3. Письмові звістки і їх тлумачення

Михайло Грушевський

Переглянемо тепер ті місця літописі, що дають якісь вказівки на місце Звенигорода; їх небагато, три або чотири. Перше місце між ними має і щодо часу і щодо вартості своєї в сій справі оповідання Лаврентіївської літописі і до неї подібних про похід 1144; наводжу тут його з Лаврентивського кодексу, подаючи курсивою те, чого бракує в інших кодексах (Академічнім [А.] і Кенігсберзькім [К.]), а в [ ] доповнення і варіанти сих останніх:

«И совокупи вси князи русскиѣ Всеволодъ, и йде к Теребовлю. И выиде противо имъ Володимеръ, весь совкупивъся к Теребовлю [къ Галичю – Нікон.], и Угры [и Ляхи и Чяхи и Угры – Нікон.] приведъ [приведе], бана, королева уя, и не могоша бити ся, зане бѣяшеть [межи има] рѣка Сереть [Рѣка бо бѣ межь има – Воскр., зане бяше рѣка не мерзла – Нік[он].], [и] идоша обои подлѣ рѣку, за неделю [дванадесять дней, и пришедше къ Звениграду, и сташа на Рожнѣ полѣ, и не могоша бити ся.], къ Звенигороду. И на Рожни поли [на Рожьнеци полянѣ бишася, ту бо бѣ свѣшали ся, Володимеръ же ста – Воскр.] не могоша ся бити, зане Володимеръ стоя на Голыхъ горахъ.

Приде же [туже и прийде] къ нему Изяславъ Давыдовичь с Половци, переемъ [приимъ] два города, Ушицю и Микулинъ. И иде [Всеволодъ] [В Лавр, хибно: Володимир.] къ Звенигороду и ста по сей сторонѣ города, а Володимеръ [ста] об ону страну, сшедъ з горы [с горъ] [ста на Лебяжіемъ (вар.: Лебежнемъ) полѣ – Нік[он].], а межи ими [има] рѣка мѣлка [Бѣлка] [грезка (вар[іант]: грузка) – Нік[он].], и повелѣ Всеволодъ чинити гати [К.: рати] [гати – Воскр., Нік[он]] комуждо своему полку; и заутра переидоша рѣку, и взяша горы за Володимеромъ.

Володимеръ же мня, яко к нему йдуть, ста исполчивъся передъ городомь на болоньи [Черномь болоньи, таже поступиста по Сокольихъ горахъ обаполь имѣа (вар.: имя) мѣсто неподвижно болоніе.]. Симъ же полкомъ не лѣ бяше битися с ними [А.: с нимъ] тѣсноты ради, зане болота пришли ноли [оли] подъ [К.: до] горы; тѣмже взидоша русскыи полци на горы и заидоша и отъ Перемышля и отъ Галича. Видѣвъше же то Галичане сътъснуша си рекуще: «Мы здѣ стоимы, а онамо жены нашѣ възмуть».

Літоп[ись] Іпатська і подібні для сього епізоду, очевидно, користали з того ж джерела, що й Лавр[ентіївська], але подали з неї (упустивши першу половину оповідання) коротший витяг, здебільшого буквально подібний до Лаврент[іївської], і нічого не додають до її оповідання:

«И ста Всеволодъ по сей сторонѣ града, а Володимеръ ста объ ону сторону, сшедъ с горы, а межю има рѣка Бѣлка; ж повелѣ имъ Всеволодъ чинити гати, комуждо своему полку, и заутра преидоша рѣку и взяша горы за Володимеромъ. Володимеръ же мня (Х[лєбніковська] і П[огодінська]: Володимеру же и мня, Є[рмолаївська]: мнящу), яко к нему идуть, и ста исполчивъся передъ городомъ на болоньи. Симь же бяше полкомъ нѣ лзѣ битися съ ними тѣсноты ради, зане бяху болота пришли но оли (Є[рмолаївська]: олны) на подъгоры; тѣмже взидоша Рустии полки на горы и заидоша отъ Перемышля и отъ Галича. Видивше же Галичане съчьнуша (Х[лєбніковська] і П[огодінська]: съцнуша ся) рекуче: мы здѣ стоимы, а онамо жены наша возмуть» (Іпат., с. 226 – 227, вид[ання] 1871 p.).

