Глинський Михайло Львович
Михайло Грушевський
Глинський Михайло Львович, князь, провідник відомого аристократичного повстання у Вел[икім] кн[язівстві] Литовськім. Походив зі зрущеного татарського роду, який отримав свою назву від м.Глинська на Ворсклі (нинішня Полтавська губ[ернія]), що входило до складу їхніх родових маєтків. Молодість провів на заході, де перейшов у католицтво, довго жив при дворі імп[ератора] Максиміліана, потім у саксонського курфюрста Альбрехта, брав участь у багатьох походах і, маючи репутацію чудового знавця воєнного мистецтва й дипломата, в кінці 1490-х pp. стався при дворі в[еликого] кн[язя] литовського Олександра.
Швидко здобув його прихильність, став вельми близьким до нього і вже в 1500 р. отримав дуже важливу посаду «дворного маршалка» – міністра двору й начальника військ, які перебували в безпосередньому розпорядженні в[еликого] князя. Згодом, завдяки його впливові, першорядні посади отримують також його найближчі родичі (брат Іван – посаду маршалка, далі київського воєводи, Василь – Берестейське староство та ін.).
Згодом розповідали, що Г[линський] (зі своїми родичами) володів чи не половиною Литви; це було перебільшенням, але й воно дає нам уявлення про те враження, яке справляли на тогочасне суспільство сила і вплив, якими користувався Г[линський]. Українські й білоруські елементи, передовсім, звісно, їхня аристократія, давно позбавлена будь-якого впливу, відсторонена від усіх вищих державних посад, побачили в Г[линському] свого вождя – енергійного, впливового, талановитого. Литовська аристократія, яка звикла неподільно розпоряджатися всіма вищими державними посадами (православних, за законом, не допускали до вищих державних посад та участі в раді вел[икого] князя), навпаки, дуже невдоволено сприймала успішну кар’єру Г[линського] і той вплив, який він здобув у справах Вел[икого] кн[язівства] Литовського.
Доки ще жив в[еликий] кн[язь] Олександр, усі випади проти Г[линського] завершувалися фіаско; та Олександр помер у 1506 p., а його наступник Сигізмунд, попри всі намагання Г[линського] здобути його прихильність, дуже різко став на бік його противників. У Г[линського] і його прихильників одну за іншою почали відбирати посади; супротивники почали висувати проти нього різні звинувачення, на які він не міг домогтися ні суду, ні управи в нового в[еликого] князя. Врешті, переконавшися в упередженому ставленні останнього до нього, Г[линський], роздратований цією несправедливістю й усвідомлюючи безповоротність втрати свого впливового становища, вирішив стати на шлях збройної боротьби.
Виїхавши в турівські володіння, він 1507 р. нав’язує зносини з в[еликим] московським кн[язем] Василем і кримським ханом Менглі-Гіреєм, схиляючи їх на спільні дії проти В[еликого] кн[язівства] Лит[овського]. Які плани він при цьому переслідував, не зовсім зрозуміло; найімовірніше, що, як і за змови 1481 р. (Олельковича), йшлося про те, аби за допомогою Москви й Орди, спираючись на місцевий український і білоруський елемент, захопити владу, якщо не над усім Вел[иким] князівством, то над українськими й білоруськими землями; агітаційним мотивом виставили переслідування православної віри, плани вихрещення православних у католицтво і т. ін. Але Орда не підтримала Г[линського], а в[еликий] кн[язь] московський – досить слабко.
Повстання, організацією якого, крім Мих[айла] Г[линського], займався головним чином його брат Василь у київських і прикордонних землях, також не мало успіху. Волинська аристократія, яка головно представляла український аристократичний елемент, мабуть не взяла в русі жодної участі, хоча він, безумовно, мав національний відтінок – мав на меті знову висунути українсько-білоруську аристократію, відтіснену литовською. Народні маси воно зовсім не зачепило, як і змова 1481 p., щодо якої воно є повною аналогією.
Коли в[еликий] кн[язь] Сигізмунд спрямував свої сили проти Глинських і московських військ, які перетнули литовські кордони, й до нього приєдналося литовське військо В[еликого] кн[язівства] Литовського під проводом кн[язя] Костянтина Острозького, Г[линський] вирішив, що повстання програне й, під прикриттям московського війська, відступив зі своїми однодумцями за московський кордон.
