І. Сучасна українська колонізація та її історичні зміни; географічні умови; український етнічний тип
Михайло Грушевський
IV, 3-9Нашим завданням є відтворення у головних рисах історичного розвитку українського народу або, точніше, тих етнографічно-політичних груп, з яких протягом століть поступово формується те, що ми розуміємо тепер під ім’ям українського народу, який інакше називають «малоруським», «південноруським», «русинським» чи просто «руським» (як він до останнього часу, за старою традицією, називався і навіть тепер іще зветься у Галичині). Ця різнорідність назв не має особливого значення, оскільки покриває поняття, кінець кінцем цілком визначене і зрозуміле, але разом з тим є характерним показником тих історичних змін, які довелося пережити цьому народові.
Його давнє історичне ім’я «Русь», «русин», «руський» у період його політичного й культурного занепаду було засвоєно великоруським народом, політичне й культурне життя якого розвинулось на традиціях давньої Київської, Руської держави, і великоруські державні організації – Велике князівство Владимирське, потім Московське вважали себе наступниками давньої Руської держави з огляду на свої династичні зв’язки з київською династією та інші сполучні елементи. І от у ХІV ст., коли центр ваги політичного життя зі Східної України пересунувся, з одного боку, у напрямку великоруських земель, а українське державне життя зосередилось у Західній Україні, у Галицько-Волинській державі, ми зустрічаємося з назвою «Малої Русі» – поки що стосовно цієї останньої. Так, Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, в одній з грамот (1335 р.) титулує себе «князем всієї Малої Росії». Ще частіше зустрічається ця назва у грамотах Константинопольського патріархату ХІV ст., де під назвою «Малої Росії» протиставляються галицько-волинські єпархії східним і північним (що залишалися під владою митрополитів «Київських і всієї Русі», тимчасом як галицько-волинські єпархії отримують свого окремого митрополита). Можливо, що під впливом цієї церковної термінології прийняв згаданий титул і Юрій-Болеслав. Згодом ця назва виходить з ужитку, але коли у ХVІІ ст. українські землі входять до складу Московської держави й виникає потреба відрізнити їх від московських, терміни «малоросійський», «Мала Русь», «Малоросія» набувають офіційного визнання і значного поширення. Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починають витіснятися цим «малоруським» терміном.
Але серед українського суспільства цей термін не прищепився. Певний час він спеціально вживався щодо офіційної Малоросії, себто областей, які входили до складу Гетьманщини ХVІІІ ст., а для позначення всієї народної стихії й території дедалі більшого поширення набуває термін «Україна», «український». Ця стара назва у пам’ятках києво-галицьких ХІІ–ХІІІ ст. вживалась у загальному значенні, для позначення пограниччя, але у ХVІ ст. вона стає спеціальним, власним ім’ям Середньої Наддніпрянщини, яка наприкінці ХV ст. перетворилася на сповнене небезпек, у виняткові умови поставлене й піддавань постійним татарським нападам пограниччя. У ХVІІ ст., коли ця Східна Україна стає осередком нового українського життя, що розвивається у гострому протиставленні соціальному й національному укладові Польської держави й зосереджує у собі прагнення, мрії та сподівання тогочасної України, тоді й її «українське» ім’я набуває особливого значення. Воно нерозривно зрощується з цими прагненнями й сподіваннями, з бурхливими вибухами українського життя, які для наступних поколінь є провідною зорею, невичерпним джерелом національної й політико-суспільної свідомості, надій на відродження й розвиток. Літературне відродження ХІХ ст. приймає назву «українського» для означення цього нового національного життя. Щоб підкреслити зв’язок нового українського життя зі старими традиціями, це українське ім’я вживалося певний час у складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім’я пов’язувалося з новим терміном українського відродження й руху. Але останнім часом дедалі ширше використовується і в українській, і в інших літературах простий термін «Україна», «український», стосовно не лише сучасного життя, а й попередніх його фазисів, і ця назва витісняє поступово всі інші. А для позначення всієї сукупності східнослов’янських груп, що у філологів зветься зазвичай «русскою», доводиться вживати назву «східнослов’янська», щоб уникнути плутанини «русского» у значенні великоруського, «русского» у значенні східнослов’янського і, нарешті, «русского» у значенні українського (як воно ще й досі у повній силі залишається у побуті Галичини, Буковини й Угорської Русі). Ця плутанина дає привід до постійних ненавмисних і навмисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське суспільство останнім часом твердо й рішуче прийняти назву «України», «українського».
