Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

ХХІХ. Українське відродження в Австро-Угорщині

Михайло Грушевський

II, 423-425 У Західній Україні, що входила до складу Австро-Угорщини, перші симптоми руху з культурного й національного занепаду пов’язані із заходами, вжитими австрійським урядом для піднесення української (русинської) народності взагалі, а зокрема її духівництва. Частково за принципами освіченого абсолютизму, якими керувалися тоді в урядових сферах, частково з бажання протиставити польській шляхті, що природно тяжіла до Польщі, австро-русинську національність, австрійський уряд намагався піднести цю останню. Про емансипаційні реформи щодо селянства я вже згадував; крім того, вжито було заходів з організації народних шкіл – нижчого й вищого типу, причому викладання мало провадитись «місцевою» мовою (Landes-Volk- und Nationalsschprache) – та з піднесення освіти уніатського духівництва. Ці останні турботи почалися з Угорської Русі, де імператриця Марія-Терезія чимало зробила для мукачівської уніатської єпархії та місцевого уніатського духівництва (між іншим, для його освіти було засновано особливий ліцей у Мукачевому). У 1774 р., через два роки після приєднання Галичини, вона засновує у Відні духовну семінарію для уніатів Австрії (т. зв. Barbareum). По десяти роках, за її сина, імператора Йосифа, було засновано семінарію також у Львові, а засновуючи 1784 р. львівський університет, уряд імператора Йосифа започаткував кілька кафедр русинських і при університеті ліцей спеціально, щоб готувати русинську молодь до університетських курсів. Релігійний фонд, що складався з майна скасовуваних монастирів, мав слугувати для поліпшення становища та піднесення сільського духівництва.

Та добрі наміри уряду стосовно русинів, не кажучи вже про те. що здійснювалися не завжди вдало, проіснували недовго. Вони невдовзі заглухли серед загальної реакції, яка почалася в Австрії після смерті Йосифа (1790). Польська шляхта встигла здобути вплив на галицьку адміністрацію, а щоб завадити відродженню місцевої української народності, почала вже у 90-х роках ХVІІІ ст. лякати уряд примарою російської ірриденти, силкуючись переконати його, що русинська мова – говірка великоруської, що русини-уніати тяжіють до православ’я і т.п. – пісенька, яка з неослабним успіхом співається й досі. Про те, як паралізовано було всіма цими причинами звільнення селянства від поміщицького режиму, я вже згадував; подібним чином загальмувалася й організація шкільної справи. Шляхта тут відігравала також помітну роль; під її впливом упроваджується польська мова замість русинської у народних школах – спершу вищих типів, а згодом (1816) і в сільських початкових училищах. З огляду на клопотання митрополита зроблено було лише ту поступку, що дозволено сільським громадам, якщо забажають, заводити собі паралельні школи з русинською мовою, причому, однак, духівництву надавалася порада не впливати на населення в цьому розумінні, щоб не завдавати йому зайвих витрат, і т.д.

Була, втім, провина і самої русинської інтелігенції – вона була послаблена надто довгою летаргією і не вміла скористатися і тим дечим, що робив чи готовий був зробити для неї уряд. Народна мова – «проста й посполита» – видавалася їй надто низькою, й вона не скористалась можливістю її застосування й розвитку, що відкривалася. Професори новозаснованих кафедр і ліцеїв намагалися читати й писати якомога більш високим стилем, мертвотним макаронічним «язичієм», яке саме по собі сковувало будь-який просвітницький рух. Невдовзі (1808) русинські кафедри львівського університету було й зовсім закрито – за бажанням самого русинського духівництва, з огляду на те, що уряд дивився на вихованців ruthenici studii як на менш освічених порівняно зі слухачами лекцій латиною і давав їм потім менше утримання.

Кінець кінцем певне поліпшення лишилося тільки у становищі селян і в піднесенні освіти духівництва, яке проходить тепер через університет, хоч би яким він був, і з якого виростає поступово нова галицька інтелігенція. Зростає ця інтелігенція дуже повільно; вигравши в освітньому, культурному цензі, вона багато програла у своїх взаєминах з народністю: маса простолюду здавалася надто грубою для «культурних» смаків новоспечених «освічених» русинських кіл, і, не будучи досить культурними для того, аби культивувати свою народність, вони йшли за поляками як елементом більш культурним. Польська мова панувала серед цієї нової «інтелігенції». Були такі священики, котрі не вміли читати слов’янське письмо.

Та все ж певне зростання безсумнівно існувало, певна ферментація була відчутна. Певний культурний і літературний рух помічаємо насамперед в Угорській Русі, яка раніше була піддана впливу австрійського уряду. Навколо тодішнього мукачівського єпископа Андрія Бачинського (1772–1809), організатора мукачівського ліцею та засновника значної бібліотеки, групується невеликий гурток діячів на ниві народної просвіти й культури. Угорська Русь дає перших професорів-русинів львівському університетові та людей, помітних в інших царинах. Національний характер у цьому невеликому русі відчутний, хоча ясністю ця національна свідомість не вирізняється. II, 423-425

