3. Політичне представництво. Школа

Михайло Грушевський

З того часу, як австрійська конституція проголосила принцип національної рівноправності, минуло цілих сорок років. Кинемо побіжний погляд на те, які засоби дав цей конституційний режим для задоволення і розвитку національних потреб українського народу, якою роллю і значенням він його наділив. Ми матимемо на увазі, головно, Галичину, як головний осередок українського життя.

Розпочнемо з представництва.

У дореформеному австрійському парламенті було 425 депутатів; у тому числі клас великих землевласників посилав 85 депутатів, міські виборці 118, торговельно-промислові палати 21, сільські громади 124; загальним голосуванням (т. зв. п’ята курія 1896 р.) обирали 72 депутатів. Галичина посилала всього 74 депутатів: 20 від великих землевласників, 13 від міст, 3 від торговельних палат, 27 від сільських виборців і 11 від курії загального голосування. Вкрай несправедливо назагал, у сенсі найрізноманітніших привілеїв, наданих класам землевласників і капіталістів на шкоду народним масам (один депутат припадав у першій курії на 64 землевласники, у третій – на 28 великих промисловців, у другій – на 3341 міського виборця, у четвертій – на 11 555 сільських виборців), ця виборча система жахливо обділяла також і ті національності, серед яких вищих класів або не було, або ж вони були вельми нечисленними.

Українське населення Галичини, переважно сільське, за найкращих умов могло розраховувати лише на 22 мандати від сільських округів Східної Галичини. Та через двоступеневість виборів, відкритість голосування, економічну й всіляку іншу залежність сільського населення від поміщиків і адміністрації, та, врешті, через «майстерність» цієї останньої, яка вбачала у проведенні виборів per fas et nefas [правдою і неправдою], відповідно до вказівок урядових польських кіл, головне завдання адміністративної машини, кількість депутатів-українців від Галичини не сягала зазвичай і десяти, а якщо виключити депутатів за призначенням, тобто українських статистів, яких для декорації вибирала польська адміністрація, то їх кількість зводилася до 4 – 6.

Усе українське представництво Галичини й Буковини (яка посилала 1 – 2 українських депутатів) у віденському парламенті налічувало останнім часом близько десятка, тобто давало від 2 до 3 відсотків загальної кількості, тоді як українське населення навіть за офіційними підрахунками становило 13 % усього населення Австрії. Голос українського парламентського представництва не мав жодного значення як через його нечисленність, так і через тактику його супротивників – Польського клубу, який незмінно входив до складу урядової більшості.

Єдине завдання, яке могли собі ставити і здійснювати українські депутати, полягало (й досі полягає) у дискредитуванні з парламентської трибуни польського режиму Галичини й урядової системи, яка підтримує цей режим.

У місцевих сеймах Галичини й Буковини та ж виборча система і та ж практика адміністрації так само невигідно відбилася на українському представництві. Галицький сейм має 161 депутата, в тому числі 12 т. зв. вірилістів (які засідають в силу займаної посади – всі єпископи й ректори вищих навчальних закладів) і 149 депутатів за виборами. Із них 44 депутати від великих землевласників, 3 від торговельних палат, 28 від міських, 74 від сільських виборців.

І тут українське населення у найкращому випадкові могло б послати 46 депутатів від сільських округів Східної Галичини, тобто було приречене бути в меншості вже в силу даної організації сейму; насправді ж, через ті ж причини, які я вказав вище, кажучи про парламент, воно має зазвичай усього близько 15 депутатів, рахуючи й депутатів, йому нав’язаних (в останній сесії 14 депутатів і 3 єпископи-вірилісти), що становить заледве близько 10 % загальної кількості депутатів.

Лише в буковинському ландтагу з його 30 депутатами (2 вірилісти, 9 деп[утатів від] великих землевласників, 2 від торговельних палат, 5 міських, 12 сільських) українське населення має останнім часом усю ту кількість депутатів, яку надає йому виборча система – 7. Важливим тут є те, що в буковинському ландтагу українське представництво не має супроти себе такої згуртованої, всезагальної більшості, як у сеймі Галицькому.

У 1905 р. навіть склалася була прогресивна більшість (вільнодумний союз) із українських, прогресивних румунських, німецьких і єврейських депутатів, яка завдяки цьому мала можливість провести низку вельми цікавих законопроектів. Союз швидко розпався, і тому проекти переважно не отримали урядової санкції, але сам факт усе ж характерний у тому сенсі, що вказує на можливість для тутешнього українського представництва впливати на розвиток місцевого законодавства й самоуправління.

