До наших читачів в Росії
Михайло Грушевський
З сею книжкою «Літературно-науковий вісник» вступає в нову фазу свого життя, розширяючи свою організацію на російську Україну та стараючися тим повніше осягнути всеукраїнський характер в своїм змісті, напрямі, складі своїх учасників. Нова фаза ся випливає вповні натурально з усього його дотеперішнього розвою.
Десять літ тому, в 1898 р., коли Наукове товариство імені Шевченка заходилося святкувати багатий збіг різних пам’ятних ювілеїв (було то 250-літня річниця великого народного повстання 1648 р., століття обновленої української літератури, п’ятдесятиліття революції 1848 р. і відродження австрійської України й двадцятип’ятиліття існування самого Товариства), я виступив тоді з проектом, щоб на місце давнього двотижневика «Зорі», видаваного Товариством, заложити місячник більш серйозного типу, з ширшою програмою, вповні поступовою. До участі в редакційнім комітеті, крім редактора «Зорі» Ол. Борковського й мене (був то перший рік мого головства в Товаристві), проектував я запросити д-ра Франка, що видавав перед тим за допомогою українців з Росії літературно-науковий місячник «Житє й слово», але за браком фондів і часу не міг вести се видання далі, й д-ра Маковея, досвідного журналіста, що був тоді редактором «Буковини», а перед тим брав ближчу участь в редакції «Зорі».
Я бажав радикальними ферментами «Житя й слова» оживити тихомирний тон «часописі для руських родин» (журнала для семейного чтения), яким була «Зоря», вивести її за межі чисто літературно-наукових, культурних українських інтересів, яким присвячена вона була, в вир світового суспільного і культурного життя й боротьби, і для того поруч белетристів й спеціалістів від літератури притягнути також публіцистичні сили. Заразом хотів злучити в новім журналі по можності широкі круги літературних сил України і як складом співробітників, так і в самім змісті надати журналові характер всеукраїнський.
План був прийнятий Товариством, і новий журнал зачав виходити з кінцем 1897 р. Не все так удалося з тих замірів і планів, як то бажалося, але був то значний крок наперед в розвої української журналістики. І своєю великістю, й програмою, і широким складом співробітників з Галичини й України російської новий журнал значно перевищив попередні; не було майже письменників, які б не взяли участі в тих перших річниках журналу, а й серед суспільності знайшов він інтерес і співчуття, так що весь запас книжок відразу розійшовся (з мая почали друкувати журнал в більшім числі), і перший рік скінчено без дефіциту (правда, що журнал ведено дуже скромно й гонорар платився тільки двом членам редакції, які жили виключно з літературного заробітку, а співробітникам платилося тільки виїмково, і журнал, виходячи книжками по 12 аркушів, міг виходити без дефіциту, маючи 800 – 900 предплатників).
Такі нормальні обставини, одначе, потривали тільки три роки; з початком 1901 р. «Літерат[урно]-науковому віснику» замкнено дорогу до Росії циркуляром Главного управленія, і се задало журналові болючий удар не тільки матеріальний – позбавивши кількасот предплатників, яких мав він в Росії, а й моральний – ослабивши зв’язки з літературними кругами російської України й розірвавши майже зовсім зв’язь з її суспільністю – бо ті кількадесят примірників, що йшли далі на Україну різними дорогами, не могли, розуміється, піддержати тої зв’язі. Прийшлося зменшити журнал (до 10 аркушів книжку) і завести в нім ще більшу економію. Участь українських письменників ставала слабшою. В очах самих видавців журналу він наполовину стратив свою вагу й інтерес, відколи призначався майже виключно для Галичини. Зіставалося вести його далі по силам і спромозі, чекаючи слушного часу, коли знову відчиняться двері до Росії й можна буде наново нав’язати надірвану зв’язь з Україною.
Переміни в російських відносинах настали скорше, ніж можна було сподіватися, й обіцювали зміну більш радикальну, ніж якої перед тим сміли надіятися. Галицька Україна разом з російською з напруженням чекала початків конституційної ери і разом з нею – знесення заборони українського слова та оживлення українського національного життя. Коли проголошено конституцію в Росії, 17 жовтня 1905 р., і треба було надіятися переведення в життя конституційних свобод, нам представлялася з повною очевидністю доконечна потреба концентрації українських сил і планового розділу між ними тої культурної й політичної роботи, яку висували на чергу нові обставини життя.
