ХХІІІ. Останні гетьмани

Михайло Грушевський

Отже, старшина передала свій позов до центрального уряду на суд божий. Видатні її представники були заарештовані у Петербурзі. Уряд міг безперешкодно здійснювати перебудову українських відносин за централістичною програмою. Але дві непослідовності, що були відступами від плану, висунутого урядом Петра, уповільнили злиття України з іншими провінціями імперії й відтермінували на кілька десятиліть ліквідацію української автономії.

Перший відступ мав місце із зішестям на престол онука Петра І – Петра ІІ у 1727 р.

Ще трохи раніше, з огляду на перспективу війни з Туреччиною, в урядових колах вважали за потрібне зробити що-небудь для «удовольства и приласкания» України, – щоб невдоволена старшина, енергію якої взагалі схильні були дуже перебільшувати у петербурзьких колах, скориставшись війною, не підняла повстання. Передбачалося дозволити здійснити обрання гетьмана, відновити колишній, український, склад в установах Гетьманщини та зняти з українського населення нововведені податки. Та традиції петровської політики були ще надто свіжими, і один із «пташенят» Петра, найбільше втаємничений в українську політику покійного імператора П. Толстой прямо протестував проти ліберальних проектів нового уряду, посилаючись на те, що «бл. памяти е. и. в. в том намерении гетмана в Украине не учинил и у полковников и старшин власти убавил, дабы Малую Россию к рукам прибрать, и чрез тот способ полковники и старшины с подданными пришли уже в немалую ссору» [«Сборник историч. общества», т. 55, стор. 60]. Ці традиції цього разу взяли гору.

Але з початком царювання Петра ІІ вплив фаворита колишнього царя Меншикова, дуже неприхильно налаштованого щодо Малоросійської колегії, а пізніше – вплив партії прибічників колишніх, допетрівських порядків, яка підпорядкувала собі молодого імператора, узяв гору над петрівським курсом в українських відносинах. Це виявилося одразу ж після вступу на престол Петра ІІ. Нові податки було скасовано (та все ж таки українське населення мало й надалі утримувати дев’ять кавалерійських великоруських полків). Від Вельяминова зажадали дати звіт по скаргах на його неправильні дії. Українських старшин, що сиділи в Петербурзі з часів полуботківської історії, відпустили в Україну. Видано заборону великоросам купувати землі в Україні тощо. Нарешті, було дано дозвіл і на обрання гетьмана, що надзвичайно втішило українське суспільство, яке почувалося цілковито безпорадним у всезагальному безладді, котре насувалося на українські відносини разом з натиском московського централізму.

Кандидата на гетьманство уряд мав уже готового – в особі літнього та попередніми подіями достатньо навченого миргородського полковника Данила Апостола. Урядовому комісарові Наумову, відправленому для здійснення виборів, доручено було не допускати до обрання іншої особи. Та побоювання були даремними: навчена довготривалим сидінням у Петербурзі старшина без заперечень прийняла урядового кандидата, тим більше, що Апостол був зовсім не поганим кандидатом – одним з останніх представників кращих часів старих поколінь автономістів, які ще не розчарувались у можливості принципової політики. Апостола було одноголосно обрано й затверджено у гетьманському достоїнстві 1 жовтня 1727 р. Про будь-які статті вже й мови не йшло, але Україну знову перевели до відомства колегії закордонних справ, а Малоросійську колегію скасували, тим більше, що в її управлінні справді виявилося чимало зловживань.

Замість неї реформували у новому дусі генеральний суд, що зі скасуванням Малоросійської колегії мав слугувати вищою апеляційною інстанцією: тепер він мав складатися порівну з членів українських та великоросійських (по три). При гетьмані відновлено посаду резидента, на яку призначено згаданого Наумова, і гетьмана зобов’язано радитися з ним у справах врядування. У військових справах він підпорядковувався фельдмаршалові російських військ. Для більшої надійності один із синів Апостола залишався у Петербурзі як заручник.

