Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

7. Противники українського руху

Михайло Грушевський

Цілком зрозумілим, з огляду на вищесказане, є вкрай вороже ставлення до українства з боку «охоронців», які стоять на варті інтересів бюрократії чи плутократії, панування національного чи станового, централізму чи федералізму.

Для них – це руйнівна, анархістична стихія, ворожа суспільному ладові й державному порядкові, як вони його собі уявляють. Оскільки в програмі українства соціально-економічна сторона тісно й нерозривно пов’язана з політичною та національною, так що неможливо відділити його «національні вимоги» від його «соціального радикалізму», то навіть і для тих, хто, можливо, схильний піти на певні поступки суто національним українським вимогам, але не може примиритися з українською соціально-економічною програмою, немає місця для компромісу й угод.

Об цей наріжний камінь українства розбилася спроба польсько-українського порозуміння в Галичині, так звана «угода» 1890 року. Ціною поступок у сфері культурно-національній польсько-шляхетські політики хотіли перетворити українців на охоронців політичного й суспільного statu quo [ладу], змусити їх відректися від їхнього «соціального радикалізму», від захисту інтересів українських мас. Ця пропозиція була дуже спокусливою для тодішнього в усіх відношеннях обділеного українського суспільства Галичини, і в його середовищі на якийсь час з’явилося вагання; але логіка фактів, логіка національного українського руху негайно здобула перемогу, і сочевична юшка національних поступок, за яку мали бути продані найжиттєвіші інтереси українського руху, була відкинута.

Якщо таким чином свідомі, прогресивні, політично й соціалістично настроєні елементи, які складають сучасний український рух, настільки різко обмежені справа, що тут немає місця для якихось угод, компромісів тощо, то зліва з боку прогресивно чи соціалістично налаштованих шарів великоросійського чи польського суспільства слід було б, здається, очікувати вельми близького й тісного спілкування, природного для елементів співзвучних і в цілях своїх вельми близьких. Насправді вийшло інакше. І тут виявляється не лише брак обізнаності, відсутність належних відомостей про суть і характер українського руху, але й більш чи менш несвідомий спадок ідей офіційної російської народності в суспільстві великоросійському, традицій «історичної Польщі» – у суспільстві польському, від впливу яких, очевидно, не встигли повністю звільнитися навіть найпрогресивніші групи того й іншого суспільства.

Це не дуже доброзичливе ставлення до українства прогресивного великоросійського суспільства має свою досить довгу й невеселу історію. Основоположник і вождь прогресивної Росії Белінський, як відомо, зустрів вождя та пророка нового українства Шевченка різкими випадами, у яких прозирало не лише нерозуміння українства, але й неприязнь до цієї щойно народжуваної тоді течії. Пристрасному проповідникові європеїзації Росії, якомога повнішого засвоєння нею західної культури й громадянськості українське народництво, романтичне козакофільство, культ демосу видавалися чимось ворожим культурному розвиткові Росії, що відволікало сили від культурного руху «на захід».

Розгром Кирило-Мефодіївського гуртка, суворі покарання, що впали на представників цього найчистішого, найпрогресивнішого прояву українського руху, викликали в нього зловтішні зауваження, негідні прогресивної Росії й засуджувані гідно самими біографами Белінського. У дещо м’якіших формах це неприязне ставлення до українства постійно відчувалося і потім – за незначними й досить слабкими винятками. Українство видавалося представникам прогресивної Росії чимось мало серйозним і мало культурним, мало прогресивним, якимось вузьким провінційним патріотизмом, архаїчним партикуляризмом, негідним сучасної людини.

Жвава, дружна праця над тими ж питаннями в епоху звільнення селян дещо зблизила й послабила ці тертя; на цей час припадають сповнені симпатії до українства відгуки Добролюбова, Тургенєва, Бакуніна. Та урядові проскрипції ще раз скинули українців з їхніх позицій, і коли вони, після довгої вимушеної перерви, що загальмувала український рух, почали у 1870-х роках з того місця, на якому захопили їх урядові заборони, – представникам прогресивної Росії українство знову видалося чимось вузьким і жалюгідним, стало предметом якщо не неприязні, то поблажливих жалощів.

Цікаво констатувати, як, наприклад, навіть український радикалізм Драгоманова, який до мінімуму звужував спеціально-українські національні запити в інтересах, так би мовити, загальноросійських політичних і культурних завдань, видавався все-таки представникам лівих великоросійських течій вузьким, жалюгідним провінціалізмом і викликав лише насмішкуваті зауваження такого чутливого виразника сучасного прогресивного курсу, як Салтиков, який жартував щодо «гадяцького сепаратизму».

Таке ставлення, крім невігластва, підтримувала також і та обставина, що поруч з українцями, котрі відмовлялися йти «в бік найменшого опору» й бажали поєднувати інтереси загальнокультурні чи загальнополітичні з безпосереднім служінням своєму суспільству, своєму народові, були і є немало людей прогресивних поглядів, кмітливих і навіть обдарованих, які, вирісши в атмосфері офіційної русифікації, втратили живий зв’язок із народним життям, із традиціями українства, і не вважаючи себе якимись відступниками, цілком щиро зараховуючи себе «також до малоросів» [Цей вислів «також малорос» став останнім часом технічним терміном в українських колах для означення таких малоросів «чотирнадцятої проби».], обмежуються у своєму «малоросійстві» більш чи менш невиразними і цілком несерйозними симпатіями до зовнішніх, декоративних сторін українського життя і серйозно ставляться лише до культури й державності «загальноросійської», тобто великоросійської.

З голосу таких «також малоросів» різних відтінків, чи «більшості малоросів», як їх титулують принагідно [На думку «більшості малоросів», які дуже грунтовно доводять, що ніякої окремої малоросійської мови «не було, немає і бути не може», посилався вже й міністр Валуєв у своєму едикті проти українського слова 1863 р. – першому за хронологією.], повторювали урядові сфери різні аргументи, якими мотивували заборони й репресії проти українського слова, проти українського руху, й вони не залишилися без відгуку й у прогресивних колах.

В силу людської слабкості всі ми охочіше віримо в те, що нам більше подобається, більше вигідно, і в прогресивних, як і в охоронних колах із двох категорій «малоросів» – тих, які висували певні вимоги в інтересах української народності, і тих, які не висували жодних вимог, прирікаючи українську народність на службову роль щодо (великоросійської культури й державності, ці останні, так би мовити, «загальнороси малоросійського походження» мали більше шансів: їх воліли вважати справжніми виразниками українства, представниками того, якими є справжні українці та якими їм слід бути й надалі.

З їхніх слів і з огляду на їх існування повторювали заяложені фрази, що справжні прагнення українства – це справа купки фантазерів, які не мають грунту ні в українському суспільстві, ні в українських масах; що сучасне українство взагалі явище привнесене, вигадане; ніякої власне української мови немає і бути не може; українців цілком задовольняє загальноросійська література й культура, і прагнення до створення української літератури, науки і т. ін. це марне дроблення сил, шкідливий партикуляризм, що суперечить сучасним прагненням до загальнолюдського і т. д.

Врешті-решт з-під ухильної мовчанки, якою, зазвичай, оточують усе, що стосується українства, у (велико)російських прогресивних сферах виступають мотиви цілком аналогічні з аргументами й мотивами охоронних кіл: сумніви в законності прагнень українців до самостійного національного розвитку, побоювання за долю загальноросійської культури й державності, яка може зазнати певного послаблення з розвитком культури української, та бажання втримати в службовій ролі українську народність.

Російська соціал-демократія, загалом неприязно налаштована до національних питань, не змирилася, як соціал-демократія австрійська, з неминучістю національної диференціації соціал-демократизму, зокрема, досі вельми неприязно ставилася до національних запитів українства. Вважаючи, що привнесення національних вимог послаблює класову солідарність узагалі, вона піддає сумнівам наявність національних запитів українських трудових мас, вбачає їх недоречними, шкідливими.

