Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Під нинішню хвилю

Михайло Грушевський

Галицька політика українська, парламентська і суспільна, має велику вагу в загальнім розвої українського життя. Її значення далеко виходить поза границі чисто політичних інтересів Галичини і її успіхи і неудачі, здобутки і помилки відбиваються на цілім українськім національнім житті. Се було причиною, що й я, не маючи ніяких спеціальних політичних амбіцій ані претензій, з становища національних інтересів українських живо інтересувався українською політикою Галичини і не раз брав участь в політичнім житті її, особливо в останніх роках, коли заведення загального голосування так глибоко схвилювало суспільне і політичне життя Галичини та обіцяло оновити парламентарну політику українську й надати їй нового розмаху і сили. Не належачи сам до котроїсь з галицьких партій, я протягом кількох років брав живу участь в партійних зборах і нарадах української національно-демократичної партії, що об’єднує собою переважну більшість української інтелігенції Галичини і надає тон її політичному життю.

Ті свої замітки, які я підносив на сих нарадах, виступаючи в невдячній ролі критика парламентарної політики сеї партії, та загальні помічення в сій сфері зібрав я потім в статтях друкованих в «Літ[ературно]-науковому віснику» за р[оки] 1909 і 1910, і тепер подаю їх разом з деякими змінами та з додатком нових статей під розвагу наших політичних кругів і ширшого громадянства, з нагоди нового парламентарного періоду, нової стадії нашого політичного життя.

Головні похибки галицької політики, піднесені в статтях з попередніх років, характеризують її і в даний момент та вимагають рішучої направи в інтересах нашого національного життя. Той брак принципіальності, простої лінії, програми і тактики на літа, котрий я характеризував фактами парламентарної політики 1907 – 1908 рр., зістався основним гріхом її і по нинішній день. Можна було б написати другу статтю про два останні роки галицької політики, щоб прослідити зигзагуваті ходи і скоки нашої політичної репрезентації. Але, може, вистане пригадати тільки найбільш визначні моменти, коли при загальнім «безоглядно опозиційнім» курсі нашої політики всувався привид угоди і спиняв хід політичної боротьби, зачаровував наші національні домагання і, мов дотик чарівниці, полишав у повітрі всю політичну акцію на якийсь час.

З недавніх виборчих промов п. Білінського довідалася наша суспільність, що восени 1909 р., коли-то наш парламентарний клуб, визволившися від спілки з буковинськими послами, що гальмували його опозиційну енергію, розпочав особливо енергічну опозиційну тактику – серед сеї опозиційної атмосфери повів тодішній губернатор австро-угорського банку п. Білінський угодові конференції з нашими послами і привів «майже до повного порозуміння». Була готова угода за ціну українського університету, погляди розходилися тільки в тім, де мав бути той університет. Повисівши отак якийсь час в повітрі і утворивши на сей час потрібний польським політикам настрій, угодовий пакт не був реалізований і привид угоди розтав і розлетівся.

Публічною тайною стало також і се, що за останньої соймової сесії, восени 1910 р., серед завзятої і, як здавалося, незломної опозиції була вже готова й принципіально прийнята українськими провідниками угода з поляками за ціну уступок в соймовій реформі виборчій і розширення впливу українських послів в краєвій автономії. Тільки натиском опінії умисно скликаного партійного з’їзду та грозою партійного розламу удалося змусити наших провідників до відвороту з сеї угодової стежки, на котру вони так необережно загналися й готові були припинити обструкцію в сподіванні тої угоди.

А нині – та угодова атмосфера, котрою поляки встигли обволокти українське політичне життя в такий рішучий момент, на порозі нового парламентарного періоду? Коли навіть – як я припускаю – оглядність наших парламентарних політиків перед опінією опозиційно настроєного суспільства убереже їх від яких-небудь принципіальних уступок польському стану володіння, поляки можуть іще раз похвалитися тим, що їм удалося втягнути українців в угодові переговори і витворити в австрійських політичних кругах переконання, що справа польсько-української угоди стоїть на найкращій дорозі, як розписуються німецькі газети в тій хвилі, коли пишу отсі рядки.

