Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

2. Пригнічений стан українців

Михайло Грушевський

Із трьох країв з українським населенням найпасивніше та найсумніше становище займають українці в Угорщині. Нетерпимість і цілковита безцеремонність у галузі національних стосунків, яку почав виявляти угорський уряд відтоді, як Угорщина стала самостійною країною, вельми сильно паралізувала національні прагнення навіть у середовищі інших народів Угорщини, що перебувають у значно кращому становищі. А український елемент тут опинився в найжалюгідніших умовах і навіть не думає про якусь протидію офіційній мадяризації [Детальніше див. мій «Очерк истории украинского народа», 2-ге вид., с. 460 і наст.].

Серйозних прагнень до політичного й національного самовизначення у його середовищі досі немає, немає національно-свідомої інтелігенції (вона потрапила під вплив москвофільства та, відірвавшись від народу, докорінно змадяризувалася), а політична відособленість Угорщини й національна винятковість і нетерпимість владних сфер і адміністрації чинять значні перешкоди для впливу інших частин української території на відродження тутешнього українського елементу. Тому й українське питання як фактор політичного й громадського життя тут досі, можна сказати, не існує.

Офіційні представники української народності, уніатські єпископи – мукачівські (Мункач) і пряшівські (Еперієш) – зовсім не слугують виразниками потреб і запитів українського народу, будучи зазвичай слухняними виконавцями урядової програми; а українське населення висловлює свій протест проти нестерпних культурних і економічних умов досі лише еміграцією (до Північної Америки), яка з 1880-х років набрала величезних розмірів.

У Буковині, не відділеній такими нездоланними кордонами від решти українського світу, як Угорщина, українське населення, також позбавлене національної інтелігенції і дуже відстале у своєму культурному й суспільному розвиткові, отримало кадри нової інтелігенції із сусідньої Галичини. Особливості місцевого життя й стосунків – це спадщина цілком інакшого історичного минулого – щоправда, й тепер іще створюють грунт для певного буковинського «сепаратизму» («Буковина для буковинців») і для опозиції тому впливові, який галицьке життя справляє на буковинське; та все-таки назагал життя буковинських українців міцно й безповоротно пов’язане з загальним українським рухом. Український елемент має тут незрівнянно кращі умови не лише порівняно з Угорщиною, а й з Галичиною.

Економічне становище українського селянства, яке й тут становить ядро українського населення, незмірно вище. Румунський землевласницький стан не має такого безмежного впливу в центральних сферах, як польська шляхта Галичини, а в місцевих справах слід ділитися владою і впливом з німецькою бюрократією та буржуазією, яких насадив тут австрійський режим і старанно підтримує їх у цьому останньому його оплоті й притулку на сході. Щоб зберегти цю позицію, урядова політика Буковини балансує між українцями й румунами, щоб не дати ні тим, ні іншим роль господаря краю, досить небезпечного для привілейованого німецького елементу.

Це полегшує завдання української національності у здійсненні її політичних і культурних завдань: перед нею нема такої грізної стіни, яку становить союз панівних у Галичині польських верств із місцевою бюрократією та центральним урядом. Але, з іншого боку, особливості місцевого життя, цілком відмінного від життя галицької та інших частин української території, замикають маленьку буковинську Україну в тісні рамки місцевих інтересів і надають їй іще значно вужчого провінціалізму, навіть порівняно з життям Галичини.

Галичина є головним театром національної боротьби й національного українського життя не лише тому, що є найбільшою українською провінцією Австро-Угорщини, але й тому, що тут національне життя українців досягло свого найбільшого розвитку й напруження, все більше проникаючи вглиб народних мас і маючи найбільші культурні засоби, не лише порівняно з іншими частинами української території Австро-Угорщини, але й з усією українською територією взагалі.

З причин, які тут недоречно розглядати (переслідування українського життя у Росії, що змусили свідому частину українського суспільства перенести в Галичину свою культурну й національну діяльність), протягом останньої чверті століття зусилля українського суспільства як Австрії, так і Росії, були спрямовані на те, щоб саме в Галичині створити умови й засоби для можливого розвитку українського національного життя, і в цьому напрямі було зроблено дуже багато.

З іншого боку, спеціальні умови місцевого життя зводили все до одного знаменника польсько-української національної боротьби, і та небезпека, яка загрожувала в обличчі Галичини всьому українському життю з боку Польщі, змушувала місцеве суспільство напружити всі сили саме в цьому напрямі. Звідси надзвичайне загострення національного питання, національної боротьби, що виявляється останнім часом, особливо в останні десять років у Галичині.