Окрім неї передумову про відсутність наявності в українських мас певних національних запитів засвоїли і представники інших прогресивних напрямів. Звісно, якщо висувати необхідною умовою, аби на кожен запит свідомішої частини суспільства подавати докази наявності такого запиту у всієї маси населення, можна заперечити будь-яке з сучасних питань (крім аграрного), й висувати таку вимогу до українства – означає штовхати його на шлях посиленої не тільки національної, а й націоналістичної пропаганди. Але це в даному разі забувають.

І врешті-решт захист національних потреб українських мас старанно дискредитують тавром «націоналізму», навіть якщо б цей захист не виходив за межі найкоректніших форм, що не претендують на жодну винятковість.

Інакше складаються стосунки в польському суспільстві. Тут немає двох ліній – уряду й суспільства; національну політику провадить саме суспільство, і ставлення його до українства вийшло давно за межі суто теоретичних положень, якими все ще обмежується ставлення до українства суспільства великоросійського. Завдяки цьому польсько-українські відносини набули більше реальності, визначеності й напруженості.

Стара теорія про те, що українська народність є лише різновидом польської, її провінціалізмом, не зникла, але мусила багато втратити зі своєї теоретичної переконливості після того, як протягом останнього десятиліття так потужно виявилося цілковите розходження польського й українського елементів.

У практичному вжитку ці теорії, так само, як ідеали відновлення давньої державної Польщі, «історичної Польщі», «Польщі від моря до моря», що не перестають бути провідною зіркою для значної частини польського суспільства, зводяться до прагнень утримати позиції польського елементу, які дісталися йому в спадок від колишнього політичного панування, – зміцнити панівне становище польського елементу в тих частинах України, як і Литви й Білорусії, де в його руках збереглася політична, економічна чи культурна перевага, втримавши тубільне українське (також як і литовське й білоруське) населення у службовій ролі, і зберегти позиції польського елементу в інших частинах «історичної Польщі» як опорні бази для нового поступального руху польського елементу в інших сприятливіших умовах майбутнього.

І якщо ідеї історичної Польщі у своєму чистому вигляді, як і повне заперечення будь-яких прав на національний розвиток за українським народом, належать шовіністично настроєній частині польського суспільства, то ідеї збереження польської переваги поза межами етнографічної Польщі сидять дуже глибоко, і їхній вплив поширюється і на представників прогресивних течій польського суспільства.

Найхарактернішим показником – пробним каменем польсько-українських національних стосунків – слугувало і слугує досі питання про кордони польської автономної території. Українці, які є прихильниками автономії національно-територіальної, визнають усю законність вимог автономії Польщі у її етнографічних кордонах.

Натомість із польського боку принцип етнографічної території підмінюється принципом історичним: поляки домагаються автономії для Польського королівства в кордонах, встановлених Віденським конгресом. Незалежно від принципової відмінності (принцип історичних прав і принцип реальних етнографічних і всіх інших стосунків), це має дуже суттєве значення: кордони Конгресового Королівства, або ж так званого Царства Польського, охоплюють у східній своїй частині непольські території: на південному сході українську (частини Холмської землі й Підляшшя, давніх українських провінцій, цілком механічно приєднаних до нинішніх польських провінцій Віденським конгресом), на північному сході територію литовську (жмудську), між ними невеликий клаптик білоруський.

Логіка посилань, на які спираються польські вимоги автономії, очевидно, вимагає, аби ці непольські прикордонні території були виключені з польської автономної території та приєднані до сусідніх своїх етнографічних територій. Поляки протидіють цьому, обіцяючи, що Польський сейм забезпечить культурні національні потреби цього непольського населення. Але приклад забезпечення культурних українських потреб Польським сеймом сусідньої Галичини змушує українські й інші непольські народності вперто відкидати ідею включення їх до майбутнього Польського сейму.

Так само посилена фабрикація поляків в українському населенні Холмщини й Підляшшя, котра розвинулася в останні десятиліття на релігійному грунті під гнітом офіційної русифікації, змушує дбати про якомога швидше вилучення цих непольських територій зі сфери польського впливу.

[Це делікатне питання вимагало б ширшого пояснення, аніж те, яке можна дати у стислих рамках цієї статті. Насильна відміна унії і насадження офіційного, русифікаторського православ’я російською адміністрацією у 1870-ті роки витворили серед українського населення Холмщини і Підляшшя значну масу «впертих уніатів», яких постаралися взяти під свою опіку польські клерикально-націоналістичні кола під приводом «турботи про унію». За відсутності унії цих «впертих» поступово перетворювали на католиків, а опозиція до офіційної русифікації взагалі була скерована в русло полонізації.

Коли 1905 р. проголосили свободу релігійного визнання, захисникам унії слід було порушити питання про відновлення цієї «віри батьків» місцевого українського населення, та насправді будь-які згадки про неї в польських колах сприймали вельми неприязно: з їхньої точки зору значно бажанішою була дилема католицизму в польській оболонці й офіційного православ’я у русифікаторських формах, отож колишнім уніатам дали пароль не згадувати про унію, а домагатися визнання їх католиками. Тому в національній статистиці ці нові католики фігурували вже як поляки. Все це, на жаль, не зустріло осуду з боку прогресивної частини польського суспільства, і поміж неї ця клерикально-націоналістична облава на бідних і темних пасинків історичної Польщі й офіційної Росії продовжує прикриватися фразами, дуже гарними за формою, але в даному разі цілком недоречними.]

А солідарність з націоналістично налаштованою частиною польського суспільства, яку виявляють його прогресивні елементи в питаннях, пов’язаних з охороною «польського надбання», викликає сумні думки про силу впливу ідей історичної Польщі й експансивних прагнень навіть на прогресивнішу частину польського суспільства.

Наскільки вільними від цього впливу виявлять себе польські елементи т. зв. Південно-Західного краю, чи Правобережної України, це питання майбутнього. Обрис цих елементів щойно вимальовується. Серед місцевих поляків надалі з’являються окремі особи, які тісно співпрацюють з українським рухом як представником інтересів місцевого демосу, як відроджувачем і оновителем краю, який ці особи вважають своєю батьківщиною і обов’язки перед яким вони ставлять на перший план.

Безумовно, зі зростанням українського руху – з одного боку, з наростанням прогресивних і демократичних елементів у місцевому польському суспільстві – з другого, кількість таких осіб зростатиме. Та, звісно, немає жодних підстав припускати, що таким шляхом піде польське суспільство загалом, і таких претензій ніхто й не може до нього висувати.

Визнаючи право польських елементів, як і всіх інших, що проживають на українській території, на національне самовизначення, прогресивне українство висловлює їм лише одне побажання – в інтересах цієї спільної батьківщини, її успішного розвитку та дружної праці над цим розвитком; воно полягає в тому, щоб ці польські елементи, значні за своєю чисельністю, а ще більше – за тими матеріальними й культурними засобами, які залишила в їхніх руках епоха їхнього національного панування, – скористалися ними для економічного й культурного розвитку краю і його населення, його трудящих мас, а не для зміцнення своєї переваги над ними.

[За переписом 1897 р. загальна кількість поляків у трьох губерніях Південно-Західного краю становила 118 тис. або 1,7 % всього населення; цифра, очевидно, неточна, однак вона дає уявлення про кількісний коефіцієнт. Щодо економічного й культурного значення, то слід мати на увазі, що на значному просторі Південно-Західного краю переважна частина великого землеволодіння досі перебуває в руках поляків, а в інших їм належить дуже велика його кількість. Неслужбова інтелігенція, вільні професії також представлені в більшій чи досить значній частині поляками.]

Вельми цікава як симптом течія, що має назву територіалізму. «Територіалісти» – це поляки Південно-Західного краю, які усвідомлюють себе поляками, бажають зберегти свою польську національність, але визнають свої обов’язки перед територією, з якою пов’язала їх історія, перед населенням, серед якого вони виросли, а не перед усепольською політикою. Ця течія, як бачимо, збігається з тим побажанням, яке висловлює українство польському суспільству. Питання лише в тому, чи розвинеться воно й чи захопить польське суспільство Західної України?

Це останнє, досі йдучи в бік найменшого опору – ухиляючись від «політики», за яку на неї сипала нагаї та скорпіонів російська адміністрація, і користуючись підтримкою й опікою, яку вона знаходила в неї у своїх економічних, власницьких інтересах, досі жило переважно інтересами матеріального добробуту. Велике землеволодіння було основою його, й інтереси землевласника-аграрія та заводчика – життєвим нервом.

Якщо традиції боротьби з абсолютизмом і централізмом в інтересах незалежної Польщі підтримували певний опозиційний настрій, то інтереси економічні, класові, змушували тяжіти до «сильної влади», що обслуговувала ці інтереси. «Істинно-руські люди» Південно-Західного краю не раз зустрічали підтримку істинно-польських людей у своїй реакційній політиці в минулі роки «конституційної ери» Росії. Поряд з ними прогресивні елементи польського суспільства виявляли себе досить мляво – і виявлялися досить слабкими.

Підведемо підсумки.

Українство – прогресивне, демократичне, соціальне українство, яке висловлює прагнення свідомої частини українського суспільства, це не теорема, довільно вигадана якоюсь жменькою людей, а органічний результат історичного процесу, логічний висновок з історичних умов українського життя й фактів його сучасних стосунків.

Досі, однак, попри співзвучність спільних політичних і соціальних проблем, українство не мало щирих союзників і прихильників ні в прогресивному суспільстві (велико)російському, ні в польському. Національний постулат українства досі зустрічають тут неприязно, і українське питання або неприхильно замовчують, або відверто заперечують; навіть такі близькі сестри, як соціал-демократія українська й (великоросійська, перебувають у вельми напружених стосунках між собою.

Це ставлення (велико російського суспільства знаходило собі певне виправдання в існуванні серед українців значної кількості людей з атрофованим національним почуттям: воно могло підтримувати ілюзію, що національні прагнення українців не є чимось серйозним і загальним. Але з огляду на вищевикладене, я гадаю, видається зрозумілим, що існування таких «також малоросів» без національних запитів слід розуміти як явище патологічне, як спадок антиукраїнської політики старого режиму, приречений на вимирання в нормальних умовах народного життя; а на патологічному явищі, звісно, не можна будувати жодних планів вільного та здорового розвитку.


Примітки

…спроба польсько-українського порозуміння в Галичині, так звана «угода» 1890 року – детально див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 pp. – Львів, 2000.

…Белінський, як відомо, зустрів вождя та пророка нового українства Шевченка… – йдеться про рецензію В.Белінського на поему Шевченка «Гайдамаки» (Отечественные записки. – 1842. – № 5) та його висловлювання з приводу арешту Т.Шевченка в справі Кирило-Мефодіївського братства у листі до П.Анненкова 1847 p.

…почали у 1870-х роках з того місця, на якому захопили їх урядові заборони… – йдеться про діяльність українських громад. Детально див.: Палієнко М. Київська Стара Громада у суспільному та науковому житті України (Друга половина XIX – початок XX ст.) // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 49 – 84; Катренко А. Одеська громада 70 – 90-х років XIX ст. // Там само. – С. 84 – 95; Побірченко Н. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громад у другій половині XIX – на початку XX століття: У 2-х кн. – К., 2000. – Кн. 1: Київська громада; Кн. 2: Громади Наддніпрянської України.

…питання про кордони польської автономної території… – свій погляд на проблему М.Грушевський подає у статті: Польський законопроект автономії й українці // Рада. – 1907. – 21 квітня. – № 94. – С. 1.

…витворили серед українського населення Холмщини і Підляшшя значну масу «впертих уніатів»… – детально див.: Стоколос Н. Трагедія уніатів Холмщини і Підляшшя (1875 – 1905 pp.) // УІЖ. – 2002. – 6. – С. 41-60.

Коли 1905 р. проголосили свободу релігійного визнання… – йдеться про царський указ «Об укреплении начал веротерпимости» від 17 квітня 1905 р. Стурбованість долею «упорствующих» уніатів Холмщини і Підляшшя та заклик сприяти відновленню конфесійних греко-католицьких громад прозвучали 1905 р. у «Отвертому листі до гр[еко]-кат[олицьких] ординаріатів і духовенства» М.Грушевського (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 488-491).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 122 – 129.