У Галичині наявність певного культурного й національного зростання, створеного піднесенням її єдиної тодішньої інтелігенції – уніатського духівництва, цілком виразно відчувається у перші десятиліття ХІХ ст. Питання про викладову мову в народних школах, в яких польська шляхта хотіла замінити українську мову польською, суттєво зачепивши національні інтереси русинів, послужило приводом до перших цілком визначених виступів з їхнього боку на захист своїх національних прав. У 1816 р. митрополит Левицький з ініціативи каноніка Могильницького, найвидатнішого з представників наростаючого культурно-національного руху, звернувся до уряду з клопотанням про запровадження викладання русинською мовою в усіх народних школах. Коли ж комісія зі шкільного питання ухвалила вже відоме нам рішення про запровадження у народних школах викладання польською мовою, митрополит вніс протест проти цього. Трохи пізніше (1822) Могильницький запропонував меморіал на захист повноправності й важливості русинської (української) мови; висловлені тут думки були згодом розвинуті ним у трактаті «Вѣдомѣсть о руском языцѣ» [Ѣ треба читати у цьому «етимологічному» правописі як «і»], виданому 1829 р. у польській версії, на адресу польської шляхти, під назвою «Rozprawa o języku ruskim». Це був перший науковий трактат на захист української мови і тому передруковувався багато разів в Австрії та Росії – усе в тому ж скороченому вигляді [Повний текст видано недавно – «Українсько-руський архів», т. V, 1910]. З ініціативи того ж Могильницького у Перемишлі 1816 р. було засновано перше русинське товариство для поширення просвіти серед народу народною мовою; втім, незважаючи на свій дуже скромний клерикальний характер, це товариство зустріло надзвичайно потужну протидію з боку польського духівництва та василіан і одразу ж заглухло.

Набагато успішнішою була праця з організації русинських приватних (церковних) шкіл, якими доводилось винагороджувати населення за втрату офіційної народної школи, що отримала польський характер після відомого нам рішення шкільної комісії. Стараннями духівництва, душею яких був той же Могильницький, за короткий час створено було дуже значну мережу початкових (парафіяльних) і нижчих (т. зв. тривіальних) шкіл: напр., у 1833 р. у Перемишльській єпархії налічувалося 385 парафіяльних («парохіяльних») шкіл та 24 «тривіальні». Для підготовки вчителів було організовано свого роду вчительську семінарію у Перемишлі. Для потреб цієї нової школи укладались підручники; виявилась потреба у граматиці мови, яка мала слугувати і мовою викладання, і предметом літературного опрацювання, і ця обставина висувала питання про стосунок літературної й викладової мови до народної стихії. У 1820-ті роки це питання ще не має пізнішої гостроти й принциповості. Автори перших відомих нам граматик схиляються до народної стихії, хоч і вважають за потрібне «очищати від грубих помилок простонародної мови», наближаючи її до старої книжної та церковнослов’янської мови. На такій точці зору стоїть Могильницький у своїй нещодавно віднайденій «Граматиці язика словено-руського», укладеній у 1829-х роках, яка залишилась невиданою, та інший перемишльський канонік Лаврівський, що також готував граматику (відому лише в рукописних фрагментах).

Принциповим і пекучим питання стає у 1830-х роках, коли народна мова здобуває нових переконаних і гарячих прихильників. Тут давався взнаки вже безпосередній вплив і слов’янського відродження, один з відомих діячів якого Б. Копитар спеціально цікавився українською народністю й посилено радив галицьким русинам розвивати книжну мову на чистій основі народної. Ще більше впливали, звісно, перші спроби літературної обробки народної мови у Східній Україні. Починається полеміка між оборонцями церковної книжної мови та народного мовлення. Автор першої друкованої західноукраїнської граматики Мих. Лучкай, з угорської України, та автор першої галицької граматики Йосип Левицький, які схилялись у бік книжної мови (а перший і в бік літературної великоруської), викликають протест у галицького граматика Йосипа Лозинського, що досить рішуче став (не без безпосереднього впливу Копитара) на бік народної мови (1833–1834). Ще рішучішу позицію займає в цьому сенсі гурток молодих богословів, який утворився у львівській семінарії у 1830-х роках і під впливом вищевказаних чинників, а також тодішньої революційної польської пропаганди у Галичині, засвоїв народницькі та взагалі прогресивні погляди. На чолі його стояла т. зв. «Руська трійця» [Я нагадаю ще раз, що в Галичині втрималась і досі традиція руського імені, і тут звуть «руськими» мову і плем’я українські], від якої ведеться зазвичай національне відродження галицьких русинів: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагілевич, що на початку 1830-х слухали філософію та богослов’я у Львові. Під впливом перших літературних творів та досліджень народовивчення у Східній Україні цей гурток також займається вивченням історії і словесності українського народу, збирає етнографічний матеріал і випробовує свої сили на народній мові, яку прагне провести у церковну проповідь і практику. Шашкевич потім набув значення першого народного поета Галичини, Головацькому випало на долю стати першим патентованим ученим-українознавцем – професором української мови і літератури на новозаснованій кафедрі львівського університету; Вагілевич, жвавий, імпульсивний, займався потроху всім – історією, словесністю, археологією, етнографією.