Повернення до старого, таким чином, було далеко не повним. Підбадьорена скромними пільгами, наданими Україні, старшина з Апостолом на чолі розраховувала при слушній нагоді домогтися більшого. З нагоди коронації Петра ІІ Апостол з іншими представниками старшини вирушив до двору і тут понад півроку шляхом усякого роду прохань та інших дій намагався підготувати грунт для більш повного відновлення давніх вольностей. Плодом цих старань були т. зв. «рішительні пункти» – резолюція уряду на запропоновані петиції від 22 серпня 1728 р. Вони встановлювали точні підстави нової української конституції. У загальних виразах ними було обіцяно збереження «колишніх прав і вольностей», але насправді українська автономія залишалася при цілій низці суттєвих обмежень порівняно навіть з добою Мазепи, не кажучи вже про справжні статті Богдана Хмельницького, на які робилися посилання. Вільне обрання залишено тільки для нижчих посад: кандидатів на сотників мають обирати сотенні козаки, кандидатів на полкові посади – полкова старшина із сотниками представляти на затвердження гетьмана; але затвердження полковників та генеральної старшини центральний уряд надав собі. Залишено в силі змішаний військовий суд, що цілком суперечив основному принципу статей Хмельницького, про відновлення яких просила старшина, і уряд їх підтверджував [«Суду и расправе быть по прежнему их обыкновению, как о том именно в пунктах гетмана Богдана Хмельницкого изображено, по которого пунктам подтверждения сами они просят», – «Решительные пункты» у Бантиша-Каменського, «История Малой России», ІV, дод. 32]. Для завідування фінансами запроваджувалися посади двох підскарбіїв, одного з української старшини, другого – з великоруських офіцерів. Зберігалося розквартирування великоруського війська тощо.

Апостолові та його сподвижникам залишалося в тісних межах, залишених їхньому самовизначенню, намагатися фактично посилити значення органів старого гетьманського врядування, по можливості впорядковуючи останнє та послаблюючи втручання сторонніх агентів. Апостол намагався впорядкувати судочинство Гетьманщини в дусі розпочатих Полуботком реформ: його інструкція українським судам, надана 1730 р., власне проводила план Полуботка. Проведено було загальну ревізію власницьких документів старшини, для перевірки прав володіння. Особлива комісія зайнялася зведенням норм, які застосовувалися в українських судах, в один загальний звід.

Відновлення давніх відносин було доповнено ще однією рисою – поверненням запорожців. Я вже згадував, що на нових своїх поселеннях, відрізані від України урядом, що не допусків ніяких зносин зі «зрадниками», запорожці дуже діткливо відчули своє відчуження і швидко почали проситися назад. Зі свого боку, російський уряд був зацікавлений на випадок війни з турками мати їх на своїй стороні, а не на ворожій, і оскільки перспектива нової війни з Туреччиною з 1720-х ставала дедалі ближчою, то запорожцям дали принципову згоду на повернення, з тим, аби лиш вони дочекалися остаточного розриву. У цьому сенсі 1733 р. їм було видано й офіційну царську грамоту, а на початку 1734 р. вони повернулись до старих домашніх вогнищ і заклали свій кіш в урочищі Базавлук. Потім у Лубнах їхні делегати й представники російського уряду виробили постанови, що визначали подальші відносини. Запорожцям надано змогу жити за старими порядками, вільно користуватись усякого роду степовими промислами, отримуючи за сторожову й військову службу 20 тис. рублів на рік. Управляти ними мала виборна старшина, безпосередньо, минаючи гетьмана, підпорядковуючись командувачу російського війська, розташованого в Україні.

Встановлений 1727 р. порядок за цей час вже рішуче захитався. Уряд імп. Анни повернувся до традицій політики Петра І щодо України, і повернення до його заходів було лише питанням часу: з огляду на все ще загрозу війни з Туреччиною, події польського безкоролів’я та агітацію агентів Лещинського й Орлика в Україні та на Запоріжжі уряд вважав несвоєчасними будь-які різкі зміни. Слушний привід дала для їхнього проведення хвороба Апостола, якого у 1733 р. розбив параліч. Уряд не дозволив йому передати управління генеральній старшині, а доручив урядування своєму резидентові з колегією, складеною порівну з великоросів та українців. А коли незабаром після цього Апостол помер (1734), уряд доручив управління Україною колегії з шести членів – трьох великоросів і трьох українців (призначених урядом), з урядовим резидентом Шаховським та генеральним обозним Лизогубом на чолі.