У цій неясності й плутаності термінології відобразилась тяжка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення у сучасному культурному й політичному житті, хоча кількісно він належить до числа найбільших народностей Європи. Компактною масою займає український народ велику й плодючу територію, а у своїй історії та у витворах свого духу він довів свої видатні культурні здібності, багаті обдаровання й право на набуття свого особливого місця в історичному житті. Розбивши його політичне життя, зануривши його на дно економічного, культурного, а разом з тим і національного занепаду, ці несприятливі історичні умови вкрили забуттям світлі й славетні моменти його минулого життя, прояви його активності, його творчої енергії і на цілі століття кинули на розпутті політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів його сусідів, як етнографічну масу, позбавлену національного обличчя, без традицій, навіть без імені.
Щоправда, у теперішній час цей занепад українського життя значною мірою є вже моментом пройденим – пройденим безповоротно. Щороку помітнішим стає його зростання й піднесення. Відроджується самосвідомість і активність у суспільстві й у народних масах, відроджуються традиції. Розуміння української історії як одного безперервного процесу, що проходить крізь усі перипетії історичного розвитку від зародків історичного життя і навіть з-за меж цього останнього аж до нашого часу, входить дедалі глибше у свідомість і перестає видаватися чимось дивним і єретичним, яким здавалося ще так недавно.
За традиціями старої московської історіографії, прийнятими найновішою російською, факти української історії зазвичай включались епізодично до традиційної схеми східноєвропейської або, як її називають зазвичай, – «русской» історії. Остання починалася найстарішими відомостями про Східну Європу (як правило – з дослов’янської колонізації); після огляду слов’янського розселення йшов виклад історії Київської держави, який доводили до другої половини ХІІ ст., після чого головна нитка оповіді переносилась до Вел. кн. Владимирського, потім Московського і, нарешті, історія Московської держави переходила в історію Російської імперії. Епізодично, для з’ясування певних моментів у політичній історії Московської та Російської держави іноді включалися сюди такі епізоди, як держава Данила, приєднання білоруських та українських земель до Великого князівства Литовського та унія його з Польщею, козацькі повстання, війни Хмельницького і т.п. Таким чином, початкові стадії історичного життя українського народу розчинялися в «русской истории», середні віки (ХІV–ХVІ) губилися в історії Вел. кн. Литовського і Польщі, і при українській історії, як вона зазвичай розумілася (та часто мислиться й дотепер), залишалася тільки доба «відпадіння від Польщі» та «приєднання до Росії», себто історія українського козацтва, що уривалася зі скасуванням гетьманства або, за бажанням, продовжувалася історією українського відродження.
Перша спроба зв’язати в органічне ціле з цим загальновизнаним українським періодом попередні століття історичного розвитку українського народу приймалися з недовірою чи навіть роздратуванням, як недоречна примха, як прояв якихось тенденцій, свого роду політиканство у науці, – як один із проявів !українського сепаратизму». Однак, ближче знайомлячись з найновішими побудовами української історії, безсторонні вчені мають змогу переконатися, що тенденція тут ні при чому і що дослідження історії українського народу в її цілісності слугуватиме цінною поправкою до збірної схеми «истории государства Российскаго» [Про це див. мою статтю: «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії Східної Європи» у збірнику петербурзької академії «Статьи по славяноведению», т. І].
В міру того, як набуває розвитку й руху українське життя, взагалі втрачають свою гостроту суперечки на тему національної окремішності українського народу, що так палко й дражливо трактувалися ще недавно. Питання про самостійність української історії теж входить у ці суперечки, хоча вони й відбувалися головним чином на грунті філологічному і найгострішим і вирішальним пунктом в них було питання про те, чи є українська мова самостійною мовою, чи лише говіркою тієї «руської» мови, до складу якої як другий член входить наріччя великоруське з білоруським «піднаріччям». Низка видатних мовознавців визнавала українську мову окремою мовою – хоч, з іншого боку, ще й тепер не брак суджень, які визнають українську мову лише наріччям. Лінгвістична близькість із сусідніми народами – великоруським і польським – давала привід навіть заперечувати існування українського народу як такого та його право на самостійний культурний і політичний розвиток. Такі голоси лунали, – та й тепер ще не перестають лунати, – з польського та великоруського боку; вони представляли українську народність лише провінційним різновидом польської чи великоруської народності, хотіли бачити в ній тільки звичайну етнографічну масу, яка мала б слугувати будівельним матеріалом для національності польської чи великоруської. Само собою зрозуміло, що в основі й таких поглядів лежать тенденції суто політичного характеру: вони є породженням егоїстичних прагнень народностей, що користуються перевагою на певних частинах української території і прагнуть затримати українську народність у службовій ролі назавжди. Але ці прагнення дуже часто прикриваються науковою зовнішністю, особливо в Росії, де українське питання зберігає свою гостроту й зараз.
