6. Політична боротьба

Михайло Грушевський

Сучасний український рух і його ідейний зміст природним чином сформувався на старих демократичних і автономічних традиціях, оновлених і видозмінених, що з’ясувалися й викристалізувалися під впливом прогресивних течій XIX століття.

Історична доля українського народу нездоланно штовхала його в бік демократії. Після того, як усі вищі суспільні класи покинули українську народність, аби перейти в шереги державної, панівної народності польської, – уже в XVII столітті представником української народності став демос, й інтереси та успіхи українського демосу стають інтересами й успіхами українства. Повторне дезертирство вищого класу, що утворився з козацької старшини у XVIII столітті й також відійшов «по лінії найменшого опору» в надра російського дворянства, до лику якого уряд відніс його на відплату за відречення його від «розумувань минулих часів» у сфері політики, – лише зміцнило цей демократичний характер українства.

Селянство, демос лягли в основу самого поняття українства; потреби й завдання селянства стали потребами й завданнями української народності. Романтичне народництво першої половини XIX століття зі своїм культом народу підтримало й санкціонувало прикладами європейського романтизму і слов’янського відродження цю демократичну тенденцію українства, і на українському грунті народництво, що мало не лише культурно-літературне, але згодом і суспільно-політичне забарвлення, розвивається вельми рано й сильно, випередивши й у часі, і за глибиною своїх проявів хоча б народництво великоросійське.

Боротьба з кріпосним правом, захист людських прав селянина, кріпака, знаходить сильних і полум’яних речників у відродженій українській літературі, і в епоху, коли визволення селян було злободенним для Росії, Тургенєв мав усі підстави запропонувати російському суспільству збірник перекладних оповідань з українського селянського побуту Марка Вовчка, порівнюючи його за силою враження з відомою книгою Бічер-Стоу. Коли кріпосне право скасували, серед українського суспільства найбільше зацікавлення викликали справи влаштування селянського господарського й суспільного побуту, поширення письменності й освіти, створення популярної літератури для народу і т. п., доки переслідування адміністрації не придушують цього руху в Росії.

З тим більшою силою розвивається й рухається у цьому напрямі – радикального народництва й демократизму – українство в зарубіжних українських землях, яке вважає своїм завданням боротьбу з рештками феодального ладу й захист інтересів мас трударів. Попри вкрай несприятливі обставини, створені всевладним пануванням реакційної та шовіністичної польської шляхти в Галичині, для організації і піднесення суспільної і політичної свідомості українських народних мас тут зроблено дуже багато. Останні події: боротьба за загальне й пряме виборче право та вибори до парламенту виявили серед селянства, яке становить головну масу українського населення Австрії, таку політичну свідомість, такий організаційний такт, таке напруження громадської енергії, якого від «темного хлопа» ніхто б не сподівався ще зовсім недавно.

Так само органічно, чи, точніше сказати – історично склалася політична програма сучасного українства: децентралізація, національно-територіальний автономізм, федералізм, найширша участь народу в управлінні.

Принципи давньоруського народоправства в українських землях не були придушені монархічно-бюрократичним самодержавством, як це трапилося в землях великоросійських, у Московській державі. Навпаки, у Південно-Східній Україні їх з новою силою освіжив рух громад проти князівської влади, а в Україні Західній княжа влада мусила ділитися повнотою своїх прав із боярською радою, яка зайняла місце давньоруського віча. Згодом, у складі Литовської та Польської держав українські землі жили в умовах станової конституційної держави, а принципи міського німецького права підтримували й розвивали навики до корпоративних, виборних форм організації.

Козаччина, що охопила в XVII столітті всю східну половину України, збудувала всю суспільну й політичну організацію краю на принципах виборності й відповідальності. Уряд, адміністрація, суд, церква, військове управління – все мало бути «для народу й через народ». І якщо цій системі представницького правління не вдалося втриматись у цілковитій чистоті й послідовності через впливи централістичної політики Москви й інші несприятливі умови, то тим не менше в народній свідомості ця система залишилася єдино справедливою, а давня козаччина, що висунула цей лад, поряд із запереченням будь-яких майнових і суспільних привілеїв, в уявленні та спогадах народу залишається носієм вищої правди-справедливості, і в цьому сенсі традиції козацтва опрацювала відроджена українська література, починаючи з Шевченка й закінчуючи плеядою другорядних письменників.