У Галицькому сеймі це було справою немислимою досі, не лише через нечисленність українського представництва, але й через зазначену вже мною згуртованість усього іншого, польського складу сейму: в усіх питаннях, що стосуються (хоча б віддалено) національних інтересів польської переваги, польське представництво виступає зовсім солідарно й одностайно і цілковито ігнорує погляди, вимоги та вказівки українців.

Останні, таким чином, фактично позбавлені будь-якого впливу на місцеве законодавство, що здійснюється сеймом, і на належні йому вельми важливі функції самоуправління (відання крайовими фінансами, організація лікарської та санітарної справи, суспільна опіка, шкільна справа і т. п.). Навпаки, в руках польської більшості сеймова законодавча й організаційна діяльність, уся система органів і установ, що перебувають у їхньому віданні, має різко виражений польський характер, і система крайової автономії є однією з головних баз «органічної праці», скерованої на зміцнення й розвиток цілковитого й виняткового польського панування.

Слугуючи, таким чином, одним із головних факторів зміцнення польського панування і, що особливо важливо, невтомно підводячи під це фактичне панування законодавчий фундамент, Галицький сейм, однак, не обмежується лише цим. Він неухильно прагне до того, щоб накласти свою руку також і на центральне управління у всій тій сфері його діяльності, яка стосується Галичини.

Стосовно проектів розширення автономії та успіхів, досягнутих за останню кампанію, я говоритиму далі, а тепер лише зазначу, що деякі вельми важливі прерогативи в сенсі відомого контролю над діями центрального уряду у сфері управління краєм Галицький сейм здобув уже давно. Вкажу на особливо важливий і характерний статут 1867 р., в силу якого відкриття урядом середнього навчального закладу з викладанням українською мовою чи запровадження цієї мови в існуючому вже навчальному закладі не може відбутися інакше, як за сприятливого відгуку місцевої повітової ради та згоди сейму.

Цей єдиний подібний статут, що складався у той час, як у середніх навчальних закладах Галичини замість німецької мови запроваджували польську, мав на меті запобігти розвиткові української середньої школи, принаймні урядової, і не дати можливості українському населенню навіть у майбутньому отямитися від завданого йому удару. І цей статут старанно виконує польське представництво, пильно стежачи за тим, щоб уряд не розширював сфери діяльності української школи, оминаючи сейм.

Окрім центрального крайового сейму, Галичина має ще окружні (повітові) ради, яким належать важливі функції – відання окружними прибутками, контроль за громадським господарством і самоуправлінням, шкільною справою і т. п., – які здійснюються почасти безпосередньо, почасти за посередництвом обраних радами окружних бюро (повітових управ) та інших органів. Ради ці переважно складаються з представників великого землеволодіння і сільських виборців (на 26 членів ради звичайно та й інша групи дають по 12 осіб). В округах, де переважає сільське українське населення, це останнє може мати майже половину, а за винятково сприятливих обставин – навіть і понад половину. Але в силу тих самих причин, якими пояснюється малочисельність українського парламентського та сеймового представництва, у складі рад українські представники зазвичай бувають у меншості, й обрані ними окружні бюро та інші органи окружного самоуправління (окружні шкільні ради та ін.) мають як за своїм складом, так і за своєю діяльністю польський характер.

Таким чином, український елемент як елемент селянський уже через самі особливості станового конституційного ладу, з його протегуванням класам землевласницьким і капіталістичним, був поставлений у вельми невигідне становище та жорстоко обділений правами. Галицька ж практика довершила решту, не даючи йому можливості скористатися навіть тими убогими правами представництва, які надавав йому цей конституційний лад, позбавляючи його будь-якого голосу як у центральних, так і в місцевих органах самоуправління, і підкоривши все місцеве життя панівному польському елементові.

Прагнення панівних польських класів до цілковитого відособлення Галичини, до виключення її зі сфери впливу центрального парламенту й центральних органів управління та підпорядкування всього управління його польському представництву (представництву польських панівних класів), якщо й не були санкціоновані формально законодавчим шляхом, то були все-таки майже повністю здійснені на практиці.

