Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Політичні партії

Михайло Грушевський

Отже, нестерпно тяжке становище, у якому опинилася українська народність, є передовсім результатом її економічної і культурної відсталості – цього спадку історичної Польщі, яка старанно збирала з неї за час свого чотиристарічного панування усе, що лише можна було вважати вершками нації, і залишала її в стані затурканості й безпорадності та в особі своїх нащадків старанно консервувала її у цьому становищі. Зусилля українського суспільства, скеровані на економічне й культурне піднесення, натикаються, по-перше, на несприятливий для всіх знедолених і слабких державний лад Австрії, по-друге, на її «систему», яка віддає український народ у повне розпорядження панівного польського елементу й допускає найкричущіші порушення принципів конституційного життя з боку останнього.

З огляду на це завданнями національної політики українців були: по-перше, домогтися реформ самого державного ладу, в сенсі скасування привілеїв маєтних класів, земельної та капіталістичної аристократії; по-друге, змусити уряд відмовитися від сприяння привілейованому польському елементові і покласти край системі невтручання у внутрішні стосунки Галичини. В цьому напрямку і розвивають свою діяльність українські національні партії.

В останнє десятиліття українські національно налаштовані елементи Галичини склали три організовані партії.

По-перше, партія, що має офіційну назву національно-демократичної (хоча цю назву, профановану тим змістом, який вклали у свою програму й тактику націонал-демократи польські, використовують неохоче). Вона є спадкоємницею національного руху галицького українства й об’єднує у своїх лавах більшість національно налаштованого українського суспільства. Національні політичні завдання стоять на чолі її програми, хоча з часу останньої реформи у ній помітне місце займають також питання економічного та соціального характеру. Прогресивний теоретично її характер послаблює на практиці наявність у її лавах значної кількості духовенства й чиновників. Мірилом її політичної сили може стати підрахунок голосів під час останньої виборчої кампанії: із загальної кількості голосів, здобутих кандидатами українських національних партій (375 тис), її кандидати здобули 267 тисяч.

По-друге, партія радикальна, що виникла в кінці 1880-х років і, на противагу культурно-національним завданням старшої партії (нинішньої національно-демократичної), висунула на перший план питання й завдання соціально-політичні. Після того, як національно-демократична партія включила до своєї програми (1899 р.) соціальні та політичні вимоги партії радикальної, і багато видатних представників цієї останньої примкнули до неї, різниця між обома партіями несуттєва, і виявляється головно у тактиці. Тоді як партія національно-демократична, як я вже сказав, налічує у своїх лавах багато представників духовенства (уніатського), партія радикальна має характер різко антиклерикальний і рішуче виступає проти духовенства. Її можна вважати лівим крилом націонал-демократів.

По-третє, соціал-демократична партія. Наймолодша, вона є і найслабшою в наш час, та й у майбутньому не видно для неї надто сприятливих умов: її справжня стихія – фабричний пролетаріат – тут відсутня, і в містах їй доводиться розмежовуватись із польською соціал-демократією: завдання не з легких. Далі, намагаючись не підкреслювати різко національного питання з партійної солідарності з польською соціал-демократією, вона послаблює свою позицію, оскільки національне питання для українців є тепер питанням насущним. Досі, з огляду на загальну слабкість соціал-демократії у Галичині, українські соціал-демократи підпорядковували національні запити загальнопартійним інтересам і з українських національних партій найменше висували національне питання; останнім часом молодше покоління партії висуває його значно різкіше й повніше, усе більше й більше звільняючись (як і єврейські соціалісти Галичини) з-під впливу польської соціал-демократії. І все-таки національна платформа її поки що досить непевна.