Представники цих течій висувають положення, що українська мова, будучи наріччям «русского языка», не повинна розвиватись як літературне й культурне знаряддя; українці мають користуватися «загальноруською», себто насправді – великоруською літературною мовою. Тут підміняються поняття: великоруська мова, розмовна й літературна, зовсім не становить «загальноруської» мови, а так само, як і українська, є лише «наріччям» тієї ідеальної «руської», або східнослов’янської, мови, до якої зводяться сучасні східнослов’янські наріччя, але яка конкретно не існує і навіть ніколи не існувала Називатимуть українську мову мовою чи наріччям, все одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що у своїх пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але у своїх найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітним чином у цілій низці фонетичних, морфологічних та синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від своїх найближчих сусідів особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, довгий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, й перетворюють на національну індивідуальність, на народ, з тривалою історією розвитку. IV, 3-9
У теперішній час українська колонізація у суцільних масах (тобто не враховуючи ізольованих та віддалених від загальної маси колоній) оточує широкою смугою північне узбережжя Чорного моря приблизно між 44-м і 53-м градусом північної широти й 38-м – 62-м градусом східної довготи *Сучасна українська територія (темною фарбою покрито територію з переважанням українського населення). ]. Вона охоплює гірську область по обидва боки Карпат від Магури до Трансільванських гір і, огинаючи нижнє Подунав’я, зайняте тепер румунською колонізацією, охоплює басейни Дністра і Південного Бугу, верхню й середню течію Західного Бугу із суміжними частинами басейну Сяну, середню й нижню течію Дніпра, майже весь басейн Дінця, простягаючись до середньої течії Дону, і, нарешті, значні частини басейнів Кубані, Куми й Манича, місцями проникаючи глибоко у гірську область Кавказу та прикаспійські степи. Північним кордоном приблизно служить лінія р. Прип’яті, за яку українська територія висувається на північ двома виступами, розділеними білоруським клином верхнього Дніпра: у басейні Зах. Бугу вона простягається до області р. Нарева, у басейні Десни приблизно до області р. Судості, і ці поріччя дають крайні контури української території на півночі У політичному відношенні ця територія входить до складу Росії, Австрії та Угорщини. Вона містить у собі: в Австрії всю східну Галичину, гірську підкарпатську область Західної Галичини до «Руської ріки» (притока Дунайця) на заході і північно-західну частину Буковини; в Угорщині сусідню з українською територією Галичини гірську область (на південь від Карпат) у комітатах Спиському, Шариському, Землинському, Ужському, Березькому і Мармароському, у Росії губернії: Волинську із суміжними частинами Люблінської, Седлецької, Гродненської та Мінської, Київську, Подільську, значну частину Бессарабської, всю Херсонську, Катеринославську і материкову частину Таврійської, всю Полтавську і Харківську, більшу частину Чернігівської, південно-західні частини Курської, східну частину Воронезької губернії та Донської області, значні частини Кубанської та губерній Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (до якої примикають ще й більш ізольовані колонії Астраханської й Саратовської губерній) Щоб визначити з цілковитою точністю українську територію, себто область, де українське населення переважає, потрібні точні, об’єктивно й науково зібрані етнографічно-статистичні дані. Їх у теперішній час дуже мало, оскільки офіційні статистичні дані Росії та Австро-Угорщини (кожні у своєму роді) залишають бажати дуже багато чого; тому українська територія може бути встановлена поки що тільки приблизно [Пор. підрахунок поверхні у Величка – «Введенє в географію України-Руси», Стрільбицького – «Исчисление поверхности Европейской России»], з населенням понад 40 мільйонів.