Епілогом повстання стала кампанія 1514 р., розпочата, мабуть, не без впливу Г[линського], яка завершилася завоюванням Смоленська; за словами Герберштейна, Смоленськ при цьому в[еликий] кн[язь] Василій обіцяв Глинському, але обіцянку не виконали і роздратований Г[линський] розпочав зносини з Сигізмундом. Ці зносини викрили, Г[линського] заарештували, засудили до смертної кари, він врятувався лише завдяки переходові у православ’я. Одруження в[еликого] кн[язя] Василя з його племінницею Оленою звільнило його з ув’язнення (1527), повернуло вплив і значення, а після смерті в[еликого] кн[язя] Василя, під час регентства Олени Г[линський] навіть став фактичним правителем В[еликого] кн[язівства] Московського. Але в 1534 р., за інтригою фаворита вел[икої] княгині-правительки, його знову заарештували, й за кілька тижнів він помер в ув’язненні.
Про повстання Г[линського] див.: М.Грушевський, «Історія України-Руси», т. IV, 2 вид. 1907 p. й монографія проф. Фінкля «Elekcya Zygmunta», I, 1910.
Примітки
Публікується в українському перекладі за виданням: Грушевский М. Глинский Михаил Львович // Энциклопедический словарь товарищества «Братья А. и И.Гранат и К-о». – СПб., 1913. – Изд. 7-е, перер. – Т. XIV. – С. 148-151.
Походив зі зрушеного татарського роду… – князі Глинські походили від відомого ординського темника Мамая († 1380), беглер-бея, зятя хана Бердибека, який був фактичним правителем Золотої Орди при поставлених ним ханах Абдулаху (1361, весна – 1369), Мухаммед-Булаку (1370-1375) та Тулунбеку (1379) і потерпів поразку в битві на Куликовському полі. Його внукЛекса (Олександр?), син Мантур-Кията, († після 1387) перейшов на литовську службу й отримав в уділ міста Глинськ на р.Сулі (вперше згаданий під 1320 р.) та Полтаву. Пізніше до складу їхніх володінь увійшли Путивль та інші волості. Михайло Львович Глинський († 1534), на прізвисько «Дородний», був сином Льва Борисовича Глинського, на прізвисько «Сліпий», правнука Лекси. Див.: ВойтовичЛ. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С. 362-364.
Молодість провів на заході… – князь Михайло Львович Глинський провів за кордоном 12 років (бл. 1486 – 1498 pp.), перебуваючи у війську саксонського герцога Альбрехта Відважного та імператора Максиміліана І. За дорученням імператора їздив в Іспанію. За цей час він засвоїв кілька європейських мов, чим вразив двір Олександра Ягеллончика і завоював прихильність останнього, який у 1499 р. призначив його господарським маршалком. У 1501 р. як повноважний посол Великого князівства Литовського Михайло Глинський супроводжував Олександра Ягеллончика на коронацію до Кракова.
…Максиміліана… – Максиміліан І (22.03.1459 – 12.01.1519) – римський король (1486 – 1493), цісар Священної Римської імперії (1493 – 1519). З дитинства захоплювався фізичними вправами, що допомогло йому стати одним із найсильнішних лицарів свого часу. Воював проти Угорщини (1486 – 1490), турків (яких переміг при Віллаху у 1492 p.), Франції (1492-1495,1506,1511-1515), Швейцарії (1498-1499) та Венеції. Князь Михайло Глинський, схоже, брав участь в італійській кампанії імператора (1495) та війні проти Швейцарії. Провів значні реформи у військовій галузі та адмінуправлінні, спрямованих на централізацію держави. Див.: Adler K. Die Organisation der Centralverwaltung unter Kaiser Maksimilian. I. – Wien, 1886; Лучицкий И.В. Максимилиан I и его реформы в австрийских землях. – К., 1887.
…Альбрехта… – Альбрехт Відважний (31.07.1443 – 12.09.1506) – герцог саксонський мейсенський (1485 – 1500). Як «маршал і могутній прапороносець» допомагав цісарю Фрідріху III у його війні з бургундським герцогом Карлом Сміливим, очолював імперські війська в невдалій війні проти угорського короля Матяша Корвіна, у 1488 – 1498 pp. воював у Нідерландах. У цих останніх війнах у складі його війська як волонтер брав участь князь Михайло Львович Глинський (Langem S. Herzog Albrecht der Beherzte. – Leipzig, 1838).
