Грім – та не з тучі…
Михайло Грушевський
Коли б хто з моїх земляків, зневірений і малодушний, став шукати на небі чи на землі знаменія, яке б сказало йому, чи українство живе й розвивається, чи тільки дригає в передсмертних конвульсіях, – я б, мабуть, не міг вказати йому під теперішню хвилю більше втішного, більше надійного знаку, як той рев всяких «истинно русских», «истинно польских», істинно сикофантських і істинно ренегатських голосів, який останніми часами піднявся на українство. На мертвого собаки не брешуть. Видко, чується в українстві сила, рух, життя, коли страшаться ним чи сподіваються пострашити кого треба для одержання «знаків (мабуть, монетних), установленных за спасение погибающего в волнах» російського отечества. «Со сторони виднее».
На нововременськім капітолії засичали найбільші гусаки, і за ними піднесла крик всяка птиця, аж до казкової райської птиці «Гамаюна» (навіть така знайшлася в нововременському звіринці). Інші також – хто чим багатий… Наш випробуваний домашній приятель за браком якоїсь ліпшої гардероби справив собі горохове пальто, скромно підписане буквами Т.Ф., і відкрив перед ним стовпці свого органа – грай походний марш на Україну. «И пошла писать губерния»…
Розуміється, в тім губернськім писанні не знайдеш багато нового: мало його, дуже мало. Та й не диво. «Посильнее их были витии», що точили свої сикофантські пера на українськім питанні, а не могли вказати начальству вірного способу на те, щоб перенести його в бажане «небытие». І коли щось нове можна добачити в сій свіжій партії сикофантської літератури, то хіба тільки упрощення її манер, більша «откровенность приемов».
Порівняти хоч би писання того пана Т.Ф. з трактатом про українство, яким був – не так дуже й давно – прикрасив сторінки того ж «Киевлянина» мій шановний професор славістики Т.Флоринський з нагоди першої української «маніфестації» на київськім археологічнім з’їзді 1899 р. Так недавно – а різниця сильна. Не скажу, щоб і трактат проф. Флоринського не мав деяких спільних прикмет. Ні, він теж мав букет не стільки академічний, скільки управи благочинія. Але все ж різниця величезна.
Модернізм, очевидно, не лишився без впливу і на (с позволения сказать) літератах охрани. Се вже справді «нагі душі», без усякого навіть фігового листка. Горохове пальто заступило потребу всяких таких прикрас, і «переоценка ценностей» викинула з інвентарю сих (за позволенням кажучи) літератів всякі навіть далекі сліди літературного доброго тону. Очевидно, він в теперішні щирі часи – непотрібна завада, яка перешкоджає тим, для кого призначаються сі писаннячка, відразу зрозуміти сказане та зміркувати, чи знайдеться в зібранім матеріалі «состав преступления».
Поза тим все таке старе, що навіть аж прикро за сі «гороховые польты» в ролі літератів. І таке нездале. Не прислужаться вони пером начальству…
Перша точка – голослівні завіряння, що всі аргументи, все писане з становища українського – все се неправда. Панове Т.Ф. запевняють, готові присягнути на тім. Дуже категорично, але чи переконають кого – не знати… Бо навіть начальство не хоче вірить на слово, а вимагає фактів. А підеш між факти – небезпечно: якраз ногу зломиш! Крамольна ся стихія – наука, небезпечно з нею зачіпатися. І нікоторої піддержки від неї!
Років зо два вже тому, як якийсь «отец отечества» закликав в «Новом Времени» Київський і Харківський університет і Київську Академію, аби спільними силами вивели мене на чисту воду і доказали, що все написане мною в «Історії України» – неправда. Яке вдячне завдання – і що ж? Ніхто не схотів сим зайнятись. І приходиться агентам охрани самим промишляти. А при їх малім освітнім цензі як се небезпечно – самі посудіть. От той Т.Ф. попробував вислонити ніс поза голослівні твердження, що все неправда, що українці говорять, і заявив, що се неправда, буцім де-небудь на університетах викладають «на местных языках».