В хвилі, коли Галичина ще повна страшних вражень від виборчих надужить польського краєвого правління, від усеї отсеї виборчої катівні, сотвореної для руського елементу польським режимом, і коли, очевидно, самі вищі сфери рішучо натискають на польські круги, щоб вони порозумілися з українцями, – се, розуміється, величезний успіх поляків, що їм, не зробивши ніякої уступки, не попустивши ні в чім, удалося витягнути українську репрезентацію на сю угодову арену, ослабити її безпосередні переговори з правительством і підтримати перед ним свій принцип, що полагодження української справи мусить бути полишене самим полякам, а натиск коронних кругів заспокоїти представленнями, що українці пактують з поляками і є всяка надія на порозуміння – як-от тепер пишеться.

Університетська справа, що весною, як здавалося, вступила вже на певну дорогу своєї реалізації і дістала принципіальне зізволення цісарське, знов зникла з дневної черги, тому що українські посли позволили вложити її між точки того «можливого» польсько-українського порозуміння, і польські політики, подаючи надію на угодове полагодження справи, очевидно, добилися в правительствених сферах, що вони не будуть рушати ні сеї, ні інших справ, положених в основу угодових переговорів. І от в парі з сими угодовими конференціями українські посли замість сподіваного розв’язання своїх постулатів правительством почули від нього знову різні пітійські натяки, що справа посувається, стоїть на добрій дорозі і т.д.

Правдоподібно, по кількох місяцях ще раз буде констатована неможливість дійти до порозуміння, і правительство буде мати вільнішу руку в сих справах; але сей змарнований час, сей злагоджений для поляків гострий момент чи не зістанеться новим мінусом для української політики, новим, сумним зигзагом її тактики? Адже для панів володіння політика – ніщо більше, як тільки зручне відсування і віддалення всякого вилому в тим володінні; кожда тінь угоди для них реальна вартість, бо консервує їх стан володіння. Можна сильно сумніватися навіть в тім, щоб провідники польської політики взагалі серйозно думали про угоду і змагали до неї.

По попередніх досвідах вони, мабуть, не гірше від наших політиків знають, які важкі перешкоди лежать на дорозі дійсного порозуміння; знають, що українські політики при всім своїм бажанні не зможуть довести до угоди. Отже, не її уловляють поляки, а пильнують від часу до часу викликати угодову хмару, зробити угодовий настрій в відносинах краєвих і правительствених, щоб під його охороною не тільки проминути небезпечні обставини, але й зробити нові здобутки, скріпити своє володіння. А наші посли дешевим коштом дають сей успіх польським політикам, дали і сим разом. Знов, певне, не хотіли стягнути на себе докору в невирозумілості й неджентльменстві – не хотіли безоглядно відкинути пропозиції порозуміння, вважали потрібним і сим разом показати свою добру волю, виявити, що перешкоди лежать не по їх стороні і т.д. – все те, що змарнувало вже стільки важних хвиль, де було треба рішучості, консеквенції, принципіальності – того, чим, власне, ніяк не може похвалитися наша політика.

Зміст останніх конференцій, ведених по енунціаціям поляків в німецьких органах (не спростованим в них українцями) на прошення українських послів, – ослонений, зрештою, глибокою тайною перед українською суспільністю. Може бути, що по кількох місяцях вона довідається про їх зміст; може, не довідається ніколи. Наша репрезентація зістається вірною своїй звичці зіставляти в можливій неясності перед суспільністю напрями і ходи своєї тактики. Адже, напр., навіть такий факт прилюдний і нетайний, як становище українських делегатів в недавній дебаті над бюджетом воєнним і морським, довгий час зіставалося невиясненим, і тільки по місяцях, коли з правительствених виступів українських політиків зробили агітаційний мотив їх противники, вияснене було дійсне становище українських делегатів.

Се легковаження суспільної контролі і глибока неохота до неї являється також незвичайно характеристичною прикметою для демократичного представництва, яким має бути наше, і – симптомом анормальності нашого політичного життя. Се теж прояв розбіжності між політикою українського громадянства, глибоко переконаного в неможливості в даних обставинах ніяких компромісів українського життя з польським режимом і його представниками, – і політикою українських парламентарних представників, що ніяк не можуть витримати простої лінії, яку диктує їм громадянство, і все спотикаються о різні нагоди до опортуністичних збочень.