…в[еликого] кн[язя] литовського Олександра – Олександр Ягеллончик (5.08.1461 – 19.08.1506) – великий князь литовський (1492 – 1506) і король польський (1501 – 1506). Намагався зупинити московську експансію, одружившись з дочкою великого князя Івана Васильовича – Оленою (19.05.1476 – 20.01.1513), але його тесть спішив скористатися вигідною політичною кон юнктурою, яка склалася після видання Віленського привілею 1492 р. (за яким удільні князі втрачали право зносин з чужими володарями та роздачі земель васалам) і розширити межі Московської держави за рахунок володінь українських та білоруських князів, які противилися політиці остаточної ліквідації уділів (Рарее F. Aleksander Jagiełłończyk. – Kraków, 1994).
…брат Іван… – Глинський Іван Львович († до 1522) – найстарший із синів князя Лева Борисовича Сліпого, воєвода київський (1505 – 1507). Після невдачі бунту Глинських у 1508 р, емігрував у Московську державу.
…Василь – Берестейське староство… – Глинський Василь Львович († до 1522), на прізвисько «Сліпий Мамай», старший брат Михайла Львовича. Тримав староство берестейське і ще кілька володінь у Білорусії. З 1508 р. – разом з братами у Московській державі. Отримав у володіння м.Мединь. Був одружений з Анною († бл. 1553), дочкою сербського воєводи Стефана Якшича. їхня дочка Олена у 1526 р. стала дружиною великого князя московського Василя Івановича і була регентшою в юні роки Івана Грозного (1533 – 1538). Син Юрій Васильович († 26.06.1547), кравчий (з 1536), боярин (з 1540), був одним із лідерів Боярської думи і загинув у Москві під час заворушення проти Глинських.
Українські й білоруські елементи… – удільні князі з династій Рюриковичів і Гедиміновичів, які, за Віленським привілеєм 1492 p., втрачали свої прерогативи, опустившись до рівня шляхти, були невдоволені політикою уряду. Зберігаючи власні дружини і певні ресурси, вони були готові боротися за скасування унії з Польщею, в якій вбачали причину своїх бід, або зміну сюзерена як крайній засіб зберегти удільний статус своїх володінь. На межі XV – XVI ст. сили і ресурси удільних князів ще були досить значні. М.Грушевський помилявся, пишучи «давно позбавлені будь-якого впливу». А як тоді князі Олельковичі-Слуцькі, Острозькі, Сангушки, Корецькі, Гольшанські, Вишневецькі, Соломирецькі і т. д.?
Литовська аристократія… – литовські боярські роди Гаштольдів, Радзівілів чи Заберезинських, намагаючись зайняти чільні місця при дворі великого князя, відтісняючи титуловану знать, підтримували політику уряду, навіть використовуючи для цього різницю віросповідань. Князь Михайло Глинський, безперечно, був для них конкурентом і вони зробили все для зменшення його впливу.
…в[еликим] московським кн[язем] Василем… – Василь Іванович (1479 – 1533) – великий князь московський і володимирський (1505 – 1533). Успішно продовжив батьківську політику утворення централізованої абсолютистської монархії і розширення кордонів за рахунок володінь Великого князівства Литовського. У 1526 р. другим шлюбом одружився з Оленою († 3.04.1538), дочкою князя Василя Львовича Глинського.
…змови 1481 р. … – невдоволені ліквідацією Київського князівства (1471) та політикою уряду, спрямованою на зведення князівського стану до рівня шляхти, князі організували змову, яку очолили молодший брат останнього київського князя слуцький князь Михайло Олелькович, його двоюрідний князь Федір Іванович Бельський та дубровицький князь Іван Юрійович Гольшанський. Змовники планували вбити Казимира Ягеллончика на весіллі Ф.І.Бельського, розірвати унію з Польщею, відновити Київське та інші ліквідовані князівства. Через зраду слуги змова була викрита. Михайло Олелькович та Іван Юрійович страчені в Києві, а Ф.І.Бельський втік у Москву.
…Москви й Орди… – Велике князівство Московське з другої половини XIV ст. виступало противником Великого князівства Литовського в боротьбі за чернігівські та смоленські уділи. Ця боротьба загострилася після падіння Золотої Орди. Обидві сторони залучали до неї найбільший з осколків Орди – Кримське ханство. Великий князь московський і володимирський Іван Васильович (1462 – 1505) зумів залучити на свій бік хана Менглі-Гірея. Москва стала висувати претензії на всю спадщину Русі, оправдуючи свою політику ідеологією «Третього Риму» (Широкорад А.Б. Русь и Литва: Рюриковичи против Гедеминовичей. – М., 2004. – С.242 – 257).