Управління це було організовано нібито тимчасово, до обрання гетьмана, але в інструкції Шаховському пояснювалося, що про обрання гетьмана згадано лише для уникнення заворушень: уряд зовсім не мав на увазі його виборів. Україна знову перейшла до відомства сенату, а фактичним правителем її став голова Малоросійської колегії кн. Шаховськой. Уряд, доручаючи йому якнайпильніший нагляд за благонадійною поведінкою української старшини, надав йому право зміщувати українських членів Малоросійської колегії, якби за ними виявилося щось підозріле, арештовувати старшин, запідозрених у якій-небудь «противності», та призначати на вакантні місця кандидатів на свій розсуд, «усматривая во всяких обхождениях, кто из старшин и из козаков к нам и к стороне нашей доброжелательны», і в разі потреби не зв’язувати себе навіть цією інструкцією.

Шаховськой, таким чином, був справжнім правителем України, але ці широкі повноваження ще не задовольняли його, і у своєму зверненні до петербурзького уряду він рекомендував скасувати колегіальне управління й замінити його одноосібним правлінням призначеного урядом намісника, маючи на увазі, скоріше за все, свою особу. Однак уряд не наважився на такий рішучий крок і у відповідь Шаховському заспокоював його, що участь українських членів у колегії не може впливати на перебіг справ, а цілковите усунення української старшини від будь-якої участі в управлінні могло б привести «малороссийский народ в какое сомнение». При цьому було відзначено, що встановлена форма управління зовсім не мала в собі чогось постійного, і імператорський уряд залишав за собою можливість скасувати її й запровадити нову організацію, яку буде визнано відповідною «інтересам його імп. Величності» [«Сборник истор. общества», т. 108, стор. 55–56].

В інструкції Шаховському доручалося звертати увагу на те, щоб посади великоруських членів Малоросійської колегії та Генерального суду займали особи гідні, які могли б давати українському населенню вигідне уявлення про великоруську адміністрацію, «дабы оный малороссийский народ правосудием тех великороссийских судей был доволен и приобыкал к великороссийскому правлению». Застереження це було підказано гірким досвідом, бо полковники з великорусів та інші представники великоруської адміністрації в Україні далеко не виявлялися на висоті свого становища і зовсім не були здатні навіяти гарної думки про великоруський благоустрій.

За старою традицією рекомендувалося прищеплювати населенню (переважно нижчим верствам) думку, що реформи, які обмежують українську автономію, спрямовані на задоволення інтересів мас та їхній захист від зловживань старшини, а весь безлад звалювати на гетьманське врядування, щоб обмежити прагнення його відновити.

З метою обрусіння Шаховськой мав таємно «под рукою особенно трудиться, малороссиян с смольняны (ополяченою смоленською шляхтою. – М. Г.) и с поляки и с другими зарубежными жителями отводить, а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великороссийскими». У своєму нагляді за благонадійністю старшини уряд зайшов так далеко, що наказував обшукувати й арештовувати папери навіть найбільш високопоставлених й абсолютно ні в чому не запідозрених осіб, як, наприклад, обозного Лизогуба, головного серед української старшини [«Сборник истор. общества», т. 108, стор. 117, 209, 238 та ін.]. Приводів до таких підозр старшина, цілковито тероризована цією ломкою давніх відносин, не давала жодних, але грізний привид українського сепаратизму незмінно переслідував уряд та великоруську адміністрацію в їхніх турботах, спрямованих на знищення решток давньої української автономії, і робив їх ще нетерпимішими й нерозбірливими у винищенні залишків усього, що свідчило про осібність цього краю.