Загальне число власне українського населення на цій території слід вважати близько 33 мільйонів – цифри знов-таки не можуть бути цілком точними, оскільки за теперішніх умов перепису цифри народностей, що перебувають у менш сприятливих умовах, завжди виходять нижчими за дійсні, а перепис Росії 1897 р., на якому доводиться головним чином грунтувати свої висновки, складено до того ж досить недбало. На вищеокресленій території Росії він налічує близько 21 400 000 українського населення [Перепис 1900 р. нарахував у Галичині (Східній і Західній) українського (русинського) населення 3074 тис. (див. Oesterreichische Statistik, т. 63, ІІ); до них треба приєднати: а) вельми значну кількість українського населення католицького віросповідання, яке в силу цього при галицьких переписах зараховують до категорії поляків; б) досить значний відсоток, що не піддається обліку, під час перепису зараховуваний до панівної народності; в) природний приріст (близько 1,1 % щорічно). На Буковині той же перепис нараховував 298 тис. (щорічний приріст близько 1,3 %). У північній Угорщині 1900 р. українського населення налічувалося 409 тис., а з військовим контингентом 411 тис., за приросту близько 1,16 % (Balogh, «A nepfajok Magyarorszagon», 1902), але це число, безсумнівно, було значно нижчим за дійсне. (Див. вказівки у статті Томашівського «Угорські Русини в сьвітлї мадярської офіціальної статистики», «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. LVI)]. Таким чином, загальна чисельність українського населення на вищеокресленій території досягає 32–33 млн. Поза нею українське населення зустрічається, по-перше, у прикордонних смугах з переважним чужорідним населенням, по-друге, у більш або менш значних колоніях (іноді у вигляді цілих груп поселень) в інших місцевостях Європейської та Азіатської Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Північноамериканських Штатів, Канади і Бразилії, в цілому досягаючи, мабуть, не менш 2,5-3 млн., так що загальну чисельність українського населення треба вважати не нижчою за 35 млн. З української території особливою однорідністю складу населення й переважанням українського елементу вирізняється середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна Київської та суміжні частини Катеринославської), де українське населення складає загалом не менш 90 % населення, коливаючись між 80 і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині воно розріджене елементом польським і жидівським (Галичина із суміжними місцевостями), мадярським (в Угорщині) та румунським (у Буковині й Бессарабії) і загалом становить близько 70 % усього населення (хоча й тут зустрічаються місцевості із суцільним українським населенням, напр., деякі гірські повіти Галичини й Угорщини, що налічують 80–90 % українського елементу навіть за офіційною статистикою).
IV, 13-15 Найнижчий відсоток українського населення дають міста: за переписом 1910 р. у 20-ти значніших містах Східної Галичини нараховується всього 23% українського населення при 40-ка відсотках польського та 33-х жидівського. Подібну картину дає й сусідня Волинь з 70-ма відсотками українського населення за переписом 1897 р. З другого боку, значно розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським племенем спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх сторіч; хоча й тут ми зустрічаємо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке досягає навіть за офіційним підрахунком 80 – 90%, але загалом для двох новоросійських губерній (Херсонської та Катеринославської) перепис 1897 р. дає всього 60% українського населення, рахуючи разом з містами, де український елемент, що не втратив своєї народної свідомості, дав за переписом усього 20%. Набагато потужніше виступає український елемент на теренах давнішого заселення – Слобідської України (Харківської губернії), де перепис налічує 80% українського населення – це відповідає приблизно відсотку українського населення Подільської губернії (81%). Найміцніше тримається українська народність на Наддніпрянщині; у Київській губернії загальний відсоток українського населення ще понижується міським населенням, з великими сторонніми домішками й з українськими елементами, що втратили своє народне обличчя в умовах нинішньої міської культури; лише південні повіти переходять за 85% й досягають 90-та – 91-го відсотка. У лівобережному Задніпров’ї, за відсутності значніших міських центрів та за меншої денаціоналізації міст, відсоток українського населення переходить за 90: в 11-ти українських повітах Чернігівської губернії перепис нараховує 91% українського населення, навіть рахуючи разом з містами, у Полтавській – 93%, а за винятком значніших міст виходить 95% у Чернігівській і 97% у Полтавській.
Таким чином, незважаючи на всі колонізаційні пертурбації, центр українського розселення й тепер перебуває у своєму давньому історичному гнізді, на Середній Наддніпрянщині, і саме у його сільському хліборобському населенні. IV, 13-15
Також розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським плем’ям спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх століть, хоча й тут ми зустрічаємо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %. Загалом можна числити українське населення у 80–90 % у центральних частинах української території та 50–70 % на її окраїнах.