Доти, доки польське населення Галичини вело політику фронди (досить несерйозної) щодо «австрійських узурпаторів», а останні, для протидії, надавали певне (також несерйозне) заступництво елементові українському, ця протекція «монарха», при всій несерйозності своїй, заколисувала тодішніх політично невибагливих і нерозвинутих представників українського суспільства. Але з конституційною ерою (1867 р.) у політиці керівних польських шляхетських кіл відбувається різкий поворот. Польська шляхта пориває з політикою фронди й замінює її політикою опортунізму, що вилився у форму т. зв. тронної лояльності щодо усіх трьох урядів, які поділили спадок історичної Польщі.

Галицька шляхта, починаючи зі своєї декларації лояльності австрійському тронові, переходить на амплуа лейбгвардії австрійської династії та уряду, незмінно підтримуючи всілякий уряд і всілякий його курс, користуючись у нагороду за це неподільним пануванням у Галичині. Мовчазну угоду було укладено. Галичина перейшла в повне й безконтрольне розпорядження польської шляхти. З того часу намісників Галичини призначали за вказівкою керівних шляхетських сфер, із їхнього середовища. Польські міністри й директори департаментів у віденських міністерствах мали стежити за тим, аби питання щодо Галичини вирішували в сенсі бажаному для тих же керівних польських сфер.

Місцева адміністрація, персонал судовий, фінансовий, навчальний були підібрані й організовані в такому ж ключі. З огляду на репресії, яких зазнавав польський елемент у польських провінціях Росії та Німеччини, Галичина, за планом польських керівних сфер, мала стати польським П’ємонтом, надійним притулком польського національного життя, і ця програма мала здійснюватися коштом місцевого українського населення.

Українській національності слід було, шляхом належного виховання у польській школі, прищепити погляд на себе як на духовну провінцію загальнопольської культури й державності (характерна паралель з ідеєю «загальноросійської» культури й державності та «провінційних» її різновидів – української, білоруської), – або ж їй просто перепинять шлях до самостійного політичного й культурного життя.

У цьому напрямі якомога повнішого, всебічного, всезагального панування польського елементу (точніше – його керівних, шляхетсько-консервативних кіл), починаючи з 1860 p., здійснювалася – усіма силами, які лише могли черпати поляки у своїй економічній і культурній перевазі та за сприяння місцевої адміністрації й центрального уряду – так звана praca organiczna, систематична робота. Законодавчим органом її слугував сейм, у якому польські керівні кола стали відразу цілковитими господарями й залишалися ними весь час. Адміністрація провадила практичну діяльність у тому ж напрямі. Школа, яка була в руках польської «Ради школьней», мала виховувати у відповідному дусі підростаючі покоління.

Український елемент, млявий і безпорадний, позбавлений культурних і економічних засобів, з жахом бачив, як замикається навколо нього зачароване коло польського панування, не залишаючи ні просвітку, ні виходу. Інертніші елементи його опустили руки, змінивши легітимістичну австрійську легенду на легенду про російського царя, який врешті-решт виведе «Галицьку Русь» із польского полону, приєднавши Галичину до Росії. Під впливом цих мрій на руїнах старого консервативного легітимістського «рутенства» розвивається з 1860-х років так звана москвофільська течія, про яку я ще матиму нагоду розповідати.

Але поряд із нею, під впливом народного, демократичного українського руху в Росії, виникає інша течія, яка зважується протиставити пануванню польських привілейованих класів сили народних українських мас. Почавшись як рух літературний, ця українська течія у 1880-ті роки відчула себе достатньо сильною, аби виступити на політичному грунті, і хоча їй доводилося вести боротьбу постійно на двох фронтах – проти польського панування і проти старорусько-москвофільських течій у самому українському середовищі, вона все-таки постійно зміцнювалася, висуваючи на перший план інтереси українського народу й покладаючи свої надії на розвиток політичної та національної самосвідомості українських мас.

Останніми роками вона могла похвалитися вельми значними успіхами в сенсі поширення суспільної й політичної самосвідомості та прагнення до політичного і національного самовизначення, що зароджувалося у найширших колах українського населення Галичини. Ці прагнення поступово стають суттєвим фактором у політичному житті краю.


Примітки

Школа, яка була в руках польської «Ради школьней»… – йдеться про діяльність «Краєвої шкільної ради», заснованої 1867 р. Детально див.: Баран С. З поля національної статистики галицьких середніх шкіл // Студії з поля суспільних наук і статистики. – Львів, 1910. – Т. II. – С. 118-135.

…на руїнах старого консервативного легітимістського «рутенства» розвивається з 1860-х років так звана москвофільська течія… – детально див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 231 – 268; Москвофільство: Документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О.Сухого. – Львів, 2001; Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). – Львів, 2003; Гурій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване «старорусинство») // Третій Міжнародний конгрес україністів (Харків, 26 – 29 серпня 1996 p.). Історія. – Харків, 1996. – Ч. І. – С. 106-112.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 92 – 95.