З інших літописних зводів, як бачимо з ноток, Воскресенський дає незначні варіанти до оповідання Лаврент[іївського], Ніконівський дає цілий ряд відмін, але, на жаль, вони дуже мало авторитетні, як і взагалі варіанти Ніконівського зводу, і найліпше буде їх не брати зовсім під увагу, бо вони можуть бути дуже легко лише плодом помилок і фантазії укладчика.

Властиво, одиноким джерелом зістається оповідання Лаврентіївської літописі. Всі інші тексти лише тим важні, що вияснюють деякі непевності в тексті Лавр[ентіївськім] і подібних: напр., не підлягає найменшому сумніву, що первісною лекцією має бути Бѣлка, а не мѣлка, гати, а не рати. Оповідання дає важні вказівки щодо місцевості Звенигорода. Вихідним пунктом кампанії виступає Теребовля; що річка Серет перешкоджала битві (бо переходити б її прийшлось в очах ворога), ворожі війська йдуть берегом Серету, питання – куди? Чи вверх чи вниз? На се вказують дальші слова літописі, що по дорозі між Серетом і Звенигородом були Голі гори і Рожне поле. На місцевість Голих гір вказує з цілою певністю містечко Гологори, в Золочівськім, а і Рожне поле, судячи по оповіданню з р. 1099, мусило бути десь на границі Галичини з Волинню, значить, не коло нижнього, а коло верхнього Серету.

З сього видно, що вороги йшли Серетом вгору і від верхнього Серету, де вже ріка не становила жодної стратегічної трудності, або – ще правдоподібніше – йдучи понад Серетом, що в верхів’ї має напрям з заходу на схід, перемінили напрям походу на захід і пішли на Звенигород, що значить з того, лежав на захід від верхнього Серету. Голі гори – се той самий вододіл Дністра і Бугу, що проходить понад Звенигородом; Рожне поле, уважаючи на Гологори, можемо ми умістити десь в місцевості верхніх притоків Бугу.

Таким чином, відступаючи перед Всеволодом, Володимирко ішов вододілом Дністра і Бугу далі на захід, займаючи вигідні для себе позиції на тутешніх горбах, де могли бути й якісь оборонні замки і твердині, що взагалі часто стрічаються по вододілах, і до їх категорії належить замок над Підгородищем. Опершись о сю твердиню, вступив Володимирко до Звенигорода й зайняв своїм військом місце на лівім боці річки, названої в літописі Білкою. Се, безперечно, теперішній потічок Млинівка, що збирає води з полудневого сходу від Звенигорода; в устах тогочасної людності він міг дійсно зватися Білкою, а міг оповідач-приходень його так назвати тому, що він становить верхів’я Білки.

Військо Всеволода стояло на другім боці її і поробивши греблі через багнисту річку, він перейшов на лівий бік і став на підгір’ї – правдоподібно – просто на полудень, оминаючи підгородиський замок. Володимирко стояв під містом, чекаючи бою, але місцевість ся, аж до підгір’я, була так багниста, що підступати до нього під місто Всеволод не відважився і пішов далі на захід підгір’ям, так що заняв місце з заходу і полудня від Звенигорода, коло теперішніх Черепина і Шоломиї. Се настрашило військо Володимирка, і можливість диверсії Всеволода на Галич або Перемишль примусила його до переговорів (подібним способом представляли собі сю кампанію й Зубрицький, Op. c[it.], с. 60 – 61 і Ільницький, Op. c[it.], с. 12 – 13).