Для характеристики цієї нерозбірливості наведу один приклад: 1737 р. тодішній правитель України (голова Малоросійської колегії) кн. Барятинський, присікавшись до якогось приводу, арештував у повному складі київський магістрат і при цій нагоді забрав грамоти міста Києва, в розрахунку на те, що коли ці документи затримати на більш тривалий час, то кінець кінцем привілеї м. Києва випадуть з пам’яті й «посилатися їм буде у вольностях ні на що» [«Сборник истор. общества», т. 117, стор. 56].

Від прийнятого курсу уряд, однак, відступив ще раз, завдяки особистим симпатіям нової імператриці Єлизавети. Улюбленцем її був український козак із с. Лемешів (Чернігівської губ.) Олексій Розумовський, з яким вона повінчалася, якого звела у фельдмаршали й набула для нього титул графа Римської імперії. Він передав імператриці свої симпатії до України, і хоч вона ревно слідувала традиціям свого батька Петра І, але була схильна зробити деякі поступки бажанням української старшини. Коли під час її подорожі до Києва у 1744 р. генеральна старшина й полковники подали їй петиції про вибори гетьмана, вона прийняла це прохання прихильно й порадила з цього питання прислати до Петербурга спеціальну депутацію до урочистостей одруження спадкоємця престолу. Кандидат на гетьманство був у неї намічений в особі молодшого брата її улюбленця, Кирила Розумовського, але він був ще надто молодий тоді (народився 1728 р.), перебував у той час за кордоном для завершення освіти, в тому обрання було відкладено. Лише в 1747 р. імператриця дала указ сенату про відновлення гетьманського правління на тих підставах, на яких воно існувало за Скоропадського, та самі вибори було ще відмінено на кілька років і проведено тільки у 1750 р., коли з цією місією було послано до Глухова повноважного міністра імператриці графа Гендрикова. Старшина, для якої не були таємницею наміри імператриці, звісно, заявила одностайно, що бажає мати гетьманом Кирила Розумовського, і так здійснилося обрання останнього українського гетьмана. Затверджуючи його в цьому званні, імператриця звеліла вважати його в ранзі фельдмаршала, а, відпускаючи в Україну у 1751 р. дала йому жалувану грамоту на взірець даної Скоропадському. Установи також було відновлено більш-менш у тому вигляді, в якому вони існували перед реформою 1722 р. Особливою грамотою підпорядкована була владі гетьмана Запорозька Січ, і Україну знову переведено до відомства Іноземної колегії. Але Розумовський, посварившись з її президентом, сам згодом попрохав перевести його до відомства сенату, що й було виконано.

Майже п’ятнадцять років тривало правління цього останнього гетьмана. Сам він цілком відрізнявся від колишніх гетьманів: вихований у середовищі петербурзької аристократії та за кордоном, одружений з великоросійською аристократкою, родичкою імператриці Катериною Наришкіною, він нудився у своїй українській резиденції і жив здебільшого у Петербурзі. В Україні він тримав себе en grand seigneur і влаштував у своїй українській столиці копію петербурзького двору в мініатюрі. Краєм управляла українська старшина, маючи справу лише з центральним урядом. Унаслідок впливу, яким користувався новий гетьман у правлячих сферах, втручання в українські справи різних сторонніх осіб припинилися. Клопотів гетьманському правлінню завдавали лише запорожці. З півночі обмежила їх нова оборонна лінія, споруджена урядом, яка захопила частину запорозьких земель; нападати на польські й турецькі володіння їм заборонялось. Підкорити січове братство бажаній регламентації за цих умов запорозькій старшині було надто важко, і гетьманське правління без кінця отримувало нагадування з Петербурга про умиротворення запорожців.