Традиційний український автономізм, що не зовсім вивітрився, попри «жадання до чинів, а особливо до винагороди», на котре покладав свої сподівання і котре старанно розвивав петербурзький уряд у XVIII й XIX ст. [Не далі як у 1767 р., під час виборів до комісії укладення [законів], вимогу відновлення автономного українського ладу висловили представники різних станів і місцевостей України як спільне, всенародне бажання.], формується знову в політичну програму під впливом політичного радикалізму першої половини XIX ст., особливо таємних політичних товариств 1820-х років, що діяли в Україні.

Славне українське Кирило-Мефодіївське братство 1840-х років, у якому брали участь найвидатніші представники сучасного українського руху, ставить своєю програмою слов’янську федерацію з самоуправних слов’янських народів, серед яких рівноправне місце має зайняти й український народ. Народоправний лад окремих слов’янських територій – «так, аби кожен народ становив окрему річ посполиту», – слід було об’єднати федеральною радою – «спільним слов’янським собором із представників усіх племен», з виборним головою – «правителем, обраним тимчасово». У ладі цієї федерації не залишається місця для якихось станових чи інших привілеїв, «рабства чи приниження нижчих класів», жодних обмежень свободи думки, слова, релігійного сповідання [Див. «Устав» і «Правило» братства, опубліковані в журналі «Былое», 1896, II.].

Гурток цей зазнав жорстоких переслідувань – ув’язнень, заслань, і багато хто з його членів згодом уже не поверталися до сміливих думок своєї юності. Епоха урядових реформ дала новий зміст суспільним інтересам. Але з посиленням реакції, у 1870-ті й 1880-ті роки, українське суспільство повертається до розробки старих ідей національного федералізму. У той час, як одна його частина стрімголов кидається у революційний рух, який на перший план висував боротьбу з самодержавним режимом і відкладав вирішення національних проблем «на наступний день після перемоги над спільним ворогом», а інша ще раз іде «в бік найменшого опору», звужуючи свої національні запити й інтереси до розмірів, не заборонених старим режимом, – то водночас не бракувало й людей, які спільними силами російської й австрійської України розвивали політичну програму українства в дусі його давніх традицій – радикального демократизму з сильним соціалістичним забарвленням, і національного федералізму.

Так склалася сучасна програма прогресивного українства, в головних рисах спільна для України російської й австрійської та для їх різних течій і груп прогресивно-соціалістичного напряму, [таких] як українські демократи-радикали, галицькі націонал-демократи й радикали, і з певними відмінностями у загальній постановці, але зі значними збігами в національній частині своїх програм – також українські соціал-демократи, народні соціалісти чи соціалісти-революціонери. Ця сучасна українська програма становить новітній етап того давнього суспільно-політичного руху, попередні стадії якого демонструє, наприклад, хартія 1710 р. чи статут кирило-мефодіївців 1840-х років – етап, звичайно, не кінцевий, але органічно поєднаний з попередніми історичними умовами українського життя і з політико-суспільною ідеологією попередніх поколінь українського суспільства.

На першому плані цієї сучасної національної української платформи фігурує захист інтересів трудящих елементів суспільства й забезпечення їхніх інтересів – шляхом переходу знарядь виробництва до рук трудящих: машин, майстерень і заводів до рук робітників, землі до рук трудящих землеробів. Мотиви соціального характеру збігаються з національними й тісно переплітаються з ними, оскільки трудящі маси є головним національним контингентом, запорукою національного розвитку й сили, тоді як класи великих землевласників і капіталістів-фабрикантів за незначними винятками складалися з елементів чужорідних, прийшлих чи відірваних від національного грунту, в усякому разі чужих національному життю та його інтересам.

Тому, наприклад, в аграрному питанні ліквідація великого землеволодіння шляхом примусового викупу, з української точки зору, є виходом бажаним не лише з міркувань суспільної справедливості чи в інтересах народного господарства, але і з точки зору ліквідації тяжкого спадку минулого – придушення української стихії іншими, привілейованими народностями або чужими їй привілейованими класами [Див. мої статті «Вопрос дня (аграрные перспективы)» та «Национальные моменты в аграрном вопросе» у згаданому збірнику «Освобождение России и украинский вопрос».].