Течії клерикально-консервативні на українському національному грунті залишаються неорганізованими; спроби організувати їх у самостійну партію досі були безуспішними. Як я вже вказав вище, ці реакційні течії набували все більше й більше форму антинаціональну, заперечуючи саме прагнення поставити розвиток українського елементу на народну основу, зробити знаряддям культурного життя «мову пастухів і свинопасів». З огляду на підтримку, яку надавали цій течії офіціозні сфери Росії, вона все більше і більше від старорусинського, специфічно-галицького консерватизму переходила на москвофільську офіціозно-реакційну точку зору і, поєднуючи консервативно-клерикальну політику з полонофобською й антисемітською демагогією для приваблення народних мас, останнім часом ставала все певнішим і рішучішим союзником польських керівних сфер.

У сфері національних прагнень вона відігравала роль гальма, намагаючись затримати і дискредитувати національний український рух; у сфері соціальній, опонуючи українському радикалізмові, підтримувала галицький status quo. Тісний союз її з польськими керівними колами останнім часом став цілком явним. У сфері національних і соціально-політичних прагнень української народності ця течія, таким чином, є чистим мінусом. Та, безумовно, вона йде на спад. Ще дуже недавно її вважали приблизно рівносильною за чисельністю з українським національним рухом (не слід забувати, що вона мала за собою консервативні елементи, старші покоління, тоді як українські політичні партії розпочали свою діяльність лише з 1880-х років), а тепер вона у меншості.

Під час останньої виборчої кампанії москвофільські кандидати, незважаючи на підтримку поляків і уряду та на ту обставину, що в деяких округах їх із тактичних міркувань підтримували також українські національні партії, зібрали тільки 176 тис. голосів проти 375 тис. українських національних партій.

Таким чином, виразником політичних і національних прагнень української народності в даний момент є національно-демократична партія (з її радикальним крилом). З одного боку, вона ставить перед собою завдання поліпшення становища й розширення прав українського народу шляхом реформ загальнодержавного ладу в демократичному напрямі: відміни станових привілеїв, застосування загального прямого й рівного виборчого права в усіх представницьких установах; заміни нинішньої системи податків, які незмірно обтяжують найбідніші класи, прогресивним прибутковим податком; передачі земель до рук працюючих класів, справедливого нормування й охорони праці тощо.

З іншого боку, вона висуває й суто національні вимоги, загального та спеціального характеру: унормування національних стосунків законодавчим шляхом, перебудова держави на засадах національно-територіальної автономії замість нинішньої автономії коронних земель, відділення східної, української території Галичини від західної і об’єднання її з українською територією Буковини (створення української національної провінції), а надалі до здійснення такого національного поділу (його вимагають також інші народності Австрії) – створення національних департаментів у крайових органах самоуправління: крайовій управі, шкільній раді та ін.

Аж до перебудови крайової організації, на противагу прагненням польських керівних партій до цілковитого відокремлення Галичини (розширення законодавчих компетенцій Галицького сойму, відповідальності перед ним адміністрації, заміни безпосереднього представництва у віденському парламенті делегацією соймів), українські національні партії, за існуючого стану речей, відстоюють, навпаки, якомога тісніший зв’язок галицького життя з центром і вимагають усунення системи невтручання центрального уряду в галицькі справи й стосунки. Іншими словами, за нинішньої ненормальної системи крайових автономій, українські прогресисти є прихильниками централізму, а не автономізму, підтримуваного націями, які перебувають у становищі панівної більшості (поляки, чехи).

Якщо серед українських національних партій соціал-демократія найменше підкреслює національні вимоги, то й серед польських партій соціал-демократія найтолерантніше ставиться до українських вимог. У вимогах політичних і соціальних вона переважно є союзницею українців; у сфері національній – це спостерігається менше. Та й у сфері соціальній, відстоюючи інтереси міських класів, вона не завжди йде пліч-о-пліч з українськими партіями, які захищають передусім інтереси українського селянина (так було в питанні про розподіл виборчих округів під час виборчої реформи, коли соціал-демократи, зі своєї партійної точки зору, підтримували переваги міських округів над сільськими). Інші польські партії, від селянської («людової») до клерикальних і консервативних включно, при всіх своїх внутрішніх відмінностях, у національних справах всі є ревними захисниками польської переваги та виступають вороже проти національних вимог українців.