На більшій частині цієї території українське населення є одвічним у тому розумінні, що воно чи, точніше, та південна група східнослов’янських племен, від якої веде своє походження нинішня українська народність (у цьому сенсі вживаємо термін «український», говорячи про факти найдавніших періодів), – утверджується на цій території вже у добу великого слов’янського розселення, яке заклало основи теперішнього розміщення народностей Східної Європи На заході українська колонізація виступає тепер клином у Карпатах, стиснута між польською та словацькою колонізацією; на півночі до неї тут примикає простір між Віслоком та Сяном, з переважанням польської колонізації й слабкими лише залишками української, а на півдні, на південних схилах Карпат, бачимо змішане українсько-словацьке або зовсім ословачене українське населення. Вціліле на крайньому заході у гірській області Карпат українське населення – це обгризений кістяк більш значної давньої колонізації. Ще на наших очах триває тут процес поглинання поляками й словаками ослаблених залишків українського елементу у місцевостях зі змішаним населенням, – поглинання, яке пояснюється не лише вкоріненим політичним переважанням поляків, а й багатовіковим відпливом українського населення на схід і південний схід.
Ще у ХVІІ ст. етнографічна українська границя проводилася сучасниками набагато далі на захід і на північ до Вісли, до околиць Любліна, який ще у ХVІІ ст. вважався містом майже українським [Хмельницький погрожував у 1649 р. прогнати поляків за Віслу. У проекті поділу Польщі 1657 р. і в угоді Дорошенка з Туреччиною Вісла також виступає границею православної віри та української народності («Історія України-Руси», І, розд. 4)], хоча, звісно, тут не можна бачити границі точної.
На південь від Карпат, окрім словацького пограниччя, українська колонізація у тих самих пограничних, змішаних областях і з тих самих причин зазнала втрат також у сторону мадяр і румун. Стале взагалі там, де воно живе суцільними масами, українське населення піддається денаціоналізації особливо на рівнинних просторах карпатського підгір’я, зі змішаним населенням.
У Трансільванії тепер уже нема українського населення; залишки його остаточно зникли на початку ХІХ ст., і лише сліди його залишились у численних хоро і топографічних назвах на всьому просторі Трансільванії. З однієї папської булли (1446) бачимо, що ще у ХV ст. тут була значна українська колонізація. Її покрито тепер колонізацією румунською, як і давню українську колонізацію Подунав’я (в області Пруту й північного побережжя Дунаю), ослаблену нашестями тюркських орд (особливо половців). II, 8 Значні залишки її в нижньому Дунаї відомі ще з XVI ст. Замість цих втрат на заході українська колонізація розширила, як можна думати, свої межі трохи на північ, відтіснивши чи асимілювавши литовську й білоруську колонізацію, хоча взагалі простежити історично границю української та білоруської колонізації дуже важко через її неодноразові коливання. Також важко визначити нові надбання української колонізації на сході, у басейні Дінця й Дону. Теперішня українська колонізація цієї території – нового походження: вона розвинулася, головним чином, у ХVІІ ст., коли, після невдалих повстань проти Польщі, виходили сюди маси переселенців з лівобережної України. Але здебільшого ця колонізація тільки повертала українській народності простори, втрачені нею під час руху тюркських орд Х–ХІІІ ст., і якщо можна загалом здогадуватись, що колонізація ХVІІ ст. не лише повернула, а й розсунула старі границі на схід, в область середнього Дону, то все-таки розмір цих надбань установити неможливо. Область нижнього Дону, яку тепер займає великоруське населення, навпаки, можна вважати її втратою, оскільки у давні часи (VII–VIII ст.) вона була зайнята тією самою групою племен, що й область нижнього Дніпра, себто, судячи з усього, полудневою українською колонізацією (візантійські джерела VI ст. звуть їх антами).
Безсумнівно новим набутком української колонізації є область Кубані, колонізована залишками запорожців у кінці ХVІІІ ст., що потім заселялася упродовж ХІХ ст. добровільними й недобровільними українськими вихідцями, котрі оселялися у великій кількості також в області Куми й Тереку. Те саме треба сказати про українську колонізацію Кримського півострова, що розвинулась у ХІХ ст. Українська ж колонізація степової смуги, від Дінця до Дністра, та сусідніх частин Бессарабії, яка почалася у ХVІІ ст. запорожцями і тривала протягом більшої частини ХІХ-го, здійснювана втікачами – селянами-кріпаками, лише заволоділа давньою територією, зайнятою згаданою групою «антських» племен ще у перші століття слов’янського розселення й потім утраченою з часу руху тюркських орд.