Але їхні починання були зустрінуті в офіційних колах дуже несприятливо: настрій тут з 1780-х років змінився радикально. Місцева австрійська адміністрація презирливо поставилась до симптомів нового українського руху; маючи досить клопотів з польським національним рухом, вона побоювалась нових утруднень через пожвавлення русинського суспільства, проявів з його боку будь-яких волелюбних прагнень і в результаті – національних конфліктів. Той самий Копитар, про якого ми щойно говорили як про прихильника національного відродження галицьких українців, як ревний австріяк, подав австрійському урядові думку убезпечити австрійських українців від небажаних впливів російської України, і наслідком його звернень була заборона ввезення до Австрії книжок церковного і світського друку, що сталося у 1822 р. Перший альманах «Зоря», укладений гуртком Шашкевича, потрапивши до рук Копитара як цензора, був надісланий ним, для більшої надійності, на відгук до митрополита і кінець кінцем заборонений(1834). Свій новий альманах – «Русалка Дністрова», укладений з народних пісень і власних творів ще обережніше, ніж «Зоря», гурток Шашкевича, аби уникнути австрійської цензури, видав у Пешті, та коли книжку прислали до Львова, весь її наклад конфіскувала цензура, і лише у 1848 р. домоглися її видачі. Спеціальна цензура, заведена для місцевих українських видань і доручена одному з найбільш реакційно налаштованих представників уніатського духівництва Бен. Левицькому, з величезною підозріливістю ставилась до всього, що виходило за рамки традиції. Граматику Лозинського було заборонено, тому що цензура помітила в ній реформаційні тенденції в царині мови, які порушували «основну рису русинського характеру – консервативність»! Цілком невинні речі – книжки церковного змісту, оди на честь царствуючого дому конфісковувались тому, що були написані недостатньо архаїчною церковною мовою чи надруковані не церковним, а гражданським шрифтом. Суворо лояльні історичні твори віддавалися про всяк випадок на перегляд полякам, «щоб запобігти тертям між обома сторонами». Не дивно після цього, що гурток Шашкевича було піддано всіляким гонінням. Сам Шашкевич – талановитий письменник, перший національний поет галицької Русі – помер від поневірянь через кілька років, голодуючи. Вагілевич також не витримав цих переслідувань і загинув. Усе затихло.

Рух було придушено. Але національна ідея не вмерла, тим більше, що серед цих гонінь на галицьких народників міцніла й виходила на широку дорогу народна українська література у Східній Україні, слугуючи постійним стимулом галицькому народництву. Гробова мовчанка реакції, яка поховала перші зачатки галицького відродження, була порушена бурею 1848 р. Але галицька Україна була надто придушена, надто закостеніла, аби взяти участь у визвольному русі. До того ж революційний рух у Галичині представляли поляки, їхньою метою було відновлення Польщі в історичних межах, чому русини, звісно, не могли співчувати. Уряд шукав у них опертя проти поляків, і вони відгукнулися на цей заклик із повною готовністю. Не без участі тодішнього австрійського намісника Стадіона (про якого довго потім поляки говорили, що він «винайшов» русинів у Галичині) почалася їхня організація: засновано політичний клуб «Головна Рада», почала виходити газета «Зоря галицька». Почасти внаслідок такої підтримки уряду, почасти через опозицію полякам, русинський рух 1848 р. набув характеру надзвичайно консервативного й лояльного – австрійського. Цей його напрям знаходив своє виправдання у благих намірах австрійського уряду, що висловлював твердий намір запровадити українську (русинську) мову у середній та вищій школі Східної Галичини, відокремити її в адміністративному відношенні від польських областей (Західної Галичини), з якими вона виявилася цілком випадковим чином пов’язаною. В цьому розумінні і вживалося деяких заходів (пізніше, 1850 р., навіть було видано закон, що розмежовував Галичину на три національні території, дві однорідні за національним складом і третю – змішану). Велике враження справили скасування у тому ж 1848 р. панщини й кріпосної залежності та заклик українського населення до організації своєї національної гвардії на противагу організаціям польським.

Не без впливу таких офіційних течій українське суспільство Галичини взяло досить виразну національну ноту. Згадана «Головна Рада» та скликаний восени того ж року «Собор руських вчених» висунули цілу низку вельми раціональних вимог і резолюцій, які багато в чому наперед визначали пізнішу програму галицького відродження. Такою, напр., була згадана вимога, щоб Галичина була поділена на дві національні території; щоб у школах було запроваджено русинську мову; щоби було організовано просвітницьку установу на зразок чеської «Матиці»; щоб установлено було однакові граматику й правопис для руської (себто української) мови й її було чітко відмежовано від польської та великоруської, – собор, як і загалом увесь цей рух, прагнув до відмежування української народності і від польської, і від великоруської. Але кінець кінцем офіціозний характер руху ще більше сприяв тому, що на чолі українського руху стали елементи вкрай консервативні, реакційні, які дуже швидко пригнітили все свіже, котре відроджувалося у новому русі, коли уряд припинив підтримувати своїми впливами суто народні, національні елементи цього руху.