Цим періодом порівняно значних влади та впливу українська старшина скористалася не лише для свого збагачення та закріплення своїх станових переваг (над цим вона, під заступництвом та за прихильного сприяння російського уряду, працювала безнастанно), а й також для впорядкування адміністративно-судової організації краю. Конкуренція великоруської адміністрації та централістична політика уряду, ворожа давньому українському устрою, до сих пір дуже сильно заважали такому впорядкуванню. Досить згадати, що Полуботок за свої дуже раціональні реформи судочинства був підданий звинуваченню у самовладді, а реформи було скасовано. Тим часом, початковий військовий устрій України, дуже примітивний, пристосований більше до потреб військової мобілізації, ніж адміністрації, настійливо вимагав подальшої організаційної роботи. Позбавлений її, він давав широкий простір самовладдю та всіляким зловживанням, а конкуренція великоруської адміністрації спричиняла ще більший сумбур, тим більше, що якості останньої також зовсім не були високими: хабарництво та свавілля були в її середовищі надзвичайно поширені.

У центральному управлінні Гетьманщини з початкової організації розвинулися дві головні, цілком визначено сформовані установи – Генеральна, або Військова, канцелярія та Генеральний суд. Військова канцелярія з канцелярії у власному розумінні, якою вона була спершу, протягом останнього століття розвинулась у щось ближче до поняття міністерства внутрішніх справ. Тут зосереджувалося завідування загальноадміністративними й військовими справами. По смерті Апостола її формально було об’єднано з правлячою колегією як вище управління Гетьманщини, під іменем Військової генеральної канцелярії; генеральний писар став, по суті, вершителем усіх справ, наскільки вони залишалися в руках старшини; саме такий характер мав довголітній носій цього звання Андрій Безбородько, який обіймав цю посаду у 1741–1762 рр. Військовий суд спочатку був одноосібним судом генерального судді, з часів реформи Полуботка – Апостола він перетворюється на суд колегіальний і отримує значення виключно апеляційної палати. Потім при обранні Апостола виділено було в окреме відомство фінанси, що перебували в колишні часи у безпосередньому розпорядженні гетьмана, для завідування ними запровадили посади двох підскарбіїв, але посади ці залишилися значною мірою титулярними. Рахівництвом завідувала особлива скарбова канцелярія, при якій різновид державного контролю виконувала окрема «рахункова комісія». Нарешті, окрема «артилерійська канцелярія» завідувала військовою артилерією та призначеними на її утримання маєтками й прибутковими статтями. Військова рада в останній чверті ХVІІ ст. зовсім припиняє функціонувати поза суто декоративною роллю при обранні гетьмана, і її цілком заміщує рада старшини, що збиралася на запрошення гетьмана; особливо складні чи менш термінові справи вирішувала рада генеральної старшини та полковників.

Після того як правобережна Україна остаточно відійшла до Польщі, полки залишились підставою провінційного управління, Гетьманщина (лівобережна Україна) поділялася на десять полків – Стародубський, Чернігівський, Київський [Більша частина Київського полку лежала на лівому боці Дніпра, на правому – Київ з його околицями], Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Територія, склад, козацькі контингенти та чисельність населення їх залишались, як і раніше, надзвичайно різнорідними. Так, наприклад, у 1723 р. в Ніжинському полку було 19 сотень, в них близько 10 тис. козаків (6586 кінних та 3379 піших), у Чернігівському – 16 сотень і 6400 козаків, у Київському 8 сотень і менш ніж 3000 козаків; усього в 10-ти полках було 114 сотень і 57 тис. козаків (пізніше, у 1735 р., цей козацький контингент було зменшено майже наполовину: для дійсної служби мало бути обрано 30 тис. козаків, т. зв. виборних, решта менш заможних під ім’ям підпоможчиків призначалися для матеріальної допомоги тим, хто ніс службу. Керування полком було цілковито в руках полковника.

Відтоді як призначення полковників присвоїв собі уряд і заборонив зміщувати їх без указу, значення та влада полковників надзвичайно посилились. Їхня залежність від гетьмана стала дуже невеликою. З другого боку, сформований поступово на взірець генеральної старшини штат старшини полкової не мав великого значення в управлінні полком і великою мірою полковник управляв самовладно. Сотників полковники дуже часто фактично призначають самі. Міста з магдебурзьким правом, хоча підлягають безпосередньо гетьману, але також перебувають у великій залежності від полковника, а іноді попадають у цілковитий «послух» йому. Дрібніші міста, зі спрощеним, «ратушним» управлінням, перебувають у повній підлеглості у полковників. Козацьке населення було повністю залежне від нього. Селяни «посполиті», підсусідки підпорядковувались владі та юрисдикції своїх поміщиків і державців.