Одною з точок такої концентрації представлялося нам перенесення до Києва «Літературно-наукового вісника», як в інтересах концентрації українського руху в сім єдинім історичнім центрі України, так і в інтересах самого журналу – аби він у ще більшій повноті міг вернути собі давній всеукраїнський характер та, скріпивши себе новими літературними й публіцистичними силами, міг стати на висоті вимог, які повинні бути поставлені в нових обставинах до розкріпощеної української національності. Та тоді наші товариші-кияни відмовили нас від сього плану, вказуючи на всю непевність заповіджених російських свобод, стрічених погромом їх оборонців зараз по проголошенні. І «Літературно-науковий вісник» зістався у Львові, а в Києві зав’язався літературно-науковий журнал аналогічного характеру і подібного ж напряму.
Та досвід минувшого [1906] року тільки піддержав нас в переконанні про потребу перенесення «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» до Києва. Інтереси його рішуче того вимагали: при слабім заінтересуванні своєю пресою, яке взагалі показала українська суспільність в Росії, а до українських журналів – особливо, «Л[ітературно-]н[ауковий] вісник» не здобув значнішого числа передплатників в Росії й після того, як відчинено йому двері сюди, отже зв’язі його з українським громадянством Росії, якими він так дорожив завсіди, не відновилися; так само і зв’язі з тутешніми літературними українськими кругами, бо їх, зовсім природно, мусив інтересувати той журнал, який мав розповсюдження в їх краях.
З другого боку, і київський журнал, відтягнувши до себе читачів з російської України, не міг устоятися при них: журнал ведено з значним дефіцитом, і се змусило видавців відмовити на нього дальших кредитів. А з-за сих чисто журнальних пригод висувалася загальніша й важніша небезпечність: зарисовувалося наново культурне роздвоєння російської України й Галичини з тим, як суспільність і літературні сили кождої з сих різко зазначених частин української землі почали групуватися коло своїх місцевих журналів, і кождий журнал мусив набирати з часом все різкішого місцевого характеру через те, що галицькі передплатники показували рішучу тенденцію держатися львівського журналу, а українські – київського.
Запобігти тому, принаймні хоч з свого боку, постановило видавництво «Літ[ературно]-наукового вісника» й рішило заложити в Києві відділ своєї редакції, як то заповіджено було ним іще з кінцем 1905 р. в оголошеннях про журнал, та перенести туди ж друк журналу, тим більше, що митний тариф, заведений з марта 1906 р., роблячи майже неможливим (через високе мито) транспорт українських книжок з-за границі до Росії, взагалі змушує переносити до Росії друкування видань, які числять на покуп в Росії. Се й сповняємо тепер, і в новім році будемо випускати «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» у двох виданнях – київськім і львівськім; друкуватися вони будуть обидва в Києві, а різнитися будуть тільки часом – або такими статтями, які мають тільки місцевий інтерес, або такими, яких поява в Росії зістається неможливою. Для передплатників в Росії відкрита контора в Києві і при ній відділ редакції, до якої можна звертатися в усіх справах редакційних. Се дає нам також можність знизити передплату для передплатників з Росії против давнішого досить значно.
Вступаючи в нову фазу свого розвою, «Л[ітературно]-науковий вісник» зістанеться вірним своїй провідній меті, яку мав від свого заснування: бути органом всеукраїнського поступово-демократичного руху і життя. Не уважаючи можливим ані навіть пожаданим в теперішніх обставинах замикатися в якусь певну партійну програму, «Літ[ературно]-науковий вісник» буде далі стояти на становищі міжпартійнім і не тільки допускає, але вважає навіть в високій мірі бажаним, аби різні питання біжучого життя освітлювалися в нім з становища різних суспільно-політичних поглядів, в інтересах всесторонньої й можливо докладної оцінки – не сходячи лише з грунту поступово-демократичного українства: тільки те, що виразно суперечить поняттю повного і всестороннього свобідного розвою української народності і поступово-демократичному характеру його розвою, не може числити на нашу терпимість.
Не присягаючи таким чином на яку-небудь партійну формулу в сфері питань суспільно-політичних, тим менше може наш журнал замикатися в межі якогось певного напряму літературного, противно – буде уважати пожаданим служити образом різних літературних течій і шкіл, оскільки тільки взірці тих різних напрямів будуть відповідати вимогам загальної літературності.
Натомість свідомо будемо змагати до концентрації, злучення і організування на різних полях українських культурних сил і тіснішого зближення різних частин великої нашої землі. Тепер ще неможливо, бо передчасом, було б старатися підтягнути під якусь одностайну схему, однаковий шаблон всю різнородність і відмінність відтінків української мови різних частин України, не кажучи вже про саме життя. Але треба, щоб, невважаючи на відмінні культурні й економічні обставини, на відмінну історичну традицію чи політичну організацію, ширилася й зростала свідомість своєї національної одності, всеукраїнське почуття в різних частях нашої землі.
Треба, щоб галицький верховинець і херсонський степовик, буковинець і задніпровець, кубанець і холмщак, угорський русин і слобожанин чули себе однаково членами й горожанами єдиної української землі, і в тих інших мешканцях різних частин України бачили своїх одноземців, членів одної нації, одного народу. А для того треба, щоб вони навчилися стояти вище тих політичних, релігійних, культурних, діалектичних меж, які їх ділять; не ставили во главу угла української культури прикмет, якими визначається побут, мова, обставини, саме їх життя; не нехтували, не дивилися з презирством на те, чим відрізняється від них життя, культура, мова іншої якоїсь української країни, бо власне в сій різнородності лежить багатство, сила, колоритність українського життя – залог будучого багатства, сили, інтенсивності української культури, коли перейде потенціальна енергія українства в динамічну, а почуття одності, національно-культурної одноцільності дасть можність всім частям великої української землі бути активними учасниками українського культурного руху.
Тільки поволі й обережно відкидаючи чужі впливи, нарости, які ділять і відрізняють різні українські типи, та піддержуючи, ширячи й переймаючи одні у одних те, що єсть у нас здорового, цінного, ми злучимо одність з різнородністю й багатством, а інакше грозить нам – або духове збіднення, добровільна кастрація, або противно – розріст провінціалізмів, що заглушить вкінець національну одність і перепинить можливість сильного національного зросту.
З сього витікає наша ближча програма. Ми хочемо, умисно бажаємо зробити наш журнал всеукраїнським літературним зібранням, де б живим словом відзивався буковинець до слобожанина, кубанець до галичанина, де [б] піддержувалася жива духова лучність різних частин нашої землі. Не хочемо зробити журнал через те збірником діалектологічних матеріалів і всяким екстраваганціям такого роду не признаємо тут місця; але з другого боку, не вважаємо можливим підганяти під повну одностайність мову наших співробітників, а навіть і в правописі будемо далі полишати деякі відміни – хоч і просимо при тім наших співробітників іти все-таки до одностайності, а не навпаки.
В Росії привикли до журналів ставити вимоги інакші, ніж в Західній Європі, де не знають ані таких «толстых» журналів, ані такої повноти й безконечної різнородності їх програми. І в Росії се – більше пережиток, ніж вимога біжучої хвилі, він слабне та, певне, й далі буде слабнути в міру того, як розвій щоденної преси й публіцистичної літератури на себе прийматиме те, що давніше сповняв «толстый» журнал. Але знаємо, що для читача з Росії дванадцятиаркушева книжка журналу ще довго буде чимсь «невесомым», поруч чого треба ще держатися журналів «толстых». Та се вже залежить від самих українських читачів – дати українським журналам вирости в міру, якої вимагають вони від сучасного журналу. Культурних сил до того не бракує – бракує матеріальних.
Тільки тоді, як кождий український інтелігент буде уважати своїм першим і невідмінним обов’язком держати український журнал, і почуття сього обов’язку буде ширити наоколо себе у людей менше свідомих, українські журнали будуть мати спромогу й ставати «товстішими» і притягати до себе ті культурні сили, які тепер, за браком української «точки приложения», працюють по журналах чужих. Від сього, як читачі наші піддержать наш журнал, буде залежати і збільшення його великості, і його внутрішній розвій; просимо се пам’ятати.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 1. – С. 1 – 6. Реферат статті під назвою «Літературно-науковий вісник у новій фазі» надруковано в газеті: Діло. – 1907. – 2 лютого (20 січня). – Ч. 16. Стаття передрукована у виданні: Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку XX ст. / Уклад. Н.М.Сидоренко, О.І.Сидоренко. – К., 2001. – С. 287-291.
