ХХІ. Соціально-економічний процес у Східній Україні ХVІІ–ХVІІІ ст.

Михайло Грушевський

Провідники українського руху ХVІІ ст., самі проникнуті становими поняттями Польської держави, в якій вони виросли, безсумнівно, менш за все мали на увазі створення соціального перевороту. Навпаки, на кожному кроці в їхній діяльності прозирає ця несхитна впевненість у тому, що старий соціальний устрій має існувати й надалі [Див. вище, розд. ХVІІ та ХVІІІ]. Однак Хмельниччина у дійсності перетворилася на соціальну революцію, не лише в уявленнях народу, який ішов на заклик її вождів саме для перебудови суспільних та економічних відносин, – а й фактично, за своїми остаточними наслідками. Марно трактати польського уряду з козаками ціною поступок у політичній і культурній сфері намагалися повернути Східну Україну шляхетському землеволодінню, повернути вигнаним польським шляхтичам їхні маєтки. Це було основною метою всіх договорів від Білоцерківського трактату 1649 р. до договору з Ханенком 1670-го. Але жоден із цих трактатів не міг здійснитися, навіть за бажання правлячих українських кіл, внаслідок непереможної опозиції народних мас та їхньої рішучості не допускати повернення «лядського панування». Тільки дуже незначна жменька шляхетських родів, що перейшли під козацький регімент, залишилась в Україні, зберігши свої маєтки. Взагалі ж пізніше існувало переконання, що під час Хмельниччини всі документи на володіння були «козацькою шаблею скасовані». Володіння з привілейованого, що спиралося на грамоти й документи, перетворилося на фактичне, основане на реальному володінні чи т. зв. «займанщині», окупації.

«Коли з Божою поміччю малоросіяни з гетьманом Богданом Зиновієм Хмельницьким кровію своєю звільнили Малу Росію від ярма лядського і від держави польських королів, – у ту пору на обох берегах Дніпра вся земля була для малоросіян “сполная и общая”, поки ці землі не було зайнято окремими господарствами й поселеннями – і після цього всі землі перейшли у власність “через займанщини”». «Ці ж займанщини малоросіяни у різний означували спосіб: одні оборювали, інші оточували “копцями” чи ровом, позначали знаками на деревах, і на цих займанщинах влаштовували все, що хотіли: вирощували гаї, заводили сади; хутори, слободи й села заселяли на своє ім’я». Це свідчення українських козаків, надане в одному процесі за володіння (наприкінці ХVІІІ ст.), досить правильно представляє відносини після Хмельниччини, і навіть ця картина нібито нового заселення України, яку воно подає, тільки однобічно перебільшена, але не хибна. Хоча вельми значна частина земель була й залишилась беззмінно у фактичному володінні селян, міщан, козаків, церков і монастирів, але величезна маса шляхетських земель після втечі шляхти зробилася нікому не належною. Значна маса земель звільнилась унаслідок великого зменшення населення під час цих страшних народних воєн, а також масових рухів на схід, – усього цього масового перетасування, яким супроводжувався рух ХVІІ ст.

Завдяки цьому виявилось дуже багато вільних, нікому не належних земель, цілих величезних просторів, на яких перший-ліпший міг оселятись і займанням та оброблянням перетворювати зайняту ділянку на свою власність. Займанщині надавалося широке поле.

Таким чином у другій половині ХVІІ ст. землеволодіння Східної України, переважно лівобережної, про яку тут ідеться (оскільки у правобережній, кінець кінцем, у першій чверті ХVІІІ ст. шляхетське землеволодіння було відновлено), повернулося ніби до первісних умов і перед ним, здавалося, пролягав довгий шлях соціально-економічної революції. У дійсності, однак, і землеволодіння, і загалом соціально-економічні відносини Гетьманщини пройшли цей шлях надзвичайно швидко, протягом кількох – не століть, а десятиліть. Причиною була та обставина, що в суспільному та економічному устрої її були наявні чинники, які з надзвичайною швидкістю відновили, хоча й у дещо зміненому вигляді, зруйновані форми станових та економічних відносин.

