Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5. Розселення та історія українців в Росії

Михайло Грушевський

Приблизно дев’ять десятих усієї етнографічної української території (тобто території з переважно українським населенням) перебуває в кордонах Росії, займаючи майже всю південну частину її – за винятком Подоння і південного Поволжя [Губернії: Волинська з суміжними частинами Люблінської, Сєдлецької, Гродненської та Мінської, Київська, Подільська, значна частина Бессарабської, Херсонська, Катеринославська, материкова частина Таврійської, Полтавська, Харківська, більша частина Чернігівської, південно-західна частина Курської, східні частини Воронезької й області Війська Донського, значна частина Кубанської та губерній Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської.] – і зосереджуючи в собі близько 26 мільйонів українців. Найодноріднішим складом населення відзначається середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна частина Київської і суміжні частини Катеринославської), де український елемент становить загалом не менше 90% населення, коливаючись між 80% і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині він більше розріджений іншонародними елементами, головно польським і єврейським.

За такої величезної чисельності, займаючи велику та вельми різноманітну територію, живучи в різних фізичних і культурних умовах, стикаючись із різними народностями й культурами, українське населення неминуче повинно виявляти певні відмінності, як у своєму психофізичному й етнографічному вигляді, так і в культурному, економічному й політичному складі свого життя. Однак значні відмінності в народному вигляді трапляються лише в найглухіших окраїнах української території – у карпатському гірському поясі та в поліській смузі, які менше зазнали колонізаційних пертурбацій, на які така щедра історія українського народу.

Уся ж центральна й південно-східна частина української території завдяки цим пертурбаціям, які вимішали, так би мовити, всю масу населення, відзначається великою однорідністю в типі свого населення і виявляє лише другорядні відмінності у своєму діалекті, в етнографічному складі й у культурі. І цей панівний тип, до якого належить не менше 5/6 усієї української народності, становить цілком певну національну різновидність, відмінну від своїх сусідів – поляків, білорусів, великоросів, – яка має певні лінгвістичні, етнографічні, культурні особливості, органічно пов’язані воєдино разом зі своїми окраїнами спільними рисами й усвідомленням цієї спільності, і яка цілком виразно протиставляє себе іншим народностям.

Під впливом політичних міркувань не бракувало спроб і з польського, і з великоросійського боку подати українську народність різновидом польської чи російської нації, яка не має самостійного значення. Спроби ці не припиняються і досі, а серед філологів-славістів до цього часу триває суперечка на тему, чи становлять (великоросійська й українська (або малоросійська) мови дві самостійні мови, чи два «діалекти» однієї російської мови. Але ця суперечка (не кажучи вже про випадки цілковито не наукові) є суперечкою формальною, а не по суті. Вважати (велико)російську й українську мови самостійними мовами, а чи лише діалектами – не так важливо; цілком точних критеріїв для відрізнення мови від діалекту, по суті, не існує, і якщо в минулому офіційно прийнята термінологія не допускала терміну «мова» для означення української мови та настійливо називала його діалектом, то тепер майже загальновживаним є термін «українська (чи малоросійська) мова».

Важливішим є те, що філологічна й історична наука знає обидві мови лише як явища рівнозначні, започатковані за межами історичного існування обох груп племен – північної та південної, – і не визнає справжнього існування якоїсь реальної «загальноросійської мови» – принаймні в історичні часи: так звана російська мова є літературною обробкою великоросійських діалектів, і поряд з нею відбувалася літературна обробка й діалектів українських. Оскільки ж літературна (велико)російська мова не може успішно слугувати ні органом народної освіти та популярної літератури, ні органом культурного життя для всієї сукупності української народності, не може бути рідною для неї, то поруч із нею неминуче повинна культивуватись і розроблятись як орган культурного й національного життя мова українська уже з огляду на дію простого інстинкту самозбереження.

[Що «російська» мова зовсім не є мовою загальноросійською і не може замінити українському населенню його рідної мови, грунтовно з’ясовує записка Петербурзької академії наук, складена у відповідь на запит Комітету міністрів («Императорская академия наук об отмене стеснений украинского слова», 1905). Там само вказані тяжкі наслідки заміни рідної мови (велико російською у народних школах України: падіння письменності серед народу й загальне зниження його культурного рівня (див. мою брошуру «Украинство в России, [его запросы и нужды]»). З іншого боку, надзвичайно сумні наслідки дали спроби певної частини інтелігенції австрійської України використовувати як культурне знаряддя (велико)російську мову; наслідком була денаціоналізація в бік польський, угорський, румунський і падіння культурного та національного життя у тих колах, де здійснювалися ці спроби підмінити народну мову мовою (велико)російською.]

І це цілком зрозуміло: використання (велико) російської мови вимагає від українця значної підготовки, яка неможлива ні для народних українських мас, ні для інтелігенції українських земель, що перебувають за межами Росії. Використання її прирекло б на темряву народні маси чи призвело б, урешті-решт, до існування двох мов: української для народу й (велико)російської для інтелігенції, за рецептом деяких «поміркованих» прихильників української мови (українська мова для народу і для хатнього вжитку). Але така «двомовність» була б спотворенням нормальних умов культурного життя і неминуче призводила б до різних ненормальностей: до створення культурного й усілякого іншого розмежування між інтелігенцією та народними масами, культурного занепаду цих останніх і т. д.

Як за своєю мовою, цим найпершим і найважливішим показником національного життя, так і в інших своїх проявах український національний тип зовсім не є чимось новоявленим, а є продуктом усього історичного життя українського народу, всієї розмаїтості його умов. Як диференціація слов’янських племен узагалі, так і початки відособлення українського племені беруть свій початок у глибинах доісторичних часів, а пізніше історичне життя лише посилювало це відособлення, ведучи українські племена окремим шляхом, який лише іноді й подекуди збігався з історичною еволюцією племені великоросійського чи білоруського – з одного боку й польського – з іншого.

На світанку історії ми бачимо українські землі разом із землями великоросійськими й білоруськими у складі однієї держави, в якій політична й культурна гегемонія належала елементові українському, південному. Згодом великоросійські та білоруські землі відособлюються, а в українських – політичне й культурне життя слабшає внаслідок несприятливих колонізаційних умов, у яких опинилася Східна Україна (натиск кочовиків), і врешті-решт вони входять до складу Польсько-Литовської держави й кілька століть живуть в умовах, цілком відмінних від життя земель великоросійських.

Великий народний рух, викликаний соціальними й національними умовами Польщі, закінчується з’єднанням Східної України з Московською державою 1654 p., тоді як Західна Україна через невдалу політику московського уряду залишається під владою Польщі й лише частково возз’єднується зі східними українськими землями в кінці XVIII ст., коли до Росії приєднується Київщина, Волинь, Поділля, Побужжя. Але галицька Україна, разом із Буковиною, відходять до Австрії, а закарпатські землі залишаються у складі Угорщини.

З 1654 р. починає своє існування українське питання у Росії, викликане глибокою суперечністю між прагненнями українського народу й політикою московського, а потім петербурзького уряду. Український народ, точніше – козацька старшина, яка вершила його політику, шукаючи опори проти Польщі в Москві, уявляла свої взаємини з московським урядом у вигляді васальних чи федеративних стосунків, зі збереженням широкої автономії України під управлінням свого виборного гетьмана й такої ж виборної старшини. Московський уряд на перших порах залишив українську автономію фактично недоторканою, зробив низку принципових поступок, які в окремих положеннях зводили зв’язок України з Московською державою до суто особистої унії.

Та разом із тим він дивився на ці поступки як на тимчасові, минущі, маючи на меті перетворити Україну з часом на звичайну московську провінцію. Тоді як старшина прагнула до того, аби в стосунках із Москвою розвинути й формулювати принципи автономії, закладені в переговорах і т. зв. «статтях Богдана Хмельницького», і виборний, цілком автономний, вільний від будь-якого втручання московського уряду лад України вважала за conditio sine qua non [необхідну умову] своїх стосунків із Москвою, – московський уряд, навпаки, намагався використати кожну тактичну помилку українських політиків, кожне їхнє скрутне становище для того, щоб крок за кроком обмежувати автономію України, зводити нанівець конституційні форми її ладу і замість них розширювати сферу впливу своїх агентів і свого управління.

Помітивши антагонізм між українськими масами та старшиною на грунті економічних і соціальних стосунків, він намагається використати і це внутрішнє роздвоєння, аби збити старшину з позиції та змусити її до поступок у сфері її політичної програми. Та незабаром виявилося, що народні маси, хоча й не солідарні зі старшиною через її суспільно-економічну політику, все-таки мало співчували планам запровадження в Україні московських порядків, адміністрації й оподаткування. Народне повстання 1668 p. показало це цілком виразно. Але московський уряд не відмовився й після того від своїх централістичних планів, він лише став іще обережнішим у їх здійсненні, і для забезпечення успіху він тепер намагається не тільки підірвати силу і вплив старшини, але й послабити та знесилити весь український народ, убиваючи в ньому всяку силу опору, всяку можливість самовизначення.

У цій боротьбі московсько-петербурзька бюрократія вийшла переможницею. Українські політики марно робили відчайдушні зусилля, аби вирватися з пут московського централізму, спираючись на котрусь із держав-суперниць – Польщу, Туреччину, Швецію. Півстолітні війни, що цілковито виснажили Україну й саму старшину, довели безплідність цих зусиль: за внутрішнього антагонізму між старшиною і народом неможливо було витримати конкуренцію з холодною, добре прорахованою політикою Москви. Щоправда, за свою боротьбу з ідеєю української автономії московський уряд був покараний втратою Правобережної України, яку встигла повернути собі Польща; покараний конфліктами з Запоріжжям і, отже, відтермінуванням своїх успіхів на Чорноморському узбережжі і в боротьбі з Туреччиною. Але в тій частині України, яка залишилася під її владою, московська бюрократія здійснила свої плани сповна.

Старшина, яку тероризували демагогічні загравання московських політиків і деморалізували – з одного боку система опали, заслань і страт за прихильність до автономістської програми, а з другого – щедрими нагородами за кожен прояв поступливості у цій сфері, – не встояла врешті-решт і пішла «в бік найменшого опору»: замовкла про свої політичні вимоги й отримала в нагороду за це підтвердження і розширення своїх прав на захоплені землі й закріпачені селянські руки, тобто створення кріпосного права на руїнах вільної автономної України. А народ, позбавлений новим імперським режимом усіх громадянських і майнових прав і відданий під нагляд «десяти тисяч поліцмейстерів», уже більше не становив жодної небезпеки.

Але, покінчивши з політичною відрубністю України [Остаточно давнє управління України ліквідували у 1782 – 1783 pp., запровадивши губернські установи й перетворивши козацькі полки на регулярні. Його відновили частково, та й то на короткий час, за імператора Павла. Від давнього автономного ладу України вціліли лише деякі норми цивільного статутного права Гетьманщини, які досі діють у Чернігівській і Полтавській губерніях.], уряд Росії не вдовольнився цим: він вирішив стерти і знищити також і прояви її національного життя, і навіть особливості українського національного типу. Починаючи з Петра І для українських видань запроваджується цензура, що мала на меті привести їх до однаковості у мові з виданнями великоросійськими. Русифікуються українські школи. Запроваджується великоросійська вимова в богослужінні. Будь-які прояви українського патріотизму ревно переслідуються і придушуються. Починаючи з середини XIX століття ця політика формується у чітку систему.

Кожен прояв української самосвідомості переслідували усіма засобами адміністративної опали. «Український сепаратизм» – це породження нечистого сумління російської бюрократії, яка протягом століть придушувала всі політичні, культурні й національні прагнення українців – викорінюють тепер у всіх сферах: чи мова йде про виникнення інтересу до рідного слова, чи до минулого й сучасного свого краю, чи, врешті, про працю на користь просвіти й економічного розвитку народу.

Особливо запеклого цькування зазнають прагнення до літературної обробки українського слова, до розвитку популярної літератури для народу та для дітей і до створення українською мовою наукової літератури. «Не было, нет и быть не может» української мови як культурного органу, прорікає ця урядова політика вустами міністра Валуєва 1863 р. й увінчує свою заборонну систему відомим указом 1876 р. Указ цей, який обмежив українське слово вузькою сферою оригінальної, наполовину етнографічної белетристики, а при своєму застосуванні позбавив його будь-якої можливості розвитку й поступу навіть у цій сфері, проіснував аж до весни 1906 року.

Та цими переслідуваннями вбити українство не вдалося.

Поза їх сферою залишалися українські землі Австрії, і туди, починаючи з 1860-х років, з загостренням заборон у Росії, переноситься центр ваги всієї культурної, літературної та наукової роботи й національного українського руху взагалі.

Рух політичної української думки безперервно тривав протягом всього часу гонінь, яких вона зазнавала з боку старого режиму Росії, і в результаті українство розвивалося лише в тим різкішій опозиції до цього режиму.

Однак широкий розвиток українства не міг відбуватися за цих умов. Заборони й переслідування перепиняли доступ українській книзі до широких народних мас російської України, прирікаючи їх на темряву, нидіння і виродження. Вони ставили нездоланні перепони розвиткові літератури; виключали можливість української преси. Вони не дозволяли українському слову зайняти те місце, яке належить рідній мові в культурному й духовному житті кожного народу, кожного суспільства, спотворюючи таким чином природний розвиток усього українського життя, закриваючи для українського суспільства можливість національного самовизначення і взагалі будь-якої самодіяльності.

Шкода була величезною, невиправною і, звісно, її зовсім не усунуло просте паперове скасування страшного указу 1876 р. Стара система пригноблення живе, і природні шляхи розвитку українства майже так само закриті для нього й зараз, як і до цього скасування.

[Детальніші відомості з історії українського народу зацікавлені знайдуть у моїй книзі «Очерк истории украинского народа», 2-ге вид. 1906 р. (детальнішою є моя історія України українською мовою – «Історія України-Руси», доведена поки що лише до початку XVII століття – 6 томів; перший том вийшов також німецькою мовою). Короткий виклад найголовніших фактів з українського питання читач знайде в брошурах «Украинство в России, его запросы и нужды», 1906 р. (це останній розділ «Очерка»), «Украинский вопрос», 1907 р., «Движение политической и общественной украинской мысли в XIX ст.», 1907 р. Останні брошури увійшли також до мого збірника статей з українського питання «Освобождение России и украинский вопрос», 1907 р., де з’ясовується і ставлення прогресивного українства до різноманітних проблем нинішнього моменту, і його постулати.]


Примітки

Українські політики марно робили відчайдушні зусилля… – детально див.: Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 – 1714 pp. – К., 2003.

Указ цей… проіснував аж до весни 1906 року – див.: Грушевський М. Ганебній пам’яті!.. // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 441 – 443 (вперше опублікована у виданні: Украинский вестник. – Спб., 1906. – № 1. – 21 мая. – С. 39 – 41); Його ж. Ганебній пам’яті // Україна. – 1926. – Кн. 4. – С. 46 – 51; Його ж. Знесення указу 1876 р. // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 493; До історії указа 1876 року про заборону українського письменства // Україна. – 1907. – Т. 2. – Кн. 2. – С. 135 – 151; Савченко Ф. Заборона українства 1876 року: До історії громадських рухів на Україні 1860 – 1870 pp. – Харків – Київ, 1930; Його ж. Від Валуєвщини до Юзефовщини (IP НБУВ, ф. X, од. зб. 14694); Найближчі відгуки указа 1876 р. про заборону українського письменства // Україна. – 1907. – Т. 2. – Кн. 3. – Ч. 1. – С. 249 – 268; Чайковський А., Щербак М. За законом і над законом. З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (XIX – початок XX ст.). – К., 1996.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 110 – 115.