Австрійський уряд після придушення революційного руху, переставши потребувати русинів, взагалі перестало ними цікавитись та надавати їм свою підтримку, і русинський рух, що всі свої надії покладав на цю підтримку, занепадає й глухне. Клерикально-консервативні елементи, які відігравали роль вождів і представників русинського народу, його єдина тоді інтелігенція, що на 9/10 складалася зі священиків і дивилася на митрополита з його соборним капітулом як на вождів народу, відчули себе безсилими й безпорадними без урядової підтримки. Вони залишились пасивними глядачами важливих змін, що відбувались у внутрішніх відносинах Галичини серед затишшя реакції, яка запанувала в усій Австрії після бур 1848 р. На їхніх очах знову випливали нагору реакційні, клерикально-шляхетські польські елементи і, здобувши довіру центрального уряду, отримували край у своє повне, безроздільне й безконтрольне управління. Уряд з головою видавав польській шляхті своїх вірних слуг, «східних тірольців», як називали русинів за виявлену у 1848 р. вірність Австрії.

Посада намісника Галичини починає заміщуватись за рекомендацією польських аристократів. Уся адміністрація переходить до рук шляхти. Польська мова стає мовою діловодства та зносин, запроваджується в гімназіях та університеті для всіх предметів. Русини побачили себе у владі своїх одвічних ворогів, які пішди на службу уряду а ціну безконтрольного панування в Галичині й розпочали систематичну працю (praca organiczna) над придушенням русинського народу, що насмілився показати їм роги у 1848 р., – над перетворенням його на аморфний будівельний матеріал майбутньої відновленої Польщі.

Русини не багато виграли й від запровадження конституції, представницького правління та самоврядування провінцій, розпочатого жовтневим патентом 1860-го й закінченого австро-угорською угодою 1867 р. За представницького способу правління польська шляхта, захопивши до своїх рук представництво Галичини, мала змогу надавати уряду цінні послуги в загальноімперських справах й за те могла розраховувати з його боку на ще більшу підтримку у своїх планах утвердження польського панування в Галичині. Маючи у своїх руках управління краєм, отримавши переважну більшість у новозаснованому галицькому сеймі, польська шляхта відгороджує Галичину непроникним муром від будь-яких втручань центрального уряду і парламенту та, не рахуючись ні з законами, ні із конституцією, яку на галицькому грунті вона зводить до чистої пародії, прагне до того, аби перетворити русинів на покірних підданих польського панування.

Русинська інтелігенція тривалий час обмежувалася зітханнями й глухими скаргами на це польське переважання, яке посилювалося. 1850-ті роки, коли починається ця перебудова галицьких відносин, були глухим і темним періодом у житті русинського суспільства. Зачатки народництва були надзвичайно слабкі. Порівняно сміливі вимоги й погляди 1848 р. забулися. У літературі й публіцистиці, надзвичайно жалюгідних і бідних, знову виникли суперечки між прихильниками зближення з народом і його мовою та прибічниками «книжної» мови й «вищої» культури, взірцем якої була то давньоруська книжність, то великоруська – переважно ХVІІІ ст. Самі ці суперечки велися так мляво і з таким слабким культурним апаратом, що зовсім не просували питання, яке оберталось у зачарованому колі. Питання про очищення уніатського обряду насправді займало уми русинських інтелігентів-священиків набагато сильніше, ніж ці принципові питання. Хоч трохи активна політика їх лякала, бо русини боялися посилити шанси поляків, розгнівавши центральний уряд, який в їхніх очах усе ще залишався єдиним якорем порятунку.

Нарешті т. зв. «алфавітна війна», що розгорілася 1859 р. з приводу пропозиції намісника Галичини графа Голуховського – ввести латинський алфавіт у русинське письменство, – вивела Галицьку Русь із заціпеніння. Запровадження латинського «абецадла» здавалося заупокійним дзвоном по русинській душі. З великою одностайністю, забувши свої чвари, русини виступили проти цього проекту і встигли знищити його: зустрівшись із рішучим протестом, уряд не наполягав на цьому нововведенні.

Цей епізод виразніше поставив перед очима русинської інтелігенції небезпеку, що загрожувала їй від відроджуваної Польщі. Бездіяльність загрожувала загибеллю, треба було шукати виходу. До активної боротьби, до організації українського народу проти польського панування ці священики й чиновники були органічне нездатні. Вони потребували зовнішнього опертя. Зневірившися в австрійському уряді, вони дедалі активніше починають покладати свої сподівання на одвічну суперницю Польщі – Росію.

Цей поворот готувався поступово. Прибічники вищої культури та «салонної мови», через брак такої на місці, вже давно почали звертатися до великоруського книжного мовлення і своє «язичіє» уподібнювати цьому останньому. Це тяжіння було підтримано зносинами з деякими російськими панславістами, особливо Погодіним. За суто літературним тяжінням пішло й політичне. Російське втручання в угорську кампанію надовго залишило імпозантне враження у Галичині, через яку проходили російські війська. Вони нагадували про існування у могутній сусідній державі «руської віри» і «руської мови» (сумароковського типу), досить близької до книжних вправ галичан. Зітхаючи під гнітом польської шляхти, галицькі «патріоти» з задоволенням зупиняли свої мрії на російському царстві, що так різко й безпощадно придушувало в себе прагнення поляків до відновлення історичної Польщі. Миколаївська Росія малювалася замріяним галичанам – священикам і чиновникам – в ідеальних рисах. Розгром Австрії під Садовою збуджував надії на втручання російського уряду в австрійські справи. Очікували нагального руйнування Австрії, і російська окупація Галичини видавалася зовсім близькою.

За таких обставин представники «москвофільської» течії (як її було названо) у львівській газеті «Слово» 27 липня 1866 р., під враженням Кеніггреця, виступили з новим credo, яке потім розробили у подробицях. Галицькі русини, промовляло воно, – один народ із великоросами; немає ніяких русинів, є лише один «руський» народ, від Карпат до Камчатки. Українська мова – наріччя російської мови, що відрізняється лише вимовою, і «за одну годину» галичанин може навчитися говорити по-великоруському; під таким заголовком вийшов тоді й посібник: «В один час выучиться малорусину по-великорусски». З огляду на це працювати над створенням народної української літератури – марна справа: є готова великоруська література, яку треба лише засвоїти.

У цьому напрямку пішла більшість галицького суспільства, в тому числі й люди, які ще так недавно (на Соборі 1848 р. і в тогочасних виданнях) обороняли самобутність і окремішність української мови, необхідність національного розвитку русинів на народній основі й підтримки тісних зв’язків з Україною. На чолі їх опинився один із представників «трійці» Яків Головацький, що зайняв нововідкриту кафедру української мови й літератури у Львівському університеті (1849) і звеличив тоді українську мову гучною фразою, яка здобула значну популярність [«Бандтке называет его прекраснейшим из славянских, Мицкевич – из русских языков, Бодянский превозносит его поэтичность и музыкальность и ставит наравне с греческим и итальянским, Коубек и Мацеевский считают его лучшим чешского, Раковецкий сожалеет, что он не сделался господствующим во всей России, а знаменитый великорусский писатель Даль-Луганский признает ему первенство перед великорусским народным и книжным языком» («Розправа о языцѣ южнорусским», 1850)]. Тепер і його, як і багатьох інших, підхопила москвофільська хвиля. До консервативних, бюрократичних симпатій цієї священицької та чиновницької «інтелігенції» якнайкраще підходила дореформена Росія (прогресивна Росія 1860-х та наступних років була і залишилась їм невідомою й чужою), а суспільній інерції та лінощам думки цих закоснілих, реакційних елементів надзвичайно сприяла москвофільська постановка русинського питання. «Патріотам» цього калібру вона надзвичайно полегшувала становище: безсумнівно, легше було визнати становище Галичини безвихідним і покладати сподівання на її окупацію Росією, ніж працювати над організацією народних сил, розвитком просвіти та економічного добробуту народу й ризикувати особистим добробутом, вступаючи в боротьбу за народні інтереси з поляками та урядом. Російський мандрівник, відвідавши у 1860-х роках Львів, розповідає про галицьких патріотів, яких він зустрів на Замковій горі: вони пояснили йому, що на своїх прогулянках видивляються, чи не наближаються визволителі – російські війська!.. В очікуванні цієї блаженної хвилини вважалося достатнім прилучитися до загальноруської культури, присвятивши «одну годину», не більше, вивченню великоруської мови [Це вивчення обмежувалося зазвичай засвоєнням кількох слів, вживаних де попало, коли «навчений» хотів похизуватися своєю освітою. Внаслідок цього великоруська мова «твердих» галичан зробилася притчею во язицех. Лише найостаннішим часом москвофільська молодь трохи краще засвоює великоруську мову], і спочивати під захистом польсько-австрійського режиму та влаштовувати під його покровом своє власне благополуччя.

Та поряд із цією клерикально-бюрократичною більшістю виступає меншість – особливо з тодішньої молоді. Останній український рух у Росії, що пожвавився якраз тоді, з кінця 1850-х років, був симпатичніший за офіційну Росію, а народна українська література з її демократичним та народницьким напрямками й романтичними мріями про козаччину – ближча й зрозуміліша і мовою, і змістом за великоруську літературу «времен очаковских и покоренья Крыма», з якою носилися москвофіли (інакше «староруси» або «тверді» русини). Ця молодь вважала більш гідним працювати над поліпшенням становища своєї пригнобленої народності, ніж бажати розчинитись у «русском море», і віддавала перевагу обробці народної мови – «мови пастухів і свинопасів» як її презирливо називали прибічники «салонної» мови, ніж тому, аби «штокать» і «какать» зі своїми «твердими» земляками, які вивчили великоруську мову «за одну годину». Серед цієї молоді значно поширюється ідеалізація козаччини (студенти й гімназисти навіть одягалися «по-козацьки»). Україна для неї є священною землею, «Кобзар» Шевченка – євангелієм. Представники цього напрямку намагаються наблизитись до мови українських письменників як до зразкової обробки народної мови і у своїй літературній діяльності долучаються до українського літературного руху, отримавши й назву «українців» або «народовців».

У 1862 р. виходить перший літературний орган цього напрямку – «Вечорниці», літературний тижневик, значною мірою заповнений передруками творів українських поетів і прозаїків. Але цей гурток народовців був ще надто слабкий; «Вечорниці» не проіснували й року, а часописи, засновані їм навзамін («Мета», «Нива», «Русалка», 1863–1866), були ще недовговічніші. Тільки з 1867 р. налагоджується журнал «Правда» й видається потім до 1880 р. Оскільки в Росії українські періодичні видання не могли виходити зовсім, то «Правда» до деякої міри служила органом усеукраїнським, наскільки це було можливо за цензурних утисків, що не допускали її, як і інші галицькі українофільські видання, до Росії.