Традиції привілейованого землеволодіння й кріпосницького господарства були безпосередньо збережені землеволодінням церков та монастирів, які після падіння польської влади поквапилися виклопотати собі підтвердження на свої маєтки від гетьманів і московського уряду та вцілілих (що перейшли під гетьманський регімент) шляхетських родів. Ще важливішим було те, що весь правлячий клас – козацька старшина та інтелігенція загалом виросли поголовно в тих самих традиціях, і найрадикальніший висновок, який вони були в змозі зробити з пережитого, був лише той, що місце польської шляхти має зайняти новий привілейований стан з родів, які ознаменували себе заслугами у козацькому війську. Ми бачили вже, що сподвижники Хмельницького у самий розпал визвольного руху виявляють прагнення перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти. Це були загальні прагнення, які чекали лише сприятливих умов, щоб заявити про себе з цілковитою визначеністю.

Ці умови повністю надав зв’язок України з Московською державою – залежність від останньої і вплив московського суспільного ладу з його кріпосницьким устроєм та привілейованим землеволодінням.

Цей лад впливав раніше сам собою – своїм прикладом та через своїх представників – служилих людей, які приходили в Україну у московських ратях, в ролі їхніх командирів, воєвод, пізніше – полковників-великоросів. У тому ж напрямку діяв московський уряд, нагороджуючи старшину за її поступки у сфері автономії підтвердженнями за нею набутих маєтків та роздачею нових. Такі роздачі практикувалися «за службу великому государю» у дедалі ширших масштабах в міру того, як московські впливи проникали глибше у внутрішні відносини України. І одночасно з цим, усім своїм впливом, усією силою своєї централізованої державної машини, усією грозою своєї виконавчої влади московський режим стверджував, зміцнював й освячував зміни, які старшина здійснювала у суспільних та економічних відносинах Гетьманщини.

Усім цим московсько-петербурзький чинник відіграв надзвичайно важливу роль у перебудові українського життя – полегшуючи й підтримуючи діяльність старшини й потім санкціонуючи законодавчими актами здійснену нею перебудову суспільного устрою. Тільки завдяки йому фактичні здобутки старшини одержали повну визначеність і непорушну міцність. Роль тим більше цікава, що упродовж усього ХVІІІ ст. петербурзький уряд, як ми ще матимемо нагоду бачити, не припиняв у своїй українській політиці носити демократичну маску, граючи на демократичних і навіть демагогічних струнах та заговорюючи час від часу про неправедні набутки козацької старшини, поневолення народу й захоплення земель. Ці загравання, однак, мали значення тактичних ходів, розрахованих на те, щоб тримати у рятівному страху старшину. Остання усвідомлювала дуже добре, якими несталими, без підтримки петербурзького уряду, залишались усі її надбання, всі станові права, й справді готова була на всілякі поступки з огляду на такі демагогічні ходи центрального уряду.

Суспільний устрій Східної України після її звільнення від польського режиму вирізнявся великою несталістю. Стани існували, але між ними не було ніяких стійких і чітких меж. Козаки – військовослужилий клас – були привілейованим, вільним від податків станом, але зовсім не замкненим. Питання про реєстр фігурувало у «статтях» і трактатах, але не мало жодного реального значення: за потужного, хронічного напруження військових сил кожен охочий міг бути козаком і збільшення народних контингентів могло бути тільки бажаним. «Можнейшие пописались в козаки, а подлейшие (бідні) осталися в мужиках», як потім згадували. В козацький «компут» (compte, реєстр) можна було так само вільно вписатись, як і виписатися з нього і перейти у стан міщанський, селянський чи духовний.

Щоправда, як раніше польський уряд, так тепер московський і сама старшина, як ми бачили, виходячи з фіскальних та господарських міркувань, намагалися припинити ці переходи і таким чином відмежувати козацтво від селянства. Та це вдалося тільки пізніше – у ХVІІІ ст. Тоді до козацьких «компутів» могли потрапляти тільки діти козаків, і оскільки в цьому замішані були економічні, власницькі інтереси правлячого стану, старшини, то за компутом стежили суворо, і якщо вийти з козацького звання було легко, то потрапити туди, навпаки, було дуже важко. Але хиткий стан козацької маси, що передував такому затвердінню, тривав довго.