Волинська аристократія… – на Волині осіло найбільше княжих родин, переважно нащадків сподвижників великого князя Свидригайла Ольгердовича (Острозькі, Корецькі, Збаразькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Гольшанські, Ружинські, Воронецькі, Порицькі, Курцевичі), які також не були вдоволені політикою уряду щодо ліквідації удільних князівств і зрівняння їх статусу із іншими приватними володіннями. Але їх уділи були близькими до коронних земель і віддаленими від московських володінь, крім того саме по їх володіннях наніс найбільш спустошливі удари Менглі-Гірей на рубежі XV – XVI ст. Тому волинська знать не підтримала виступу, очоленого Михайлом Ілинським. На його боці були українські, білоруські князі та їх васали, чиї уділи безпосередньо межували із землями Великого князівства Московського і Великого князівства Рязанського або знаходилися недалеко від них.
…Костянтина Острозького… – Князь Костянтин Іванович Острозький (1460 – 1530) – брацлавський і вінницький намісник (1497 – 1500,1507 – 1516,1518 – 1530), староста луцький і маршалок Волинської землі (1507 – 1522), каштелян віленський (1511 – 1522), воєвода троцький (1522 – 1530), гетьман великий литовський (1497 – 1500, 1507 – 1530). Один із чільних політиків і полководців свого часу.
…кампанія 1514 р. … – залишившись після поразки повстання 1508 р. у Москві, де він отримав Малоярославець та Боровськ, Михайло Глинський штовхав великого князя Василя Івановича на продовження війни, через свого служебника німця Шлейніца він наймав для московського війська в Сілезії, Чехії та німецьких землях ландскнехтів, піднімав своїх прихильників в українських та білоруських землях. Московську рать очолював сам Василь Іванович, а Глинський був одним із воєвод Великого полку. Війна розпочалася в кінці 1511 р. 1.08.1514 р. московське військо здобуло Смоленськ. Михайло Глинський сподівався, що він отримає Смоленське князівство у ленне володіння, але з нього тільки посміялися. Зрозумівши, що його сподівання марні, Михайло Глинський почав таємні переговори з королем Сигізмундом, але був зраджений одним із слуг, схоплений і відправлений у Москву. Незважаючи на те що за нього просив у 1517 р. посол імператора Максиміліана С.Герберштейн, Михайла Глинського звільнили лише у 1527 р. після того, як Василь Іванович одружився з його племінницею Оленою Василівною.
Одруження в[еликого] кн[язя] Василя з його племінницею Оленою… – не маючи спадкоємця від шлюбу з Соломонією Сабуровою, Василь Іванович, незважаючи на спротив партії князя Семена Курбського та інока Вассіана (князь Василь Патрикеев), у листопаді 1525 р. відправив колишню дружину в монастир, а у січні 1526 р. одружився з княжною Оленою Василівною Ілинською. Політичного розрахунку тут не було. Батько княжни вже помер, а дядько сидів у тюрмі. Очевидно, Олена просто сподобалася великому князеві. (Соловьев С. М. Сочинения. – Кн. 3: История России с древнейших времен. – Т. 5. – М., 1989. – С. 275 – 277). У 1527 р. Олена Василівна добилася звільнення дядька з тюрми. При цьому Василь Іванович взяв зобов язання з бояр, які поручилися за нього, виплатити 5 тисяч карбованців у випадку втечі Глинського. Але невдовзі Михайло Глинський знову зайняв високе положення при московському дворі.
…фаворита вел[икої] княгині-правительки… – князь Іван Федорович Овчина -Телепньов-Оболенський († 1538) – боярин (з 1534 p.), конюціий і фактичний правитель Московської держави в останні роки регентства Олени Глинської. Помираючи, великий князь Василь Іванович призначив князя Михайла Глинського радником при племінниці, доручивши йому догляд за синами, і просив бояр сприймати його як свого та слухати. Ілинський увійшов у регентську раду (20 чол.) разом з братами великого князя та виднішими боярами. Але, будучи відтіснений фаворитом племінниці, став відверто їй говорити про непристойність відносин з князем Оболенським. їх протистояння завершилося арештом князя Михайла Глинського, якого звинуватили у спробі заволодіти державою і, очевидно, вбили в тюрмі (Юрганов А.Л. Политическая борьба в годы правления Елены Глинской (1533 – 1538). – М., 1987).
…»Історія України-Руси»… – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К.; Львів, 1907. – Т. 4. – С. 280-289, 334.
Л. Войтович
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 338 – 339.