ХІІ. Селянство

Михайло Грушевський

Зворотним боком процесу формування шляхетського стану та його привілеїв була еволюція селянського стану на Україні – народної маси, за рахунок прав якої і створювались, головним чином, привілеї шляхетського стану.

Ми знаємо, як виглядала ця народна маса в добу Київської держави. Основне ядро населення складалося з вільного й економічно незалежного селянства, однак воно значною мірою виснажувалось несприятливими економічними умовами; за ним ідуть категорії вільних, але економічно залежних безземельних, та невільних, які зростають за рахунок класу селян-власників. Зубожіння стану селян-власників і розвиток за їхній рахунок – з одного боку, категорій безземельних і невільних, з другого – боярського землеволодіння, яке розпоряджалося працею невільних і безземельних, характеризують еволюцію селянського стану у ХІІ–ХІІІ століттях. Подальша доля селянства, у ХІV–ХVІ століттях, зводиться до наступних головних моментів. Невільні зникають поступово, переходячи переважно в категорії безземельних, залежних селян. З іншого боку, становище селян-власників знижується до рівня тих же безземельних, економічно залежних категорій; їхня особиста свобода, громадянські та майнові права піддаються низці обмежень, і поряд із попередніми данями розвивається відрядно-панщинна повинність. Водночас із фіскальних мотивів проводиться сувора регламентація селянського землеволодіння і господарських відносин, яка руйнує колишні форми селянського господарства, більш складні економічні одиниці, і зводить їх до рівня мінімальних дворів-господарств, причому розвиток панських заорювань, фільваркового господарства дедалі зменшує розміри селянських грунтів і створює надзвичайно тяжкі форми експлуатації селянської праці.

Почнемо з невільних. Коли після тривалої перерви ми отримуємо в середині ХV ст. досить значний документальний матеріал, в українських землях Польщі невільних уже немає: юридично вони не існують, а фактично зустрічаються лише у вигляді рідкісних винятків. У землях Великого князівства Литовського такі залишки невільного стану існують довше, не тільки у ХV, а й у ХVІ ст. (т. зв. «паробки», «челядь невільна» або просто «челядь»); право цілком визнає їхнє існування і лише поступово обмежує джерела рабства. Але життя йшло попереду законодавства, і ХVІ століття для земель Вел. кн. Литовського є часом вимирання рабства на практиці; тільки як виняток зустрічаємо ми групи рабів на великих фільварках в середині ХVІ ст., у вигляді робітників-двораків, які іноді ведуть власне невелике господарство на панській землі; у цей час при нормуванні наділів їх зазвичай переводять на селянські наділи в категорію тяглових селян. Нарешті Литовський статут 1588 р., знищивши усі інші категорії рабів, окрім узятих на війні невільників, наказує перевести рабів інших категорій, як і дітей полонених, на селянські наділи і вважати їх за селян-отчичів, кріпких землі.

Ця постанова, як і загалом практиковане упродовж ХVІ ст. переведення залишків рабів на селянські наділи, в категорію тяглових селян, пояснюють нам ретроспективно, як зник цей, колись такий численний, клас невільних: він перейшов у категорію селян, що сиділи на панських землях. Сліди колишнього рабського стану зберігалися іноді у спеціальних обмеженнях прав, в особливому становищі та іменах цих переведених, як, напр., люди «каланні», невільні слуги, servi illiberi різних найменувань; та ще частіше вони безслідно змішуються з рештою селянства. Однак цей перехід багаточисельного класу невільних до категорії безземельних селян, що сидять на панських землях, не минає без наслідків. Він – дозволю собі так висловитися – отруює рабськими атрибутами свого юридичного та економічного становища згадану категорію селянства, а в міру того, як зникала межа між вільними та економічно незалежними селянами-власниками й селянами безземельними, які сиділи на панських землях, атрибути невільного й економічно залежного становища невільних та безземельних [Становище безземельних та економічно залежних селян різних категорій, які працювали на панських землях, мало так багато аналогій зі становищем невільних сільських наймитів, що в різних обмеженнях та утисках, котрі перейшли від них потім на селянство вільне й економічно незалежне, майже неможливо відрізнити те, що було пережитком невільного чи напіввільного стану. Говорячи нижче про цей спадок невільних, я розумітиму під цим водночас і можливі пережитки напіввільного стану] переносяться і на цю вільну масу селян-власників.