Із загальної маси козацтва вирізнявся його верхній шар, правлячий клас – старшина. З походження свого це аристократія посадова. У принципі ці посади мали характер виборний і повинні були заміщуватись вільним козацьким вибором, але фактично вибір дуже рано почав замінюватися призначенням або мав значення суто формальної процедури, і посади розподілялися між членами правлячого класу, який, природно, прагнув того, щоб перетворитись на спадково привілейований стан. У Гадяцькому трактаті це було оформлено в ухвалі, що певна кількість осіб козацького стану щорічно буде нобілітована, себто отримає шляхетські права. Ухвала ця не набрала чинності, і процес такого перетворення здійснювався фактично. У відносинах з московським урядом старшина вже в кінці ХVІІ ст. (у статтях 1687 р.) прирівнює себе до спадкового, служилого дворянства і наполегливо проводить цей погляд упродовж усього ХVІІІ ст., аж поки дійсно домагається цього визнання наприкінці ХVІІІ ст. Доти привілейоване становище членів старшинського класу доводилось підтримувати коли не дійсною військовою службою, то фікцією останньої. Оскільки військово-адміністративна схема Гетьманщини не в змозі була розмістити по урядах представників старшинських родів, що дедалі примножувалися й розросталися, створюються титулярні звання «військових», «значкових» та «бунчукових» товаришів, які жалував гетьман і які надавали їхнім носіям певне офіційне становище у військовій ієрархії. Так, «бунчуковий товариш» вважається у ранзі безпосередньо за полковником, вищим за полкову старшину; значковий товариш вважається в ранзі нижчої полкової чи сотенної старшини. Поступово зі зростанням старшинського класу кількість носіїв таких титулярних звань досягає величезної цифри. «Бунчукові товариші», що користувалися особливо значними правами та привілеями, у середині ХVІІІ ст. нараховуються сотнями, і під захистом цього звання знаходить, таким чином, пристановище величезна кількість старшини, яка не обіймала реальних посад, але користувалися значними привілеями та впливом.

Посади й пов’язана з ними влада дають змогу цим старшинським родам збирати у своїх руках значні кошти та особливо землі, й вони перетворюються на власницький стан, клас великих землевласників. До них долучаються багаті роди міщанського й духовного походження: їхні представники дуже часто купують патенти на різні дійсні чи титулярні військові посади і в такий спосіб переходять до складу військової старшини. Так формується новий привілейований стан, що настійливо величає себе «шляхетським». Він створює з часом традицію своєї спадкоємності та зв’язку зі шляхтою передреволюційною, виводить себе від різних польських шляхетських родів, приймає їхні герби, старанно шукає нагоди поріднитися зі справжніми шляхетськими родами, хоч би й занепалими. Використовуючи за старою традицією вже з другої половини ХVІІ ст. як юридичний кодекс Литовський статут, він засвоює й прикладає до себе ті права привілейованого стану, які цей давній шляхетський кодекс визнає за шляхтою. Водночас виявляє потужне прагнення до освіти й засвоєння зовнішньої культури: щодо цього він стояв беззаперечно вище від загального рівня тогочасного великоросійського дворянства. Та головна основа його сили й значення, його raison d`être – це його багатство, зокрема – земельне, велике землеволодіння.

^{IV, 246} Не враховуючи шляхетських маєтків, що вціліли від попередньої доби (головним чином у Сіверському Задніпров’ї), основою старшинського, як і будь-якого, землеволодіння вважалася займанщина; тільки старшина створювала цю займанщину у непорівнянно більших розмірах, у масштабі не селянського, а поміщицького господарства, до створення якого вона посилено прагнула. ^{IV, 246}

Основою старшинського, як і всілякого, землеволодіння була займанщина; тільки старшина здійснювала цю займанщину у незрівнянно більших розмірах, у масштабі не селянського, а поміщицького господарства, до створення якого вона посилено прагнула. Одночасно, вже з ХVІІ ст., отримує вона пожалувані «маєтності» від гетьмана й московського уряду. Ця роздача земель – переважно заселених, зайнятих (бо незайняті, порожні не потребували пожалувань і просто привласнювалися займанщиною) – з плином часу практикується у дедалі ширших розмірах. Роздають землі не лише гетьмани (не кажучи про московський уряд), а й полковники та генеральна старшина. Але оскільки такі гетьманські й старшинські пожалування не вважалися правосильними, їхнє закріплення робиться одним з найсуттєвіших пунктів у політиці старшини стосовно московського уряду. Вже при обранні Мазепи (1687) навзамін зроблених московському урядові поступок старшина клопоталася, щоб землі, отримані від гетьмана й старшини, а також куплені, безперешкодно затверджувалися московським урядом за власниками. Але московський уряд не хотів дати такої загальної обіцянки і надавав змогу кожному окремо домагатися для себе «жалуваної грамоти». І старшина намагалася добитись – «заслугами перед великим государем».