Взагалі колонізаційні пертурбації мали місце головним чином у східних і південних частинах української території, переважно рівнинних та безлісних. Коли кочові тюркські орди рухались із Середньої Азії степовими просторами Східної Європи, українському населенню доводилося дуже важко у відкритих, нічим не захищених східних і південних місцевостях, у басейні Дону й середнього Дніпра та у степових просторах Чорномор’я, й воно відливало звідси до лісистих і болотистих місцевостей північної України та гірських областей Карпат. До лісових і болотистих просторів, так само як і до гір, степові хижаки зазирали рідко й лише побіжно, – у таких місцевостях пересування для них було ускладненим, тоді як на степових, безлісних теренах вони почувалися вдома і якщо не налаштовувались кочувати, то з’являлися для грабежів охоче й часто. Коли ми візьмемо до уваги, що починаючи з незапам’ятних часів і до VXIII ст. ці степи від Уралу й до рівнин нижнього й середнього Дунаю служили постійно битим шляхом для різних кочівницьких орд, то нам буде зрозуміло, яке важливе значення мали ці властивості поверхні в історії української колонізації.
Становлячи природне продовження середньоазіатських степів, степова область Східної Європи утворює клин, що охоплює область середнього й нижнього Дону, нижнього Дніпра й Дністра. Більш-менш паралельно границі степу йде з південного сходу на південний захід лінія лісу Західна частина – землі Галицька і Перемишльська, де лісовий пояс сходиться з гірською областю Карпат, Волинь середня й північна та лісові й болотисті простори околиць Києва, де лінія лісу досить далеко виступає на південь, – відігравали роль резервуарів, куди українське населення менш захищених просторів відливало під натиском тюркських орд, щоб через деякий час, коли натиск кочівників слабшав, знову рухатися звідси у спорожнілі простори на полудень і схід. Тому культурні й громадські традиції краще збереглися у західній частині українських земель, хоча центр їхнього життя лежав на Дніпрі, і лише тут вона розвивалася могутньо й широко. Степова приморська смуга внаслідок тюркської імміграції не відігравала у житті українських племен видатної ролі.
Від часів, коли українська група племен уперше оволоділа своєю нинішньою територією, і до ХVIII ст., коли було остаточно зламано силу кочових орд і покладено край їхньому рухові до Європи Також, крім руху тюркських орд, колонізаційні пертурбації викликалися й іншими причинами – напр., розвиток кріпосної залежності у ХVI та ХІХ ст. мав своїм наслідком перехід величезних мас селянського населення з насиджених місць на схід і полудень; народні рухи ХVII ст. викликали пересування народних мас на схід і полудень, у малозаселені простори, далі від театру війни. Останнє пересування українського населення на схід у ХVII ст. було особливо великим.
Боротьба зі степовими ордами, яка служила протягом віків причиною колонізаційних пересувань українського населення, є славою й заслугою українського народу перед історією європейської культури, захищеною від потоків кочових орд українським бруствером, котрий прийняв на себе ті удари, що впали б інакше на західні народи з їхніми культурою та добробутом. Але ця боротьба дорого обійшлася українській народності й поглинула величезну масу її енергії. Спустошення, спричинювані азіатськими кочівниками, призводили до жахливих втрат у людях та майні. Лише вкрай зубожіле населення наважувалося покинути насиджені місця, переходити у порівняно бідні й негостинні гірські або лісисті місцевості та влаштовуватися там наново. Коли ж колонізаційна хвиля рухалася назад, по сусідству зі степом, економічні засоби й сили населення поглиналися цим розсіянням економічної енергії: доводилося вкладати масу енергії і засобів у культивування, прилучення цих здичавілих просторів до осілого життя. Таким чином, ці припливи і відпливи поглинули величезну масу народного капіталу; маси народу протягом віків не могли піднятися вище елементарних турбот про підтримання свого існування, створення найпримітивніших умов господарства.
Народ не міг зібрати вільних засобів і сил для задоволення вищих культурних інтересів. Боротьба зі степом протягом віків поглинала енергію народу, його правлячих класів і урядів. Колонізаційні та економічні пертурбації не давали змоги суспільним і політичним умовам стверднути, вийти з «рідкого стану». Маючи перед собою невгамовного ворога по всій південно-східній лінії степового пограниччя, політичні організації України не могли триматись, якщо в їхньому тилу, по лінії північно-західної границі, формувалися будь-які значні, конкурентні політичні організації. Політичний же занепад мав своїм наслідком поглинання всього, що становило національне надбання, чужими панівними класами, а в народних масах це поглинання викликало реакцію, народні війни, котрі у свою чергу поглинали упродовж низки подальших сторіч усі сили й енергію народу.
