Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1. Розселення українців в Австро-Угорщині

Михайло Грушевський

Українська територія Австро-Угорщини [Австрійська Україна, яка є безпосереднім продовженням української території Росії, становить дещо понад 1/10 всієї української території.], яка є суцільним краєм, органічно пов’язаним в одне ціле, складається з трьох частин, котрі здавна входили до складу різних політичних організмів, що жили своєрідним громадським і культурним життям, і тому й у наш час відділені одна від одної не лише границями політико-адміністративних одиниць, але й значно відмінними умовами свого громадського й культурного життя, своїх політичних і національних завдань.

Більша частина (близько 2/3 території і майже 4/5 українського населення Австро-Угорщини) входить до складу австрійської провінції Галичини, «Королівства Галичини й Лодомерії», як її офіційно називають за традицією давнього Галицько-Володимирського князівства ХІІІ – XIV століть. Після смерті останнього галицько-волинського князя ці землі захопила в XIVстолітті Польща, і в її складі створили дві провінції-воєводства: Руське й Белзьке [Детальніше про це в моєму короткому «Очерке истории украинского народа», 2 вид., 1906 р.]. Згодом, при поділі Польщі 1772 року, на ці землі заявила претензії Австрія, виходячи з того, що на них мала свої історичні права ще угорська династія.

Ці претензії мотивувалися тим, що в часи галицьких усобиць XII – XIII ст. галицький престол займали – хоча досить коротко – представники угорської династії з титулом «короля Галичини»; з тих часів угорські королі присвоїли собі титул королів «Галичини і Лодомерії» і визнавали за собою історичні права на Галицьке чи навіть Галицько-Володимирське князівство. На цій підставі Австрія 1772 р. отримала та зайняла українські землі Руського й Белзького воєводств (із деякими суміжними частинами Волині й Поділля), а разом із тим – для заокруглення своїх кордонів – і польське підгір’я західних Карпат (частини воєводств Краківського й Сандомирського). Усі ці відібрані у Польщі землі склали одну провінцію – Галичину, територіальний склад якої, після певних змін, твердо усталився з 1840-х років і яка є, таким чином, цілком довільним, механічним поєднанням українських і польських провінцій давньої Речі Посполитої.

За відомостями останнього офіційного перепису (1900 p.), усього в Галичині налічується українського населення 3 074 449, причому на Східну Галичину з цієї загальної кількості припадає близько 3 000 000 (на Західну лише 70 тис). Із 50-ти повітів її у 35 повітах українське населення, за офіційними відомостями, становить понад 60 % населення, у 18 понад 70% і в 7 – понад 80% усього населення. Насправді ж українське населення становить, мабуть, близько 70 відсотків населення Східної Галичини, тоді як решта 30% поділяється між євреями та поляками (близько 13% євреїв і близько 16 % поляків). Найбільша перевага українського населення помітна у підгір’ї, а до північного заходу український елемент загалом усе сильніше розріджується елементом польським.

З півдня до Східної Галичини прилягає українська територія Буковини. До 1776 р. вона входила до складу Молдавії; того ж року, за угодою з Туреччиною, північна частина Молдавії під назвою «Князівство Буковини», відійшла до Австрії. Спочатку її приєднали до Галичини, згодом вона утворила невелику окрему провінцію. Українське населення переважає в її північно-західній частині, становлячи тут суцільну масу, тоді як у південно-східній, яка межує з Румунією, суцільну масу населення становлять румуни. За останнім переписом у Буковині українського населення налічувалося 297 тисяч, румунів – 229 тисяч, близько 65 т[исяч] німців і 96 т[исяч] євреїв.

Врешті землі з українським населенням на південь від Карпатського хребта здавна входили і входять у наш час до складу Королівства Угорщини. За відомостями офіційної статистики, тут налічується 409 тисяч українського населення, яке займає суцільною масою Карпатське підгір’я між словацькою (на заході) й румунською (на сході) територією. Воно зосереджене переважно у п’яти комітатах, які поздовжніми смугами перетинають це підгір’я: у комітаті Шароському, Земплинському, Ужському, Березькому й Мармароському. У їх північних частинах, у гірській частині, українське населення є суцільним і безумовно переважає, у південних – воно розріджується угорським елементом, який посилюється з наближенням до підкарпатської рівнини.

Історичні умови, що розділили ці частини однієї української території між трьома різними політичними організмами, наклали на них свою печать відмінності й у багатьох інших напрямах. Українське населення Галичини й Угорщини прийняло унію з римською церквою, українське населення Буковини залишилося православним. Українці Галичини перебувають під сильним впливом польської культури, українці Угорщини – угорської, в Буковині українське населення потрапило, хоча й меншою мірою, під румунський, а в новітні часи – під німецький вплив.