Центральний уряд позбавили фактично будь-якого впливу на внутрішній лад і управління Галичини, і він зазвичай навіть і не намагається втручатися в ці недоступні для нього галицькі стосунки. Глава галицької адміністрації, намісник Галичини (він же голова шкільної ради, фінансового управління й управління державних маєтків), хоча ще формально й не несе відповідальності перед сеймом, як цього домагаються польські панівні партії, але насправді цілковито є виразником і виконавцем їхніх прагнень, і місцева адміністрація абсолютно переконана, що будь-який надмір зусиль із її боку в сенсі підтримання польського панування та польської «суспільної ієрархії» розцінять не як провину, а як заслугу. Вона є виконавчим органом цієї польської шляхетської ієрархії, і не зупиняючись перед будь-якими порушеннями конституції, громадянських прав і законів, виконує її вказівки.

Вінцем цієї політики є, як я вже згадував, вибори до парламенту і сейму, аранжовані адміністрацією за вказівками польської «національної ради» (Rada Narodowa). Вся діяльність адміністративної машини має на меті слугувати керівним польським партіям. Промислове оподаткування та видача промислових свідоцтв, кредити для ощадних кас і терміни виплат, контроль громадського господарства, відтермінування та скасування виборів сільських зібрань і сільських правлінь і т. д., і т. п. – усе це лише клавіші, які своєчасно натискають, аби здійснити тиск на опозиційні елементи, підтримати елементи «тверезі», чи, інакше кажучи, – уже вповні деморалізовані цією системою, і забезпечити жменьці польського привілейованого стану перемогу над убогою масою українського населення.

Тому на державній службі українській інтелігенції немає місця. Утих відомствах, де їм надають певні можливості, вищі й самостійні посади для них закриті. А одночасно з цим уживають усіх заходів для того, щоб збільшення української інтелігенції взагалі втримати у якомога тісніших межах і зберегти за польською культурою та громадськістю становище hors concours [поза конкуренцією]. У цьому плані польська шкільна адміністрація та взагалі польська шкільна політика досягають разючої віртуозності й можуть бути надзвичайно цінною ілюстрацією галицьких стосунків і політики керівних польських кіл.

Нижча школа перебуває у віданні почасти місцевих шкільних рад, почасти крайової шкільної ради з намісником на чолі. Віденський уряд не має до неї майже ніякого стосунку, і зусилля галицької політики скеровані були на те, щоб звузити самодіяльність сільських громад у цій сфері та якомога більше підпорядкувати народну школу впливові польських рад, місцевих і крайової. Середню школу, яку утримують коштом держави, фактично також майже усунули від впливу центрального уряду, а останнім часом польським політикам вдалося досягнути й формальних поступок у цьому напрямі, так що тепер середня школа залежить цілковито й виключно від тієї ж шкільної ради. Нарешті, вищі навчальні заклади хоч безпосередньо залежать від центрального уряду, але мають широку автономію.

Цікаво буде підвести підсумки сорокарічної опіки ради чи, висловлюючись польським терміном, «едукаційної комісії», народною освітою. Рада ця мала і має цілком польський характер (згідно з останнім її статутом забезпечений за українцями мінімум становить 4 члени з загальної кількості 35 членів; фактично осіб українського походження у ній 6, але призначають їх незалежно від українського представництва) і дуже повно відображає культурну політику польських керівних сфер.

Почнемо з нижчої школи. З усієї кількості громад Галичини, яких є 6240, за переписом 1900 р. не мали своїх шкіл 1911, в тому числі у Східній Галичині 820, у Західній – 991. Цифри самі по собі вельми невтішні і не є свідченням особливої турботи галицьких правителів про народну освіту. Але вони свідчать також і про нерівномірний розподіл благ просвіти між польським і українським населенням. У Західній Галичині сільські поселення дрібніші та розташовані значно густіше, ніж у Східній, тому насправді серед українських сільських громад Східної Галичини відсоток громад, позбавлених школи, значно вищий.

Серед округів Західної Галичини лише у трьох кількість дітей, які не відвідують школу, перевищує 30%, у Східній Галичині таких округів було 15, а в трьох округах кількість дітей, які не відвідують школу, коливалося між 60 і 70%! Результат такий, що кількість неписьменних серед українського населення значно вища, ніж серед польського; за офіційними відомостями ця різниця набирає вже жахливих розмірів: у віці між 12 і 20 роками відсоток неписьменних українського населення 56, серед польського 27; у віці між 22 і 31 – неписьменного українського населення 61%, польського 33%; у віці між 32 і 40 роками – 75 % і 39%, а в загальній кількості населення [віком] понад 12 років серед українців 78% неписьменних, серед поляків – 47 %. Різниця ця зменшиться, якщо ми згадаємо, що єврейське населення, всуціль письменне, фігурує в категорії польського (якщо виключити євреїв, то наведені цифри неписьменних доведеться збільшити приблизно на 12%), та все-таки вона залишиться дуже помітною.