Географічні, у подальшій послідовності – колонізаційні та економічні умови української території, таким чином, значною мірою зумовили історичну еволюцію українського народу. З іншого боку, вони вельми суттєво вплинули на еволюцію його етнічного типу.
Багаторазові масові пересування мали дуже важливе значення для формування українського національного типу й мови. Лише західна окраїна та північне Полісся зберегли у більш чистому й незайманому вигляді первісну колонізацію. Хоча припливи населення з відкритіших місць у періоди відступів вносили й сюди рух та нові елементи, все-таки гірська й лісова смуги законсервувалися краще. Це виявляється і у діалектах, що збереглися тут, дуже різноманітних і дрібних, позначених багатьма архаїчними рисами й такими самими архаїзмами у традиції та побуті. На всій решті простору багаторазові масові пересування, що тільки порівняно недавно закінчилися, перетасувавши й перемішавши етнічний матеріал (який і без того належав до тієї самої групи племен), надали народному типу й мові надзвичайних і рідкісних, порівняно з таким величезним простором, єдності, однорідності та свідомості своєї одноплемінності. Народні говірки, з їх новішими, вторинними утвореннями, та етнографічний тип українського населення мають на всьому просторі від Львова до Куми (майже 2000 верст) лише порівняно слабкі розбіжності й варіації.
Цей змішаний, центральний тип і є представником української народності. Якщо на деяких етнографічних границях (як, наприклад, на українсько-словацькому пограниччі на заході або на півночі – на рубежі української та білоруської колонізації) українські говірки пов’язані малопомітними переходами з говірками сусідів і сам етнічний тип тут не вирізняється різко, то центральний тип, котрий становить переважну більшість, позначений цілою низкою характерних рис, що відрізняють його від сусідніх слов’янських племен – великорусів, білорусів, поляків і словаків.
Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійною мовою є українські діалекти, чи тільки наріччям російської мови, котра охоплює також діалекти великоруські й білоруські, то це, власне, суперечка більше формальна, спір про слова: поняття мови і наріччя – поняття відносні, й навряд чи можна встановити, які кількісні та якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Набагато істотнішим є те – і тут не може бути суперечки, – що група українських говірок являє собою окремий, більш чи менш самостійний лінгвістичний тип, пов’язаний певними рисами, які поєднують різноманітність українських говірок в єдине ціле – все одно, назвемо його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі й різко виокремлюють українські діалекти, насамперед їхню центральну групу, надаючи їм своєрідної фізіономії. Їхні відмінності виявляються вже у найдавнішу епоху писемності, у найстаріших місцевих пам’ятках ХІ–ХІІ ст., що, втім, цілком зрозуміло, оскільки головніші діалектні групи у слов’ян беруть свій початок, безсумнівно, ще з праслов’янської епохи.
Але мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим і суттєвим показником національної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від своїх найближчих родичів – великорусів та білорусів – також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому розумінні, себто фізичним устроєм тіла (формою черепа, зростом, співвідношенням частин тіла), і рисами психофізичними, що проявляються у народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах приватного і громадського побуту українська народність відображена багатьма характерними особливостями, й ці останні, як фізичні, так і духовні, риси також мають за собою не в усьому однакову, але вельми значну давнину.