У ХVІ ст. у більш чистому вигляді це первісне вільне селянство збереглося лише місцями – саме там, де не було посиленої хліборобської культури, фільваркового господарства, панських заорювань, – у Поліссі пінському й волинському, у Київській землі та за Дніпром (там, де існувала осіла колонізація). Тут повинності обмежувалися [нрзб]ями, вельми, втім, значними; відрядних робіт не існувало, крім городових і щонайбільше – «толок», себто певної участі у польових роботах князівських і панських дворів, де останні наявні особисті та майнові права селян взагалі не піддавалися значним обмеженням. Навпаки, у місцевостях із більш значною хліборобською культурою дедалі більше й більше поширювалася й зростала панщина й залежно від цього – тип селян «робітних», тяглових, обтяжених працею і всіляко обмежених у своїх колишніх правах.

Зародок «робітних» людей слід убачати в колишніх невільних – холопах та паробках, переведених на селянські наділи та зобов’язаних постійною працею при панському господарстві. Особливо селяни малоземельні, які господарювали не на повних наділах, а на городах чи невеликих польових ділянках (т. зв. загородники, городники, комірники) перебувають у найближчому типологічному зв’язку з такими паробками, поселеними на невеликих ділянках панської землі й працюючими на панському дворі. Але з часом це обкладення панщиною охоплює дедалі ширше коло вільного селянства. У Великому князівстві Литовському широко практикована роздача селянських земель, себто, власне, переуступка державою прав на селянські данини й повинності особам боярського звання навзамін боярської служби, яку мав нести за ці пожалування новий власник цих селян, стирає різницю між селянами вільними й панськими, що сидять на панських землях. Унаслідок цього прийоми приватного поміщицького господарства, з панщиною й посиленою регламентацією господарських та всяких інших відносин села, кінець кінцем починають прикладатися й до селян, що лишилися на землях, які не потрапили до приватних рук, а керувалися безпосередньо державною владою (цілком послідовно проводить цей принцип «Устав на волоки» 1557 р.). У землях же, що ввійшли до складу Польщі, на українське селянство було безпосередньо перенесено порядки, вироблені в селах власне Польщі ХІV–ХV ст.

ХІV–ХV століття у Польщі були добою надзвичайного поширення німецького права у міських та сільських громадах. Спершу його було застосовано у великих розмірах після спустошень, завданих татарами у ХІІІ ст.: для заселення спустошених місцевостей закликалися німецькі колоністи, а для їхнього залучення ці поселення організовувалися за взірцем німецьких міських громад, які щойно досягли самоврядування, головним чином саксонських, тому право зветься, за ім’ям їхньої метрополії, магдебурзьким або «майборським». Громади виключаються з-під влади всіх державних урядовців, права яких переносяться на організатора колоній – «війта» (Vogt, advocatus), управителя поселення за участі обраних ним представників, а всі відносини останнього до держави обмежуються платою точно встановленого у фундаційній грамоті й незмінного «чиншу» (census) з визначеної міри землі, т. зв. «лану» (laneus), що складався з 30 моргів, – близько 20 десятин.

Ці заходи дійсно залучали до Польщі значні маси німецьких колоністів, а грошовий прибуток, який давали чинші (дуже цінний за тодішнього панування натурального господарства і рідкісності грошей), так припав до смаку урядові й приватним власникам, що на німецькому праві починають засновуватися міські та сільські громади вже у місцях заселених і навіть ті міські й сільські поселення, що вже існували, переводяться на це право, себто реорганізуються за цим типом. У ХІV–ХV ст. німецьке право цілковито перебудовує сільські відносини у власне Польщі, а з приєднанням українських земель воно й тут широко розповсюджується урядом та приватними власниками.

Незважаючи на свої вочевидь ліберальні тенденції (широке самоврядування, регламентація відносин писаною угодою), німецьке право у своїй подальшій практиці мало зовсім несприятливі наслідки для селянства. Вилучення громад з-під влади урядових чиновників призвело кінець кінцем лише до того, що вони опинилися під повною, безконтрольною й безмежною владою поміщика; від самоврядування нічого не залишилось, а а посади спадкових війтів були скуплені поміщиками чи іншими способами знищені й позбавлені значення. Тим часом цією організацією було розірвано давню традицію, практику, яка доти до деякої міри охороняла права селян, а фундаційні грамоти виявилися гарантіями дуже слабкими, й поміщики та уряд зовсім не вважали за потрібне їх дотримуватись, особливо щодо сільських поселень. Наприкінці ХV ст. система чиншів у поселеннях з німецьким правом поступається місцем посиленому обкладенню роботою, «панщиною», яка й поширюється однаково і в селах німецького права, і т. зв. «права руського», себто не організованих безпосередньо за типом німецького права, а підданих впливу тієї суміші польських порядків з формами німецького права, котру виробила за ці століття практика Польщі й тепер переносила в українські землі.