Сей перегляд літописного оповідання приводить до таких виводів у знятій справі: оповідання се вповні, в дрібницях навіть згоджується з гадкою, що згаданий в ній Звенигород – то Звенигород під Львовом, а деякі подробиці – як Голі гори, річка Білка – просто вказують на нього і не дають можливості припускати, що тут мова йде про інший який Звенигород [Окрім того, і топографія оповідання не позволяє приложити його до інших Звенигородів: і так Звенигород на Дністрі і Звенигород над Збручем неможливі через те, що лежать на схід від Серету: Володимирко над Серетом держиться оборонної тактики, яким способом він перейшов би за Серет і опинився б у Звенигорода а Всеволод на схід від нього? Се не обійшлося б без бою і всяких трудностей, і літопись би згадала про се. Неможливий і Звенигород на Стрипі, що лежить на лівім боці Стрипи і не може підійти під оповідання літописі.]. Таким чином, вже се одно оповідання розв’язує питання про положення літописного Звенигорода. Ми мусимо переглянути інші місця літописі лише для того, аби побачити, чи вони згоджуються з тим положенням (значить – потверджують зроблений вивід), або чи не треба (в противнім випадку) припустити існування двох Звенигородів, як то деякі робили.

Таких місць, властиво, два, не рахуючи, що під тим же 1144 р. Іпатська літоп[ись] оповідає, як галичани, користаючи з виїзду Володимирка на лови до Тисмениці, закликали з Звенигорода до себе Івана Ростиславича, але Володимирко приступив під місто і під час одного з нападів Івана заступив йому дорогу до міста, так що сей, не можучи пройти в Галич, втік на Дунай і звідти до Києва (Іпат., с. 226). Ніяких важних для нас топографічних вказівок се оповідання не дає, але не дає нічого, що не згоджувалось би з положенням Звенигорода коло Львова (галичани кличуть Івана, користаючи, що Володимирко поїхав з Галича в цілком противну сторону – на полудень).

Важніші два інші оповідання. Під р. 1208 Іпатська літоп[ись] оповідає про похід угрів в Галичину для посадження на галицькім столі Данила; військо угорське взяло Перемишль і звідти іде під Звенигород (оттуду же проидоша ко Звенигороду); сюди прибули до них помічні війська з Польщі, з Белза і з полудневої Волині (з Луцька, Дорогобужа й Шумська), а Роману, кн[язю] Звенигородському, в поміч прийшли половці і виступили, щоб не дати прилучитися помічним волинським полкам до угорського війська: вони дали їм битву на переході через річку Люту, коли ж половцям не вдалось їх задержати, Роман побіг шукати помочі в руських князів, але на дорозі його зловлено в Шумську; тоді звенигородці піддалися, й угорське військо приступило до Галича, де й закінчився похід (Іпат., с. 485 – 486). З сього оповідання видно, що Звенигород лежав між Перемишлем і Галичем, що зовсім згоджується з положенням Звенигорода під Львовом (і зовсім не пристає до інших Звенигородів).

Зовсім аналогічний похід маємо в Іпатській літоп[исі] під р. 1226. Угри ідуть на Мстислава, тодішнього князя галицького, похід розпочинається взяттям Перемишля:

«Королеви же ставшю во Звенигородѣ, и посла вой свои к Галичю, самъ бо не смѣ ѣхати к Галичю: повѣдахуть бо ему волъхвы угорьскыя, яко узрѣвшу Галичь не быти ему живу; он же тоя ради вины не смѣя ити в Галич, яко вѣряшеть волъхвомъ. [Днѣстру] [З Х[лєбніковського і] П[огодінського кодексів], в Іпат. помилково: Днѣпру.] же наводнившюся, не могоша перейти. Мьстиславъ же вьѣха противу с полкы; oнѣм же позоровавшимъ [на ся] [В Іпат.: насъ.], и ехаша Угры во станы своя. Бѣ [же] [В Іпат.: бо.] с королемь Пакославъ с Ляхы. Оттуду же поиде король (тим часом, поки його військо стояло під Галичем) ко Теребовлю и взя Теребовль, и поиде к Тихомлю и взя Тихомль; оттуду же приде ко Кремянцю и бися под Кремянцемъ, и много Угоръ избиша и раниша… Оттуду же приде король ко Звенигороду».

Коли ж Мстислав побив угрів під Галичем, «король же смятеся умомъ, и поиде и[з] земли борзо. Данилови же пришедшу ко Мстиславу с братомъ Василкомъ ко Городку», Судислав відрадив їм нападати на короля, хотячи його урятовувати від останнього упадку. На поміч королю йшов Лешко з Польщі, але Данило, зробивши диверсію [Про се місце дивись мої «Примітки [до тексту]», Записки [НТШ], т. VIII, misc[ellanea], прим. 2.], примусив його вернутись. «А король угорьскы иде во Угры» (Іпат., с. 499 – 500).