Це був саме час, коли поборники національного розвитку української народності в Росії, зустрівшись із категоричними заборонами уряду, приходять поступово до усвідомлення необхідності перенести свою діяльність до Галичини, утворивши з неї своєрідний духовний український П’ємонт, – притулок, де б українство могло рухатись і розвиватись, не зазнаючи перерв та руйнувань, які спостигали його в Росії. Тимчасом як урядові та офіційні кола Росії підтримували москвофільські видання й організації Галичини [Так, напр., особлива нарада з питання про українство 1875 р., виробляючи заборонні заходи проти українського руху в Росії, водночас визнало за необхідне субсидувати «Слово» – головний орган галицьких москвофілів – для протидії розвиткові українства у Галичині], прихильники українського відродження в Росії приходять на допомогу слабким паросткам галицького народовства, що повільно розвивалися. Матеріальною та моральною підтримкою, особистим впливом, листуванням, творами, співробітництвом у галицьких виданнях вони сприяють розвиткові національного руху у Галичині й створюють грунт, на якому він міг здійснювати свою національну програму у культурній, соціальній, політичній сфері. Певна річ, цей розвиток українства у Галичині, плоди якого зазвичай залишалися цілковито недоступними для більш широких кіл у Росії, зовсім не винагороджував за позбавлення можливості працювати в цьому напрямку у себе вдома, безпосередньо для українського населення Росії, – та все ж давав змогу руху, поступу. Тому найбільш дієві та енергійні прибічники українського руху переносять свою діяльність до Галичини, особливо у періоди найрізкіших і найповніших заборон українського слова в Росії.

Вже після першої заборони української літератури в Росії (1863 р.) багато українських письменників увіходять у зносини з народовськими гуртками Галичини, беруть участь у їхніх виданнях, надають їм моральну й матеріальну підтримку, особливо на перших порах, коли народовство спиралося на невеликі гуртки, переважно молоді. І в боротьбі, яку повела ця молодь з консервативною більшістю, з усім, що тоді репрезентувало собою громадську думку Галичини, для неї надзвичайно важливо було відчувати, так би мовити, у своїх лавах представників зарубіжної, великої «соборної» України, яка уявлялася крізь серпанок романтичної ідеалізації царством української слави, безмежної – лише тимчасово приспаної сили й могутності. Безпосередня участь представників українського руху, таких як Куліш, Марко Вовчок та ін., надавала дорогоцінного освячення цим першим і несміливим крокам піонерів галицького руху. Галичина, що колись своїми культурними силами створювала київський національний рух початку ХVІІ ст., мала можливість тепер з допомогою українських сил відродженої України зміцнити свою національну позицію та перейти до ширшої національної діяльності.

Особливо діяльну участь у галицьких виданнях цього першого періоду, 1860-х і початку 1870-х років брав П. Куліш і користувався великим впливом та авторитетом. На ньому спочила слава українського відродження, гуртка кирило-мефодіївців, Шевченка й «Основи», представником якої він був. Його різнобічні таланти й знання робили його надзвичайно цінним двигуном започаткованого літературного руху, хоча його політичні ідеї цієї епохи Галичині не підходили. Куліша цікавили національні відносини України, так би мовити, ліквідація національних спорів із Польщею та Москвою, й він робив спроби влаштувати союз українства з правлячою польською партією Галичини. Ці спроби, як можна було передбачити, закінчилися цілковитою невдачею: українське відродження і польська шляхта, вірна ідеї «історичної Польщі», – це були елементи непоєднувані, і Куліш сам кінець кінцем у цьому переконався; та незалежно від цього його діяльність мала велике значення в історії галицького відродження 1860-х – 1870-х років. Крім нього, старанно працюють у галицьких виданнях інші письменники з російської України, як Кониський, Нечуй-Левицький та ін. За слабкості культурних сил галицького народовства ця підтримка відродженої галицької літератури була надзвичайно цінна. Значною мірою їй було зобов’язано своїм зростанням галицьке «народовство».

Вирісши з незначних гуртків молоді 1860-х років, у 1870-ті роки воно стає вже значною силою. Це – меншість порівняно з представниками «твердого», або москвофільського, напрямку, але меншість сильна, життєва, що приваблювала до себе все те, що було більш живим у суспільстві. Тоді як партія «твердих» закостеніла й почала розкладатись у своєму реакціонерстві й відчуженні від народу, народовство міцніло й розросталося. Почавши з діяльності літературної (журнал «Правда», товариство «Просвіта» для видання книжок для народу з 1868 р., Наукове товариство імені Шевченка, засноване на капітал, зібраний українцями в Росії), воно згодом починає брати участь і в політичному житті краю. З культурних центрів Галичини переходить воно до провінції, поступово завойовує міщанське та селянське населення, долучає до спільного національного життя Буковину (не встигає тільки досягнути того ж у найбільш закостенілій, захопленій москвофільством і мадяризацією угорській Україні).