Окрім займанщин та пожалувань, маєтки старшини розширювалися «скуплею», викупом земель селянських та козацьких. Особливо у ХVІІІ ст., коли вже вичерпались вільні землі й не залишилось місця для займанщини, викуп практикувався дуже широко: пожалування могли отримувати головним чином люди, котрі були на видноті в уряду, «скуплю» могли практикувати всі, хто так чи інакше був при владі, хоч би й дуже дрібної – сотницької, наприклад, або хто мав зв’язки у правлячих сферах. Зв’язки та адміністративний вплив були потрібні тому, що купівля дуже часто була примусовою: скупники не тільки користалися тяжкими матеріальними обставинами власника, але й часто вдавалися до тиску адміністративної влади, навіть до неприхованого насильства. При цьому, оскільки викуп козацьких земель був обмежений чи навіть зовсім заборонений, щоб козаки, збіднівши, не ставали не здатними до служби, з потурання влади практикувалося переведення козаків у селянський стан. Силоміць чи добровільно, та в кожному разі незаконно, козаки викреслювалися з «компутів» і різними шляхами переводились до розряду селян, «посполитих» [Детально перелічує такі несправедливості та експлуатацію козаків старшиною петиція, підготовлена сотниками й сотенною старшиною Чернігівського полку для подання імп. Єлизаветі під час подорожі її в Україну 1744 р. (опублікована у «Киевской старине», 1894, IV). Самий факт заступництва за козаків з боку представників тієї ж старшини, хоча й нижчої, свідчить, що поміщицькі прагнення все-таки не встигли деморалізувати її до кінця].

Усіма цими способами створено було упродовж століття величезну площу привілейованого землеволодіння старшини – величезні латифундії та маєтки середньої руки різних gentes minores. На займанщинах та всіляких порожніх землях оселялися прийшлі люди, величезні маси яких давало особливо розвинуте у другій половині ХVІІ ст. та ще раз повторене у другому десятилітті ХVІІІ ст. масове переселення люду з правобережної України. Ставлення власника до таких новопоселених на його землі селян, чи т. зв. «підсусідків», нормувалося або угодою, або загальною практикою.

Набагато дражливішими були стосунки власника із селянами вже заселених маєтків, що набувалися пожалуванням або потрапляли до рук старшини як «рангові»; так звалися маєтки, пов’язані з певною посадою, які призначалися для утримання особи, котра обіймала цю посаду (ці рангові маєтки з часом стали дуже значними і пізніше часто привласнювалися старшиною). Щодо них не було такого середнього терміну, яким була угода для новопоселенців, і тут контраст прагнень і поглядів власників-старшини та селян виступав у повній відвертості. Старшина прагне перетворити і їх, як і підсусідків, на своїх кріпаків і дійсно досягає цього та легалізує їхній кріпосний стан. Для досягнення цього вона всіма способами сприяє якомога різкішому відмежуванню козаків від селян (т. зв. «посполитих») і робить для останніх неможливим перехід у козацьке звання. Посполиті, первісні власники, позбавляються землі будь-якими способами: купівлею, захопленням їхніх земель або ж усілякими утисками примушуються до виходу, причому їхні землі, згідно із Литовським статутом, поміщики в такому випадку беруть собі та оселяють на них цілком залежних від себе підсусідків. Тих посполитих, які залишились, і переведених до їхньої категорії козаків вони обкладають повинностями на взірець підсусідків, застосовуючи до них принципи шляхетського права.

Гетьманство Самойловича було часом, коли «обвикле послушенство підданих» стосовно землевласників-старшини вперше починає посилено пропагуватися гетьманською владою та підкріплюватися її престижем. Тоді це «послушенство», себто повинності селянина щодо поміщика, виражалося в обов’язку допомагати при збиранні сіна, влаштуванні загат тощо. Але вже у першій чверті ХVІІІ ст. бачимо панщину справжню й сильно розвинуту; в одному універсалі 1701 р. гетьман Мазепа визнає законною дводенну панщину на тиждень та крім неї данину вівсом, і це для селян, що сиділи на своїх землях, а не підсусідків. Загалом, до середини ХVІІІ ст. кріпосна залежність селян і власницькі права щодо них у лівобережній Україні досягають розмірів, цілком аналогічних з колишнім шляхетсько-польським режимом, – їм бракує лише кількох штрихів для цілковитої завершеності.