Я не маю можливості зупинятися на багатьох інших, дуже цікавих фактах і цифрах, на тій, наприклад, обставині, що серед недіючих шкіл частіше зустрічаються українські; що школи з українською мовою викладання бувають лише нижчих типів, а школи вищих типів – винятково польські (умовою перетворення на школу вищого типу висувають запровадження польської мови); що викладання в українських школах жахливе, що вони дають надзвичайно мало своїм учням, оскільки шкільна адміністрація змушує витрачати багато часу на вивчення польської мови, всупереч усім законам, до § 19 конституції включно, і т. д.

Я лише відзначу ще раз, що й так украй погана (до того ж не лише не прогресуючи, а навіть погіршуючись, судячи з порівняльних цифр про кількість неписьменних новобранців і дітей, які не відвідують школу за останні роки) нижча школа особливо страждає від своєрідних галицьких умов і цілком обгрунтовано є причиною постійних скарг українського населення.

Середня школа ще різкіше характеризує таку несприятливу для культурного розвитку українського населення політику керівних сфер Галичини.

До початку 1903 – 1904 навчального року в Галичині було 49 гімназій і реальних училищ, у тому числі з польською мовою викладання 43, з німецькою 4, з українською 4 (тепер 5). На східну, українську частину Галичини припадало польських середніх шкіл 25, німецьких 2, українських 4. Одна польська середня школа припадала приблизно на 30 тис. польського населення, одна українська на 820 тис. українського населення. Близько 55% усіх учнів української національності були змушені відвідувати середню школу з викладанням чужою мовою, а з учнів поляків – лише 2 %.

Такі умови, разом із вельми несприятливим для української молоді шкільним режимом, створюють вельми неоднакові шанси для української та польської народності; тоді як до запровадження польського викладання в середніх школах кількість учнів української національності у Східній Галичині перевищувала кількість поляків, тепер кількість останніх залишила далеко позаду кількість учнів українців [Детальніше див. мою брошуру «Из польско-украинских отношений Галиции», розд. III.]. Зусилля українського суспільства, скеровані на збільшення кількості українських середніх шкіл, зустрічають рішучу протидію польських керівних кіл: спираючись на згаданий вище статут 1867 р., вони кладуть своє veto на всі спроби центрального уряду піти назустріч вимогам українського суспільства. Питання про кожну нову українську гімназію виростало до масштабів справжнього політичного питання, тоді як усе нові й нові польські школи створювали в цей час цілком безперешкодно, простим розчерком пера.

Ще пекучіший і нагальніший характер набуло питання університету. Ставши господарями ситуації у Львівському університеті після того, як німецька мова мала поступитися (1871 р.) викладанню «місцевими мовами», поляки ревно охороняли свою монополію вищої школи й не допускали українців до викладання у її мурах; вони усіляко перешкоджали збільшенню кількості українських катедр і також негативно поставилися до ідеї заснування окремого українського університету, коли українська сторона висунула відповідний проект. Мотивом було, очевидно, все те ж – збереження за польською культурою її переважаючого значення.

Примітки

…статут 1867 р. – статут прийнятий Галицьким сеймом 22 червня 1867 р.

Глава галицької адміністрації, намісник Галичини… – див.: Аркуша О. Міхал Бобжинський та українське питання в Галичині// Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35- 36. – С. 168-206; Мудрий М. Галицькі намісники в системі українсько-польських взаємин (1849 – 1914) // Там само. – Львів, 1998. – Вип. 33. – С. 91-101.

…всупереч усім законам, до § 19 конституції включно… – цей параграф австрійської конституції затверджував національну рівноправність народів Австрії і декларував можливість отримання освіти рідною мовою. Відомий політик та історик національних відносин в Австрії Р.Шпрінгер (Реннер) розглядав цей параграф лише як провісник рівноправ’я, а не як реальне рівноправ’я.

…з українською 4 (тепер 5) – йдеться про українські державні гімназії у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі та Станіславові (відкрита 1905 р.). Детально історію відкриття гімназій див.: Грушевський М. Із польсько-українських стосунків Галичини… – С. 509 – 512.

…німецька мова мала поступитися (1871 р.) викладанню «місцевими мовами»… – йдеться про імператорський рескрипт, який відмінив у Львівському університеті викладання німецькою мовою, надаючи це право лише професорам, які володіли однією з крайових мов, українською чи польською.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 96 – 102.