Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] А.А.Спицын. Обозрение некоторых губерний и областей России в археологическом отношении

Михайло Грушевський

("Труды" Отделения русской и славянской археологии, кн. I, II и IV – "Записки" Рус[ского] археол[огического] общества, т. VIII–XI)

Расселение древнерусских племен по археологическим данным (Ж[урнал] м[инистерства] н[ародного] п[росвещения], 1899, VIII)

А.А.Шахматов. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей (ibid., 1899, IV)

Обговорення декотрих з сих статей досить давно було заповіджене в «Записках». Я відкладав його, щоб обговорити в зв’язку з ними деякі кардинальні питання староруської етнографії й її методології, та се уложилось у мене в осібну статтю про спірні питання староруської етнографії, почасти в ревізію І тому моєї «Історії України-Руси». Тому я обмежуся тут переважно лише загальнішими замітками до сих статей, не входячи в деталі. Про статтю Спіцина був, зрештою, поданий в своїм часі короткий реферат (т. XXXIX).

Д[обродій] Спіцин, один з рухливіших і здібніших робітників в археологічній науці Росії, задумав дати загальний огляд всього зробленого уже на полі археології в Росії, щоб тим самим вказати дезидерати й прогалини до заповнення. В ряді статей дав він такі огляди, уложені по губерніям – всього 26 губерній, між ними переважна частина української території (бракує губ[ерній] Харківської, Херсонської, Катеринославської, Таврії, Донщини, Бессарабії, Люблінської губ.).

Робота дуже добра по замислу; цінна тим, що автор старанно використав не тільки публікації, але й архівні матеріали – Петербурзької археологічної комісії. Вона служить дуже корисним доповненням до археологічних мап поодиноких губерній, що від кількох років стали появлятися в Росії, але без таких оглядів роблять лише половину діла. Тому мусимо бажати, щоб автор доповнив свої огляди, обробивши упущені губернії і видав їх осібно – по можності розширивши й дещо змінивши також і в зробленім.

Автор бере план дуже строго, не обмежаючися доісторичною археологією; наслідком того терпить і передісторична археологія і ті партії, в які він входить як монетні нахідки, скарби історичних часів і т. д., – часто його огляди занадто сумаричні, занадто загальні, скоро тих нахідок буває багато. Особливу увагу автор звернув на могили, але й тут його описи бувають часто поверхові, закороткі, неумотивовані ані хронологія нахідок, яку він любить подавати, ані класифікація типів, чи етнографічної приналежності. Часто непевні розкопки підтягаються зовсім довільно під категорії. Менше авторських кваліфікацій (особливо голослівних) і більше фактичних вказівок, подробиць – се було б корисніше для всіх, хто буде уживати сих оглядів. Також не треба б полишати антропологічних дат, зв’язаних з розкопками – звичайно ті, що користають з фактів археології, потрібують і антропологічних дат.

Нахил автора до хронологічних і етнографічних класифікацій ще з більшою виразністю виступає в його статті «Расселение», де він за поміччю археологічного матеріалу хоче перевіряти й доповняти історичні (літописні) звістки про розселення східнослов’янських племен. Він кінчить заявою, що

«на одно з питань, поставлених метою наших дослідів, археологія уже тепер дає ясну відповідь: всі звістки літописі про розселення староруських племен вповні відповідають археологічним обсерваціям».

Але з його власної статті виступає виразно, як мало певного в тих племінних типах і межах, які пробують з літописсю в руках знайти в археологічнім матеріалі. Матеріал, збагачуючись, на кождім кроці майже дає нам несподіванки, що змушують навіть від уставлених уже гадок здержатись і поставити: non liquet [не зрозуміло]. Н[а]пр[иклад], полянського типу нема, відколи переконалися, що похорон з конем не полянський; деревлянський похорон іде на захід, за Горинь, на Стир і т. д. Д[обродію] Спіцину приходиться сильно натягати й літописні звістки, й археологічний матеріал для своєї системи; деякі його виводи, – н[а]пр[иклад], що в’ятичі належать культурно до одної групи з сіверянами, противляться наведеним ним самим фактам.

Уживання для характеристики племінних відносин нарівні, в рівній силі таких моментів, як подібність чи відмінність похоронного обряду – і подібність виробів, що розширяються з культурних центрів по торговельних дорогах зовсім незалежно від племінної приналежності, не можна похвалити. Взагалі, коли вільно, від шан[овного] автора бажали б ми в тім напрямі зовсім інакше зробленої роботи.

Перевага теоретичного конструювання над обсервацією й аналізою ще сильніше виступає в праці ак[адеміка] Шахматова, що появилася майже в однім часі з статтею д[обродія] Спіцина й ставить аналогічну задачу – на підставі діалектологічного матеріалу уставити відносини, групування східнослов’янських племен. Ся праця, одначе, дає тільки перероблену, поглиблену теорію автора, яку в першім начерку читали ми п’ять літ перед появою сеї праці п[ід] т[итулом] «К вопросу об образовании русских народностей» («Рус[ский] филол[огический] вестник», 1894).

Провідна гадка автора – що на сформування «русских народностей» рішучий вплив мали політичні організації, держави – Московська й Вел[ике] кн[язівство] Литовське; для сеї теорії прийшлося йому уже в першім начерку допустити сильні неконсеквенції й натягання, як я то підносив в рецензії того першого начерку (в «Записках», т. VIII).

В новій редакції він обминув деякі з тих хиб (наприклад, він не побоявся признатися, що полян дійсно нема ніякої підстави зачисляти до середньоруської чи великоросійської групи), але в основі зістався вірним своїй теорії, тільки аргументація стала більше здержливою й оминає більше ризиковні місця, не входячи в деталі. Через се теорія його, одначе, не стала певніша.

Ціла історія сформування української народності й мови, так навіть, як вона представлена у д[обродія] Шахматова, противиться вповні теорії про впливи державної організації на сформування мов і народностей (розділ українських земель між В[еликим] кн[язівством] Литовським і Польщею не мав ніякого значіння, Побужжя було зв’язане якнайтісніше з білоруськими землями, а лишається українським, і т. д.). Групування східнослов’янських племен, предложене автором, вповні довільне. Лишивши полян полудневій групі, він відлучає від неї сіверян – без усякої підстави, позволимо се сказати рішучо, та в яже їх в одну групу з дреговичами, радимичами й в’ятичами. Радимичі й в’ятичі у нього являються емігрантами з заходу, від мазовецької границі, але як в такім разі бути з їх близькими свояками – сіверянами, чи й вони мандрували, се лишається невідомим.

В деталі східнослов’янського розселення не вхожу тут – се я зроблю на іншім місці.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. 57. – Кн. 1. – С. 2 – 4 (Бібліографія).

Шахматов Олексій Олександрович (1864-1920) – лінгвіст, текстолог, історик давніх слов'янських літератур та мов, організатор науки.

Про статтю Спіцина був, зрештою, поданий в своїм часі короткий реферат (т. XXXIX) – йдеться про працю: О.Г. [Рецензія] Спицын А. Расселение древнерусских племен по археологическим данным… // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 39. – С. 1-2.

…Петербурзької археологічної комісії– Археологічна комісія була створена в 1859 р. Головою Комісії був С.Строганов, а з 1882 р. – О.О.Бобринський.

…як я то підносив в рецензії того першого начерку… – йдеться про працю: Грушевський М. [Рецензія] Шахматов А. К вопросу об образовании русских наречий… // ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VIII. – С. 9 – 14.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 53 – 55.