Причина розвитку панщини полягала у посиленому розповсюдженні фільваркового господарства, панських заорювань з кінця ХV ст. Це була доба загального розвитку хліборобського господарства у Північній Європі, викликаного економічним переворотом – розвитком морської торгівлі, падінням ціни грошей, пожвавленням обігу капіталів. Удосконалюються способи агрикультури, розвивається інтенсивне господарство, і під впливом цих умов надзвичайно розширюється площа панських заорювань. Беручи участь у загальному економічному рухові, Польща перебувала під впливом ще й спеціальних умов, які сприяли пожвавленню хлібної торгівлі, а отже, й посиленому поширенню поміщицького господарства. У 1466 р. вона набула власний морський порт у Данцигу (Гданську), і це пожвавило її вивізну торгівлю. Шляхта, яка саме в цей час здобуває вирішальний голос у внутрішній політиці та законодавстві, приймає низку законів, спрямованих на полегшення вивозу продуктів свого господарства: скасовуються мита на предмети шляхетського господарства, полегшується торгівля і рух по сухопутних шляхах і т.д. Це позначилось розвитком вивозу до балтійських портів (переважно до Данцига) продуктів сільського господарства – лісних товарів, волокна й особливо хліба. Ціни на хліб швидко зростають: у 1514 р. корець жита коштував 65 грошів, у 1564 р. – 186 грошів, тим часом вартість монети зменшилася за цей період лише в півтора разу, отже, ціна хліба зросла за ці п’ятдесят років удвічі. Потреба в робочих руках призводить до надзвичайного розвитку панщини, і, завдяки вилученню селян з-під урядової влади та юрисдикції, поміщики без утруднень обкладають селян посиленими роботами.

Усе це призводить до надзвичайного пожвавлення фільваркового, панського господарства в землях Польщі, а потім і Вел. кн. Литовського. Розширюються заорювання: частково шляхом обробки нових просторів, але набагато більше – шляхом примусового відчуження землі з селянських рук у формі купівлі або переведення селян на нові зменшені наділи; збільшується площа панських земель. Кількість фільварків зростає надзвичайно швидко. Раніше існували в Україні цілі волості, великі групи сіл без жодного фільварку, а там, де останні існували, головним призначенням їх, як і взагалі всього панського господарства, було виробництво для власного споживання – прогодування панської родини, слуг та інвентарю. Тепер сільське господарство має на меті закордонний вивіз, а фільварки засновуються скрізь, де накопичується хоч трохи значна кількість селянських рук. Усе панське господарство провадиться селянською, кріпосною працею, і зростання цього господарства відбувається ціною прогресивного збільшення панщини, панщинних робіт.

У ХV ст. у Галичині, де ці зміни скоріше й сильніше почали відчуватися порівняно з рештою українських земель, ще дуже часто зустрічаємо вельми невелику панщину по кілька днів на рік; але помічаємо вже й щотижневу – по одному дню на тиждень. Наприкінці ХV ст. панщина починає сильно зростати. Шляхта Холмської землі на своєму сеймику 1477 р. ухвалила, що, крім грошового чиншу й хлібної данини, селянин, який посідає лан землі, віднині має в усіх фільварках працювати не менш одного дня на тиждень для свого поміщика і крім того виконувати ще низку додаткових робіт, загалом близько двох днів на місяць, і стільки разів приходити на «толоку» (працю на панських харчах), скільки забажає поміщик. На сеймах 1519 і 1520 рр. шляхті вдається провести вже для всієї держави, не тільки стосовно поміщицьких, але й також державних і духовних земель, постанову, що селяни повинні працювати на власника minimum один день на тиждень і що від цієї постанови можуть бути увільнені лише ті із селян, які доведуть письмовим документом, що панщину їм було переведено на гроші. Якщо цю постанову не було запроваджено в такому вигляді повсюдно, то, з іншого боку, у дійсності, як на це натякають самі сеймові ухвали, панщина давно вже переступила через вказану норму і тривалість її зростала дедалі більше й більше. В середині ХVІ ст., як видно з урядових розпоряджень, у коронних (державних) землях нормальною, правильніше сказати – мінімальною панщиною вважалася дводенна панщина з лану: у 1570 р. урядові ревізори в тих селах, де панщина не дійшла ще до цієї висоти, запроваджували дводенну панщину, зовсім не рахуючись із фундаційними грамотами і всілякими привілеями. Але дуже часто зустрічається вже триденна праця на тиждень і навіть щоденна, з тим лише обмеженням, що в останньому випадку селянин працював на поміщика не цілий день. При цьому, з роздробленням селянських наділів паралельно зі зростанням панських заорювань, дводенна чи триденна панщина рахується вже не з лану, а з господарств у півлану чи навіть ще дрібніших. І на додачу одночасно зі зростанням панщини та роздробленням господарств данини та чинші не тільки не зменшуються, а й також виявляють тенденцію до зростання.