Певна річ, серед народної маси, яка зберігала живу пам’ять про великий рух, що «скасував» шляхетський режим, цей процес нового закріпачення викликав дуже сильне невдоволення. Ми бачили, що саме лише передчуття чи підозра щодо шляхетських тенденцій у перші роки після цього руху давали привід для народної опозиції проти Виговського, Сомка й Золотаренка, та й самого Богдана Хмельницького, і народ таврував представників цієї старшини ненависним іменем «ляхів». Можна судити про почуття, які він мав до стану, що явно й відверто відновлював тепер в Україні панщину й усі панські порядки.

Щоправда, на якийсь сміливий, різкий рух проти цих «нових ляхів» у народних мас уже не було енергії. Вони втомились від попередніх тяжких і безплідних зусиль, зневірилися в успіхові, втратили довіру і до демагогів, що закликали до боротьби з панами, і до московської політики, в якій вони сподівалися знайти опертя і яка насправді підтримувала панську програму старшини (це розчарування мало особливо сильно подіяти на народ). Глибокий духовний занепад, відсутність віри і навіть збуджуваності у народних масах яскраво ілюструють згадані спроби останнього українського демагога – Петрика, який розраховував, що сама лише поява його загонів спричинить повстання простого люду проти «дуків і панів». Ми бачили, що ці сподівання зовсім не справдилися, – народ, з огляду на гетьманські полки, не наважився піднятись.

Та глухе незадоволення панами, усією системою, ними створеною, було сильним і всезагальним. Воно проривалось у заворушеннях, побиттях старшини під час зміни гетьманів, в окремих спалахах, спричинених зловживаннями того чи іншого пана [Їх може ілюструвати бунт у с. Турбаях, описаний Ол. Єфименко («Южная Русь», т. ІІ): селяни, «искавшие казачества» (термін для подібних, дуже багаточисельних, процесів), себто ті, які доводили, що їх неправильно переписали з козаків у посполиті, домоглися рішення, що нащадки осіб, колись вписаних у компут, мають бути відновлені у козацькому званні. Побоювання, що поміщики з допомогою властей, які взяли їхній бік, намагатимуться ще повернути справу на свою користь, привело селян у таке збудження при оголошенні їм рішення, що вони перебили всю поміщицьку родину], дуже різких іноді. Загальну недовіру викликали всілякі адміністративні та фінансові заходи, що виходили від цього ненависного панського правлячого стану: в них вбачали лише посягання на свободу та майно маси. Так, як я вже згадував, надзвичайне невдоволення викликали непрямі податки, запроваджені наприкінці ХVІІ ст. – на винокуріння, виробництво та продаж тютюну, дьогтю тощо.

Це роздратування мас правлячий клас відчував дуже живо. Не довіряючи козацькому війську, бо козаки нарівні з посполитими потерпали від економічної політики старшини, гетьмани й старшина завели наймане військо, що набиралося з усілякої потолочі, – т. зв. сердюків, компанійців, а за будь-якої загрози народного руху закликали на поміч московський уряд, вимагаючи прислати московське військо, – як це мало місце під час рухів Петрика.

Це відчуження від народу, це «середостіння» між правлячими класами та народними масами України було ахіллесовою п’ятою української старшини. Навіть найвидатніші, палкі українські патріоти, на взірець Полуботка, були грішні спільним гріхом у своїй економічній політиці стосовно посполитих і козаків, і усвідомлення цього відчуження підривало їхню силу і стійкість в обороні політичних інтересів, у боротьбі за автономію України.

Центральний уряд використовував цю слабку сторону старшини дуже вправно. Як побачимо нижче, під час кожної атаки на автономію України він ударяв по струнах народних інтересів, порушував питання про зловживання старшини й необхідності їх розслідувати та припинити, про охорону народу від цієї старшинської експлуатації і т.п. І старшина завжди поступалася, боячись своїм опором штовхнути центральний уряд ще далі на той же шлях руйнування її добробуту. Ті самі чинники впливали на спосіб дій окремих представників українського шляхетства: поступливі й догідливі могли розраховувати на пожалування великих маєтків, підтвердження своїх набутків і покриття завісою поблажливості всіляких гріхів стосовно населення. Непокірливих і затятих лякала перспектива слідства про неправильно захоплені землі, про несправедливе закріпачення «ищущих казачества» і т.п. Мало хто з української старшини не почувався уразливим на пункті цих загальностанових гріхів і наважувався йти на сварку з урядом та його представниками.