У козаків залишилось самоврядування лише в межах їхніх сільських громад, на чолі яких стояли отамани, що підпорядковувались сотникові. Заміщення посади сотника по праву належало козачому населенню сотні, але насправді це право далеко не завжди здійснювалося. В одній інструкції Розумовському доводиться відновлювати законний порядок вибору сотника, встановлений «рішительними пунктами» 1728 р., тому що в дійсності його не дотримувалися: сотня має обирати двох або трьох кандидатів, полковник із полковою старшиною пропонує їх зі своїми відгуками гетьманові для затвердження одного з них. Та з тієї ж інструкції випливає, що насправді вибір кандидатів має виконуватися, власне, старшиною даної сотні, а не козаками. Взагалі принцип козацького самоврядування зовсім занепав, вся влада перейшла фактично до рук старшини, і, оскільки її не обмежували конкуренція великоросійської адміністрації та центральний уряд, управління мало характер аристократичний, старшинський.

Найслабший бік устрою Гетьманщини становив суд. Судових інстанцій було багато, але всі ці суди були організовані погано, не існувало ані визначеного порядку інстанцій, ані меж компетенцій кожного різновиду суду; обминаючи суди сільські та сотенні, можна було починати справу не тільки у полковому, а й прямо у Генеральному суді або навіть у самого гетьмана; вищі інстанції часто втручались у справи, які провадились у нижчих, суди козацькі й міські (ратушні) конкурували між собою, хоча, втім, дуже часто ця конкуренція закінчувалась тим, що ці суди функціонували спільно. У судах панували і хабарництво, і свавілля, тим більше, що через відсутність свого кодексу використовувались польські видання Литовського статуту та Магдебурзького права – мало зрозумілі й за духом своїм зовсім чужі місцевому життю й відносинам.

«Рішительними пунктами» 1728 р. центральний уряд доручив гетьманові укласти звід чинного у Гетьманщині права, укладання його було доручено комісії українських юристів, і звід цей справді було укладено. Але в його підвалини заклали не норми звичаєвого права, а все те ж саме Магдебурзьке право у польському опрацюванні, яке збереглось у практиці міських судів з часу перед повстанням Хмельницького, і Литовський статут, що як допоміжний кодекс поступово ввійшов до судової практики Гетьманщини, і то не в першій редакції, ближчій до давнього українського права, а в пізніших, 1566 та 1588 рр., котрі цілковито підпали під впливи шляхетського польського права. Тому звід, що його укладала комісія, не міг мати жодної вартості. Її працю було закінчено 1743 р. Звід затвердження не отримав [Його видано як історичну пам’ятку 1879 р. проф. Кістяківським під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ» (цю назву звід має в оригіналі)], але в розумінні зміцнення авторитету статутного та магдебурзького права у судовій практиці Гетьманщини без наслідків він не лишився. ^{II, 357} Незалежно від цього Литовський статут і Магдебурзьке право і пізніше зберегли своє значення в судах за старою чи, точніше кажучи, відновленою традицією. ^{II, 357} І, можливо, ні в чому не виявився так яскраво внутрішній крах розпочатої українським народом соціальної революції ХVІІ ст., як у цьому поверненні до життя станових кодексів польського режиму.

Після нездійсненої реформи Полуботка українське судочинство було реформовано по відновленні гетьманства при Апостолі. Генеральний суд отримав колегіальний устрій, і в тому ж дусі колегіальності було реформовано інструкцією Апостола 1730 р. суди полкові, сотенні та сільські. Встановлено було порядок апеляції сотенних судів до полкових, полкових до Генерального, який ставав інстанцією виключно апеляційною. Пізніше було зроблено вказівки стосовно розмежування компетенції судів військових і ратушних та впорядкування судочинства загалом. Ця інструкція справді робила крок уперед в упорядкуванні судочинства [Видана у «Киевской старине», 1887, кн. І].