Се оповідання дає далеко більш вказівок про положення Звенигорода, ніж попереднє. І так довідуємось, що як з одного боку Звенигород лежить по дорозі з Перемишля до Галича, так з другого боку – по дорозі з Перемишля на Теребовлю і полудневу Волинь; при тім від сієї останньої дороги Галич зістававсь десь на узбіччі (король, виславши військо під Галич, поки воно там стоїть, іде на Волинь і вертається назад до Звенигорода); дорога з Угорщини (правдоподібно, десь повз Перемишль) до Звенигорода йде недалеко від Городка (Данило, йдучи за королем, як той тікає з Звенигорода до Угорщини, здоганяє його недалеко Городка). Всі сі признаки зовсім згоджуються з положенням Звенигорода під Львовом (а знов не згоджуються з положенням всіх інших Звенигородів, що лежать поза згаданим трикутником: Перемишль-Галич-Теребовль).

Інші літописні згадки про Звенигород топографічних вказівок не дають.

Таким чином, літописні відомості вказують на Звенигород під Львовом як на єдино можливий з галицьких Звенигородів: дечим виразно вказують, власне, на нього і нічим не натякають на існування в Галицькій Русі ще якогось іншого, другого Звенигорода.

Сі вказівки літописних джерел на підльвівський Звенигород категорично підпирають, усуваючи всяку непевність, археологічні факти. Я полишаю тут на боці ті археологічні нахідки, що йдуть з раніших часів, або що можуть бути датовані різними часами, й обмежуся тільки на нахідках предметів, характерних для часів Руської держави, бо про се тут справа. Такими треба уважати: багату колекцію фрагментів обручок з кольорового шкла – окраси характеристичної для нашого побуту з князівських часів, далі – багату колекцію марморяних хрестиків і бронзових енколпіонів, нарешті – полив’яні цегляні плитки, зовсім аналогічні з галицькими.

Сі нахідки доводять над всяку непевність, що на грунтах підльвівського Звенигорода існувала якась більша осада – якийсь город в часах Руської держави. А що се був якийсь визначніший, більший город – на се знову вказують печатки з тих часів; дотепер їх відомо з Звенигородських находок три: одна має ім’я київського митрополита Константина – правдоподібно, Константина II (зрештою, се не робить великої різниці в хронології, бо обидва Константини були митрополитами в 3-й чверті XII в.), дві другі анонімні (з іменем Св. Василія). Подібними нахідками не багаті навіть і найбільш визначні політичні та культурні центри давньої Русі, й вони доказують, що в підльвівськім Звенигороді колись політичне й культурне життя йшло на велику руку, що се був визначний культурно-політичний центр, такий, яким був історичний галицький Звенигород.

Сконстатувавши таким чином, на підставі історичних і археологічних фактів, що старий княжий Звенигород напевно стояв на грунтах теперішнього Звенигорода під Львовом, ми оглянемо тепер його історію – знов таки на підставі історичних і археологічних фактів.

Примітки

… в інших кодексах (Академічнім [А.] і Кенігсберзькім [К.])… – огляд згадуваних М.Грушевським літописних кодексів див.: Шахматов А.А. Обозрение русских летописных сводов XIV – XVI вв. – М.; Л., 1938.

печатки з тих часів… – у цьому місці М.Грушевський першим використав підвісні печатки від князівських грамот, як один з основних аргументів у справі локалізації літописного Звенигорода, оскільки знахідки такого типу виявляють здебільшого на території стольних міст, див.: Шеломенцев-Терский B.C. Новые находки печатей летописного Звенигорода // Нумизматика и сфрагистика. – К., 1968. – Вып. 3. – С. 163 – 168. Власне, для стольних міст княжої Русі були характерні грамоти на березовій корі (бересті), одну з яких виявив І.К.Свешніков під час розкопок Звенигорода, див.: Свешніков Т.К. Звенигородські грамоти на бересті // Дзвін. – Львів, 1990. – № 6. – С. 127-131.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 393 – 398.