Спокусив його чорт! Проф. Флоринський сього б ніколи не написав. Правда, в своїм трактаті про українство він теж наколотив гороху з капустою, але такої дурниці ніколи б не устругнув: знає твердо, що в Празі єсть університет чеський, на «местном языке», в Кракові – польський, у Львові – українсько-польський і т.ін. А от горохове пальто з буквами Т.Ф. в пароксизмі «усердия» й се заперечило. Прискорбно! Я ж умисно не заходив в такі далекі справи, як, напр., відносини фламандської мови до французької в Бельгії або язикові відносини в Швейцарії – бо горохові пальто, може, й не знають ще про існування фламандської мови. А про Прагу, Львів, Краків, де тепер і не протовпишся від агентів охрани, – думав, що й вони знають. Та, видко, помилився.
Пункт другий – крайня небезпечність українства. Українці хотять відірватися від Росії, заложити українську республіку, мають уже й готових кандидатів на українського гетьмана і т.д., і т.д. Боже мій, яка старина! Відколи ведуться поголоски про українських гетьманів, про заміри «відлучити Гадяцький повіт від Полтавської губернії і утворити з нього окремий штат». Найстарші горобці, що мають гнізда на старокиївськім участку, чули се ще тоді, як сиділи ще в батьківських гніздах. Скільки тих «кандидатів на гетьманів» від Репніних до Галаганів, вимишлених різними спасителями отечества, прожило і повмирало без всякого «оказательства».
І що ще може зробити адміністрація, чого вже не зробила? Чого не видумувала неспокійна совість московських централізаторів, щоб вирвати всі такі страхи «з коренем» – знищити самий дух українства? От «Былое» друкує тепер «Свод указаний, данных некоторыми из арестованных по делам о государственных преступлениях», зладжений в 1879 р. київською жандармерією. Преінтересне «сочинение». Як широко вони свою мережу розпростерли! Кого тільки не уловили! Поставили собі завданням визбирати всіх живих, мертвих і ненарожденних українських земляків, на Україні і не на Україні сущих. Не тільки живих, а й усі трупи українські перелічили, як Шевченків Шафарик. Скільки дотепу і сискної штуки на те ужили!
Кождому, що могли, пришпилили – як не революційну українську пропаганду, то хоч революційний «образ мыслей», як не ширення недозволених книжок, то хоч давання грошей на недозволені цілі. Та що ж – «высшее начальство» не признало можливим щось зробити з сим трактатом і сховало його «під сукно», де воно й чекало, аж д. Богучарський його ужиє для цікавого потомства.
І справді, що його було робити з сим реєстром людей, запідозрених не так в революційнім, як просто в українськім «образе мыслей»? Що робити з обвинуваченими, з яких одному можна доказати хіба, що він доводить пробування не великоросів, а українців в Київщині за княжих часів, другий виясняє літературну українську традицію в XVI – XVII в., третій доказує, що в народній школі українські діти не розуміють великоруської мови і наука йде далеко раціональніше на мові українській?
Правда, розмотуючи всі такі й інші фактичні помічення й констатування, прийдеш логічно до виводів уже досить неприємних для оборонців нівеляційної й централізаційної політики – до постулатів повноти культурного і національного розвою, національно-територіальної автономії, перетворення централістично-бюрократичного режиму на федеративний. Але хто ж тут винен, окрім самого факту існування української народності, введеної силою історичних обставин в рами Російської держави? Викорінювати український «образ мыслей» серед 30-мільйонної української людності сеї держави – значить розширяти границі правительственної опіки до безграничності, силкуватись «обнять необъятное».
І «высшее начальство» кінець кінцем мусило переконатися, що розширяти мережу для уловлення таких «українськомислящих» – значить робить її цілком нездатною до нічого. Не кажучи вже, що навіть ті дальші постулати українства – автономізм, федералізм, розвій національного українського життя – зовсім не нарушають державної рації Російської держави, а тільки хоробливі, гіпертрофовані апетити її самодержавної бюрократії. Добре організована федеральна держава може визначатися сильнішою будовою, більшим розвоєм державних сил, навіть значнішою силою екстенсивною, ніж держава самодержавна або деспотична (порівняти федеральну Америку хоч би з Росією). Але про се вже не знаю, чи «высшее начальство» се зміркувало.
Недовір’я його до сикофантських покликів до походу на українство не могло не збільшитися ще третім пунктом, що незмінно фігурує в тих сикофантських писаннях против українства, давніших і новіших – включно до вчорашніх протиукраїнських писань. Сей третій пункт становлять запевнювання в тім, що українство – се видумка купки фантастів, без грунту і кореня чи то в широких кругах української суспільності, чи то в народних масах. Українська літературна мова – се видумана мова, її ніхто з українців не розуміє, з неї сміються самі українці, чи то – pardon, «малороссы»; український народ з погордою дивиться на українську книжку; він не хоче української школи, бажає великоруської; українську проповідь він вважає за глузування з нього; української літератури нема, а єсть якісь маньяки, які пишуть дурниці на якімсь жаргоні; української науки нема.
Все се пишеться разом з страханнями про всякі небезпечні плани українства й його грізні перспективи – навіть в тих самих статтях, і автори їх не підозрюють, що навіть вище начальство може зробити нехитрий логічний вивід: коли українство – фантазія маньяків, коли воно не має ніякого грунту в суспільності, коли з нього сміються самі українці, то кому ж може воно бути страшне і яка шкода може бути від сих маньяків, яких сміхотворність їх змагань і писань сама найліпше їх імунізує, робить нешкідливими?
Ніщо не вбиває так, як смішність, і коли «большинство малороссов», по запевненням сих публіцистів, посмівається з тих всіх новомодних українських видумок, то чим же тут журиться і для чого утруждать начальство? Видумане, безглузде, недоречне можна накинути купці психопатів, а не цілій многомільйонній суспільності. Життя іде в напрямі улегшення, упрощення, вигоди (удобства), і як се може бути, щоб український народ, українська суспільність, маючи – як кажуть сі публіцисти – вповні їй рідну мову, літературу, науку великоруську, організовану школу великоруську і все таке інше, забажала якихось грушок на вербі, схотіла вчитися якоїсь дурної, небувалої мови, якогось волапюку, видуманого купкою фантастів наперекір всяким заборонам, карам, нагінкам?
Волапюків, есперантів ніхто не гонить, ніхто не переслідує, а проте вони зістаються в границях тісних кружків і не мають ніяких надій стати живою мовою якоїсь суспільності. І всі ті, що страхають начальство українством, а заразом доводять його слабкість, фантастичність, безгрунтовість – одне з двох: або непотрібно страшать начальство для осягнення «знаків, установлених для спасенія» отечества, або брешуть в своїй характеристиці українства. І коли вони думають, що начальство сеї противорічності не добачає, то не знати, чи не показується начальство в дійсності мудріше, ніж вони думають.
Правда, пункт другий (про небезпечність українства) вони звертають більше на адресу начальства, а пункт третій (про його слабість і безосновність) – на адресу суспільності. Але, крім того, що такі дві реляції, зложені разом, нейтралізують себе без останку, – навіть всі сі представлення на адресу суспільності ледве чи зроблять на когось вплив.
Чи ми робимо секрет з того, що українство в Росії стоїть все ще незмірно слабко? Чи не ми самі неустанно пригадуємо про се українській суспільності? Чи не ми показуємо їй се «большинство малороссов», байдужих до національних і всяких інших інтересів українського народу, сю атрофію національного інстинкту, викликану віковими нагінками за всяким проявом українського національного життя?
Тільки ж ми знаємо – і знає кождий, хто не заплющував очі на життя українського народу й його суспільності, – що ся слабкість українського національного життя й національного інстинкту – се штучні продукти політики репресій, розвиваної протягом століть всіма силами державного організму, і вони могли підтримуватися, заховуватися тільки доти, доки держалася в повній силі ся політика репресій, а з її упадком будуть неминуче зникати, даючи місце нормальному розвоєві народних українських сил і національних потреб. А політика гніту не вічна.
Сикофантська свора хотіла б своїм гвалтом спинити розвій подій і відкинути Росію назад в обставини перед 1904 р. Даремні змагання! Всі зусилля реакції 1860 – 1880-х років не здужали вернути часи з-перед кримської кампанії, і так само ніяким силам не вдасться вернути російське життя в обставини 1890-х рр. Се так же неможливо, як вичеркнути з історії все пережите від початків японської війни. І, повторяю, чим можна грозити чи російській суспільності взагалі, чи українській зокрема, чого б уже не випробувано для подавлення в ній всяких сил розвою? Чи будуть відновляти заборони 1876 р.? Чи схочуть виловлювать всіх людей з українським образом мислей?
Все се було вже, все се ми бачили, і трудно думати, щоб знайшлися охочі тратити енергію державної машини на повторювання таких «покушений с негодными средствами». Так зле не думаємо ми навіть про російську бюрократію, і те, що удалося Юзефовичам-старшим, навряд чи удасться їх потомкам і поклонникам. Spass gilt nur einmal, як каже німецьке прислів’я («штука удається тільки один раз»). І тому весь гвалт сикофантської охрани, мабуть, нікого не злякає. Се «гром не из тучи, а из навозной кучи».
Бомби різного калібру, випущені нею, нікого не зачеплюють. Між нами нема кандидатів ні на гетьманів чи президентів української республіки, ні на міністрів чи намісників України. Миримося з долею все життя наше не мати ніякого авторитету в очах панків в горохових пальто. Не маємо претензій до тих лаврів, що ростуть в оранжереях «Киевлянина» і зрікаємося всяких вигод, які можна мати з сполучення титулу професора університету з функціями агента охрани.
Ми – рядові робітники України, які постановили по силам нашим вигладити шкоди, заподіяні летаргією давніших поколінь, зачарованих страшними очима бюрократичного удава. Ми відчуваємо самі дуже живо нашу нечисленність і слабкість наших сил розмірно до великості нашого завдання, до великості нашої національної маси. Але ми знаємо, що за нами стихійні, непереможні, непобідимі потреби нашого народу – стримані, але не вбиті.
За нами сила вікових традицій, сила інстинкту національної самоохорони. Знаємо, що всі ми під Богом ходимо і під начальством живемо, але діло, якому служимо, лежить «за пределами досягаемости». Знаємо, що після того, як одна частина України досягла всієї повноти національного життя, воно стало тільки питанням часу і для переважної маси українства, що живе під опікою російського начальства, і на місце кождого з нас народна стихія потрапить поставити наступника. І тому «страха их не убоимся ниже смутимся». Ukraina fara da se! Україна своє осягне…
Ми, певно, розуміємо і сей нинішній гнів та роз’ярення в істинно сикофантських сферах. Компанія, що задумала тихенько поховати живого мерлеця, побачила, що сей мерлець якраз ворушиться й встає… Люди, що ціле життя жили утиском українства, цькували неустанно на нього всякі начала і власті, зробили з того своє ремесло, на нім оснували свій добробут, тішилися, нарешті, надією на могилі українства зчинити «тризну велію з усильною порцією «вина і єлея» і знаками отличий за спасение отечества, – бачать, що українство живе, підноситься, і навіть начала і власті, зайняті більш важними для них справами, починають тратити охоту слухати тих «всенижайших донесений». «Есть от чего в отчаянье прийти!»
Та що робити! Всі, що спекулюють «на понижение», на упадок курсу людського життя, безперечно, можуть вигравати часами – в хвилях упадку людського духу, але кінець кінцем виграють ті тільки, що грають на «повисшення» його. Курси людського розвою, фонди людського духу, хоч з хвилями ослаблення, ідуть неустанно вгору, і побідниками кінець кінцем бувають ті, хто свої змагання, свою діяльність опирають не на низьких інстинктах насильства, гніту, обскурантизму, а на благородних змаганнях людського духу до свободи й розвою. Трохи скорше чи трохи пізніше – тільки в тім і питання.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 39. – Кн. 8-9. – С. 385 – 391. Передрук статті без скорочень невдовзі здійснила газета «Рада» (1907. – 21 вересня). Коректа статті зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 94-97).
Подається за першодруком.
