудні 1904 р. комітет міністрів, у зв’язку з переглядом існуючих «зайвих утисків друку», після спеціального обговорення наявних утисків українського слова, дійшов переконання, що ці утиски не виправдовуються жодною справжньою небезпекою «українофільського руху», а тим часом істотно гальмують культурний розвиток українського населення, «затрудняя распространение среди малорусского населения полезных сведений путем издания на понятном для крестьян наречии книг». Однак «в видах вящей осторожности, для большего разъяснения практического значения упомянутого запрета и проистекающих из него неудобств», комітет вирішив усе-таки ще зібрати компетентні відомості з цього питання і цього разу звернувся справді до джерел більш компетентних, ніж ті фахівці з українського питання, трудами яких створювалися заборонні заходи 1860-х – 1870-х років. Установи, куди комітет надіслав запити, – Академія наук, київський та харківський університети та київський генерал-губернатор надали відгуки, що підтверджували нагальну потребу скасування заборон 1876–1881 рр. Академія наук у великій записці спромоглася при цьому з’ясувати також цілковиту безпідставність поширеного в офіційних колах положення, що т. зв. «російська літературна мова» є мовою загальноросійською, яка цілком задовольняє й потреби українського населення в культурі рідного слова. Особливу увагу присвятила вона також з’ясуванню небажаних загострень у відношеннях української народності до великоруської мови, культури й державності, створюваних заборонними заходами уряду. Але незважаючи на те, що міркування комітету міністрів про необхідність скасування заборон українського слова отримали таким чином якнайвагоміші й категоричні підтвердження, у нього не знайшлося рішучості все-таки покінчити з цими заборонами: питання «за несвоєчасністю» знову було відкладено – і більше вже не порушувалося. Заборони було знято загальними положеннями про друк – спеціального розкріпачення українського слова уряд так і не встиг здійснити. Видані восени 1905 р. тимчасові правила для періодичної преси відкрили можливість друку періодичних видань українською мовою, а квітневі правила 1906 р. про неперіодичні видання, скасувавши всі виключні правила для творів «іноземними та інородчеськими мовами», мовчазно здали до архіву всі обмеження українського слова, створені попередніми правилами.

Певна річ, справжнього не тільки визволення, але навіть і зрівняння українського друкованого слова з великоруським ці правила не дали. Цього важко було й очікувати, з огляду на те, що господарем становища залишилась усе та ж сама всевладна бюрократія, озброєна безмежним правом власного розсуду. Упродовж десятиріч викорінювала вона український сепаратизм, і її ставлення до українства не могло переродитись від одного слова тимчасових правил. Якщо для великоруської преси й великоруського слова у неї виявились канчуки, то для українського не бракувало скорпіонів. Її представники цілком відверто заявляли, що одна й та сама думка, викладена великоруською мовою, не справляє на них такого несприятливого враження, як передана в українській формі. Як мова, доступна масам, здатна проникати у найширші кола, українська мова не припиняла викликати тривожну підозріливість, і українська преса, українська книжка фактично не переставали піддаватися посиленому нагляду й посиленим обмеженням порівняно з великоруськими.

Ще менш сприятливим чином було вирішено інше кардинальне з погляду інтересів розвитку українських мас питання – про українську школу. Українська інтелігенція порушувала його постійно, як першу умову поліпшення умов народного життя, і «потреби української школи», нарівні з «потребами українського друку», були предметом посилених петицій та подань у період «переддум’я» й надалі не переставали хвилювати українське суспільство у період усіх трьох дум. Той сумний кінець, який мала ця вимога на осінній сесії 1910 р., подав лише яскраву ілюстрацію загальному несприятливому становищу українського питання за нинішнього «представництва» Росії. У перших двох думах, завдяки більш демократичному характеру виборчого закону, постійно опинялись у достатній кількості люди, хоч і не свідомо національні, але органічно пов’язані з українським населенням, і усвідомлення потреб останнього кінець кінцем об’єднувало їх на грунті необхідності вільного національного розвитку й самовизначення українського народу [Див. українську платформу, вироблену під час І думи, у журналі «Украинский вестник», 1906, V, і в моєму збірнику «Освобождение России и украинский вопрос» – стаття «Наши требования»]. Лише короткочасне існування перших двох дум не дало змоги їхнім «українським фракціям» зорганізуватись остаточно й виступити зі своїми національними вимогами. Але закон 3 червня позбавив самостійного представництва народні маси, а з цим було відібрано можливість представництва й українських національних інтересів.

Націоналістичний курс, прийнятий нинішнім урядом, знайшов свій вираз у вельми різкому й несприятливому ставленні його до українського національного руху. Негативне ставлення деяких місцевих органів, що не допускали заснування жодних українських товариств чи видань, було санкціоновано сенатом улітку 1908 р., з приводу відмови у реєстрації української «Просвіти» полтавським губернським «присутствієм». Сенат затвердив рішення «присутствія», визнавши, що мета, поставлена проектованою «Просвітою», – допомога культурно-просвітньому розвиткові місцевого українського населення – містить у собі сепаратистські прагнення і може призвести до небажаних наслідків. Урядові сфери поверталися таким чином на позицію крайнього унітаризму, приносячи йому в жертву нагальні інтереси українського населення, в ім’я яких комітет міністрів 1904 р. визнавав за необхідне скасувати заборони українського слова. Згодом цю точку зору розвинув циркуляр міністра внутрішніх справ 20 січня 1910 р., що пропонував представникам місцевої адміністрації українських губерній не допускати товариств і спілок «інородчеських, зокрема українських і жидівських, незалежно від переслідуваних ними цілей», з огляду на те, що «об’єднання на грунті національних інтересів веде до посилення національної окремішності у Росії». Врешті рапорт того ж міністра до сенату (лютий 1911 р.) з приводу реєстрації товариства «Українська хата» у Москві надав широке мотивування цього найновішого урядового курсу, що визнає традиційним завданням російської державності «боротьбу з рухом, відомим у наш час під назвою українського, який уособлює собою ідею відродження колишньої України та облаштування малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах». Не вважаючи за можливе розмежувати національні й політичні устремління української інтелігенції, уряд устами цього рапорту визнає необхідним прагнути до усунення будь-яких особливостей, що розділяють східнослов’янські народності.