Як у лінгвістичному, так і у психофізичному відношенні відокремлення народностей української, білоруської й великоруської виходить далеко за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, уже там позначені певними відмінностями, потрапляли у різні фізичні, економічні й культурні умови, у різне етнографічне середовище. Так, великоруська народність формується переважно на фінському грунті, білоруська – у близькому спілкуванні з литовською групою, українська – в одвічному сусідстві з тюрками. Культурні впливи були зовсім інші у Подніпров’ї та Подністров’ї, ніж у Поволжі і т.д. Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними дорогами, які мали більше розбіжностей, ніж подібності. У результаті утворилося народне самовідчуття, яке відрізняє тепер навіть цілком інстинктивно українця, білоруса й великоруса, «хохла», «литвина» й «кацапа» З особливою виразністю визначилися в історії ці дві народності – великоруська та українська, два найбільші різновиди серед слов’янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому у перші віки їхнього історичного життя роль творчого, культурно й політично переважаючого, провідного у Східній Європі елементу відігравала народність українська, в останні – народність великоруська. Поза цими зіткненнями й одночасно з ними історичне життя однієї і другої розвивалося самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи суму відмінностей усього складу їхнього життя і відділяючи їхні національні типи дедалі різкішою рискою. Зовнішні умови, щоправда, не сприяли усвідомленню їхньої окремішності. Зовнішні форми, в яких кристалізувалося зазвичай у минулі віки неясне саме по собі поняття національності, – політичні, релігійні та культурні зв’язки, не збігалися зазвичай з нашими національними групами: то пов’язували їх в одне ціле, то ділили по живому тілу (особливо народність українську). Багато неясностей вносило саме національне ім’я, що за традицією Київської держави було прийнято усіма трьома племенами і збереглося потім у них більш-менш тривко як національне ім’я (з українських областей особливо у Галичині воно збереглося, за старою традицією, для позначення імені української народності, на відміну від великоруської, і лише останнім часом поступається місцем назві «Україна», «український», прийнятій сучасним українським суспільством повсюдно, щоб раз назавжди покінчити із плутаниною, яка випливає з такого вживання того самого ймення у різних значеннях). Але якщо ми звернемось від імені та зовнішніх оболонок до реальних народностей, що жили під їх покровом, перед нашими очима з повною виразністю виступають цілком визначені етнічні індивідуальності, зі своїми дуже чіткими особливими рисами. Перед нами, безсумнівно, дві народності, дві історії.
Література (крім вищевказаної): «Історія України-Руси», т. І, розд. 1 і 4. — Проф. С. Рудницький, «Коротка географія України», Київ, 1910. — В. Ко-ий, «Національно-територіальні межі України», «Літ.-наук. вістник», 1907. — Труды Этнографической экспедиции в Юго-Западный край, VII. — Соболевский, «Опыт русской диалектологии», «Живая старина», 1892. — Михальчук, «Что такое малорусская речь?» — «Киевская старина», 1899. — Анучин, «Малороссы» (короткий антропологічний нарис) — Брокгауз и Ефрон, Энциклопедический словарь, XVIII.
Грушевський М. Вступні уваги. Наш край перед великою слов’янською міграцією. Неслов’янська степова людність IV – X в. / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Том. І: до початку ХІ віка / М. Грушевський. – Львів: наклад наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 1-91;
Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен перед і по розселенню / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Том. І: до початку ХІ віка / М. Грушевський. – Львів: наклад наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 144-229;
Грушевський М. Вступні уваги / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Том. І: до початку ХІ віка / М. Грушевський. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 1-16
Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен в часах розселення і по нім / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Том. І: до початку ХІ віка / М. Грушевський. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 212-325;
Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу. – Львів: Просвіта, 1895;
Рудницький C. Коротка географія України. – Ч. 1.: Фізична географія / C. Рудницький. – Київ – Львів, 1910. – 152 с. З 66 малюнками і картою (мапою). – (Популярна бібліотека «Лан» № 5);
В. Ко-ий. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії / В. Кошовий // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Кн. VI: за червень. – С. 456-466; Кн. XI: за падолист. – С. 213-225; Кн. ХІІЖ за грудень. – С. 456-470.
Труды Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Русским географическим обществом: Юго-зап. Отдел / Материалы и исслед., собр. д. чл. П. Чубинским. – Т. 7: Евреи; Поляки; Племена немалорусского происхождения; Малоруссы: (Статистика, сельский быт, язык). – С.-Петербург, 1872. – 612 с.;
Соболевский А. Опыт русской диалектологии / А.Соболевский // Живая старина». – Спб, 1892. – Вып. 1. – С. 3-24;
Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? / К. Михайльчук // Киевская старина. – 1899. – Т. LXVI (август). – Отд. І. – С. 135-195;
Анучин Д. Малороссы / Д. Анучин // Энциклопедический словарь. – Спб: Издатели Ф. Брокгауз, И. Ефрон, 1896. – Том ХVIIIа: Малолетство – Мейшагола. – С. 484-485.
Рудницкий С. Очерк географии Украины / С. Рудицкий // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Кримыского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – Спб.: типография т-ва «Общественная польза», 1916. С. 361-380;
Русов А. Статистика украинского населения Европейской России / А. Русов // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Кримыского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – Спб.: типография т-ва «Общественная польза», 1916. С. 381-406.
Джерело
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 8-25. – (Серія «Монографічні історичні праці»)