Такий же загальний характер по суті, але високо цінований з погляду інтересів української народності – її успішного й нічим не обмежуваного розвитку, – має постулат якомога ширшої участі народу в управлінні й контролі, втіленні виборного принципу в організації управління від низів до верхів державного ладу, широкої децентралізації, усунення будь-якого штучного нівелювання чи регламентації культурного, суспільного й національного життя і створення сприятливих умов для суспільної самодіяльності й ініціативи, для успішного розвитку країв і народностей, що входять до складу держави.

Формою, яка найкраще забезпечує безперешкодне існування та розвиток народностей і країв, яка зводить національні тертя до мінімуму, усуває експлуатацію їхніх засобів для цілей, чужих їхнім інтересам, і потужно сприяє розвиткові продуктивних сил країв на користь місцевих трудящих мас, прогресивна українська платформа визнає національно-територіальну автономію та федеративний лад держави. Вона наполягає на необхідності перебудови держави на принципах національно-територіальної автономії, з забезпеченням допомогою загальних законодавчих норм, прав національних елементів, які перебувають у меншості, та втіленням принципів децентралізації і самоуправління вглиб цих автономних організацій.

Цей лад має на меті забезпечити свободу та непорушність культурного й національного розвитку українського населення Росії і його території. За нинішніх умов продуктивні сили України, результати праці її національних мас використовують її привілейовані класи й уряд на цілі, почасти чужі її інтересам, почасти глибоко ворожі останнім. Засоби, які привілейовані класи збирають з трудового населення, або пропадають для нього і для краю завдяки їхньому абсентеїзмові, або йдуть на розвиток і зміцнення «панської» культури (польської та великоросійської), яка відтісняє усе далі й далі на задній план «мужицьку» українську культуру та деморалізує українські маси своєю проповіддю про те, що українська культура (мова, література, мистецтво) нездатна до руху й розвитку.

Уряд, експлуатуючи до останньої можливості платіжні сили українського населення, повертає Україні близько половини зібраних з неї коштів [Ось цифри останнього «нормального», дореволюційного 1903 року: державних прибутків з української території було близько 520 мільйонів, а державних видатків у її межах – близько 280 мільйонів.], але й те, що повертає, призначає не на розвиток продуктивних сил, не на потреби культурного розвитку населення, а на зміцнення режиму, ворожого народному життю.

Адміністрація, школа, церква, з яких вигнали народну мову, тримають народні маси в зачарованому колі безпросвітньої темряви. Система заборон і репресій вилучила з культурного вжитку народну мову та позбавила народні українські маси природного, єдиного знаряддя культурного розвитку; офіційна школа, неспроможна замінити народну мову мовою великоросійською, виступаючи в ролі такого культурного знаряддя, лише калічить дорешти національний інстинкт, довершує проповідь культурної непридатності народної мови і полишає своїх вихованців «без мови» – позбавлених своєї, не навчених чужої. Результатом є жахливий культурний та економічний занепад українського населення під денаціоналізуючим режимом.

Сто – двісті років тому українське населення, яке значно переважало за своїм культурним і суспільним розвитком великоросів, тепер усе більше відстає від них через втрату національної школи, національної літератури, національної інтелігенції: відсоток неписьменних в українських губерніях переважає у 1 ½ – 3 рази відсоток неписьменних у губерніях великоросійських; письменність пасивна, що залишається без культурного вжитку, і рецидивізм неписьменності доходять до розмірів жахливих; народні маси дають страшну картину зубожіння, цілковитого занепаду – культурно-економічного й суспільного.

Ці згубні наслідки централістичної й асиміляційної політики змушують прогресивні українські партії прагнути до широкої децентралізації державного ладу. Не вдовольняючись суто теоретичною відміною національних обмежень і не покладаючись на турботу центральних загальноімперських органів про національні потреби недержавних народностей, вони вважають єдиним прийнятним виходом передачу турботи про культурний і економічний розвиток краю автономним, виборним органам цього останнього.