Парламентарна репрезентація давно вже стала необчислимим елементом в нашім політичнім житті, на котрий громадянство звикає дивитися як на джерело всяких несподіванок, бачити в ній не свою дійсну представницю, що висловляє бажання і жадання громадянства і народу, а щось стороннє, що часом попадає в тон громадянству, часом – не попадає і по якимсь таємничим незглибимим «посольським» психологічним законам плете свої політичні мережі, найчастіше умовляючи в них саму себе. Не підозріваю її в яких-небудь зрадливих планах; думаю, навпаки, що взагалі ніяких планів, ніякої ясної продуманої політики не було тут і нема тепер; певний я, що тут тільки хитання, котре, мабуть, зісталося б хитанням навіть без опозиції громадянства, бо політичні обставини нашого життя не дають місця ніякому консеквентному, далекосяглому опортунізмові.

Але річ очевидна, що супроти тих компромісових спокус, які парламентарна репрезентація стрічає на своїм нелегкім шляху, при своїм потягу до сього пустого опортуністичного дипломатизування, вона в своїм власнім інтересі потребує якнайтіснішого контакту з суспільною опінією і контролю її. Пригадати хоч би оту історію з угодою, приготовленою під час торішньої соймової сесії і ледве в останнім часі уневажненою вміщанням представників громадянства. Тільки вони стримали наших політичних провідників від кроку, просто необчислимого в своїх наслідках, і підтримавши опозиційні елементи серед послів, задержали соймову українську репрезентацію на тій позиції, на якій кінець кінцем вона задала болючий удар польському володінню в Галичині.

Але наука ся не йде на користь нашим політикам; вони далі, окружаючи можливою таємничістю свою діяльність, старанно ухиляються від впливів і контролі громадянства, пильнують, як найменше вводити його в круг своїх політичних планів і замірів, взагалі в ширші політичні перспективи, налягаючи головно на потребу довір’я, якнайбільшого і повного довір’я до своїх політичних представників, і при недостачі незалежних органів преси і слабкім впливі партійних кругів на посольські репрезентації фактично виходять далі з усяких суспільних впливів і контролі, а се неминуче відбивається ще більшою непевністю на їх і без того невитриманім політичнім курсі.

Останніми часами, одначе, крім старого нахилу до опортунізму, що виростав з недостачі довір’я у власні сили, помічається в наших політичних верхах певна неохота до всякого політичного радикалізму і різкої опозиційності наслідком надій на можливу зміну правительственої політики супроти українського народу, через переміну політичних течій в високих сферах, через впливи нового австрійського імперіалізму, що буде шукати опертя і в елементі українськім, а не виключно польськім і т.д. Сі неясні передчуття, сі передчасні в кождім разі рахунки уже роблять новий настрій – охоту показати український елемент незвичайно «політично-дозрілим», здібним до ролі stааtsеrhаltеnd, отрясти його з підозрінь усякого політичного «вархольства», «гайдамацтва». Проявом отсього нового курсу вважаю той переполох, якого наробили в сих політичних кругах недавні вісті про «конспірації» львівських гімназистів: ся дрібна шкільна історія, роздута педагогами-кар’єровичами, раптом наробила кислого гумору в наших політичних кругах, котрим під теперішню хвилю страшенно захотілося українського народу «розважного», «тверезого», попросту сказавши, консервативного, гідного заступити в ролі опори держави консервативну шляхту польську.

Розуміється, наївне се все дуже. До тої державної ролі ніхто українців ще не збирається кликати, а поворот курсу, коли дійсно й є, то рахує не на якихось будучих ідеальних консервативних українців, яких спрепарують для його ужитку наші політики, а таки тих звісних йому, довгі літа оббріхуваних і представлюваних за ворогів суспільного ладу, релігії, династії і держави «гайдамаків». Коли з політичних рахунків австрійське правительство вважатиме за потрібне для себе опертися на українцях, воно, певно, не буде таке наївне, аби жадати, щоб українські гімназисти не думали ні про що, крім приписаних радою шкільних підручників, а громадянство лежало плазом перед своїми «князями церкви». Але тим часом новий «австрійсько-державний» курс безсумнівно дає себе знати в нашім житті і грозить збільшити розбіжність нашої високої політики з тою стихійною національною роботою, котру в дусі опозиційнім і радикальнім веде громадянство і силкується вести незалежно від хитань високої політики та своїм органічним поступом до певної міри вигладжує її огріхи і помилки.

Тут, в самій громадській роботі також помітна розбіжність між не певною своїх сил і завдань політикою провідників і стихійною енергією розбудженого народу. Візьмім історію приватного українського шкільництва, сього останнього національного здобутку нашого: се незвичайно вимовна ілюстрація контрасту сили суспільності і анемії провідних політичних сфер. Скільки-то літ стримували політичні українські сфери всякі пориви громадянства в сім напрямі, гойно зливаючи плани приватних шкіл холодною водою скептицизму, запозиченого з бюрократичних джерел, та різними способами нейтралізуючи перші пориви ініціативи, поки нарешті ся акція таки вирвалася з усіх сих перепон і розпочала свій побідний похід [Сумну сю історію нагадав Л.Цегельський в «Л[ітературно]-н[ауковім] віснику», 1910, кн. X.].

Великого натиску коштувало суспільності, поки вона зробила сей вилом в нинішній «економічній» політиці, але й, уступивши перед сим натиском, наші «сфери» далі держалися супроти неї з усею резервою, дбаючи не про те, щоб найбільш планово, раціонально і всесторонньо розвинути сю культурну роботу, а щоб утримати її в можливо тісних границях, – як то виразно виявилося минулого року (1910), коли супроти енергійних заходів громадянства до розширення системи приватного українського шкільництва не переставали ті сфери старанно охолоджувати сей здоровий порив і привели тим до певного розлому і ослаблення акції. Не кажу вже про брак всяких серйозних заходів коло того, щоб зломити перепони, ставлені сьому рухові шкільними і всякими іншими властями.

І се була не одинока сфера, де проявлялася така дисгармонія; можна б зацитувати так само справу університетську й ін.

Ся хронічна розбіжність, так би сказати, політичного правительства українського з його громадою – з тими найбільш здоровими і поступовими елементами національного життя, на котрих спочиває його будучність, становить одну з небезпечніших сторін українського життя в Галичині. Своїми статтями я хотів звернути на неї увагу нашого громадянства та відвернути від нього ту небезпеку, яка грозить йому, коли його національне правительство буде далі відокремлюватися та, замикаючися в крузі власних інтересів і мотивів, заразом удержуватиме громадянство у своїх впливах і власті тими засобами, до яких звертаються в таких обставинах всякі правительства, офіціальні і неофіціальні. Воно може стати і мусить стати в такім разі гальмом органічного національного розвитку, власне в той критичний момент, коли хвиля народної енергії, національного дерзновення і пориву підіймається особливо високо.

Друга сторона нашого суспільного життя, від котрої вважав я потрібним остерегти нашу суспільність, – се занедбування і легковаження культурно-національних вартостей, яке не припадком збіглося з легковаженням принципіальності в політиці і з неохотою взагалі до всякої «ідеології». До торішньої статті на сю тему я прилучив іще сьогорічну, писану на тему культурних вартостей, і хотів би ще сими стрічками підчеркнути вагу сеї справи, а небезпеку і шкоду, яку приносить занедбання культурної сторони нашого життя. Культурний зміст українського життя в Галичині сорозмірно бідніє і яловіє, її артистична продукція не підноситься, а упадає, і з огляду, що нинішні обставини держать і, мабуть, ще досить довго держатимуть Галичину на чолі українського національного життя, се явище дуже шкідливе взагалі з становища цілого нашого національного життя.

Заразом се не тільки гріх теперішнього курсу перед загальнонаціональним життям нашим, але і перед політичними інтересами нашого народу. Його літературні, наукові, артистичні успіхи – се його документи національної рівноправності, більш важні, ніж арифметична численність і колонізаційні простори; більш важні часом навіть ніж парламентарні виступи і маніфестації, і в перегляді гріхів нашого політичного життя ся сторона не може бути поминена.

Бажав би тільки, щоб висловлені тут помічення і остороги були розважені і прийняті sіnе іrа еt studіо [безпристрасно], аби вони могли принести свою користь. Щодо мотивів, які спонукали мене до видання їх в нинішній збірці, можу повторити те, що писав два роки тому:

«Пишу не в осудження нинішніх політичних діячів, в добрих інтенціях котрих не хочу сумніватися, а в осудження вибраного ними політичного курсу. Не маючи сам аспірацій до активної політики, ані своїх кандидатів на активних політиків, не маю ні спеціальних приятелів, ні противників між нинішніми нашими представниками, не маю заміру когось нищити, а когось висувати, тому й не називаю нікого по імені, виступаючи не против осіб, а против їх курсу.

Справа йде про речі занадто дорогі і важні для всього нашого народного життя, аби придивлятися пасивно тим небезпечним експериментам, які робляться на живім тілі нашого народного життя».

Твердо вірю, що ті анормальні явища, против котрих виступаю, не так глибоко закорінені, щоб добра воля громадянства не могла собі дати ради з ними. Певний я, що тільки певною інертністю нашої громади стоять вони – і впадуть з розбудженням її самодіяльності.

І тому до неї відзиваюся отсим.

1911, в вересні


Примітки

Вперше опублікована у збірці: Наша політика. – Львів. – 1911. – С. 5 – 16. У кінці зазначена дата написання: «1911, в вересні». Автограф статті з правками та ремаркою автора: «Коли ся <нерозбірливо> скінчиться повною сторінкою, то я її трохи преряжу на дальшу службу в праці» та розпорядженням рукою невідомого: «Се буде 1 стаття, зачать її від ст. 5» зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 1 – 16). Там також зберігається перша коректа з виправленнями та значними фрагментами-доповненнями автора (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 17 – 27). Текст першої коректи відповідає збереженому автографу. Порівняння видрукуваного тексту та збереженої першої коректи (з доповненнями до неї) свідчить, що певні уточнення до статті М.Грушевський вносив і перед остаточною здачею збірки до друку.

Подається за першодруком.

У статті М.Грушевський закликає українських парламентарів до принципової національної політики у всіх сферах життя, застерігає від уступок польському крайовому правлінню.

Не належачи caм до котроїсь з галицьких партій… – на цей час М.Грушевський вийшов з Української національно-демократичної партії, одним із засновників якої він був. На установчому з’їзді партії 26 грудня 1899 р. вчений був обраний до керівного органу партії – ширшого та тіснішого комітетів. Спроба лідерів УНДП реформувати «Просвіту» й утвердити свій вплив на Товариство послужила для М.Грушевського поштовхом до складання з себе обов’язків члена комітетів, про що свідчить його заява від 20(7) квітня 1900 р. (див.: Кухар В. Листи М.Грушевського з фонду Ю.Романчука ЦДІА України у Львові // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 463 – 468). Проте надалі вчений обирався членом керівних органів партії. Зокрема, у своєму щоденнику він неодноразово згадує про участь у зібраннях ширшого та тіснішого Народного комітету, з’їздах партії.

…з нагоди нового парламентарного періоду… – йдеться про підготовку виборів до австрійського парламенту 19 червня 1911 р.

Університетська справа, що весною, як здавалося, вступила вже на певну дорогу своєї реалізації… – гасло самостійного українського університету стало одним із нарізних каменів передвиборчих платформ політичних партій на парламентських виборах 1911 р. Після виборів, домагаючись полагодження справи, українські посли вдалися до крайнього заходу парламентської опозиції, як обструкція. 26 березня 1912 р. вони зірвали засідання. Прем’єр-міністр Австрії К.Штюрк пішов на переговори, які розпочалися 7 квітня 1912 р. 16 червня 1912 р. Український парламентський союз подав проект, згідно з яким справа заснування університету повинна бути вирішена впродовж 6 років. Лише 1915 р. австрійський уряд виніс ухвалу про створення окремого українського університету. Докладно див.: Качмар В. За український університет у Львові: Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ-поч. XX ст.). – Львів, 1999. – С. 85-96.

Візьмім історію приватного українського шкільництва… – детально цю історію М.Грушевський описує у своїй праці «Із польсько-українських стосунків Галичини (Кілька ілюстрацій до питання: автономія обласна чи національно-територіальна)». Важливим джерелом вивчення історії приватного українського шкільництва є статті вченого з цієї проблеми: «Що ж далі? (В справі руських гімназій)», «В справі руських шкіл і руського театру», «Не даймося!»; Наша школа // Наша школа. – Львів, 1909. – Ч. І – II. – С. 1 – 5; За рідну школу // Діло. – 1910. – 28 травня; Українські приватні школи // Календар «Просвіти « на 1911 р. – Львів, 1910. – С. 195 – 207).

Сам історик брав безпосередню участь у заснуванні українських приватних шкіл в Галичині. У 1904 р. він закладає власним коштом українську приватну учительську семінарію в Коломиї, згодом підтримує заснування гімназії в Рогатині. У 1908 р. з ініціативи вченого та українських педагогів Галичини засновано Шкільний союз, який він очолював протягом двох років.

Сумну сю історію нагадав Л.Цегельський… – див.: Цегельський Л. З австрійської України (Українські приватні гімназії. Історія їх основування) // ЛНВ. – 1910. – Т. 52. – Кн. 10. – С. 173 – 183.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 253 – 260.