І в наш час, зібрані під владою однієї династії, ці українські землі значною мірою продовжують розвиватися кожна своїм шляхом. Не кажучи вже про угорську Україну, яка, власне, належить уже до іншої держави, навіть і український елемент Галичини й Буковини живе в кожній із цих провінцій своїм, відмінним багато в чому, життям. Та разом із тим є й багато спільного у становищі української народності в усіх трьох частинах австро-угорської України, що змушує їх, незалежно від своєї національної чи етнографічної єдності, жити одними й тими ж чи, принаймні, дуже подібними прагненнями й інтересами.

Увесь цей край – усі три провінції – перебуває у більш чи менш тотожних економічних умовах. Безумовно переважає сільське господарство – хліборобство, у горах – скотарство й лісове господарство; гірнича промисловість незначна (сіль, нафта, кам’яне вугілля); промисловості, можна сказати, взагалі не існує; торгівля обмежується дрібними закупівлями господарських продуктів і обслуговує вельми обмежені потреби місцевого населення. Увесь цей край є, по суті, постачальником найпервіснішої сировини – зерна, худоби й лісу – для промислових областей заходу і залишається у цьому становищі не лише через брак економічних і культурних засобів, але й внаслідок конкуренції західних провінцій, які мають розвинуту промисловість, що користується заступництвом держави і намагається штучно втримати східні, землеробські провінції у ролі пасивних ринків Hinterland-y.

Міське життя розвинуте мало, до того ж міста взагалі мають обличчя не українське. Так, у Галичині, у значніших містах, населення яких перевищує 12 тисяч, український елемент коливається між 18 і 26 відсотками, навіть якщо взяти за критерій віровизнання; натомість переписи за мовою дають іще нижчий відсоток. А з 80 міських поселень із населенням менше 12 тисяч лише в 24-х український елемент займає перше місце за чисельністю, тоді як у 59 перше місце займають євреї. Увесь лад міського самоврядування, побудований на привілеях, здавна мав на увазі головно представників панівної, державної польської народності.

Вищі верстви населення почасти порвали свій зв’язок з народними масами, примкнувши до панівної народності, почасти були нею затоплені. У Галичині єдиним станом, який ще не втратив свого українського обличчя, окрім селянства, було православне, а згодом і уніатське духовенство, що становило ядро нової української інтелігенції. Український елемент Угорщини й Буковини був позбавлений навіть цієї скромної інтелігенції (в Угорщині духовенство змадяризувалося, в Буковині, завдяки вищій румунській ієрархії, воно стало румунським). Велике землеволодіння перебуває цілковито в чужих руках – польських у Галичині, угорських в Угорщині, румунських у Буковині. Управління державними маєтками, дуже значними, особливо у гірському поясі Карпат, відбувається на бюрократичних засадах, а бюрократія в усіх трьох провінціях має тісний зв’язок з народностями панівними.

Український елемент таким чином на 9/10 складається з сільського, селянського населення, яке у величезній більшості є малоземельним, економічно залежним від представників великого землеволодіння і перебуває під гнітом потрійного союзу – бюрократичної влади, привілейованого дворянства і великого землеволодіння. Гніт національний посилюється гнітом економічним і культурною перевагою; на всьому просторі української території національна проблема переплітається нерозривно з соціально-політичною й економічною. Український елемент – це не лише окрема народність, це, значною мірою, окремий клас – клас дрібних сільських власників, який потребує соціально-політичних і економічних реформ уже хоча б для того, щоб здійснити ті громадянські й національні права, які вже визнані за ним на папері.

У Галичині, де, як вказувалося, живе близько 4/5 усього українського населення Австро-Угорщини і яка дає характерну картину його економічного й громадсько-політичного життя, 76,6% населення утримується землеробською працею. Якщо ж розглядати спеціально українське населення, то відсоток землеробського класу ще збільшиться. За офіційним підрахунком 1900 p., із загальної кількості українського населення у 3080 тисяч утримується землеробською працею 2885 тисяч, або 93,7%.

Але в руках дрібних землевласників є лише 3/5 землі, a 2/5 її зосереджені в руках великих власників. У результаті – надзвичайне подрібнення земельної власності. На загальну кількість 7315 тис. населення Галичини за переписом 1900 р. припадало 1946 тис. господарів, що платили поземельний податок. Із 50-ти повітів Східної Галичини, за підрахунками 1890 р., у 38-ми середній розмір селянського наділу коливався між 2 ½моргами й 5 моргами, тобто 1 1/3 й 3 1/3 десятини, і лише в гірських районах, де рілля відходить на другий план перед пасовищами й лісовими ділянками, середній розмір селянської ділянки піднімається понад 6 – 7 моргів. А величезна кількість господарств не має й по 1½морга (1 десятина).