Загалом друга половина ХVІ ст. була часом надзвичайного й різкого зростання панщини у Західній Україні. Актові книги Галичини переповнені скаргами державних (королівських) селян на обтяження їх роботами всупереч попереднім порядкам і документам [Поміщицькі селяни не мали права скаржитись на своїх поміщиків, і жодна інстанція не мала права такі скарги приймати]. Однак уряд надавав скаржникам дуже слабку підтримку; референдарський суд, що відав такими справами, був надто неповороткою машиною, та й ухвали його, так само, як і королівські розпорядження, які забороняли старостам і державцям обтяжувати селян, дуже погано виконувалися. В українських же землях, більш віддалених від урядових центрів, селяни навіть і не намагалися шукати захисту в уряду, хоча й тут –повільніше і з більшими ваганнями у зв’язку з місцевими умовами – отримав розвиток той самий процес зростання панщинних робіт (дводенну панщину з лану запровадив у державних маєтках Вел. кн. Литовського вже «Устав на волоки» 1557 р.).

Паралельно з цим перетворенням селянина на робочу силу поміщика та у значній залежності від тих самих економічних чинників, які призводили до розвитку панщини, відбувалося обмеження особистих і майнових прав селян, що довершувало їхнє перетворення на свого роду поміщицький інвентар. Тут можна вказати на три головних моменти: а) вилучення селян з-під влади державних властей та підпорядкування повній і безапеляційній владі та юрисдикції поміщика; б) обмеження особистої свободи й права пересування; в) обмеження або повне знищення права селянина на землю.

У Польщі вилучення поміщицьких селян з-під урядової влади та юрисдикції державних органів було вже доконаним фактом у той час, коли польське право почало поширюватись у західних українських землях. Цьому вилученню посприяло поширення німецького права з його імунітетом; упродовж ХІV ст. воно здійснювалося шляхом приватних привілеїв і потім перейшло в загальну практику, узагальнену законодавством 1457 р. У землях, не приналежних до Вел. кн. Литовського, воно було встановлено жалуваною грамотою Казимира 1449 р. Завершив же це вилучення та підпорядкування селянина повній та безконтрольній владі поміщика принцип, проголошений у польській урядовій практиці вже в першій половині ХІV ст., – що урядові суди не можуть приймати скарг селян на свого поміщика та що в їхні відносини не може втручатися ніяка влада, навіть сам король. Цей принцип був засвоєний також практикою Вел. кн. Литовського, і право скарги збереглося лише за державними селянами, стосовно управителів та посідачів державних маєтків. Але, як я вже згадав, референдарський суд, який відав подібними справами, був організований украй бюрократично, і звернення до цієї інстанції було для селян пов’язано з такими труднощами, що надане їм право скарги істотної користі їм не приносило, а селянство центральних і східних українських земель і зовсім ним не користувалося.

Обмеження особистої свободи селян перебувало також, з одного боку, у тісному зв’язку з розвитком панщини, з другого – з питанням про право селянина на землю. У Польщі, де селянин взагалі вважався таким, що сидить на панській землі, допускалася значна свобода пересування; законодавством Казимира Великого, в середині ХІV ст., пересування було значно обмежено, але ще не знищено. У західних українських землях шляхта у ХV ст. допускає пересування селян, але під своїм контролем і, так би мовити, у своїй антрепризі: селянин виходить не сам, а його виводить поміщик того маєтку, куди селянин має намір перейти; він же розраховується за свого нового «підданого» з його колишнім поміщиком за всякими зобов’язаннями. Так поєднувала шляхта інтереси колонізації та володіння: селянин може пересуватися тільки у тій самій сфері шляхетських маєтків. Щоб вийти з неї, селянинові не було іншого шляху, крім утечі, і остання практикується дуже широко.

