«Малі діла»

Михайло Грушевський

Вертаюся знову до розпочатої розмови на тему хибної галицької політики. Materia inchoata porro tractatur, – nondum absolvitur.

Знову до дідівського убожества галицької політики – її просто органічної відрази до принципіальності і характерності, витривалості і консеквенції.

На свіжого чоловіка вона робить враження якогось морального каліцтва, політичної непочитальності.

Робить незвичайно тяжке враження і справді тяжко шкідлива особливо на галицькім грунті, – грунті, на котрім взагалі нічого доброго окрім витривалості тепер і не можна виплекати. А й сей одинокий добрий галицький овоч наші городники своїми експериментами заморюють до останку.

Мені здається, що історична доля Галичини віками впливала на пониження в тутешній українській людності елементів ініціативи, смілості, активності і заступала їх прикметами пасивної витривалості, пасивного завзяття, упертості. Впродовж довгих віків Галичина була резервуаром, збірником, де шукала захисту українська людність полудневих і полуднево-східних просторів під натиском степової людності. Була свого роду тихим і тісним запічком, де хоронилися люди, яким наприкрялося більш рисковне, тривожне, але і більш дозвільне життя полудневих погранич. Все енергійніше, сміливіше, багатше ініціативою тягнуло з Галичини на полуднє і на схід, між те дозвільніше, рухливіше, гарячіше життя. На місці лишалося пасивніше, важче, органічно не здатне до риску, до боротьби. І коли життя на пограниччях ставало тяжчим, – знов-таки першими сунули відти у галицький запічок елементи найменш витривалі, «приклонники блаженного спокою», тим часом як люди енергічніші довго ще силкувалися удержатися на верхах нової степової хвилі і навіть зіставалися на все серед тої грозової навали.

Екстенсивна сила сього галицького збірника була велика. Не тільки сусідні подільські простори заповнялися раз у раз галицькою людністю; народна ономастика й інші факти вказують на розповсюдження галицької колонізації на Подніпров’ї, в Київщині і на Задніпров’ї – в Полтавщині. Але ся екстенсивність не тільки ослаблювала Галичину – вона робила серед галицької людності певного роду добір на її некористь, бо громадили тут поклади пасивності й інерції. Розуміється, галицьке життя теж не було ідилією. Перші століття історичного життя українського народу наповнені неустанною, завзятою боротьбою політичних організмів українських і польських (почасти і угорських) за західне пограниччя, вічними пограничними війнами, про котрі багато знаємо навіть з припадкових записок літописей, хоч вони донесли нам лише денещо. Потім наступили століття поневолення сього західного українського пограниччя польським елементом, довгий і тяжкий процес економічного і юридичного обрабування українського елементу. Проте Галичина, в порівнянні з багатьма іншими українськими землями, була все-таки найспокійнішим, найліпше загосподареним кутом, і його міцно трималися елементи, що над усе готові були цінити ту мінімальну забезпеченість і спокій, який давало тутешнє життя, хоч би й ціною пониження, зречення з прав горожанських і людських.

В обороні свого існування, своїх традицій національних, етнографічних і культурних прикмет тутешній український елемент виявив багато витривалості, опору й пасивної сили. Тут виробився сей славний тип «упертого русина», з еластичністю гуми (резини), яку можна всякими способами мняти, давити, гризти – але не перекусити. Галичина може хвалитися тим, що з півтисячолітнього поневолення, обрабована з усяких матеріальних і культурних засобів, донесла до наших часів свою етнографічну фізіономію, свою національну свідомість, свої культурні традиції. Високого признання варта проявлена нею поруч такої сили консерватизму, вихованого віками, незвичайна енергія відродження, розвою й поступу, що зараз же давала себе знати, коли з’являлася яка-небудь мінімальна можливість її проявити.

Але, з другого боку, даремно шукали б ми чи в старшій історії Галичини, чи в новішому житті її сміливого злету «в сферу неможливого» – відважних безоглядних виступів серйозного рискування для осягнення своїх планів і мрій. Сміливих поривів, безоглядної відваги не видно в тутешнім житті. Се не те, що Східна Україна, де небезпечність життя виховувала в людях сміливість, риск, нахил до ширших перспектив, здібність цінити осягнення поставленої мети вище над всякі матеріальні рахунки, готовість все поставити на карту за здійснення того, що ставилося вище над спокій, ви-году і саме життя.

Се відбилося і на сучаснім житті. Галицьке життя вражає чоловіка з України своїм, так би сказати, філістерським характером: дрібноміщанським прив’язанням до всякої хоч маленької матеріальної вигоди, страхом перед рискуванням, відразою просто фізичною до всякого жертвування інтересами моменту для якоїсь дальшої мети, навіть своєї власної, і так само для цілей чи справ публічних або національних. Є карність національна, якої не знає інша Україна; є певне decorum національне, виховане віками оборони свого національного існування, і воно держить в своїй власті суспільність і чоловіка. Але заразом є непереможний нахил – якнайменше поступитися для сих національних вимог з свого матеріального добра – обійтися по можності язиком, викрутитися голосними фразами і – скінчити на них.

Я пам’ятаю, як ся напушиста фразеологія, що так відбивала від крайнього прив’язання на ділі до всього, що пахне заробітком чи кар’єрою, – не раз прикро вражала мене, особливо в молодім поколінні галицькім, в молодежі – рівняючи її до молодежі російської України, що визначалася в тих часах таким безмежним самопожертвуванням, таким щирим ідеалізмом, який не позволяв на йоту розійтися слову і ділу. Особливо лягли мені важко на душу враження великої сецесії студентської 1901 р. Хвиля була рішуча, настрій був піднесений, молодіж з пафосом заявляла про велику жертву, яку складає вона на національнім жертвеннику, йдучи на вигнання, зрікаючися всіх благ і вигод для народної справи. Говорила щиро, перейнята переконанням, що справді велику жертву приносить. І серед сих патетичних фраз як справжній крик природи з уст сеї самої молодежі залунав поклик «до батьків»:

Молодіж зробила своє, вона зложила на жертвенник народу свою будучність, свої вигоди і кар’єру. Тепер ваша черга, батьки! Подбайте, щоб молодіж не потерпіла ніякої шкоди від сеї жертви, не звихнула нею своєї будучності.

Батьки поставилися: зложено велику національну складку і роздано стипендії всім сецесіоністам. Приложено всі старання, щоб ніхто не потерпів ніякої шкоди через сецесію, не стратив ні одного семестра за своє пожертвування. Се справді й було осягнено завдяки щирому спочуттю суспільності. Се було гарно, се було б любо бачити, якби, перше, се не обезцінювало самої жертви, друге – якби такий поклик не вийшов з кругів самої молодежі; третє – якби в сім епізоді не просвічувало все те ж галицьке філістерство, сей крайній нахил до minimum-у звести всяку жертву, всякий матеріальний ущерб від ідейного виступу, від національної жертви – підстелити соломки під кождий сміливіший про око крок.

Розуміється, можна багато сказати в оправдання чи в оборону сеї тактики: національна економія велить вести боротьбу і розв’язувати свої національні завдання можливо малими засобами і тратами; спеціально треба дуже дбати про збільшення інтелігентної верстви і берегти її кадри в виді молодежі академічної й гімназіальної і т.д. Все се правда. Всяке філістерство знайде тисячі зовсім вірних і справедливих аргументів в свою оборону. Але кінець кінцем всім тим тисячним добрам жертвується вправді одне, але те, власне, що найцінніше в чоловіку, чим стоїть і поступає людське життя – ідеалізм, ідейність, готовність для мотивів ідеологічних жертвувати «реальними» вартостями даної хвилі.

Я не приклонник ідей історичного фаталізму і не думаю, щоб певні впливи історичного процесу незмінно, як первородний гріх, впливали потім до скончанія віку на життя даного народу як його фатум. Я вірю в велику силу самоозначення колективного чоловіка, людської громади і в широку сферу ділання сього самоозначення. І охарактеризованих вище прикмет галицької суспільності не вважаю незмінними, вічними… Навпаки, сподіюся, що при тій живій силі відродження, розвою й поступу, яку проявляє ся найживіша й найцінніша нині частина нашої української вітчини, згодом переживуться в ній ті прикмети пасивності і філістерства. При розбудженій активності народу такі прикмети можуть переживатися навіть дуже скоро. Але в данім моменті приходиться рахуватися з сею спадщиною сумних віків ще дуже сильно у всім, а в тім і в політиці.

«Рождений для повзання літати не може». Очевидна річ, що при теперішнім укладі галицького характеру цілком безнадійною утопією було б думати про якусь революційну політику на галицькім грунті. Як в минувшині ми не знаходимо в галицькім житті сливе ніде яскравого проблиску революційної сили (рухи 1648 – 1649 рр. не можуть іти в рахунок) – так і тепер нема на се ніяких познак чи надій. Се мусимо собі сказати в очі по-щирості, дарма, чи се буде приємно чи неприємно. Та й, думаю, нікого тим дурити!

І в правительственних, і в польських кругах давно переконалися в безплідності погроз революцією, якими від кільканадцятьох літ страшить їх галицька українська преса: мовляв, ще крапля – і переповниться чаша терпеливості народної, і народ український вчинить розплату! Тих крапель за сі роки в нашу чашу нападало подостатком, але міра терпеливості нашого народу не наповнилася.

В галицькім українці нема нічого революційного. Його героїзм пасивної натури. Галицький тип – се «хитрий Панько», класично описаний Мартовичем. Він буде братися на всякі способи, щоб сповнити свій громадський чи національний обов’язок; знесе всяку поневіру; пролізе комином, коли не пустять дверима; але відповісти активним опором – він не зможе. В крайності він підставить груди під багнет, як ставили їх Каганці; але не подумає вихопити багнета і обернути його другим кінцем. Се тип мученика, а не тип героя. Виїмком був атентат Січинського, але виїмок тільки підчеркує загальне правило.

Ентузіазм, викликаний ним серед галицького громадянства, серед цілої людності, для мене пояснюється, власне, його виїмковістю. «Як? Наш чоловік здатний на щось таке? Може відважитися на подібний акт?!» І се захоплювало людей навіть менше всього охочих оправдовувати якесь насильство, тим менше – убийство. Але, повторяю, виїмковість тільки підчеркувала загальну нездібність галичанина до терористичних актів, до агресивності активної боротьби.

Революційна тактика на галицькім грунті неможлива. Але нездатні до революційної боротьби галицькі Паньки – дорогоцінний, незрівнянний матеріал для тої пасивної обструкції, яку я представив в попередній статті, признаючи за єдину можливу раціональну політику в нинішніх обставинах галицького життя. Незмірна витривалість, холодне завзяття і упір – всі сі прикмети, виховані віками галицького життя, при відповіднім проводі можуть чуда доказати. Се знають усі, хто мав діло з галицьким народом; інтелігенція слабша, але і з нею можна багато зробити, якби політичні провідники самі не збивали її від часу до часу політикою дрібного опортунізму, проповіддю «малих діл».

«Малі діла» взагалі мають лиху репутацію. У них, розуміється, завсіди єсть багато своїх прихильників і оборонців – тих «тихих патріотів», що вибирають своїм ділом спокійне і вигідне особисте життя під покривкою сих малих діл на те, мовляв, щоб «робити своє маленьке діло». Але в житті цілої суспільності проповідь малих діл виступає, звичайно, в моментах депресії і малодушності. Знаходить вона загальне спочуття, коли по вчинених зусиллях, особливо зусиллях даремних, невдалих, суспільності бажається спочинку і для того – спокою, спокою передусім і над усе спокою. Або сей прапор вивішують, коли хочуть делікатно викрутитися від обов’язків, які кладе на суспільність даний момент, по просту сказавши, хочуть схрунити, за перепрошенням.

Тоді починають на різні тони і способи повторяти переконання, що «наше время – не время широких задач», як формулював сі говорення російський сатирик.

Починаються нагінки на всяку ідеологію, дотепкування з теоретиків, що ходять по хмарах; гарячі заклики не дивитися дальше свого носа, не підійматися вгору, а спускатися на дно, в саму гущу практицизму.

Дається загальне позволення розмінювати на безконечно малу монету діл (або й фрази про діла) свої обов’язки перед суспільністю і часом, а заслонившися сими малими ділами, – віддаватися пильнуванню своїх власних малих і великих інтересів чи взагалі жити «в своє удовольствіє».

От через се й усякі усильні розмови на тему малих діл викликають несмак і підозріння, що за сим криється щось недобре – або моральне банкротство суспільності, або прелюдія до грандіозного хрунівства, якого самі ініціатори не важаться впровадити відразу, не настроївши відповідно публіки.

Не хочу, розуміється, через те маловажити «малих діл» самих по собі. Людський поступ – се безконечне громадження міліардів атомів сих малих діл, солідно і совісно сповнюваних. Як з незамітної творчої роботи міліардів коралових поліпів виростають могутні громади коралових скал, так плідна муравельна праця поколінь, совісно сповнюваний буденний обов’язок незамітно громадять культурні капітали суспільності й людства. Ніяка фраза, ніяке шибання по хмарах не звільняє від обов’язку чесного і солідного сповнювання свого ближчого діла, накиненого життям і обставинами; з благерством, яке високолетними фразами викручується від реального діла, від сповнювання свого ближчого обов’язку, треба боротися всіми силами. Але треба Духа Божого над молекулярним процесом хаосу – треба ширшої провідної ідеї в сім атомізмі дрібних діл, взагалі ідеологічного елементу, який би зібрав в органічну цілість сю розсипану храмину, надав ціль і значення сим атомам, а не позволив розпастися й переродитися в просту егоїстичну роботу для грубо особистих цілей і завдань.

В сім несенні ідеальних напрямів і директив в буденну роботу малих діл, в освітленні, в ублагородненні, усвідомленні їх світлом ідеальнішої мети лежить, власне, завдання тих, що беруть на себе провід в суспільності.

Певно, неможливо годувати свою суспільність самими ідеалістичними кличами, самими небесними зорями; хлібця хоче чоловік, та ще і з масельцем. Але тяжкою провиною провідників перед своїм народом стає, коли вони замість могутнім кличем sursum corda! «горі серця!» підносити духу людського над сими турботами про хлібець з маслом, над усею буденщиною малих діл, навпаки, самі відвертають очі земляків від провідних зір, від ідеологічних завдань та завертають їх самі в низини життя і його дрібних, егоїстичних інтересів…

Особливо з великою обережністю мусять пускатися всякі такі кличі в нашій Галичині, де суспільність і так зовсім не грішить охотою не то що залазити в хмари, а взагалі піднятися хоч трошечки над рівень свого «малого діла», своєї буденщини і поглянути з ширшого становища на справи. Філістерське прив’язання до малих вартостей і без того підтинає тут всякий ширший політ гадки. Вся робота коло тутешньої суспільності, власне, повинна йти в напрямі поборювання сього міцного, глибоко закоріненого філістерства.

А замість того приходиться слухати, як політичні провідники галицького народу, батьки Галицької України з пафосом розповідають своєму народові, як то вони, залишивши принципіальні справи для святого спокою, пріли по сеймових комісіях, виборюючи для своїх виборців права мочити коноплі в річці Гноюватій або добивалися заборони спускати нафтову ропу в ставок Заросляк, добули посаду громадського писаря для д. Гикавого, переслідуваного радою повітовою, а своєю інтерпеляцією осягнули, що ц[ісарсько]-к[оролівський] намісник поручив ц[ісарсько]-к[оролівському] старості Пендзелькевичу на будуче по змозі не цитувати греко-католицьких рутенців в греко-католицькі свята і т.д.

Шановні батьки народу з намащенням оповідають, як незмордовано працювали вони над сими малими ділами протягом цілої сесії, ледве встигаючи перейти з одної комісії до другої та здобуваючи все нові компліменти роботячості для «єдиного польського сойму». Шановна публіка, піддаючися гордовитому переконанню шановних послів про їх високі заслуги, сипле оплески, роздає признання. Тактика послів, що оборону основних інтересів народних проміняли на роботу коло реабілітації панування своїх гнобителів, дістає похвали і одобрення [Див. попередню статтю, с. 32 – 34.].

Санкціонується курс розмінювання принципіальних змагань на «малі діла», безперечно, корисні для даної громади чи місцевості, а часом, може, й цілої людності краю, – але діла зовсім не сорозмірні з завданнями моменту, з тими справами, які мають реалізуватися загально-народною політикою, тим часом як малі діла мають робитися попри неї, не ангажуючи, не запрягаючи в розв’язання своїх дрібних (хоч би й корисних) завдань загальної політики, не в’яжучи їй рук своїми справами [Так було по соймовій сесії 1908 р.]. Посли заспокоюються, вирвавши від суспільності заяву довір’я і признання. Більше їм і не треба! І, може, через гадку їх не перейде, як таким чином, крім того, що загальнополітичні інтереси занапащуються в інтересах мочення конопель, вони, провідники народу, ще деморалізують суспільність сею тактикою малих діл, затруюють її хрунівством, санкціонуючи його згори.

А тим часом очевидна річ, що коли можна клубові заміняти оборону основних інтересів народу доходженням інтересів тої чи сеї громади в справі мочення конопель, то, виходячи з подібного принципу, дана громада може теж відступитися від інтересів загальнонаціональних, щоб добути для себе «місцевими засобами» ще простіше і певніше аналогічну пільгу, яку добували їй шановні посли дорогою парламентарною.

Сеї аналогії, сеї логіки, звичайно, не помічають. Коли громада віддасть свої голоси панському кандидатові за право уживання лісів чи пасовиськ, то се наші політики нап’ятнують як крайнє хрунівство і натискатимуть до бойкотування таких хрунів. А коли шановніший провідник перехилить політику на користь наших можновладців в інтересах регуляції річки свого повіту, то яка різниця? Тільки та, що «хлопи-хруні», може, покуштують і чогось прикрішого, ніж моральний бойкот; а многозаслужений посол гордо збиратиме оплески на вічевім справозданні за свою «невсипущу діяльність», «особливо в інтересах даного повіту», а поважна преса з вдоволенням подасть публіці новий прояв довір’я і вдоволення суспільності з курсу «малих діл» наших шановних послів. Коли загукані, забиті хлопи з якої-небудь Дмухавки схрунять супроти сердитого наказу пана старости, то се, розуміється, будуть погані хруні і ніхто не стане в їх обороні. Але коли відважиться хто-небудь назвати льокайством нічим не оправдані скоки в правительственну гречку нашого клубу, то, розуміється, шановні посли через своїх пахолків викличуть загальне обурення і протести на таке прикре слово.

Виходить тільки одне: Quod licet Jovi non licet bovi. «Хитрий Панько» повинний наражатися на все і вся, щоб не попасти в хруні; але на «інтелігентну хруніяду» у нас привикли дивитися крізь пальці. Нашим політичним провідникам не тільки вільно віддавати національні інтереси за миску сочевиці, призначеної для «свого повіту», «для свого товариства», взагалі «для своїх», але можна робити з сього навіть заслугу, принцип.

Коли темний селянин оберне свій виборчий голос в «квіт на п’ятку», він – хрунь, смішний приклад політичної темноти і неусвідомлення. Але така реалізація політичної потенції з його становища – се теж «мале діло», котре консеквентно можна б боронити всіма тими аргументами малих діл. Тільки те зветься хрунівством, а се – «реальною політикою». І нашим політикам вільно деморалізувати прикладами такої «тактики» нашу суспільність і нищити результати роботи і впливів найкращих синів нашої суспільності – всього національного виховання, веденого з таким накладом праці і пожертвування. Навіть голосів протесту не підіймається против сього. От що найстрашніше!

Суспільність не має відпорної сили против сеї деморалізації згори!

1909, жовтень

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1909. – Т. 48. – Кн. 11. – С. 333 – 341 (під рубрикою «На українські теми»). Стаття зі скороченнями була передрукована в газеті: Діло. – 1909. – 25 грудня. – Ч. 285.

Подаємо за виданням у збірці: Наша політика. – С. 58 – 70. У кінці статті в збірці зазначена дата написання: «1909, жовтень».

Коротку характеристику статті подав В.Дорошенко в бібліографічному огляді, вміщеному в ЗНТШ (1910. – Т. 95. – С. 241). Про перші полемічні відгуки на статтю свідчать записи в щоденнику М.Грушевського: «Приходив Цегельський […]. Опонував статті «Малі діла», що занадто скритикував галичан – що вони жертвенні etc.» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 312 зв. Запис від 27 листопада 1909 р.).

Особливо лягли пені важко на душу враження великої сецесії студентської 1901 р. – йдеться про сецесію українських студентів з Львівського університету, яка розпочалася 3 грудня 1901 р. і закінчилася в липні 1902 р. На початку грудня 440 студентів-українців вийшли з університету та переїхали на навчання в інші вищі школи Австрії. Загалом до кінця 1901 р. університет покинули 583 студенти.

Своєю акцією молодь сподівалася привернути увагу громадськості до заснування українського університету у Львові, вимагаючи рішучої поведінки української парламентської репрезентації, яка своїми зволіканнями зводила нанівець політичні наслідки сецесії. У січні 1902 р. меморандум на підтримку студентів подало НТШ.

Значення цієї події М.Грушевський підкреслює у своїй статті «Справа українських кафедр і наші наукові потреби» (К., 1907, – С. 1). Докладно див.: Качмар В. За український університет у Львові: Ідея національної школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець XIX – початок XX ст.). – Львів, 1999. – С. 40 – 54; Його ж. Суспільно-політичне відлуння сецесії українських студентів з Львівського університету в грудні 1901 р. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 289-299.

Рождений для повзання літати не може – цитата з «Пісні про сокола» (1898) О. М. Горького.

…се «хитрий Панько», класично описаний Мартовичем – йдеться про оповідання Леся Мартовича «Хитрий Панько». Твір був заборонений царською цензурою.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 287 – 294.