У результаті такого подрібнення ділянок, а з іншого боку, внаслідок загальних несприятливих умов, низького рівня тутешньої землеробської культури й відсутності інших видів заробітку, крім наймів у великовласницьких маєтках, створюється вельми тяжке становище величезної маси селян і їхня залежність від власницького класу. Будучи країною землеробською par excellence [найвищою мірою], Галичина опинилась у дуже важких умовах конкуренції з сусідніми землеробськими районами Росії, Румунії, Угорщини.

З іншого ж боку, брак капіталів і низький рівень культури, як загальної, так і суто сільськогосподарської, впливає на малу продуктивність сільського господарства в Галичині взагалі та ще більше – господарства дрібного, селянського. Ділянка землі, яка середньо в Богемії дає 100 кг пшениці, в Галичині у великому господарстві дає 79 кг, у дрібному 68 кг; ячмінь дає цифри ще нижчі – 61 і 69, супроти 100 кг у Богемії. Переважна маса селянства через це мусить шукати собі підмоги у сторонньому заробіткові, який їй вдається знаходити майже виключно у великих господарствах.

Та будучи, як ми бачили, саме по собі малопродуктивним, тутешнє велике господарство не в змозі давати більш-менш задовільного заробітку, а велика кількість робочих рук, надмір пропозиції, цілковита економічна безвихідь селянської маси й необмежене панування власницького стану в місцевому житті, політиці й управлінні давали можливість утримувати ціни на нечувано низькому рівні й на додачу, разом з економічною кабалою тримати селянське населення у повній політичній і всілякій іншій залежності. До селянських страйків 1902 року поденна платня чоловіків під час літніх робіт коливалася звичайно між 30 й 75 крейцерами (25 – 60 коп.) на своїх харчах, а жіночий заробіток поза польовими роботами дуже часто коливався між 15 і 25 крейцерами (12 – 20 коп.). Лише страйки й еміграція останніх років підняли цей рівень.

Переслідування, яких зазнавали страйкарі з боку адміністрації та судової влади, шалена протидія, яку всією силою чинила цьому рухові державна машина, усі ті труднощі, з якими доводилося стикатися трудовій еміграції з боку влад, відкривають нам тісний зв’язок між економічними й політичними умовами Галичини, між економічною і національною боротьбою українського елементу проти панівного польського.

Польське панування у Галичині спирається, з одного боку, на економічну перевагу, а з іншого – на підтримку, яку надає уряд і нинішній політичний лад Австрії взагалі й Галичини зокрема польським привілейованим класам. Власницький стан суцільно польський; селянська маса Східної Галичини – головно українська; українська ж інтелігенція ототожнює свої інтереси з інтересами селянства та на його успіхах і завоюваннях, як політичних, так і економічних, будує свої національні плани й розрахунки. Політична боротьба, таким чином, тісно сплітається з боротьбою економічною та соціальною і загострюється її мотивами.

Велике землеволодіння й міська буржуазія – це опори польського національного панування; з мотивів національного плану їх інтереси охороняють усі сили польського суспільства й місцевої бюрократії, що служить тим же національним польським інтересам. З іншого боку, боротьба проти привілеїв маєтних класів, проти всемогутності й усевладдя бюрократії є найнагальнішим завданням з точки зору українських національних прагнень. Питання про економічне й культурне піднесення народних мас, про розширення їхніх громадянських і політичних прав – для українського суспільства питання життя та смерті.

А з точки зору охорони польського панування, культурне й економічне зростання українських мас, розширення їхніх політичних і громадянських прав – речі небажані, небезпечні, і кожен успіх українців у цій сфері є загрозою цьому пануванню, загрозою польському status possidendi. Звідси й різкий, надзвичайно напружений характер національної боротьби. Адже вона охоплює надто широкі сфери й зачіпає надто різноманітні насущні інтереси.

Перемога польського чи українського елементу, тобто провідних у тому й іншому середовищі течій і напрямків, – це не лише питання про перемогу тієї чи іншої народності, але й питання про ту чи іншу економічну, соціальну й політичну програму, про напрямок усього місцевого життя.


Примітки

За відомостями останнього офіційного перепису (1900 p.), усього в Галичині налічується українського населення 3 074 449… – ці ж дані, посилаючись на офіційні відомості перепису 1900 р. (Podrкcznik statystyki Galicyi, 1903. – Т. VII), наводить М.Грушевський у статті: Із польсько-українських стосунків Галичини (Кілька ілюстрацій до питання: автономія обласна чи національно-територіальна) // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 491-492. На початку 1912 p., посилаючись на спеціальні статистичні дослідження 1909 – 1910-х pp. В.Охримовича, В.Кошового та С.Томашівського, історик називає такі цифри українського населення: Галичина – понад 3,5 млн; Буковина – понад 300 тис; Угорщина – близько 500 тис. (див.: Грушевский М. Украина и украинство // Украинская жизнь. – 1912. – № 1. – С. 16).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 87 – 92.