Наприкінці ХV ст. розвиток панщини призводить до ще більших обмежень селянських пересувань, і до цієї загальної тенденції польської шляхти приєднується тепер і шляхта західних українських земель. Досі регулювався вихід лише селян-господарів; молодшими членами селянських родин законодавство не займалося. З поширенням панщини поміщикові стало вигідніше переводити їх на дрібні наділи, обкладаючи панщиною та не випускаючи із села. Сейм 1496 р. ухвалив, що селянські сини можуть виходити з села в обмеженій кількості й не інакше як зі згоди поміщика; з господарів не може вийти з села більше одного на рік. Сейм же 1505 р. взагалі обумовив кожний вихід селянина із села дозволом, «доброю волею» (bona voluntate) поміщика, інакше кажучи – скасував узагалі право виходу.

У цьому ж напрямку, хоча й іншими шляхами – не шляхом законодавства, а практики, – складалися відносини і в землях Великого князівства Литовського. Уже в актах ХV ст. поряд з людьми «вільними», «похожими» (від «ходити»), «не засиділими», ми зустрічаємо тут т. зв. «отчичей», або людей «невідхожих». Перші, поки не «засиділи» своєї свободи, можуть вийти з маєтку з рухомим своїм майном, покинувши свою садибу і землю; другі – цього права не мають. Безсумнівно, що ця різниця мала своїм вихідним пунктом подвійне походження селян: вільне і невільне. Невільна челядь, посаджена «на власному хлібі» «за двором», послужила першим контингентом закріпачених, і ми подибуємо цілу низку груп селян, різних найменувань, кріпких землі, що ведуть свій початок від таких невільних. Але вони разом з тим послужили взірцем для закріпачення вільних, і тут, безсумнівно, поза впливом польських порядків, права селянина на землю відіграли важливу роль.

Доки права селянина на землю визнавалися, вільний вихід селян, які сиділи на власних землях, створював надзвичайні труднощі для власників, що отримали від уряду цих селян та їхні землі як джерело доходів навзамін військової служби. Тому уряд в інтересах служилих землевласників всіляко обмежує право пересування селян-власників. А оскільки межа між селянами, які сиділи на власних землях, та селянами, поселеними на землях панських, у цей час вже майже стерлася, то кінець кінцем було закріпачено і тих, і тих [Подібну проблему уряд мав вирішити і щодо бояр та взагалі служилих людей, землі яких, шляхом пожалування, переходили до складу князівських чи панських володінь. Та в цьому випадку її було вирішено інакше: за боярином залишено право відмовитися від служби новому власникові, але в такому разі він втрачав право на свою землю, що переходила у розпорядження власника]. І як давнина володіння та сума праці, вкладеної у землю, створювали права селянина на землю, так давнина стала критерієм його закріпачення; термін «отчич», що вказував власне на спадкові права селянина на дану ділянку землі, перетворився на термін для позначення селянина, «засидівшого» протягом кількох поколінь і тому такого, що втратив право виходу. Для такого селянина законодавство Вел. кн. Литовського вже у Литовському статуті 1529 р. не робить різниці з «челядином» і зовсім не втручається у його відносини з «паном».

Таким чином, практика Великого князівства Литовського і тут зустрілася з практикою та законодавством Польщі. Те саме бачимо і в питанні про права селянина на землю.

На цьому пункті була значна різниця, навіть повний контраст між звичаєвим правом українських земель і тогочасним правом польським: перше знало селянина-власника, друге – селянина, що користувався панською чи князівською землею. Ці погляди зустрілися у західних українських землях, і якщо практика робила поступки звичаєвому праву тубільців, й ми не лише з часів juris ruthenicalis, але й пізніше, у ХV–ХVІ ст., маємо досить багато документів, де селяни вільно розпоряджаються своїми землями, – то de jure за селянами визнавалося тільки володіння, а не власність, і в разі потреби їхні землі безцеремонно відчужувалися, відбиралися і т.п. Особливо в період поширення панських заорювань, фільваркового господарства примусове відчуження широко практикувалося – зі згоди уряду у державних землях, волею поміщика – у приватних. Це викликало, звісно, надзвичайне озлоблення і розвиток утеч серед селян, які не могли відмовитись від погляду на оброблювану ними землю як на повну свою власність; навіть приймаючи у нових поселеннях ділянки для обробітку, селяни потім, обробивши їх, вважали своєю власністю, на подив королівських ревізорів, які стикалися з такими дивними в їхніх очах претензіями під час ревізій.