Лише вмілий і старанний догляд з боку самого суспільства, силами й засобами всієї української території Росії, лише дружні й планомірні зусилля усього її населення можуть загладити наслідки старого централізму, важкі рани, завдані ним економічному й культурному життю краю. Тим більше, що не лише культурно-національні, а й суто економічні умови місцевого життя вимагають самостійної господарської політики з огляду на суттєві відмінності цих умов від умов центру та північно-західних і північно-східних областей Росії. Нагадаю, що українська територія має свої спеціальні галузі землеробської культури (пшениця, ячмінь, буряк, тютюн), свої особливі галузі промисловості (цукрова, винокурна, тютюнова), свої запаси мінерального палива й будівельних матеріалів, свої багаті поклади металів, гірничу промисловість, яка тепер уже вийшла на перше місце в Росії.

Природні умови змушують її торгівлю тяжіти до «свого» моря – Чорного, яке відкриває перед нею свої ринки – середньоєвропейські, тим часом як через Балтійське море вивозяться продукти північних країв на ринки північного заходу Європи. І якщо економічна політика уряду згубно відображалася й відображається на господарстві України, штучно стягуючи її капітали в загальноімперські центри, систематично сприяючи вивозові та ввозові балтійському на шкоду чорноморському, доводячи до повного занепаду деякі галузі місцевого господарства (нещодавній приклад – занепад тютюнової культури Лівобережної України) і т. ін., – то тим очевидніше, що не лише реакція проти гріхів централізму, а й логічний висновок з результатів економічного, як і культурно-національного життя краю, змушує прагнути до перебудови на засадах національно-територіальної автономії – в інтересах не лише української народності, а й усього краю, його економічного й культурного розвитку.

Відкидаючи будь-яку винятковість, будь-які претензії на якісь привілеї чи історичні права, прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання з загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізаторської Росії на вільну правову державу. Ні свобода національного самовизначення та розвитку, ні автономний лад не видаються йому долею обраних, нагородою за старанність та успіхи: в них воно бачить елементарні умови нормального державного життя такої різноплемінної, різнорідної держави, як Росія.

Українські прогресисти, належачи самі до однієї з народностей, найжорстокіше та найнесправедливіше обділених історією, є елементом, демократичним до кінця, наполягаючи на рівноправності не лише для одиниць, із яких складається суспільство, але й для національних груп, із яких складається «імперія народів» – Росія. Забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України в її національно-етнографічних межах вони розглядають як складову частину загальнішої проблеми: перебудови Росії на засадах рівноправності народностей і необмеженості національного життя, на засадах децентралізації та національно-територіальної автономії.

[Комбінація автономії національної з автономією крайовою, яка міститься в тому принципові національно-територіальної автономії, на котрому наполягають нинішні представники прогресивного українства, має на меті поєднання інтересів національного розвитку народності з забезпеченням інтересів краю в цілому, інтересів економічного й культурного добробуту всього населення. Національна автономія екстериторіальна, незалежно від серйозних практичних труднощів її здійснення, має той небажаний бік, що вона порушує й інтереси краю, і послаблює зв’язки екстериторіальної народності з краєм і з іншими національними групами його населення.

Українські прогресисти тому воліють забезпечення національних інтересів народностей, які не мають своїх національних територій або перебувають у меншості, не шляхом екстериторіальної національної автономії, а шляхом широкого громадського самоуправління, широкого розвитку приватних установ і гарантій інтересів меншості взагалі, і обстоюють національно-територіальну автономію не лише стосовно України, але і як загальний принцип державного ладу. – Див. мої статті «Единство или распадение России», «Национальный вопрос и автономия», «О зрелости и незрелости», «Наши требования» у згаданому збірникові.]

Примітки

Тургенєв мав усі підстави запропонувати російському суспільству збірник перекладних оповідань… Марка Вовчка… – «Украинские народные рассказы Марка Вовчка» в перекладі І.Тургенєва вийшли у Санкт-Петербурзі у 1859 р. До видання увійшли всі 11 оповідань першої збірки письменниці («Народні оповідання». – Спб., 1857). У наступні роки І.Тургенєв видрукував у «Отечественных записках» та «Русском слове» власні переклади повістей та оповідань Марка Вовчка (див.: Комаров М. Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798 – 1883 р.) // Рада. Український альманах на 1883 рік. – К., 1883. – Ч. 1. – С. 407).