Подається за першодруком.
Стаття висвітлює історію заснування ЛНВ та подає програму видання «органу всеукраїнського поступово-демократичного руху і життя» в нових умовах роботи у Києві.
Праця належить до серії публікацій, в яких М.Грушевський обгрунтував мотиви і головну мету перенесення ЛНВ до Києва, програму видання, висвітлив проблеми, що виникли у перші роки праці в Наддіпрянській Україні. До цієї добірки увійшли статті: «Крячуть ворони…» (ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 2. – С. 318 – 329); «До наших читачів» (ЛНВ. – 1907. – Т. 40. – Кн. 9. – С. 177 – 188); «Pro domo» (Рада. – 1907. – № 35); «Ще одна повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» (ЛНВ. – 1908. – Т. 40. – Кн. 1. – С. 188 – 193); «До наших читачів» (ЛНВ. – 1908. – Т. 44. – Кн. 11. – С. 225 – 228); Час не жде! // Діло. – 1908. – 12 грудня (29 листопада). Про перші кроки ЛНВ у Києві докладно див.: Корбич Г. До історії «Літературно-наукового вісника» // Слово і час. – 1996. – № 10. – С. 39-45).
…я виступив тоді з проектом, щоб на місце давнього двотижневика «Зорі»… – докладно історію заснування журналу див.: Корбич Г. Журнал «Літературно-науковий вісник « львівського періоду (1898 – 1906). – К., 1999.
…й д-ра Маковея, досвідного журналіста… – про участь О.Маковея в розробці проекту нового видання та його реалізації докладно див.: Бурлака Г. Співпраця Михайла Грушевського та Осипа Маковея в перші роки видання «Літературно-наукового вісника» (з додатком вибраних листів О.Маковея до М.Грушевського) // Слово і час. – 2004. – № 5. – С. 58 – 74.
Та тоді наші товариші-кияни відмовили нас від сього плану… – йдеться про спроби М.Грушевського перенести ЛНВ до Києва ще у жовтні – листопаді 1905 р. З цього приводу історик занотовував у своєму щоденнику:
«Я висловив гадку про перенесення до Києва ЛНВ і «Записок», але гадку сю і Фр[анко] з Гнат[юком], і Матушевський прийняли зимно» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 92 зв. Запис від 24 – 26 жовтня).
Не підтримав на початку цю думку і Є.Чикаленко, задумавши заснувати українську щоденну газету в Петербурзі, в чому Грушевський побачив «кружковість» інтересів наддніпрянців (докладно див.: Гирич І. М.Грушевський і С.Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця XIX – 20-х рр. XX ст. // Український історик. – 1996. – Ч. 1-4. – С. 150-151).
…а в Києві зав’язався літературно-науковий журнал аналогічного характеру… – йдеться про заснування журналу «Нова громада», участь у якому взяли Є.Чикаленко, Б.Грінченко, С. Єфремов та ін. Докладно див.: Гирич І. М.Грушевський і С.Єфремов… – С. 150 – 153.
…і се змусило видавців відмовити на нього дальших кредитів… – за свідченнями Є.Чикаленка, який згодом підтримав ідею М.Грушевського про перенесення ЛНВ до Києва, «Нова громада» дала за рік «більше 10 тисяч карб. дефіциту і ми вирішили далі її не видавати» (див.: Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1930. – С. 23; Гирич І. Михайло Грушевський і С.Єфремов… – С. 153-155).
Для передплатників в Росії відкрита контора в Києві… – київська контора працювала на вул. , згодом – Володимирській, 28. Про її роботу у перші роки після перенесення ЛНВ див.: Тищенко (Сірий) Ю. У Києві біля «Літературно-наукового вісника» // Тищенко (Сірий) Ю. З моїх зустрічей. Спогади. – К., 1997. – С. 11 – 48; Його ж. Михайло Грушевський // Там само. – С. 58 – 65.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 327 – 331.