II, 437-441 Однак одночасно зі своїм зовнішнім зростанням воно набуває «рутенського», як його називають, клерикально-бюрократичного забарвлення, хоча й не такого глибокого, як у «твердих». Політичний союз народовців з партією «твердих», укладений для боротьби з поляками у 1880-х рр., також не минув без певного несприятливого впливу на прогресивність народовства.

У боротьбі з цим галицьким «рутенством» і полягає заслуга Драгоманова, який входить з 1876 р. у зносини зі львівською молоддю і пізніше засновує у Женеві журнал «Громаду» для пропаганди поступових ідей у галицьких та українських колах. До Росії його видання, через зовнішні умови, проникали менше, але в Галичині публіцистична діяльність його та його союзників, які знайшлися серед галицької молоді (особливо Остапа Терлецького та Івана Франка), мала великий вплив.

Близько 1890 р. вожді народовців розірвали свій союз з москвофілами й увійшли до спілки з урядом, приваблені обіцянкою суттєвих національних поступок. Цей опортунізм був дуже не співчутливо сприйнятий галицьким суспільством, оскільки на ділі це виявилося союзом із польською шляхтою, що репрезентувала уряд для Галичини. Гурток Драгоманова, який незадовго до того відокремився від народовців та організувався в окрему партію т. зв. радикалів, знайшов живе співчуття своєю критикою народовського опортунізму (т. зв. нової ери), і це дуже посприяло успіхам нової партії. Як партія, втім, вона не процвіла, але мала неабияке значення як стимул прогресивності для народовців, ліве крило яких вона представляла. Упродовж 1890-х рр. народовці посунулися так сильно вліво, що наприкінці 1900 р. могло відбутися їхнє злиття з радикалами: народовська партія прийняла всі головні пункти радикальної програми – соціального та прогресивного характеру. Хоча не можна сказати, щоб ці принципи глибоко проникли в масу народовської партії – котра після цієї своєї реформи приймає офіційну назву «національно-демократичної», але саме офіційне прийняття цих принципів до її програми було цікавим симптомом. Радикальна партія після цього існує тільки на ім’я; її місце на лівому крилі займає соціально-демократична партія, що має значну популярність серед молоді, але загалом поки що також не досягає великих успіхів, бо ж масу народу становлять дрібні власники-селяни, а міський пролетаріат є дуже денаціоналізованим.

Ця еволюція українських націоналістів Галичини у 1890-х рр. мала значення не лише місцеве, а й ширше – для українського відродження взагалі, тому що в останнє десятиріччя ХІХ ст. Галичина стала центром українського руху для всіх українських земель і задавала тон українському відродженню. Тяжіння українських письменників до Галичини, яке почалося вже з 1860-х рр., дедалі посилюється в міру того, як національний рух у Галичині міцнів і з наївного козакофільства переходив до вирішення проблем культурного, соціального й політичного розвитку народу. У 1878 р. гурток українофілів у Росії збирає невеликий (близько 9 тис. гульденів) капітал для заснування в Галичині постійної установи для сприяння розвиткові української літератури; на ці кошти було засновано невелику друкарню і цим покладено початок «Товариству імені Шевченка» – установі, якій – хоча й значно пізніше – справді судилося стати першорядним осередком українського відродження і перевершити найсміливіші сподівання засновників. На перших порах, внаслідок незначних розмірів свого основного капіталу та слабкості культурних сил Галичини, ця установа лише животіла. Інтенсивне зростання її починається у 90-ті роки, коли в НТШ починає організовуватись наукова праця й закладаються міцні підвалини української науки.

Оскільки в Росії наукова література українською мовою була цілковито заборонена, то до організованої у Товаристві Шевченка наукової праці долучилися й учені з Росії, що писали українською, і воно отримало значення представника української науки загалом. Ще раніше українці з Росії долучилися до літературних видань Товариства Шевченка. З 1885 р. Товариство взяло на себе видання літературного тижневика «Зоря». До 1894 р. це видання допускалося в Росію і в 90-х роках отримало досить широке розповсюдження. Заснований Товариством Шевченка 1898 р. замість «Зорі» літературно-науковий часопис, за типом європейських revue – «Літературно-науковий вісник», що допускався упродовж трьох років до Росії досить вільно, мав для російської України ще більше значення в тому ж розумінні: «Зоря» і «Літературно-науковий вісник» пожвавили літературну діяльність серед українців у Росії, піднесли її рівень, розширили кругозір, взагалі надали сильного поштовху українству. Навіть суто політичне, партійне життя Галичини викликало жваву реакцію українців у Росії; галицькі видання радикальної партії 90-х років виходили на кошти, що надходили з Росії, і галицька політика викликала жвавий інтерес тут, серед того затишшя, на яке було приречено українство у Росії.

I, 366 Відзначу, що тяжіння до галицького національного життя зрештою звернуло на себе увагу адміністративних кіл Росії: запроваджено нові заборони ввезення галицьких видань в Росію (зокрема заборонено і Літературно-науковий вісник), натомість дещо послаблено цензуру для українських видань в самій Росії. Ці заходи для послаблення тяжіння до Галичини безмовно правильні. 0, 261 Надавши для української літератури в Росії нормальні умови, принаймні такі, в яких живе література інших недержавних народностей Росії – поляків, німців, фінляндців та ін., уряд звільнив би українців з Росії від незручностей звертатися до Галичини (галицьких установ і видань) 0, 261 . Створивши для української літератури в Росії нормальні умови, уряд усунув би зовсім це тяжіння, позбавив би українців з Росії необхідності звертатися до галицьких установ і видань, а Галичину – від тягаря загальноукраїнського культурного представництва. Але таке розв’язання питання, очевидно, залишається неможливим для керівництва Росії. I, 366

З огляду на сказане буде цілком зрозуміло, чому еволюція українства у Галичині, котра отримала значення українського центру, – була еволюцією українства загалом. Зі скромних народницьких спроб та початків вивчення України, в яких оберталося українство 1860-х і початку 1870-х рр. у Росії (не кажучи вже про Галичину), воно виросло, завдяки об’єднаним зусиллям галицьких та українських діячів на галицькому грунті, до розмірів справжнього національного руху, що розвинув на всю широчінь національну програму і встав на шлях її здійснення. Розвиток на національній українській основі різних партій – з більш поміркованими і з крайніми програмами й вимогами, політична, економічна й просвітницька організація народних мас, початки політичної та національної боротьби, потужне культурне зростання, яке позначилося на успіхах наукової діяльності народною мовою й на розквіті літератури, – все це мало прищепити інші поняття про українство й розвіяти багато помилкових думок про нього у чужих і своїх. Мали зовсім зникнути упередження тих, хто дивився на українство як на романтичний архаїзм, несумісний з прогресивним рухом, і страхи тих українофілів, які хотіли захистити українські кола від впливу сучасних поступових течій, боячись, що захоплення ними матиме наслідком байдужість до українського національного питання та української національності. Мотиви, що керували українськими діячами 1880-х – 1890-х рр., котрі переносили центр ваги українського руху на галицький грунт, цілком виправдали себе, і їхні енергія та засоби, вкладені у розвиток українства у Галичині, дали бажані плоди.II, 437-441

Однак це зовнішнє зростання загрожувало вартостям внутрішнього змісту. Елементи нейтральні, пасивні, що переходили на бік «народовців» в міру того, як вони набували моральної переваги, – маси духівництва та чиновницької інтелігенції, приймаючи національну форму, неминуче вкладали в неї у дуже значному ступені свій старий зміст, винесений з епохи клерикально-бюрократичної реакції, й пересували вправо центр ваги національного руху. Безпосередня участь українських сил у галицькому русі була надзвичайно цінна в тому плані, що вона нейтралізувала вплив цих правих елементів галицької інтелігенції і змушувала останню рухатись по рівнодіючій, пристосовуючись до прогресивних ідей та прагнень українського руху Росії.

Література: крім названих у попередньому розділі праць Огоновського, Франка та ін. ще «Українсько-руський архів», т. ІІІ і IV, «Збірник фільольогічної секції Наук. тов. ім. Шевченка», т. VIII-XII (документи і переписка), багато статей і нотаток у «Записках Наук. тов. Шевченка», Свєнцицький, «Материалы по истории возрождения Карпатской Руси», І–ІІ (Львів, 1905–1909), Ост. Терлецький, «Літературні стремління галицьких русинів» (у журн. «Житє і слово», 1894) та його ж, «Галицько-руське письменство, 1848–1865» (Львів, 1903; книжка дає більше, ніж обіцяє заголовок, містячи в собі нарис життя галицького суспільства того часу).

Тершаковець М. Матеріали й замітки до історії національного відродження Галицької Руси в 1830 та 1840 рр. / зібрав і пояснив М. Тершаковець. – Львів: накл. Наукового товариства імені Шевченка, 1907. – 304 с. – (Українсько-руський архів; т. 3).

Матеріали до історії галицько-руського шкільництва XVIII і XIX вв.: збірки І. Свєнціцького, Ю. Кміта, Ст. Томашівського й Ів. Кревецького / видані під редакцією С. Томашівського. – Львів: накл. Наукового товариства імені Шевченка, 1909. – 200 с. – (Українсько-руський архів; т. 4).

Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. В 2-х частях / собрал И. Свенцицкий. – Львів: Печатня Ставропигийского Института, 1905–1909. – Ч. 1: Сношения Карпатской Руси с Россией в 1-ой половине ХІХ века. – 1905. – 212 с.; Ч. 2: а) Карпаторусское славянофильство; б) Угрорусское движение периода возрождения. –1909. – 159 с.

Заневич І. Літературні стремління галицьких Русинів від 1772 до 1872 року / О. Терлецький // Житє і слово. – 1894–1895 – Т. І–IV.

Терлецький О. Галицько-руське письменство 1848–1865 рр.: на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько-руської інтелігенції / недокінчена праця О. Терлецького. – Львів, 1903. – 146 с. – «книжка дає більше, ніж обіцяє заголовок, містячи в собі нарис життя галицького суспільства того часу» – М. Грушевський.

Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–62 / видав К. Студинський. – Львів: накладом Наукового товариства імені Шевченка, 1905. — 592 с.

Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку / І. Франко // Літературно-науковий вістник. – 1901. – Т. 15. – Кн. ViI: за липень. – C. 1–19; Кн. VIII: за серпень. – C. 48–67; Кн. IX: за вересень. – C. 112–132.


Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 376-391. – (Серія «Монографічні історичні праці»)