У консервативно-шляхетських сферах улюбленою ідеєю було відділити культурно-національні прагнення українського суспільства від «соціального радикалізму» та укласти компроміси ціною певних культурно-національних поступок, гарантуючи припинення національної боротьби й соціально-політичного руху. Інакше кажучи, планувалося покликати до життя серед українського суспільства партію національно-консервативну, яка б в обмін на певні національні поступки, звісно, також «помірковані» (на кшталт заснування однієї-двох українських катедр, відкриття однієї-двох українських гімназій) відмовилася від захисту соціальних інтересів українського селянства й від боротьби з польсько-шляхетським режимом.

Ці спроби, найголоснішою з яких була угода 1890 p., зазнали, однак, невдачі, оскільки національна й соціально-політична програми українства пов’язані надто тісно між собою, а впливових елементів, які пішли б на такий компроміс, не знайшлося. Після цих невдач консервативні польські партії зайняли різко ворожу позицію щодо українських національних вимог і на противагу їм останнім часом усе більше починають підтримувати москвофільську партію. Ще ворожіший настрій супроти українства виявляється з боку польської національної демократії, або ж т. зв. «всепольського» руху, що розвинувся останнім часом, особливо у Східній Галичині (і в Царстві Польському) серед міської буржуазії та буржуазної інтелігенції.

Нарешті, партія селянська, що розвинулася також за останнє десятиліття і здобула вплив головно серед селянського населення Західної Галичини, на перших стадіях своєї боротьби з пануванням шляхетського консерватизму час від часу простягала руку представникам українського селянства і створювала ілюзію певної солідарності. Але останнім часом, через ворожість до польського націонал-демократизму, цього руху міської буржуазії, вона все тісніше примикає до шляхти і разом з нею різко вороже ставиться до боротьби українців проти польського панування.

Центральним питанням, навколо якого оберталося останнім часом політичне життя Галичини і на грунті якого стикалися інтереси народностей і партій, була реформа виборчого права, парламентського і сеймового. Реформа першого закінчилася, реформа другого на порядку денному. У питанні про реформу парламенту австрійський уряд виявив готовність іти назустріч радикальним вимогам мас. Але народності й партії, що боялися після реформи втратити силу та вплив, які давало їм попереднє станове представництво, змусили уряд урізати свій первісний проект.

Особливо ревними супротивниками реформи були польські консерватори; польські демократи намагалися здійснити її так, аби її плоди потрапили до їхніх рук, оминаючи українців, які відстоювали реформу в її первісному вигляді, тобто зі збереженням рівного представництва. Крім неймовірних поступок польським національним інтересам, інакше кажучи – польському пануванню, уряд пообіцяв полякам низку поступок щодо розширення крайової автономії Галичини і гарантій польської політичної переваги.

Після торгів і дебатів, що тривали понад рік, виборчу реформу перекроїли так, що вона заледве змогла отримати санкцію парламенту. Депутатські повноваження розподілили між краями відповідно до сил і впливу окремих національностей і партій, і на тій же підставі, цілком незалежно від будь-якої пропорції населення, викроїли виборчі округи. У Галичині, крім того, – для забезпечення представництва за польською меншиною Східної Галичини, – запровадили в сільських округах представництво меншості (не менше 25 % загальної кількості виборців) і низку дрібніших поправок, які збільшували шанси панівних класів і адміністрації.

Поза тим, за бажанням польських депутатів, у виборчий закон внесли гарантії проти зміни його всупереч волі польського представництва (для зміни потрібні кваліфікована більшість палати і присутність половини депутатів від Галичини). В результаті усіх цих заходів один депутат у західних провінціях припадає тепер на 26 – 33 тисячі населення, у центральних – на 36 – 49 тисяч, в Буковині – на 51 тисячу, в Галичині – на 68 тисяч. За народностями: один депутат припадає на 39 тисяч німців, 51 тисячу поляків, 55 тисяч чехів і 102 тисячі українців.

Права цих останніх, зрештою, не однакові: у Буковині 297 тисяч (за офіц[ійним] переписом) отримують 5 депутатів, так що один припадає на 59 тисяч, а в Галичині один депутат припадає на 120тисяч українського населення і 46 тисяч польського. Виборчі округи окреслені так, аби з загальної кількості 106депутатів поляки отримали 76 депутатів, а українське населення (яке переважає польське) 28 депутатів. Для цього створили велику кількість (34) округів міських з порівняно нечисленним населенням (від 20 до 40 тисяч), але з переважанням поляків (разом із євреями).

Далі, з Західної Галичини (з польським населенням) викроїли порівняно більше сільських округів, ніж зі Східної (української); найбільший з округів Західної Галичини (169 тисяч жителів) менший від найменшого (174тисячі) Східної [Галичини], а більшість округів останньої мають понад 200тисяч населення, з них найбільший – 289 тисяч. У загальному підсумку голос українського виборця оцінили втричі нижче виборця польського – останнє слово національної рівноправності, проголошеної 40 років тому австрійською конституцією.

Протести українського представництва й населення, що лунали на багатолюдних мітингах, яких у цей період боротьби за виборче право збиралася величезна кількість у Східній Галичині, – не дали жодних результатів. Запроваджене виборче право було загальним, але не рівним. Залишалося докласти зусиль до того, аби зайняти принаймні ту кількість депутатських місць, яку автори реформи теоретично призначили для українського населення. Завдання нелегке, якщо згадати, що досі, при виборах двоступеневих і цензових, українське населення Галичини ніколи не могло здобути навіть приблизно тієї кількості мандатів, яка теоретично йому належала.

Виборча кампанія відбулася з небувалим збудженням і напругою сил, і позначилася надзвичайно запеклою боротьбою партій. Національного і партійного тертя реформа не лише не послабила, вона відкрила ще й нові можливості боротьби. Розбуджені попередньою агітацією за виборчу реформу, народні маси Східної Галичини виявили небувалий інтерес та енергію і в результаті справді здобули майже все, що можна було взяти від спотвореної реформи: від Галичини пройшло 27 депутатів «руської народності» за галицькою термінологією, а саме: 17 українських націонал-демократів, 3 українських радикали, 2 українських соціал-демократи і 5 старорусинів (з них 3 фігурували як компромісні українсько-москвофільські кандидати, за давньою традицією компромісів «проти спільного ворога»), і 3 сіоністи – союзники українців у цій кампанії.

Із польських партій зазнали втрат консерватори, коштом яких посилилися демократи й людовці: обрали 13 консерваторів, 12 клерикалів («центр»), 13 націонал-демократів, 13 демократів інших відтінків, 17 людовців, 4 соціал-демократи. В Буковині обрали з загальної кількості 14 депутатів – 5 депутатів української народності (вони отримали 33 тисячі голосів, кандидати москвофільські зібрали 10 тисяч, але не пройшов жоден) і одного сіоніста.

Українське парламентське представництво склалося таким чином: Український клуб із 25 депутатів (17 українських націонал-демократів Галичини, 3 радикали та 5 українських депутатів Буковини), старорусинський клуб (Altruthenen [старорусини]) із 4 депутатів, 2 українських соціал-демократи в загальному складі соціал-демократичного клубу, и 1 «дикий».

Українське представництво стало значно численнішим: на загальну кількість 516 припадає тепер 25 депутатів, згуртованих в один клуб, тоді як у старому парламенті був клуб із 6 – 7 на загальну кількість 425 депутатів. Але оптимістичні сподівання, які покладало на новий парламент українське населення, від цього не справдилися, як не справдилися взагалі рожеві надії, що покладалися на цей оновлений «робочий парламент». Незважаючи на те, що більшість його депутатів належать до лівих груп, у ньому відразу сформувалася консервативна урядова більшість, а прогресивні національні групи об’єднались у національні союзи та клуби разом із крайніми консерваторами, так що назагал відбувся сильний зсув управо. Керівну роль у парламенті зайняли соціалісти навиворіт – німецькі антисеміти.

Національна боротьба не послабшала. Польський клуб, у якому згуртувалися консервативні й так звані демократичні польські групи (якщо людовці ще не вступили в нього, то лише з формальних міркувань), зайняв таку ж непримиренно-ворожу позицію щодо українських депутатів та їхніх вимог, як і його попередник, польський дореформений консервативний клуб. Ще більше загострилося ставлення українських національних партій до групи москвофільської, що виділилася в окрему фракцію, яка все тісніше зближається з керівними польськими партіями.

Тепер на черзі стоїть питання про реформу ландтагів – запровадження у них загального, прямого, рівного й таємного голосування. Хоч уряд і заявив, відповідно до побажань консервативних елементів, що вважає таку реформу в застосуванні до ландтагів неможливою, тим не менше не можна сумніватися, що реформа сеймового виборчого права є лише питанням часу.

У Галицькому соймі питання про реформу дебатувалося на останніх сесіях. Українські депутати домагалися запровадження не лише загального, але й рівного виборчого права, щоб, віднявши вірилістів, усі решта депутатів були представниками приблизно рівних округів, причому у 84 округах мали б більшість поляки і євреї, а в 64 – українці. Комітет, обраний більшістю сойму, проектував представництво двох видів: половину депутатів, обраних за станово-професійними куріями, і половину від усього населення; українське населення могло б при цьому на загальну кількість у 204 депутати (за виборами) посилати 34 – 37 депутатів; так, принаймні, мали бути розкроєні виборчі округи. Але сойм розпустили, перш ніж виборчу реформу ухвалили.

Однак, якщо в найближчий період австрійського державного життя і немає надії на запровадження рівного виборчого права, то все одно проведення загальних, прямих і таємних виборів, які обіцяє соймова реформа, безумовно, буде кроком уперед, а зокрема – цінним здобутком для українського народу.


Примітки

…соціал-демократична партія – йдеться про Українську соціал-демократичну партію. Детально див.: Левинський В. Селянство і соціал-демократія. – Львів, 1910; Павко А. Посилення впливу політичних партій Східної Галичини на громадське життя краю в 1900 – 1907 pp. // УІЖ. – 2002. – 5. – С. 65-67; Петлюра С. Українська соціал-демократична партія в Австрії. – К., 1907.

Під час останньої виборчої кампанії москвофільські кандидати… – йдеться про вибори до австрійського парламенту 1907 р. Співвідношенню виборчих голосів, відданих за українські національні і москвофільські партії, присвячено дослідження: Лозинський М., Охримович В. З виборчої статистики Галичини // Студії з поля суспільних наук і статистики. – Львів, 1910. – Т. 2. – С. 75 – 103.

…реформа виборчого права, парламентського… – 27 січня 1907 р. цісар санкціонував закон про запровадження загального виборчого права при виборах до австрійського парламенту.

Протести українського представництва й населення, що лунали на багатолюдних мітингах… – див.: Павко А. Посилення впливу політичних партій Східної Галичини на громадське життя краю в 1900 – 1907 pp.

…українське населення могло б при цьому на загальну кількість у 204 депутати (за виборами) посилати 34 – 37 депутатів… – тут М.Грушевський наводить цифри, які передбачала реформа сеймового виборчого права, ініційована і розроблена польськими партіями на початку 1908 р. Ця реформа прийнята не була. За результатами виборів до сейму 1908 p., з 149 послів поляків було обрано 127, представників українських національних партій – 12. Нову виборчу ординацію і крайовий статут Галицький сейм ухвалив лише 14 лютого 1914 р. З 228 мандатів українським політичним партіям належало 62, що становило 27,2 %.

Народне повстання 1668 р. – йдеться про антимосковське повстання в Лівобережній Україні під керівництвом гетьмана І.Брюховецького у лютому – березні 1668 р. Метою повстання був розрив Московського договору 1665 р. і прийняття протекції Порти.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 102 -109 .