IV, 361-363 Ця декларація, повністю прийнята сенатом, дає загальне висвітлення того репресивного напрямку внутрішньої політики, який виявився в останні роки у цілій низці репресій проти якнайбезневинніших проявів українського національного життя: закриття у цілому ряді міст якнайлегальніших «Просвіт», які не мали іншої мети, крім сприяння просвіті й самоосвіті широких мас, заборона українських клубів, гоніння на українські афіші, вивіски, аншлаги, викорінення будь-яких натяків на українську маніфестацію на кшталт надмогильних промов, усілякі брехні, якими було оточено дозвіл на спорудження пам’ятника Шевченку і т.п, і т.п. Не дозволяється ніяких нових товариств, бодай у такому роді, як товариство охорони могили Шевченка. Піддаються усіляким переслідуванням особи – службовці на державній чи громадській службі – за передплату на абсолютно легальні українські періодичні видання, за тримання бездоганно цензурних українських книжок. Закордонні українські книжки й часописи протизаконно обкладаються величезним митом, що цілковито перекриває їм доступ у Росію і т.п.

Усі ці репресії та гоніння – на які нарешті дедалі частіше почали звертати увагу і з думської трибуни як на крайню межу цілком абсурдної націоналістичної політики – створюють специфічну атмосферу довкруги російського українства. Не будучи у змозі вбити український рух, який на кожному кроці виявляє свою життєздатність, – у наростанні свідомості українських мас, у поширенні національного самоусвідомлення, у зростанні літератури, розповсюдження книжки, у різноманітних відгуках на події, що зачіпають національне самопочуття, – вони постійно дають відчувати ненадійність усіх цих набутків, відчувати дамоклів меч чийогось розсуду, який висить над усіма скільки-небудь конкретними формами, і тримають українське суспільство у постійно напруженому, тривожному й неминуче роздратованому стані.

Протягом останнього десятиліття (1904–1913) українське життя у Росії зробило великі успіхи. Це впадає в вічі і в літературі, де поряд із низкою видатних талантів утворилися кадри літературних працівників замість колишніх аматорів-одинаків, це відчувається і у піднесенні політичного й громадського життя, – бурхливий період 1905–1906 рр. не минув безслідно, створивши зовсім нове самопочуття, різко відмінне від настроїв останньої чверті ХІХ ст. Політичний момент починає дедалі виразніше проявляти себе у різного роду громадських організаціях, які прагнуть спертися на широкі суспільні кола, на народні маси (узяти для прикладу кооперативний рух, що набуває широкого розвитку в Україні). Та політика репресій і заборон продовжує дуже сильною мірою паралізувати ту організацію громадської самодіяльності, яка дала вихід Галицькій Україні з глухого кута політичних відносин, і робить становище «Великої України» російської і нині тяжчим навіть порівняно з малою Україною австрійською, незважаючи на всі важкі умови існування цієї останньої.

Необхідність перебудови Росії не лише у площині громадянської і політичної свободи, а й у площині широкого національного самовизначення відчувається діткливо й настійливо дедалі ширшими суспільними колами IV, 361-363.

Література: Моя книжка «Освобождение России и украинский вопрос», 1907; брошура «Украинство в России» (відбиток з 2-го вид. «Очерка»), 1906; для галицьких відносин багато цінного у виданні«Наук. тов. ім. Шевченка»: «Студії з поля суспільних наук і статистики». Про літературний рух: Франко, «Молода Україна» (1910). Для Буковини: С. Смаль-Стоцький, «Буковинська Русь», 1897. Для Угорської Русі: В. Лукич, «Угорська Русь», 1887. Еган, «Економічне положення руських селян в Угорщині», 1901. Для сучасного становища українства – огляди в журналі «Літературно-науковий вістник».

Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки / Проф. М. Грушевский. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1907. – 291 с.

Грушевский М. Украинство в России, его запросы и нужды (глава из «Очерка истории украинского народа») / М. Грушевский. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1906. – 48 с.

Студії з поля суспільних наук і статистики / Видає статистична комісія Наукового Товариства імені Шевченка. – Т. 1 / під ред. М. Грушевського. – 1909. – 218 с.; Т. 2 / під ред. М. Грушевського. – 1910. – 300 с.; Т. 3 / під ред. В. Охримовича. – 1912. – 50 с.

Франко І. Молода Україна / І. Франко. – Ч. 1: Провідні ідеї й епізоди. – Львів: накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1910. – 142 с.

Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь / С. Смаль-Стоцький. – Чернівці: Руска Рада, 1897 – 294 с.

Лукич В. Угорська Русь, її розвой и теперішній стан / написав В. Лукич. – Львів: З друкарні Товариства імені Шевченка, 1887. – 30 с.

Еган Е. Економічне положення руських селян в Угорщині / Е. Еган. – Львів: Друкарня НТШ, 1901. – 40 с. – («Літературно-наукова бібліотека», ч. 21).

Єфремов С. За рік 1912-й: статті, фельєтони, замітки / С. Єфремов. – К.: Вік, 1913. – 332 с.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 443-458. – (Серія «Монографічні історичні праці»)