…у 1767 р., під час виборів до комісії укладення… – йдеться про Уложенну комісію 1767 р. («Комісію для укладення нового Уложения»), з якою українські представники різних станів пов’язували надії на демократизацію суспільного життя, розширення автономії Гетьманщини, відновлення гетьманського уряду тощо. Однак Катерина II розпустила цей дорадчий орган як такий, що не виправдав її сподівань. Див.: Максимович Г.А. Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную комиссию 1767 г. Часть Первая. Выборы и составления наказов. – Нежин, 1917; Мельник Л. Склад депутації від України до Комісії по укладанню нового «Уложения» 1767 – 1768 рр. // УІЖ. – 1999. – № 2. – С. 105-113.

…таємних політичних товариств 1820-х років, що діяли в Україні – йдеться про діяльність Південного товариства декабристів, створеного у березні 1821 р. П.Пестелем, О.Юшневським та іншими, та Товариства з’єднаних слов’ян. Детально див.: Багалій Д. Декабристи на Україні. – Харків, 1926; Базилевич В. Декабристи на Київщині. – К., 1926; Декабристи на Україні. Збірник праць комісії для дослідів громадських течій на Україні. – К., 1926; Декабристські читання: Збірник статей Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 180 річниці заснування Південного товариства декабристів. – К., 2001.

Гурток цей зазнав жорстоких переслідувань… – див.: : У 3-х т. – К., 1990; Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва: признання кирило-мефодіївців // Збірник пам’яті Тараса Шевченка (1814 – 1914). – К., 1915.

Див. «Устав» і «Правило» братства, опубліковані в журналі «Былое», 1896, II – дата 1896 р. – коректорська помилка. Статут Кирило-Мефодіївського товариства (кінець 1845 р. – 1846 р.), помилково названий програмою, з деякими неточностями у тексті вперше побачив світ у Львові (Огоновский О. История литературы русской. – Львов, 1889. – Ч. 2. – С. 750 – 753). Передрук тотожного документа: Русский архив. – 1893. – № 7. – С. 399 – 401.

Після революції 1905 – 1907 рр. окремі дослідники змогли ознайомитися з архівом III відділення й матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців. «Устав Словянского общества св. Кирила и Мефодия» (без попередніх недоліків), прокламації «» та «» були опубліковані у виданні: Былое. – 1906. – № 2. – С. 66 – 67. Згодом була опублікована пояснювальна записка В.Білозерського до статуту: 3 ідеології Кирило-Мефодіївців – записка Василя Білозерського // Україна. – 1914. – Кн. 1. – С. 78 – 83. Сучасну публікацію статуту з коментарем див. у виданні: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 1. – .

…українські демократи-радикали… – Українська демократично-радикальна партія утворилася наприкінці 1905 р. в результаті злиття радикальної і демократичної партій, пізніше на її основі було створене Товариство українських поступовців (ТУП). Коротко історію організації М.Грушевський подає у передмові до її програми, опублікованої в ЛНВ (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 496).

…галицькі націонал-демократи й радикали… – йдеться про провідну українську політичну партію Галичини на поч. XX ст. – Українську національно-демократичну партію, утворену на установчому з’їзді 26 грудня 1899 р., та Українську радикальну партію, утворену після розколу Русько-української радикальної партії у 1899 р. Детально див.: Павко А. Посилення впливу політичних партій Східної Галичини на громадське життя краю в 1900-1907 рр. // УІЖ. – 2002. – № 5. – С. 63 – 79; Петлюра С. Політичні українські партії в Галичині // Україна. – 1907. – Т. 2. – Кн. 1. – Ч. 2. – С. 1-19; Т. 2. – Кн. 2. – Ч. 2. – С. 37 – 48; Расевич В. Виникнення та організаційні основи Української національно-демократичної партії // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32. – С. 119 – 130; Сухий О. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець XIX – початок XX ст). – Львів, 1998.

…також українські соціал-демократи, народні соціалісти чи соціалісти-революціонери – йдеться про Українську соціал-демократичну робітничу партію, утворену після розколу Революційної української партії (РУП) у грудні 1905 р., та Українську народну партію, утворену 1902 р. Див.: Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. – К., 1926. – Т. 1; Гирич І., Тодійчук О. Листи українських соціал-демократів до М.Грушевського // Український археографічний щорічник. – Київ; Нью-Йорк, 2004. – Нова серія: Вип. 8/9. – С. 633 – 671; Качмар Л. Галичина в політичному житті наддніпрянських емігрантів на початку XX ст. – Львів, 2002.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 116 – 122.