В результаті українська старшина, хоч і не без спротиву, не без опозиції, мусила кінець кінцем примиритися зі втратою автономії й перетворенням України на звичайні губернії. Натомість вона здобула права російського дворянства (у 1781 та остаточно – у 1785 р.), її економічні та станові набутки були санкціоновані та знайшли охорону в потужній поліцейській організації імперії. Кріпосне право було формально стверджено (таке остаточне значення мали укази 1763 та 1783 рр., що забороняли селянам переходити від одного поміщика до другого). Центральний уряд примирився на цьому грунті з «малими тиранами», як називала українських поміщиків імп. Катерина, котра видала всі ці важливі укази. Ціною інтересів народу, якому петербурзькі політики висловлювали таке співчуття, коли треба було тероризувати старшину, а в решті випадків протегували цій останній та насаджували в Україні принципи кріпосницьких відносин тодішньої Росії, – було здобуто мовчазну згоду українського суспільства на ліквідацію політичного спадку Гетьманщини.

Два слова про аналогічний процес, що в меншому масштабі та в менш яскравих формах розвивався на зарубіжному Лівобережжі, у т. зв. Слобідській Україні.

Вище не раз згадувалося про українську колонізацію, що шукала безпечного сховища від польсько-шляхетського панування за московським рубежем. Відомості про цю еміграцію маємо вже з другої половини ХVІ ст., ще більш значних розмірів набуває вона у ХVІІ ст., коли шляхетське господарство починає утверджуватись на обох берегах Дніпра. Особливо гострі конфлікти з польським режимом своїм наслідком мали більш чи менш значні пересування за московський рубіж, за межі досяжності. Так, великі партії переселенців вийшли туди у 1638 р., з гетьманом Яцьком Острянином; самих лише козаків з ним було 800 душ, не рахуючи їхніх сімей. Вони оселилися в околицях Чугуєва, утворивши окреме козацьке військо, але потім сталися якісь прикрості, котрі закінчилися тим, що ці чугуївські козаки збунтувалися, вбили Острянина і пішли назад за польський рубіж. Потім великих розмірів еміграція стала набувати з часу невдач, що спіткали рух Богдана Хмельницького. Великі партії селян і козаків, зневірившися в успіхах повстання, стомлені тяжкою безперервною війною, відходили за рубіж й оселялися в околицях укріплень «білгородської лінії» – московської прикордонної лінії, яка перепиняла шлях татарським набігам у московські володіння, і південь від неї, на «татарських шляхах», засновуючи слободи й міста, будуючи укріплення та організовуючись у військово-адміністративні форми на взірець Гетьманщини.

Так, у 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Дзинковського, з родинами і всім господарством, оселились на р. Сосні, збудували місто Острогозьк і поклали початок Острогозькому полку. Інші партії переселенців оселилися по р. Пслу і поклали початок місту Сумам та Сумському полку. У 1655 р. покладено початок Харкову, навколо якого виростає Харківський полк.

Переселення тривало потім протягом 1660–1680-х років, у великих розмірах, і утворило величезну нову українську територію, що охопила простори нинішньої Харківської губернії та суміжних частин Курської і Воронезької. Поселенцям було дано змогу жити й управлятись «по своим черкасским обыклостям», і навзамін військової служби їх було звільнено від будь-яких інших повинностей і податків. За зразком Гетьманщини вони зорганізувались у сотні й полки. Полків таких кінець кінцем сформувалося п’ять: Охтирський, Харківський, Ізюмський, Сумський та Острогозький. Але вони перебували у значно більш тісній залежності від московської адміністрації, ніж полки Гетьманщини. Старання гетьманів стосовно передання слобідських полків під гетьманський регімент залишалися марними. Навпаки, слобідські полки слугували московському полку ніби пробним каменем для реформ військового українського устрою, й те, що було здійснено у розумінні нівеляції місцевого життя у Слобідській Україні, через деякий час застосовувалось у Гетьманщині. Дуже скоро заведено було тут московське право «Уложенія», і вже у 1732 р. зроблено першу спробу скасування військового козацького устрою, заміненого набором козаків у драгунські полки. Але загальне невдоволення населення, викликане цією реформою, змусило уряд відмовитись від цієї першої спроби ліквідації козацького устрою, і її відклали до пізнішого часу.

Подібно до загального устрою, і місцеві суспільні відносини складалися таким же чином, як у Гетьманщині.

Шляхом займанщини та привласнення земель війська у руках військової старшини створювались великі земельні володіння й заселялися селянським населенням. Московський уряд щедро наділяв маєтками вірних і відданих старшин, які не долучалися до рухів сусідньої Гетьманщини та повстань Донського війська, та підтверджував за ними їхні самостійні придбання, зі свого боку сприяючи створенню великої земельної власності в руках слобідської старшини. Відомий своїми заслугами та непохитною вірністю сумський полковник Герасим Кондратьєв отримав такі величезні пожалування, що у власності його нащадків у 1780 р. опинилося 120 тисяч десятин! Місцева козацька старшина поступово перетворювалася на крупних поміщиків, вільне не козацьке населення – на їхніх кріпаків. Практика імперії впливала тут ще сильніше й безпосередніше, ніж у Гетьманщині.

При обговоренні проекту нового «Уложенія» у 1767 р. деякі слобідські депутати порушували питання про відібрання у старшини привласнених земель і переведення закріпачених ними підданих до категорії вільних селян, та ці проекти не вийшли зі сфери добрих побажань.

Література: О. Єфименко, «Малорусское дворянство и его судьба» («Южная Русь», т. I). Д. Міллер, «Превращение козацкой старшины в дворянство», 1897. Лазаревський, «Малороссийские посполитые крестьяне (1648–1783)», 1866 (нове вид. 1907 р.); В. М’якотин, «Прикрепление крестьянства в левобережной Малороссии в ХУІІІ ст.» («Русское богатство», 1894, ІІ–ІУ). В. Барвінський, «Селяни у Лівобережній Україні у ХУІІ–ХУІІІ ст.», 1909. Про Слобідську Україну: Багалій, «Очерки из истории колонизации и быта степной Украины Московского государства», 1887. Шиманов, «Главные моменты в истории землевладения Харьковской губ.» («Киев. старина», 1882–1883).

Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба: исторический очерк / А. Ефименко // Вестник Европы. – 1891. – Кн. 8: август. – С. 515-569.

Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба / А. Ефименко // Южная Русь: очерки исследования и заметки. – Т. 1. – СПб.: Книгопечатная Шмидт, 1905. – С. 145–199.

Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение казацкой старшины в дворянство / Д. Миллер. – К.: тип. Университета св. Владимира Н. Корчак-Новицкого, 1897. – 136 с.

Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648–1783): Историко-юридический очерк по архивным источникам / А. Лазаревский. – Чернигов: Губ. тип., 1866. – 152 с.

Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648–1783): Историко-юридический очерк по архивным источникам / А. Лазаревский; Предисловие Ник. Василенко. – К.: Тип. 1-й Киевской артели печатного дела, 1908. – 108 с.

Лазаревський О. Українські посполиті (1648–1783), історично-правничий начерк / О. Лазаревський // Розвідки про українське селянство на України-Руси в XV–XVIII в. – Ч. 2. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1902. – С. 125–216. – (Руська історична бібліотека, ХХІІ).

Мякотин В. Прикрепление крестьянства Левобережной Малороссии в XVIII столетии / В. Мякотин // Русское Богатство. – 1894. – № 2: февраль. – С. 29–52; № 3: март. – С. 202–228; № 4: апрель. – С. 123–154.

Барвинский В. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII–XVIII вв. / В. Барвинский // Записки Императорского Харьковского университета. – 1909. – Кн. 1. – С. 1–116; Кн. 2. – С. 117–211; Кн. 3. – С. 212–296.

Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства / исследование Д. Багалея. – М.: издание Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском университете, 1887. – 614 с.

Шиманов А. Главные моменты в истории землевладения Харьковской губернии (материалы по вопросу о старозаимочном земледелии) / А. Шиманов // Киевская старина. – 1882. – Т. IV: ноябрь. – С. 191–228; декабрь. – С. 401–419; 1883. – Т. V: январь. – С. 67–88; март. – С. 555-594; Т. VL июнь. – С. 249-267.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 273-284. – (Серія «Монографічні історичні праці»)