Так було в українських провінціях Польщі. У землях Вел. кн. Литовського, з одного боку, права селян на землю були підважені вже відзначеним прекарним характером землеволодіння взагалі, з другого боку – тією обставиною, що роздачами населених земель було стерто межу між селянами-своєземцями та безземельними, які сиділи на панських землях. Селяни, щоправда, твердо усвідомлюють свої права, і практика допускає за ними право розпорядження землями; але законодавство поступово виробляє вельми суворий погляд на селянське володіння. Із цілковитою визначеністю це виступає в документах середини ХVІ ст., можливо, не без впливу польського права у своєму остаточному формулюванні. «Кметь и вся его маетность наша есть», – говорить устав 1557 р. Литовський статут 1566 р. визнає за селянином лише право на рухому власність, і то з обмеженнями, а правочини продажу допускає тільки між селянами одного й того самого маєтку.

Отже, паралельно з обмеженням особистої свободи обмежено було найрішучішим чином і майнові права селянства.

Цей процес закріпачення селянина, позбавлення його прав і перетворення на робочий інвентар поміщика розвивався протягом ХVІ ст. серед українських земель головним чином у землях західних та у бузько-прип’ятському Поліссі. Наддніпрянщина, до 1569 р. недоступна для польської шляхти, та й неприваблива для шляхетського стану завдяки своїм спеціальним колонізаційним умовам (про них нижче), цим процесом до самого кінця ХV ст. була дуже мало зачеплена. Тільки з поліпшенням колонізаційних умов наприкінці ХVІ ст. із сусідніх провінцій починається рух великих землевласників, які набувають у Наддніпрянщині різними шляхами величезні маєтки в очікуванні майбутнього заселення. 1569 рік відкрив сюди дорогу польській шляхті, що жадібно кинулася на тутешні родючі простори, випрохуючи в уряду грамоти на землі «пусті» (себто ті, що не мали власника з королівською грамотою, хоч би й заселені) та пожиттєві «держави», влаштовуючи тут фільварки й пересаджуючи сюди прийоми панщинного господарства, експлуатації селянина і всі ті поняття про безправ’я селянина, розвиток яких ми щойно представили.

Але насадження тут шляхетської культури дається не легко. Місцеве селянство, що склалося з утікачів, які кинули насиджені місця й пішли в ці пустельні простори, під татарську стрілу й аркан, для того, щоби позбавитись кріпосних пут, серед тривожного й тяжкого життя виробило в собі незалежність і відвагу. Вкрай вороже зустрічало воно будь-які натяки на кріпосні порядки, загрожувало втечею, оголошувало себе козаками, і всі зусилля зламати цю протидію тільки готували запалювальний матеріал для народних рухів.

Тут складалася соціальна основа народних рухів ХVІІ ст., – тимчасом як забарвлення національної боротьби, засвоєне ними, бере свій початок насамперед із відносин міських. Місто було першим вогнищем національної боротьби, що згодом злилася з масовим соціальним рухом селянства.

Детальніше: «Історія України-Руси», т. V, розд. 3 (еволюція селянства), там само, в розд. 5 – сільське врядування, в т. VІ, розд. 1 і 2 – економічні відносини.

Грушевський М. Селянство / М. Грушевський / / Історія України- Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях ХІV–ХVІІ в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 107-221.

Грушевський М. Управа світська / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях ХІV–ХVІІ в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 289–384.

Грушевський М. Утворення уніатської церкви / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Том. V: суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-руських землях ХІV–ХVІІ в. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1905. – С. 508–618.

Грушевський М. Економічне жите: торговля і промисел міський / Грушевський М. // Історія України-Руси. – Т. VІ: житє економічне, культурне, національне ХІV–ХVІІ віків. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1907. – С. 1-140.

Грушевський М. Господарство сільське / Грушевський М. // Історія України-Руси. – Т. УІ: житє економічне, культурне, національне ХІV– XVII віків. – Київ; Львів: Друкарня П. Барського, 1907. – С. 141–234.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 154-164. – (Серія «Монографічні історичні праці»)