Подальшою його реформою зайнялася старшина при Розумовському. Ініціатива належала одному з найосвіченіших українських юристів Фед. Чуйкевичу, який у своєму трактаті «Суд і розправа у правах малоросійських» (1750), присвяченому Розумовському, вказав на недоліки українського судочинства й запропонував проект його реформи. Взірцем для нього, втім, послужило судочинство все того ж Литовського статуту, і в цьому дусі в останні роки правління Розумовського було проведено реформу: Генеральний суд доповнили виборними депутатами від полків, було запроваджено суди підкоморські й земські для поземельних позовів та цивільних справ, з виборним шляхетським персоналом; суди полкові перейменовано у гродські; Україну поділено на 20 повітів.

Ця реформа, що робила останній крок до повернення дореволюційного устрою, була, звісно, логічним наслідком застосування дореволюційних юридичних кодексів – Литовського статуту насамперед. Та вона виявилась недовговічною – дні гетьманства були вже полічені, і у програмі центрального уряду стояло на черзі питання про повне скасування давнього устрою Гетьманщини, а не розвиток його.

Для історії Гетьманщини після Мазепи немає нових більш загальних праць. Деякий фактичний матеріал можна знайти у старих працях Бантиша-Каменського (недавно перевиданих) і Маркевича. Про відносини 1720–1730 рр. – праці Джиджори: «Нові причинки до історії відносин російського правительства до України» («Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. 61) та «Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730 рр.» (т. 98 та наст.). Про Розумовського-Васильчикова – «Семейство Разумовских». Літературу щодо внутрішнього устрою див. вище, стор. 270. Відображення соціальних та політичних змін життя Гетьманщини у народній творчості – у відомій праці Драгоманова «Політичні пісні українського народа» (1883–1885).

Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства / Д. Бантыш-Каменский. – Изд. 4-е, печатано с 3-го без изменения. – СПб.; К.; Харьков: Южно-Русское книгоиздательство Ф. Иогансона, 1903. – 609 с.

Маркевич Н. История Малороссии / Н. Маркевич. Т. 1–5. – Москва: Издательство книгопродавца О. Хрусталева, 1842–1843. – Т. 1. – 1842. – 388 с.; Т. 2. – 1842. – 674 с.; Т. 3. – 1842.-406 с.;Т. 4.- 1842. – 484 с.; Т. 5. – 1843. – 346 с.

Джиджора І. Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр…. / І. Джиджора // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. LXI. – Львів, 1904. – Кн. V. – С. 1-40.

Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730 рр. / І. Джиджора // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ХСVІІІ. – Львів, 1910. – Кн. VI. – С. 55-74; Т. СІ. – Львів, 1911. – Кн. I. – С. 63-100; Т. CIII.-Львів, 1911. – Кн. III. – С. 54-97; Т. СV. – Львів, 1911. – Кн. V. – C. 50-91.

Васильчиков А. Семейство Разумовских / А. Васильчиков. – СПб.: Тип. М. Стасюлевича, 1880–1894. – Т. 1. – 1880. – 486 с.; Т. 2. – 1880. – 557 с.; Т. 3: Светлейший князь Андрей Кириллович. Ч. 1. – 1882. – 530 с.; Т. 4: Светлейший князь Андрей Кириллович. Ч. 2. – 1887. – 603 с.; Т. 5: Приложения к биографии князя А. Разумовского. – 1894. – 398 с.

Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст. у 2-х частинах / з увагами М. Драгоманова. – Женева: печатная «Громади». – Ч. 1. – 1883. – 136 с.; Ч. 2: Гетьманщина і Слобідчина 1709–1765. – 1885. – 226 с. – «Відображення соціальних та політичних змін життя Гетьманщини у народній творчості» – М. Грушевський.

Джерело

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / редкол.: Г. Папакін, І. Гирич та ін. – Львів : Світ, 2002 – Т. 22: Нарис історії українського народу /упор. І. Гирич, В. Кавунник. – 2015. – C. 298-308. – (Серія «Монографічні історичні праці»)