З нашого культурного життя

Михайло Грушевський

З Новим роком «Літературно-науковий вісник» був привітаний особливо «гаряче». В перших днях сього року на протязі кількох днів була двічі сконфіскована остання книжка його за 1910 р. Насамперед галицькими властями за «Українські теми», з котрих було вирізано все, що було сказано з приводу жулинського інциденту на адресу польську, і милосердно полишено сказане на адресу українську і російську.

Кілька день пізніше та ж сама книжка була сконфіскована властями київськими за поему Л[есі] Українки «», і редакцію за сей твір віддано під суд по статті 73 пункту 3, себто за «возложение хулы славимого в единосущной Тройце Бога, на Пречистую Владычицу нашу Богородицу и Присно-Деву Марию, на бесплотные Силы Небесные или на Святых угодников Божиих». Разом з тим розпочала чергову канонаду по сьому журналу галицька фабрика суспільної опінії, поставивши против нього обвинувачення по різним «статтям», почавши від порнографії і кінчаючи нечітким письмом редакторів.

Кождий з сих привітів зокрема не новий, але сей припадковий збіг різних «приятельських» привітів дає характеристичну комбінацію, яка з особливою виразністю і сочистістю змалювала обстанову, в якій приходиться сповняти завдання, прийняте на себе отсим журналом.

Поза тим, з «дискусії», розпочатої на сторінках «Діла», я так же мало міг скористати, як і з параграфів, наведених галицькою чи київською цензурою. Особлива уважливість до «Л[літературно]-н[аукового] вісника» з боку офіціальних сфер стала давно звісним фактом і тут що-небудь перемінити могла б хіба тільки зміна напряму журналу. Так само я певний, що тільки «зміна курсу» могла б заховати його від канонад зі шпальт галицької національно-демократичної преси. При глибокій рівнодушності її до всяких літературних чи взагалі культурних інтересів нашого життя, з якою цілими роками байдужно проходить вона мовчки найвизначніші літературні чи наукові явища, очевидно, даремною річчю було б спинятися над тим, які саме прикмети «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» чи його редакції в данім разі послужили ціллю сеї чергової атаки.

Не можу сумніватися в тім, що так довго, поки лінія політики принципіальної і радикальної, котру веде сей журнал, буде стрічатися з крученими ходами нинішньої опортуністичної політики галицьких націоналів, а поклик до ширших горизонтів і глибшого розуміння національних інтересів буде входити в дорогу короткозорому політиканству нинішнього дня, доти в запасі редакції «Діла» все знайдуться невдоволені «Л[ітературно]-н[ауковим] вісником» літерати, яка б не була редакція сього журналу і які б не були прикмети його літературного чи белетристичного матеріалу.

І як загальний напрям сього журналу не буде змінений ні з огляду на конфіскати, ні з огляду на різні сальви зі шпальт «Ниви», «Руслана» чи «Діла», так не буде він силкуватися попасти в тон усіх сих сторожів суспільної моральності і добрих звичаїв. Грання на міщанських і реакційних інстинктах суспільності і специфічний тон, прийнятий в сій останній кампанії против «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», характеризують тільки сучасний курс галицького життя, котрий надають йому теперішні провідники галицької політики. Поза тим – читачі сеї «дискусії», які інтересувалися «Л[ітературно]-н[ауковим] вісником», самі потраплять оцінити, наскільки оправдані або неоправдані ті закиди. Тим же, що не поінтересувалися досі «Л[ітературно]-н[ауковим] вісником» настільки, щоб мати про нього поняття, лишаємо вірити на слово дописувателям «Діла», що «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» останніми роками підупав, стратив значення, розігнав співробітників і так далі.

На шпальтах «Діла» останню канонаду на адресу «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» попередила стаття Observator-а під назвою «Журнал і публіка» про відносини галицької публіки до своєї літератури («стаття надіслана», як обережно зазначила редакція). Може бути, що не тільки попередила, а й викликала ті пізніші статті, які робили враження, немовби хотіли знейтралізувати вплив першої статті та прохолодити заінтересування «Л[ітературно]-н[ауковим] вісником», котре могли викликати в читачах «Діла» замітки Observator -а. Замітками його, присвяченими відносинам публіки спеціально до сього журналу, не будемо тут займатися, а спинимося на вказаних там проявах незвичайно слабкого інтересу галицької суспільності до літератури, до книжки.

Загальний річний книжковий покуп, вказує Observator, у галицької суспільності, що доходить яких 20 тис. інтелігентських родин, скільки можна судити, не переходить за мізерну суму ста тисяч корон (не враховуючи сюди продажі підручників для нижчих шкіл). Се більше-менше стільки, скільки несе річна передплата одної газети – «Діла» і одного журналу – «Л[ітературно]-н[аукового] вісника»: суспільність видає на книжку в сумі не більше ніж на передплату сих двох видавництв, і зокрема, очевидно, дуже багато інтелігентських родин не видає на книжку нічого або майже нічого.

Попит на книжку не стоїть в ніякій пропорції до чисельного наростання інтелігенції: пропорціонально з сим наростанням він не зростає, а упадає. В зв’язку з сим незвичайно слабо наростає й книжковий рух. Для книжки нема грунту в покупній силі інтелігенції; вона зістається об’єктом меценатства. Видавничі підприємства не можуть задержати рівноваги між приходом і видатками, бо книга для того, щоб покрити кошти видання, потребує незвичайно довгого часу, який виходить за межі купецького обороту, а при змінності інтересів, при розмірно скорім темпі нашого життя книжний крам часто старіється скорше, ніж потрапить себе оплатити.

Тільки популярна брошура на тему злободневну, спеціально інтересну або практичну може рахувати на скільки-небудь нормальний в видавничих відносинах збут, все інше – коли не уживати яких-небудь незвичайних способів реклами або розповсюдження, розходиться так слабко, що видавничий куншт не має ніякої змоги розвинутися і видавниче підприємство, звичайно, по кількох роках застрягає в піску, вичерпавши засоби і кредит, під тягарем нерозпроданого товару.

Розуміється, на все се можна відповісти дуже простими і ясними міркуваннями, що не можна ж суспільність змушувати «читати з патріотизму»: раз книжки не йдуть, значить вони не підходять під інтерес і смак суспільності, не захоплюють її, інакше вона не ждала б заохоти; та й штучною заохотою тут не осягнеш багато.

Се буде дуже проста і дешева логіка. Тільки ж вона не розв’язує питання. Коли скільки-небудь можлива розпродажа буде тільки виїмком – уділом особливо удатної книги, котра попаде в настрій публіки, се не сотворить сприятливих обставин для літературної продукції й видавничого руху. Книжний ринок повинен бути ринком, де кожний середній товар може числити на нормальну розпродаж, на гонорар для автора і на процент на вложений капітал, а не лотереєю, де має випасти одна виграна на купу пущеного в оборот книжного товару. Бо говоримо не про якийсь незвичайний успіх, не про казкові заробітки, а таку розпродажу, яка б давала можливість літературної роботи для автора і купецького обороту для видавця.

А у нас тим часом не то що казкових успіхів, а і сеї скільки-небудь можливої розпродажі не мають навіть автори загально признаної вартості й талановитості. Десять-п’ятнадцять літ проходить, поки книжка Франка, Коцюбинського, Кобилянської розійдеться в тисячі, півтори тисячі примірників, покриє друкарські кошти і який-небудь маленький гонорарець, заплачений авторові. Чи можлива в таких обставинах яка-небудь літературна робота, якийсь живіший рух книжковий? Розуміється, зовсім неможливий. І наше культурне життя, як нації, не може розвиватися в таких обставинах.

Хочемо самостійності економічної – се тепер стало модним кличем. Але не треба забувати, що не менше, а ще більше важно і неминуче потрібно стати на власні ноги в сфері культурній. З сього боку нам бракує ще дуже багато, але про се суспільність наша не журиться, покладаючи се на власне промишленіє літератів. Тим часом, коли громадянство наше серйозно клопочеться тим, щоб забезпечити життєве minimum для людей, які віддаються праці економічній – аби витримати конкуренцію з інституціями польськими чи жидівськими, – то треба пам’ятати, що добрий белетрист чи публіцист громадянству в усякім разі не менше потрібний, ніж добрий бухгалтер чи інструктор молочарства, не кажучи вже, що його далеко тяжче собі справити, ніж сих.

Се повинно бути досить ясним, але тепер се якось призабуто. Меркантилізм опанував наше громадянство, грейцар став «властелином дум» його. Вся культурна сторона життя пішла за люксусову декорацію, котрою ніхто не журиться. З тріумфом підраховуються нові задаткові товариства, нові тисячі складок, з величезним самовдоволенням повторяються затаскані фрази про підставове значення економічної сили і нема серйозної гадки з приводу очевидного упадку літературної творчості, літературних інтересів, що помічається з повною очевидністю в останніх літах. Старі письменники замовкають, почуваючи себе зайвими гістьми серед фінансово-економічних інтересів суспільності; дебютанти спішать перейти до «серйозніших зайнять». Разом з тим, з новою силою вертаються й запановують реакційні, клерикальні течії, не стрічаючи протесту, та підбасовують міщанським, назадницьким інстинктам суспільності. І все се ставить дуже сумні перспективи нашому культурному життю.

Питання нашої культури – се взагалі питання дрібних культур малих націй, їх культурної і духової самостійності і способів заховання сеї самостійності. Питання незвичайно важне з становища загальнолюдського, загальноісторичного і незвичайно пекуче та болюче для кожної з сих «малих націй», до котрих, розуміється, належить і наша теперішня Україна з своїми тридцятьма мільйонами інертної, культурно полумертвої маси та яким-небудь мільйоном-двома людності скільки-небудь захопленої культурним і національним процесом. Контраст сього величезного запасу потенціальної енергії соборної України, з її безграничними просторами, неосяжними перспективами, величезними, погребеними в мертвий сон засобами і убожеством енергії активної – се трагедія покоління, яке вперше застановилося над проблемою національного розвою, гідного тих величезних потенціальних сил. Як кошмар, повис сей контраст над його уявою, почуттям, розумом, і відвернутися від сього образу, закрити очі і спуститися в сіренькі будні «ближчих інтересів» було б моральним банкротством його. Тут у значній мірі лежить джерело тої нервовості й дражливості на пункті наших культурних інтересів, які помічаємо у людей, глибше перейнятих почуттям отсього критичного моменту, отсеї диспропорції того, що ми значимо дійсно, з тим, що ми значити повинні б.

У одного з молодших наших публіцистів я прочитав недавно характеристичні слова погорди для таких дрібних культур. Слова сі були звернені на адресу культури чеської, як слабенького відблиску німецької культури в слов’янськім одязі. А все ж таки, як би там не було, чеська культура поки що ідеал, до котрого ще тільки зітхає українська суспільність. