З новорічних думок

Михайло Грушевський

Невесело стрічає наша суспільність сей новий рік. Навіть в щасливішій, поставленій в кращі обставини життя Україні австрійській, люди, поступовіші і уважливіші на симптоми нашого національного життя, пригноблені проявами певного ослаблення і пониження політичного і громадського життя. Безсумнівна політична пасивність, наслідком розчарувань останніх двох літ і умисного присиплювання уважливості та активності в широких кругах і народних масах правящими політичними кругами. Панування дрібного опортунізму, байдужість до дальших перспектив і складніших політичних рахунків – готовість зріктися їх для дрібних здобутків в данім моменті.

Недостача сили сопротивлення, витривалості, нахил до капітуляцій, до примінювання до даних «реальних» обставин – замість завзятої боротьби для їх повалення. Всі ті симптоми депресії, упадку, на які вказував я в попередніх статтях про галицьке політичне життя [«Літературно]-н[ауковий] вісник», 1909, IX, X, XI]. Вони грозять ще зміцнитися в близькій будучності після того, як останнім маневром чеських політиканів вибито з рук парламентаристів обструкційну зброю. Всі приклонники блаженного спокою дістали тепер прегарну вимівку, що, мовляв, «пробоєм» (напролом) однаково не можна йти в теперішніх обставинах. І ще вище піднесе голову політика «задніх сходів» та лавірування між міністеріальними і краєвими помийниками замість енергічної боротьби з їх вельможними посідачами.

Та в Галичині все-таки, невважаючи на всі перепони і штучне присиплювання народної енергії, національне життя йде і розвивається самою інерцією віками нагромадженої і конденсованої сили народного сопротивлення. Стихійна сила народного інстинкту до певної міри заступає недостачу планового проводу, свідомого кермування народними силами, і проходить через сили і перепони навіть ті, що руками «своїх» зручно розставляються на дорозі. Те, що робиться такого стихійною силою, натиском з долини, не тільки без всякого впливу, але часом і всупереч планам і намірам національного штабу, викликає подив і дає надії на кращу будуччину. Згадати, напр., заходи коло приватних шкіл, так мізерно запропащені і приспані тому кілька років українськими батьками Галичини – як вони вибухли тепер самі своєю стихійною силою.

На Вкраїні російській, де ся стихійна сила народна підпала очевидному ослабленню, глибокому застоєві чи навіть якійсь атрофії, не радує навіть і вона своїми проявами, не виручає собою теперішнього безсильства та й безладдя свідоміших українських кругів. І лишається тільки дешева потіха, останнього сорту – що, мовляв, се не тільки у нас, а по всіх народах, «от молдавана і до фінна» – і тут, і всюди – скрізь погано!..

Потіха, кажу, поганенька, хоч факт фактом – на сучасну українську депресію дійсно впливає дуже сильно глибокий сучасний занепад цілої Росії. Не невміла політика її керманичів, не безпросвітна глупота проповідників реакції, а се глибоке спустошення самого життя, утрата життєвої енергії самої суспільності робить найприкріше враження. Коли після весняних бурь революції й юнацького завзяття розбудженої суспільності наступив, разом з задавленням політичного життя, наглий і прикрий поворот в бік різних збочень особистого життя на грунті половім (сексуальнім), се можна собі було толкувати як збочення певної енергії сопротивлення – прояви сили протесту против умовності старого життя, хоч би й звернені часом у невідповідну сторону. Так і освітлювано часто всі отсі теоретичні і практичні виступи против прийнятих форм пожиття, а навіть і прояви сексуального гедонізму, бушування розкріпощеної плоті.

Підозріливіше було, що разом з сим хоробливим напруженням різних сексуальних питань та апотеозуванням плотської утіхи йшло рівнобіжно, а навіть і перепліталося з ним захоплення містицизмом, «богоисканием» і «боготворением», – бо се вже зовсім трудно було толкувати як прояви якоїсь духової енергії. Навпаки, се був прояв очевидної анемії і квієтизму духових сил.

І – раптом всі сі непевні, поплутані, безтолкові шибання інтелігентські вплелися в страшенну, незмірну прострацію останніх місяців. Почуття повної неприкаяності, безпредметності, безцільності життя обхопило суспільство Росії, навіть – і то найбільше – її молодші покоління. Молодіж все і всюди визначується найбільшою радістю життя і в найбільш буденних обставинах знаходить для себе невичерпані скарбниці сеї радості, заінтересування життям, її завданнями. В Росії ж вона ще й особливо визначалася живими і різносторонніми інтересами, перейнята бувала, звичайно, гарячою охотою до рішення всяких світових проблем і все вважала себе передовою армією поступу, покликаною до того, щоб тягнути за собою кадри «філістрів».

А от серед сеї самої молодежі починається останніми часами ширитися повна апатія, почуття повної безцільності і безвихідності життя, і як результат – масові самовбийства, «втікачка від життя». Ся молодіж, що згори дивилася на старшу інтелігенцію як занадто пасивну, мертву й інертну, починає звертатися до неї з докорами, що вона лишає молодіж на роздоріжжі, не приходить в поміч в її самотності, відчуженні, сірій нудьзі, що заїдає молодь. Виходить, що сотні й тисячі інтелігентної молодежі, зібрані разом, що сходяться й працюють день-денно одно коло одного, що готовляться до життя і набираються засобів для неї в сих спільних робітнях, читальнях, авдиторіях, – зістаються відокремленими одиницями, не мають що сказати одно одному і нудяться тому, що «не мають куди піти», до кого промовити щиро й сердечно, та кидають докори суспільності, що вона не думає про те, щоб сотворити для неї якусь теплішу, привітнішу атмосферу.

Ся молодіж, яка, звичайно, повинна сама служити вулканом огня і пориву, що гріє суспільність і життя своєю безпосередністю, невичерпаним запасом надій, змагань, поривів, – вона чує себе холодною й мертвою, жде, щоб її штучно огрівали покоління, які пережили вже свій час найвищого кипіння, простигли і розгубили молодечий огонь в холодних просторах життя. Сі сотні й тисячі молодих людей, як показується, тепер заражають себе не енергією, поривом і радістю життя, а сумом, зневір’ям і безвихідною нудьгою. Се справді найгірший симптом суспільного занепаду. І тим часом, як одні починають компонувати плани розвеселення молодежі з різними клубами і забавами як для яких-небудь одставних інтендантів, – інші з розпуки заломлюють руки над сим маразмом, розкладом сучасної Росії, з якого і виходу не видко, якщо тільки Господь справді учує молитву теперішнього російського прем’єра і продовжить теперішній уклад її «на двадцять літ».

Отсей «маразм» суспільства Росії, без сумніву, відбивається дуже сильно на українськім громадянстві Росії – як відбивають на нім усі переживання Росії. Українська суспільність тут ще не виробила своєї власної фізіономії, свого власного життя, не емансипувалася від російського життя, і його українські інтереси служать для нього самого в переважній масі тільки другорядним, не дуже важним додатком до інтересів «загальних» – тих самих, якими живе обиватель великоросійський. Горда фраза галицької пісні, що неложно і без усякого прибільшення звучить в устах галицького українця, невважаючи на всю мізерію галицького життя, –

Живем, живем своїм життям:

Його ніхто не відбере, –

ся фраза, котру повинен сказати про себе кождий народ, вона зістається поки що порожнім звуком для українців Росії. Вони не живуть власним життям, не мають своїх інтересів, які б панували над ними і на дальший план відпихали все інше, – не якоюсь виключністю (исключительностью), а просто силою розвою своєї індивідуальності.

Кожда народність, розуміється, передусім чоловік, і ніщо людське їй не чуже; але розвій індивідуальності – ся підстава людського поступу – все сам собою висуває на перше місце інтереси індивідуума, хоч і приганяє їх в певній мірі до інтересів і потреб вселюдства. Та сеї індивідуальності ще дуже мало у російських українців – хіба тільки у немногих одиниць. Нема свого життєвого центру, своєї власної ваги, котрою б кермувалося життя. І ся обставина – наслідок слабкого національного життя і заразом одна з основних причин сеї самої слабкості – проявляє себе в отсій тісній, чисто стихійній, рефлективній залежності від російського життя, його течій, настроїв і змін. Сим пояснюється, чому і останні симптоми упадку російського життя заполоняють собою так сильно й Україну. Відгомони і рефлексії російського життя панують над українським життям Росії – перед ними воно меркне, сходить на далекий план, і його інтереси, змагання і жалі зовсім непомітні супроти тих загальних інтересів.

Велика Україна російська, з сього погляду, – повний контраст малої України галицької, де «загальні» інтереси стоять «поза життям», що живе і б’ється живчиком свого малого українського мікрокосму, радіє і боліє подіями його. Великі чи малі, гідні чи маловажні, але вони свої, і завдяки тому галицька Україна має свою індивідуальність, свою фізіономію. Яка б не була вона, менше чи більше симпатична, але вона єсть, так як нема її зовсім майже ніякої у України російської. «Моя чарка невелика, але я п’ю з моєї власної чарки», – каже звісний французький афоризм. Се про себе може сказати Галичина з повним правом. Російська Україна – Україна Хмельницького, Сковороди, Шевченка – тепер і сього про себе сказати не може.

В сім вага, значення і дорогоцінність Галичини в загальнім українськім житті, що тут не ослабло до останньої хвилі почуття національної окремішності і були здорові і міцні підвалини для національного життя. Значення сього порозуміли вже піввіку тому люди з ширшим поглядом і з щирим заінтересуванням до національного відродження і відновлення повноти національного життя українського народу. Від того часу не переводилися на російській Україні одиниці, які щиро вкладали свою працю, хист і засоби в галицьке національне життя, бо тямили, яку вагу матиме, коли той малий окраєць української землі справді доступить національного розвою, розвине у себе національне життя у всій повноті і бодай та мала частина українського народу житиме справді як народ, як нація, а не як місцевий етнографічний провінціалізм «общерусскости». Кілька десятиліть Галичина була гаслом (лозунгом) національних змагань для передових українців Росії. Образ її життя, її змагань звучав як надія, як заповіт обітованої землі для одних, як поклик і пригадка для других, як докір для третіх. Як той дзвін середньовічний своїм мідяним глаголом:

vivos voco, mortuos plango, fulgura frango

(живих кличу, мертвих оплакую, бурі розбиваю).

Глибокий, побожний пієтизм до галицького українського життя, його змагань і поступів, культивований в деяких гуртках російської України [в] 1880-х і 1890-х роках, мав в собі, власне, отсе зерно. Люди розуміли чи відчували, що в тій галицькій кузні, тісній, убогій і темній, кується культурний знаряд для цілої соборної України, для живих, мертвих і ненарожденних, на Україні і поза Україною сущих. Не ідеалізовано при тім Галичини; іронічне трактування її парафіянщини, тісних поглядів і неглибоких ідейок, які вкладалися в її національні змагання, тодішні особливо, – ішло разом з глибоким заінтересуванням її національним життям. Зналося, що скромні, безпретензійні галицькі люди малозамітною, неблискучою роботою своєю роблять велике діло. Під їх руками з безформенних уривків етнографічної маси виростав народ, сей дивний соціальний організм, що своїм народженням давав запоруку дальшого неустанного розвою і життя і віщував побіду над течіями розкладу і смерті серед українського життя.

І глибоким спочуттям покривалися, з огляду на се, всі слабкі сторони того галицького життя серед щирих прихильників національного українського відродження. Так, як з другого боку ненавистю, неохотою глибокою і необорною дихало до нього все вороже національним українським змаганням – і явні вороги, обрусителі офіціозні та неофіціозні централісти, і свої українофіли, виховані в поглядах на українство як простий інтерес до української історії, етнографії, книжності – не більше.

Серед них, як і серед тих, всякі натяки на те, що сими антикварними інтересами до «местных особенностей общерусской жизни» зміст українства не вичерпується, будили рішуче невдоволення на всяку таку «вузькість», що «носится все с мовою», – наче не можна предобре культивувати те традиційне українофільство «на литературном языке». І корінь зла зовсім правильно і резонно добачувано «в галичанщині». Се вона «усложняла» українське питання, зводила його з общерусского грунту, «на котором единственно возможно правильное его разрешение», як літературно висловлялися різні проводирі тодішнього українства. Вона своїми «мріями і фантазіями» не давала великій Україні Шевченка спокійно заснути на теплій українофільській печі, полохала національними привидами її сон і кидала підозріливе світло на змагання українських проводирів заступити українство українофільством, уживання української мови – її студіюванням, працю для народу працями про нарід.

Таким чином Галичина, чи «галичанщина», стала на довгий час тим «оружиєм гострим, гострішим від меча», що проходило в глибину серця і мозку українського життя і розтинало його на дві часті: різко зазначені табори приятелів і ворогів.

Прихильники і друзі Галичини – се були прихильники України будучої, відродженої, оновленої, видвигненої з вікового розпаду і атрофії. Вороги її були адепти мудрого поєднання общеросійської кар’єри з скромним культивуванням «местных особенностей», щонайбільше – української мови в межах «домашнего употребления». Україна Шевченка, з одного боку, з другого – Україна, чи безпечніше сказати – «Малоросія Гоголя», та навіть не Гоголя, бо той знав Україну трошки інакшу, а так, наприклад, Малоросію Мачтета та Лескова.

Так було довго. Аж новіший період «бурхливих змагань» захитав сі відносини, вніс неясність і баламутство. Становище неприхильників національного українського розвою не змінилося. Всіх, кого страшив «український сепаратизм» чи «українська вузькість», яка вимагала від всякого роду «тоже малоросів», щоб вони попрощалися з платонічним українофільством та стали справді серйозно на український грунт, коли хочуть вважатися українцями, а не дезертирами для «лакомства нещасного», – всім їм Галичина зостала так само ненависна, як і була, розуміється.

Але серед українства дійсного, щирого, яке давніше стояло ціле більше або менше нелицемірно за, можливо, найтісніші зв’язки з Галичиною і тамошньою українською національною роботою, серед нього помітним стало вагання, зазначилася певна розколина. Я про се говорив уже не раз на сторінках «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» і тепер хочу пригадати тільки дещо, потрібне мені для нинішньої теми. Отже, пригадаю, що разом з тим, як в російській Україні німим отверзлися уста і українське слово хоч і не «прорвалося, як вода», по пророцтву Шевченка, то все-таки потекло хоч тоненьким цюрком через реторти «временных правил» – досить несподівано прокинулася серед українського громадянства Росії тенденція відмежування «від галичанщини».

Весь доробок національної культури, здобутий на галицькім грунті, представлювано як за місцевий, галицький інвентар, шановний і поважний, але непридатний для цілої соборної України – дарма, що здобуто його тяжкою працею українських робітників спільно з Росії й Галичини. «Галицьку правопись» признавано за невідповідну для України російської, бо, мовляв, незгідна з «духом мови» російської України, а навіть з її демократизмом (sic!). Літературну мову, вживану в галицьких виданнях, проголошено за незносну для українців з Росії – мовляв, вона їм не то, що не зрозуміла, а органічно противна, і цитати з галицьких видань треба перекладати для українців російських «так само, як з польського або з російського». І взагалі літературу, яка вийшла по той бік Збруча – чи наукову, чи белетристичну, – для українців з Росії признано за непридатну – мовляв, не приймають її тут, і для ужитку України російської мала бути утворена нова, спеціальна література, приспособлена до вимог і потреб тутешніх українців.

Течія ся прокинулася досить сильно, бо впливали на її витворення різні мотиви і причини. Був тут опортунізм одних, що щиро налякалися опозиції против усякої «галичанщини» серед широких кругів України і думали щиро, що вони уловлять широкі круги різних «тоже малоросів», коли відхрестяться від галичанщини, дунуть і плюнуть на Галичину і вся іже з нею. Були і прояви місцевого патріотизму других, що справді кривилися на «ковані слова» і «галицькі форми» і раді були б бачити українську мову саме такою, «як у них говорять», в губернії чи повіті.

Не обходилося і без простої ліні та безграмотності, у якої опозиція против галицької правописі, граматики чи науки була опозицією взагалі всякій українській правописі чи граматиці; – де ж таки, скажіть пожалуста, ще й української граматики вчитися, вигадують теж! Конешно, по-українському вони не пишуть, звичайно, але якби трапилось, то й без граматики й правописі обійдуться… Ну, і нарешті, були безсумнівні бажання декого з пишущої братії позбутися конкуренції галицької, зістатися самим панами-хазяєвами української читаючої публіки.

Найшовши пригожий грунт у тому повітовому патріотизмі та інерції, похід на «галичанські» книжки і видання справді мав чималий успіх. Знайшлися проворні публіцисти, які, діставши до рук книжку, надруковану правописею «галицькою» хоч би й у Києві, заявляли, що ся книжка для України російської не годиться, бо російський українець почуває себе ображеним в своїх ліпших почуваннях, коли бачить такі форми, як знаннє замість знання або ся, відділене від дієслова (глагола).

Сини тих батьків, що колись великоросійському нахилові до формалізму та буквоїдства з таким вдоволенням протиставляли українську вдачу, що не надає великої ваги букві, формі, обрядові, тепер стали самі запеклими буквоїдами. Зовсім не согірше від тих великоросів-фанатиків, з яких посмівалися їх батьки – що вони готові були положити голови за «пресвятий аз» і за «сугубую алилую» – українці завзялися на ї з двома крапками чи відділене ся або галицькі назви місяців. І то українці навіть видніші, що представляли собою, так би сказати, передові ряди українського руху в Росії. З їх голосу вже й селяни починали часом виявляти дивне заінтересування такими буквальними та правописними спорами і були такі випадки, що, зайшовши до книгарні, селянин, побачивши в книжці відділене ся, заявляв, що книжка ся «галицька» і йому не годиться.

Досі сміялися ми з москвофілів, що вони прищіплюють народові замість освіти фанатизм букв і ненавистю до «куцохвостої фонетики без ъ і ы» забивають йому баки. Тепер прийшлося прикусити язика, побачивши такі несподівані успіхи наших домородних буквалістів, що під таку страшну хвилю, коли земля горить під ногами, не знайшли нічого пильнішого, як роздувати язикову та правописну війну та ворожнечу.

Люди, які могли глянути трохи дальше поза свою дзвіницю, мусили схаменутися перед наслідками, які готов був викликати нерозважно кинений клич: «Геть з Галичиною!»

Користі він не приносив ніякої. Не удавалося нікого приєднати для домашнього українства таким відреченням від українства заграничного. Земляків, які протестували против галицької мови, так само ніяк не можна було приохотити і до домашніх українських виробів, бо вони й тут знаходили безліч такого, чого «не чули у себе на хуторі», і так само копилили губу до сих, як і до «галицьких». І ті, що заявляли згоду на те, аби на Україні вчили по школах по-українському, «только не на этой галицкой мове», так само, на перевірку, виявляли дуже мало охоти і до тої «мови», яку подавали їм в найсправжніших полтавських чи харківських композиціях.

Неохота селян до «галицьких видань» чи «галицької правописі» виходила теж в дуже значній мірі або вимишленою, або штучно надутою. Ті, що цікавилися щиро українською книжкою, українською мовою, не зважали на відділене ся й інші тому подібні дрібниці і охоче брали часопись чи книжку, коли вона була написана приступно й інтересно, не звертаючи увагу на те, якою правописсю вона написана; успіх деяких видавництв, що прийняли галицьку правопись, показав се зовсім виразно. Значить, іти на компроміси й «дути та плювати» на Галичину з тактичних чи опортуністичних мотивів зовсім було не для чого.

З другого боку ж, ставало ясно, які перспективи загрожували українству від такого партикуляризму, підігріваного кличем «Геть від Галичини». Було очевидно, що, вносячи такий сепаратизм в українські відносини, нелегко буде його обмежити самою тільки українсько-галицькою справою. Коли відступити раз від принципу національної одноцільності України, суцільності її літературної мови (при певних неминучих відмінах, розуміється) і суцільності її письменства і науки та почати примінюватися до різних звичок, забаганок і упереджень, то українство розпадеться на безконечну серію губернських і повітових діалектів, граматик, правописей і популярних літератур.

Коли зайшла мова про катедри української мови по університетах, першим ділом глас велій бысть от Харкова, що українська мова, яка буде викладатися з тої будучої катедри в Харкові, не має бути «якась галицька мова», а справжня харківська, така, як писав Квітка. Глас був з кругів дуже поважних і дав передчувати, як би то, тримаючися такого місцевого принципу, з заведенням української мови по школах українські земства в школах свого повіту почали б заводити науку на мові місцевій, свого повіту, по підручникам, писаним теж місцевою мовою і з приміненням правописі до її особливостей.

Волинські земства пильнували б, щоб у них учено не «якою-небудь полтавською мовою», а харківські отрицалися б книжок і підручників, писаних мовою правобічною, і т. д. Річ звісна, що така дрібна виключність шириться дуже легко і може чіплятися зовсім дрібних відмін (відомо, як часом мешканці одного не то що повіту, а села перекривляють людей з сусіднього села, що вони вживають яке-небудь слово або інакше його вимовляють); нетяжко, отже, було б почути і про правописі борзенську, конотопську і ніжинську, граматику пирятинську, хорольську і кременчуцьку…

Свого часу в галицькім письменстві, де діалектичні різниці далеко сильніші, ніж в Східній Україні, місцеві діалекти полишено в уділ етнографії і понад них поставлено літературну мову, а сю перемогу єдиній літературній мові над діалектичними відмінами здобуто, опираючися на письменстві України російської, в почутті тісної зв’язі з ним і літературної одності українства, що мала б розбитися, коли б допущено уживання діалектів в літературнім обиході.

Річ очевидна, що й для України російської в інтересах удержання одностайної літературної мови навіть в ній самій (не кажучи про цілу Україну, російську разом з закордонною) дуже важно задержати тісні зв’язки з літературою і культурою Галичини. Розуміється, нема мови про переймання нею місцевих, чисто галицьких особливостей; але задержання стичності і органічної зв’язі обох частин України дає опору, власне, такому всеукраїнському універсалізмові, одностайності.

З другого боку, зв’язь з Галичиною служить дуже важною опорою проти всяких проб обниження національного рівня українства – проти зводжування його до помічного значення поруч культури і письменства російського, в ролі, напр., популяризаторського знадобу чи предмета домашнього обиходу поруч «єдиної справжньої культурної мови» російської. Надії деяких оптимістів, що Україна російська розвине у себе культурне життя, яке зробить для неї непотрібними продукти письменства чи науки, чи взагалі культури галицької, не справдилися.

Сучасна Україна російська не спроможна розвинути у себе інтелігентської національної культури в теперішніх обставинах [Пор. мою статтю в 12 кн. «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» за 1909 р.]; нема на се засобів через брак публіки і, навпаки, – публіки через брак культурних ресурсів. Такий мізерний стан, коли українська публіка житиме культурою російською, а українське письменство служитиме, властиво, цілям популяризації чи етнографічної декорації, може тут потягнутися довго. Теперішнє українофільство, що трактує серйозно тільки російське життя і не за страх, а за совість працює всіма силами, всею енергією, всіма здібностями для культури російської, а українству лишає деякі обносочки з свого приватного обиходу, які «не жаль» віддати «землякам», – таке українофільство довго знаходитиме оправдання для такого трактування українства в мізернім становищі його.

Культурне і національне життя, яке розвиватиметься на галицькім грунті, може бути доповненням українського життя Росії, запомагати його своїми засобами і служити стимулом, що не даватиме російському українству закостеніти в такому недорозвиненому стані – але се все можливе тільки при тіснім зв’язку з ним російського українства і в залежності від того, наскільки сі зв’язки будуть тісні, сильні і щирі. Інакше, коли українство російське схоче стояти на такім становищі, що воно, мовляв, само по собі, а галицьке само по собі і для України російської не придатне, може бути дуже сумно.

Галицьке українство з українським університетом, академією наук, гімназіями і всякими іншими грядущими національними благами може бути само по собі, а українство російське може зіставатися в границях «домашнього обиходу», в ролі несерйозного місцевого додатка до єдиної справжньої російської культури. При тісних зв’язках з галицьким національним життям українці російські будуть мати вищу, інтелігентську національну культуру і бути вповні діяльними її учасниками; при відчуженні від Галичини, коли її культурні здобутки будуть трактуватися як щось непридатне, чуже для російської України , – російські українці позбавлять себе вищих форм культури надовго – не хочу сказати прикрого слова «завсіди»…

В інтересах обрусенія російської України важно ослабляти всякими способами зв’язки з Галичиною; се і робиться різними способами досить успішно, без явних заборон різними маневрами. Ті ж українці, що самі працюють в тім напрямі, – вони копають яму під українським національним життям російської України. Задержання якнайтісніших зв’язків України з Галичиною потрібне не тільки в інтересах вищої, так сказати б, всеукраїнської єдності, але і в інтересах національного розвитку місцевого на Україні російській.

Певні тенденції відчуження існували й існують, одначе, не тільки на російськім, а й на австрійськім грунті. В Галичині також єсть своє «Геть з Україною!» Воно не виступало так виразно в українських кругах Галичини, боячися громадського осуду в ліпше розвиненій і усвідомленій суспільності галицькій, – але воно живе і тут. Виникає не тільки стихійно, з тих різниць, які поробили між життям галицьким і російським відмінні обставини протягом довгих віків, а і з певних політичних мотивів. Як в Росії офіціозні сторожі обрусенія лютим оком дивилися на всяку «галичанщину», так само невдоволено поглядали і поглядають досі на «українчиків» елементи консервативні галицькі. Їх виродки, теперішні москвофіли, розуміється, були і зістають найгіршими ворогами українства і всяких тісніших зв’язків з Україною. Поляки – сторожі польського панування над Галичиною – так само. Всеукраїнство, як протиставлення вшехпольським тенденціям, як опорна точка в ідейній боротьбі з ними, викликає справжню лють серед їх приклонників.

Се все вороги явні, які не криють своєї ненависті до всеукраїнської ідеї та її прояву – тіснішого галицько-українського контакту. Але єсть вороги й хатні, в самих українських кругах. Всіх різних категорій їх я не буду тут переглядати, нема на те місця, – спинюся тільки на одній групі мотивів – політичній.

На галицькім грунті, так само, як і на російськім, є дві головні течії політичні – поступово-опозиційна і консервативно-угодова. Перша альфою й омегою української політики в Галичині вважає зламання теперішнього польського режиму; покладаючи всі надії в народних українських масах, вона вважає, що українство не зможе розвинутися в поважну політичну силу і дійти до своєї правди, поки не будуть зламані ті перепони, що стоять на дорозі розвитку і повноправності сих мас, а сі перепони творить і підтримує умисно нинішній польський режим.

Течія друга, консервативно-угодова, за факт необорний і непереможний приймає панування маючих, політично і економічно сильніших елементів польських і, вважаючи боротьбу з ними безнадійною, шукає для українства форм, в яких могло б воно жити, не входячи в конфлікт з польською програмою панування. Се значить програму культурного і економічного – особливо економічного – розвою і поліпшення українського життя, що мало б переводити се при помочі буржуазних елементів українських і скріпляло б їх, множило і зміцняло заможні, консервативні кадри українського селянства, міщанства й інтелігенції.

В соціальній політиці з сим зв’язане відречення від всяких сміливіших соціальних постулатів, в політиці національній – признання зверхності, супрематії польського елементу. За таку національну капітуляцію українців поляки мали б заплатити уступками, чи ліпше сказати – дозволом на сотворення різних органів економічного і культурного розвитку для українського народу. Такий характер мала угода 1889 р. і, безсумнівно, такий же підклад – хоч, може, навіть не всіма продуманий ясно і до кінця, – має теперішня угодова політика, що незамітно, ховаючися перед можливим вибухом громадянського невдоволення, живе і тихо, критими ходами йде наперед протягом останніх літ.

Коли дні свободи в Росії розбудили надії на те, що українство в Росії може вирости в велику національну силу і центр ваги українського життя перейде туди та заважить рішуче на відносинах галицьких, – ся угодова політика була притихла. Її діячі готові були рахуватися з постулатами і перспективами всеукраїнської політики і тактики. Але сі сподівання не справдилися, українство в Росії на велику силу політичну не вибилося, зміна виборчого закону посадила його на мілину, і галицькі угодовці починають невдоволено обзиватися на всякі пригадки про інтереси і вимоги цілої соборної України.

Невдоволення се не формулюється вповні виразно, бо традиційний пієтизм для російської України і тісних зв’язків з нею в галицькім громадянстві сильний; та й угодова політика взагалі все ще не виступає виразно, не розкриває своїх карт, пам’ятаючи розгром попередньої угоди. Але існування сеї течії і її впливи на напрям галицького життя не підлягають сумніву; вони дають відчувати себе зовсім реально, і також реально відчувається неохота людей сього напряму до якого-небудь комбінування галицького життя з українським.

Українська декорація – се добре, але не реальні зв’язки і залежність галицького життя від ширших українських перспектив. Як українофілам Росії «галичанщина» ненаручна, бо вона «ускладнює», не дає заспокоїтися «на реальнім факті» – обрусенії України – і завмерти квієтистично на українофільскім становищі (з усім реальним життям на «общерусском» грунті, з українством в виді етнографічної декорації), – так само ненаручна українщина, чи всеукраїнство, угодовцям-консерваторам в Галичині. Воно вносить нові необчислені елементи в елементарно просту домашню галицьку політику, заворушує галицьку суспільність, скріпляє опозицію всякій угоді.

Трудно підіймати мову про капітуляцію перед польським пануванням супроти всеукраїнських перспектив. Тісні зв’язки з Україною російською і радикально-демократичними традиціями її українського громадянства можуть скріпляти тільки опозиційні, а не угодові течії і грозять катастрофою для консервативно-угодових конструкцій в будучності. Відси – глибока неохота сеї течії до всеукраїнства.

Але, з другого боку, зовсім очевидна вся хибність і небезпечність сих угодових планів для українського життя Галичини. Українство може опертися тільки на своїх масах і тільки з ними може дійти якоїсь реальної сили і значення; а сим масам угодовою дорогою воно не дістане тривких і сильних підстав розвою, сили і значення. І тісний зв’язок всіх частей української землі на спільнім грунті культивування і розвою єдиної нашої національної сили, нашого національного капіталу – українського демосу – являється незвичайно важною потребою здорового і правильного розвою українського життя Галичини.

Тісне єднання з Галичиною, таким чином, являється незвичайно важним і корисним фактором українського життя Росії; тісне єднання з Україною потрібне для Галичини. Всеукраїнство, або український універсалізм – тісне єднання всіх частин української землі і підпорядкування всіх різниць, які їх ділять, спільній і єдиній цілі – національному розвоєві, являється кінець кінцем не тільки бажаним само для себе – ідеально, так би сказати, але й для потреб місцевого життя її частин, для їх ближчих цілей і завдань.

Занедбання, тим більше свідоме збільшування різних розколин нашого національного організму являється тяжким гріхом перед будуччиною українського народу: сі розколини безмірно тяжче буде вигладити потім, тим більше, що вони й самі собою мають тенденцію збільшатися стихійною силою – розвоєм життя в різних напрямах, коли розірвана органічна зв’язь. Кождий вірний горожанин української землі, навпаки, повинен свідомо і запопадливо працювати над поборенням всіх перепон, які можуть ослаблювати єднання і гальмувати живу силу єдності і солідарності, що одна може оживляти та зміцняти занедбані і ослаблені часті її та спільними силами вести до відродження розсипані часті нашого народу. Іншої дороги нема нашому народові з занепаду і нидіння, яке грозить йому, навіть в житті економічнім, культурнім, суспільнім – не тільки що в національнім.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 49. – Кн. 1. – С. 43 – 56.

Подається за першодруком.

Автор здійснює чергову спробу проаналізувати розвиток українського життя в підросійській Україні та Галичині, закликаючи до соборності. Особлива увага приділяється правописним проблемам.

«Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», 1909, IX, X, XII… – йдеться про статті: Реальна політика на галицькім грунті (ЛНВ. – 1909. – Т. 47. – Кн. 9. – С. 555 – 565); Видавнича криза (Там само. – Т. 48. – Кн. 10. – С. 108 – 117); «Малі діла» (Там само. – Т. 48. – Кн. 11. – С. 333 – 341).

«от молдавана і до фінна» – і тут, і всюди – скрізь погано! – цитати з Т. Шевченка, відповідно: «» та «».

«Галицьку правопись» признавано за невідповідну для України російської… – йдеться про статтю І.Нечуя-Левицького «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1907), в якій автор виступав противником галицької літературної мови за правописом Є.Желехівського, що 1893 р. була офіційно затверджена. Цій же проблемі була присвячена полемічна стаття Б.Грінченка «Три питання нашого правопису» (1908), в якій автор так само полемізував з прихильниками галицького правопису. Він запропонував усунути відмінності між правописом, прийнятим в Наддніпрянській Україні, та галицьким правописом із метою вироблення єдиної для цілої України правописної системи (див.: Історія українського правопису XVI – XX століття. Хрестоматія / Упоряд. В.Німчук, Н.Пуряєва. – К., 2004. – С. 168-204).

Глас був з кругів дуже поважних… – йдеться про професорів Харківського університету М.Сумцова, Д.Багалія, М.Халанського. В період боротьби за створення українських кафедр у підросійських університетах передбачалися читання українською мовою їх курсів української народної словесності, історії та мови. У 1907 – 1908 навчальному році прочитав курс української словесності лише М.Сумцов. День 28 вересня, коли ці лекції розпочалися, був названий днем «нової ери для Харківського університету.

Пор. мою статтю в 12 кн. «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» за 1909 р. – йдеться про статтю «Малі діла».

…угода 1889 р. – йдеться про угоду українських депутатів галицького сейму з його польськими фракціями (т. зв. «нова ера»), офіційно проголошену 1890 р. Час найактивніших залаштункових домовленостей припадає на 1889 р., можливо, саме тому цю дату вказує М. Грушевський.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 115 – 126.