Національні моменти в аграрному питанні
Михайло Грушевський
Глуха і вперта боротьба старої й нової Росії на грунті аграрної реформи, яка триває нині, слушно привертає до себе увагу Європи. Очевидячки аграрне питання стає тією віссю, навколо якої починає обертатися політична еволюція Росії, але цим його значення не вичерпується. Звучить парадоксально, якщо назвати аграрне питання у його нинішньому аспекті найважливішим з усього, що принесли з собою теперішня криза в Росії, весь визвольний рух, боротьба зі старим режимом і революційна буря останнього року, – та на моє глибоке переконання у такій високій оцінці не буде перебільшення. Віднині питання може стосуватися лише темпів здійснення реформи, умов і подробиць експропріації, способів і норм землекористування. Відсторонити це питання взагалі навряд чи можливо для будь-яких людських сил.
Але, надаючи оцінку реформі, обмежуються зазвичай лише економічними міркуваннями, тим часом як вона суттєво торкається також інших сторін суспільних, національних і політичних стосунків. Зокрема, серед народів, які входять до складу Російської імперії, разом з народностями, більш чи менш рівномірно представленими в економічно-класовому відношенні, є, так би мовити, народності-аристократи й народності-демократи. Демократизація землі, перехід її в руки трудівників, знищення великого землеволодіння неоднорідні, тому вони й відображаються на національному балансі окремих народностей, і виглядають з національної точки зору неоднаково. Я дозволю собі висвітлити це становище з точки зору двох найбільших з недержавних народностей Росії.
Українська народність належить до категорії народностей демократичних par excellence. Історичні умови звели її національний склад майже виключно до демосу, головним чином демосу селянського, землеробського. Раннє припинення державного життя (в XIV ст.), відновленого лише частково й на короткий час (у другій половині XVII ст.), перебування під владою й управлінням чужих урядів мали тут своїм наслідком втрату вищих, майново сильніших класів. Почасти вони примкнули до чужої привілейованої державної народності, розірвавши зв’язок зі своєю народною стихією, почасти їх відтіснили й затерли представники державної народності. Старші кадри вищих українських класів відійшли і влаштувалися в «таборі переможців» польської народності, молодші – серед великоросійської аристократії. Внаслідок цього велике землеволодіння на українській території стало надбанням народностей чужих. Представники його за походженням чи прийнятою ними культурою й національною свідомістю стали елементом чужим для народу в культурному й національному, а не лише економічному плані. Вони є тут елементом ненаціональним і навіть антинаціональним.
З огляду на це ліквідація великого землеволодіння й передача цих земель у руки місцевих трудових мас (майже винятково українських за складом) для кожного свідомого українця є актом найбажанішим не лише з точок зору економічної й соціальної, але і з точки зору національної. Він містить у собі не лише гарантію економічного й культурного піднесення народних мас і не лише з цього погляду його має палко вітати весь український народ, – оскільки широкі демократичні прагнення завжди становили основу українського національного руху, який не відділяв інтересів національних від інтересів українського демосу, що складав національну масу. Він – цей акт, повертає в національне надбання земельний капітал, вилучений з нього дезертирством вищих класів, урядовими секвестрами, «легальним» і нелегальним, насильницьким відчуженням земель з рук трудових українських мас, і звільняє ці останні від впливу і влади іншонародних власницьких елементів.
Він, таким чином, до певної міри вирівнює несприятливі наслідки, «історичну кривду», завдану українській народності, і все свідоме в українському суспільстві стоїть на боці цього великого акту – повинно стояти і буде стояти! До мотивів демократичного чи соціалістичного характеру тут могутньо приєднуються мотиви національні.
Подібне поєднання мотивів, наскільки я знаю місцеві стосунки, повинно бути у білорусів і литовців, у естів і латишів. У зворотному порядку комбінуються вони в інших народностей, таких як остзейські німці і ще більше поляки. Ліквідація великого землеволодіння зачіпає у них інтереси не лише власницького класу, а й інтереси національні. В межах етнографічної Польщі це питання, головно, класове, за її межами – питання загальнонаціональне. На великому землеволодінні тримається підгрунтя історичної Польщі, реальне і зовсім не пережите. Лише зруйнування цього земельного підгрунтя завдасть йому вирішального удару. Велике землеволодіння, зосереджене, як правило, а деінде – майже винятково, в руках польських лендлордів і великих орендарів у Південно-Західному краї, й точнісінько так у білорусько-литовських губерніях, донині слугувало тією непорушною скелею, на яку спиралися вплив, сила, значення польського елементу. Завдяки йому цей польський елемент, всупереч всіляким урядовим обмеженням, був у цих краях елементом привілейованим, порівняно з корінною трудовою масою. Це була меншість, але меншість, яка стала господарем становища, а в майбутньому, завдяки тій винятковій силі, яку дає міцне володіння землею, вона безумовно ставатиме меншістю правлячою, якби аграрна реформа не долучилася до політичного й суспільного розкріпачення.
Безумовно, збереження цих польських позицій поза етнографічною Польщею в очах польського суспільства було і є, так би мовити, національним обов’язком. Всупереч грубим і невмілим урядовим заходам, скерованим на послаблення польського великого землеволодіння у Південно-Західному й Північно-Західному краях, збереження землі в польських руках упродовж десятиліть пропагувалося в польській літературі та пресі як найвищий національний і громадянський догмат і як найвищий обов’язок поляка й громадянина. Потрібний був би надзвичайний розвиток ідей національної справедливості чи надто велике напруження демократизму, щоб відректися від усього цього. Тим більше, що представниками й носіями польської національності завжди вважалися вищі стани, головним чином той же землевласницький клас, а інтереси власне демосу в сфері національних запитів стояли на другому плані. Все це й тут склалося історично, і складно розраховувати, що польське суспільство відмовиться від усього цього навіть у час теперішнього суспільного піднесення.
Ці два приклади, сподіваюся, достатньо висвітлюють значення національних моментів в аграрному питанні. Неминучість цілковито відмінного ставлення до нього з боку народностей, позбавлених власного великого землеволодіння, і народностей, що мають велике землеволодіння на чужих національних територіях, виявляється цілком чітко. Не лише економічні, а й національні міркування кардинальним чином розділяють на аграрному питанні представників недержавних народностей Росії, і вповні можливо, що ми навіть швидше станемо свідками поділу представників цих народностей на дві групи – народностей «власників» і «невласників».
Примітки
Вперше надруковано в петербурзькій газеті: Страна. – 1906. – № 154. Оригінал газети з правками Михайла Сергійовича, які свідчать про підготовку статті до публікації в збірнику «Освобождение России…» (наприклад, в газетній статті закреслено прим, під І стовпчиком «Статья прислана в редакцию до роспуска Государственной Думы», – а нижче дописано: «Страна», 1906, № 154». Саме ця, друга, примітка є в статті у збірнику), зберігається в ЦДІА України в м. Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 176. – Арк. 5-зв.).
Подаємо у перекладі І.Сварника за другою публікацією в збірнику: Освобождение России… – С. 141 – 145.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 453 – 455.