Ганебній пам’яті!..
Михайло Грушевський
Серед великого прятання, розпочатого всеросійською бюрократією перед приходом нового господаря – народного парламенту, серед ріжного сміття бюрократичного господарства опинився на смітнику і один з найпоганіших своїм замислом і страшних своїми наслідками актів утиску й деспотизму, за який ще так недавно всіма силами тримався старий режим Росії. Я кажу про ганебний «закон 1876 р.», що забороняв уживання української мови поза деякими тісними сферами, а в фактичнім своїм переведенні виключав усяку можність літературної й наукової діяльності на сій мові.
Ще восени минулого року, після того як запитані Комітетом міністрів інституції зовсім виразно висловилися за потребу безпроволочного скасування обмежень українського друкованого слова, правительственні сфери Росії не зважилися знести указу 1876 р. Хоч запитання до тих інституцій були результатом сумнівів самого Комітету міністрів щодо спасенності того указу, хоч пізніший прем’єр міністерства рішучо заповідав ще весною 1905 р. недалеке знесення його, в правительственних кругах не знайшлося відваги, щоб піднести руку на сей вершок бюрократичної інквізиції, розбити сього Молоха, якому цілих тридцять літ справлялися такі гекатомби з творів мислі й слова, соку мізку й нервів тридцятимільйонового українського народу. Після остаточних нарад в сій справі Комітету міністрів знесення указу 1876 р. признано було «несвоєвременним» (вересень 1905).
Се здавалося нам тоді неймовірним після того, що було сказане про нього, не кажучи вже за давніші часи, хоч би протягом тих 9 місяців, що проминули від хвилі, коли сам Комітет міністрів признав потрібним піддати оцінці сей указ; але неймовірне звичайно стає найправдоподібнішим у сих сферах. Батьки держави, рішившися здивувати весь світ своєю непохитністю в бідах, не розчарувалися ще в державній рації системи утисків і насильств і все ще надіялися сею системою довести українство до неіснування, на яке вони його засудили, та довести цивілізованому світу (який недовго перед тим звісною анкетою осудив указ 1876 р.), що української мови справді «не було, нема і бути не може».
Та що ж! Спішно кидаючи так сильно і тривко уфортифіковані позиції перед приходом армії народних репрезентантів, російські держателі бичів і скорпіонів мусили на сих позиціях полишити багато запасів і знарядів бюрократичного обскурантизму, й серед них опинився і той так пильно стережений і хоронений паладій «єдності русского народа» – указ 1876 р. Сей обридливий упир, що пив кров найблагородніших синів українського народу, що провів від колиски й до могили ціле покоління української суспільності, знайшов свій кінець перед кількома днями в виданих під хвилю приходу на полишені позиції народної репрезентації «Тимчасових правилах про неперіодичні видання». Сі правила, зносячи стару превенційну цензуру і заміняючи її новими формами цензурної контролі, мовчки поховали разом зі старою практикою всі виїмкові умови для українського слова, сотворені указом 1876 р.
Уступаючи з позицій, бюрократія мовчки викинула до ями один з найгрізніших витворів своєї державної премудрості, навіть не відважившися голосно згадати про се. Очевидно, обридливість його була в тій хвилі занадто ясна для неї самої, і ми певні, що з того нечистого місця, де опинився указ 1876 р., не попробують його вирити навіть неперебірчиві руки бюрократичних спасителів вітчини. Але нам, що стільки терпіли від сеї поганої гадини й стільки висилень вложили в боротьбу з нею, здавалося неможливим не сказати кілька слів погубній пам’яті указові 1876 року.
Примітки
Вперше опубліковано під назвою «Позорной памяти» в петербурзькому тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 1. – С. 39 – 41. Передруковано без змін в збірнику: Освобождение России… – С. 112 – 114. 1906 року під назвою «Ганебній пам’яті!..» статтю вміщено в журналі: ЛНВ. – Т. 34. – Кн. 6. – С. 570 – 571 з приміткою «Зі статті, писаної для 1 книжки «Украинского вестника». Авторський рукопис цієї статті (чернетка) зберігається у ЦДІА України в м. Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 178. – С. 4 – 5-зв.). «Петербурзький» варіант статті більший за «львівський» на кілька фраз-роз’яснень, які були важливі для російського читача. Наприклад, пишучи, що указ 1876 р. забороняв усяку можливість літературної і наукової діяльності українською мовою, автор для російського читача в дужках роз’яснював, чого саме стосувалась заборона.
Стаття двічі перевидавалась 1991 року в Києві – українською в часописі: Україна – № 23. – С. 38 – 39 і російською в газеті: Было: Додаток до журн. «Старожитності». – Вип. 2. – С. 9.
Подаємо за текстом ЛНВ в мовній редакції О.Рибалка.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 441 – 443.