Мотивом до написання праці послужив черговий похід на українство – хвиля публікацій у російських газетах «Новое время» та «Киевлянин». Стаття стала відповіддю політичним опонентам на їх традиційні нападки і твердження про штучність самого поняття українського руху, небезпеку для Росії українського сепаратизму. Написана під час відпочинку в Криворівні 1 серпня 1907 р., про що свідчить щоденниковий запис:
«Написав статейку на «Україн[ські] теми» – теж з смаком і дуже скоро, за день один» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 156).
На нововременськім капітолії… – йдеться про газету «Новое время», спільника «Киевлянина» у боротьбі з українством.
…підписане буквами Т. Ф. – йдеться про професора славістики Університету св. Володимира Т. Флоринського, який не раз виступав у пресі з нападками на українство. Про ставлення Т. Флоринського до українського руху писав у своєму листі до М.Грушевського П.Житецький:
«Недавно один мій приятель, що їздив за границю, був у Ягіча в Відні і узнав од його, що получив він лист від Флоринського, де він пише, що не подібно Ягічу як академіку російському виступати ворогом Росії, відкликаючись з похвалою про діяльність Наукового товариства [йдеться про НТШ. – С.П.]. От божевільний фанатик! А таких, як Флоринський, не менше у нас, як станчиків у Вас» (див.: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 475. – Арк. 31; Лист від 31 січня 1903 р.).
И пошла писать губерния – цитата з «Мертвих душ» М. В. Гоголя (т. 1, гл. 8).
Порівняти хоч би писання того пана Т. Ф. з трактатом про українство… – йдеться про статтю Т. Флоринського «Малорусский язык и «украинско-русский» литературный сепаратизм». Публікація була реакцією на вимоги галицьких українців виголосити свої реферати на XI Археологічному з’їзді у Києві українською мовою. Через невизнання організаторами форуму української мови як наукової М.Грушевський та делегація НТШ відмовилися від участі в роботі з’їзду.
отец отечества – крилатий вислів з «Горя от ума» О. С. Грибоєдова (Где, укажите нам, отечества отцы…).
От «Былое» друкує тепер… – йдеться про публікацію «Свода показаний, данных некоторыми из арестованных по делам о государственных преступлениях» одного з головних редакторів журналу В.Я.Яковлева-Богучарського (Былое. – 1907. – № 6-8).
всіх живих, мертвих і ненарожденних українських земляків – алюзія на назву «» Т. Шевченка.
як Шевченків Шафарик – алюзія на слова Т. Шевченка (Єретик).
обнять необъятное – афоризм Козьми Пруткова (Нельзя объять необъятное).
…і те, що удалося Юзефовичам-старшим… – йдеться про участь М.В.Юзефовича в репресіях проти українства – арештах членів Кирило-Мефодіївського братства, підготовці Емського указу 1876 р. про заборону української мови та його впровадженні (закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, газети «Київський телеграф» тощо).
…навряд чи удасться їх потомкам і поклонникам… – йдеться про Бориса Михайловича Юзефовича (сина М.В.Юзефовича) та його прибічників, які з початку 1907 р. розгорнули у пресі кампанію проти М.Грушевського, пов’язану з його поданням на конкурс на зайняття кафедри російської історії Університету св. Володимира. Зокрема, Б.Юзефович у редагованій ним газеті «Закон і правда» 7 квітня 1907 р. (№ 158) вмістив замітку з образливими висловами на адресу історика:
«Он – ученый лгун. С нахальной смелостью, не моргнув бровью, он извращает прямой смысл памятников, подтасовывает факты […]. Итак, что же приобретет Киевский университет в лице г. Грушевского, в случае избрания его на кафедру русской истории? Злобного политикана, врага России и союзника иных ее врагов, профессора, разучившегося говорить по-русски, ученого, сделавшего из науки орудие украиноманской политической нелепицы» (див.: ALMA MATER: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції: 1917 – 1920. Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Упор. В.Короткий, В.Ульяновський. – К., 2000. – Кн. 1. – С. 87 – 114).
За поданням М.Грушевського Київський окружний суд 9 жовтня 1907 р. визнав Б.Юзефовича винним у наклепі. Проте 16 січня 1908 р. Київською судовою палатою він був виправданий.
Есть от чего в отчаянье прийти! – слова Репетилова з «Горя от ума» (дія 4, ява 4).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 44 – 49.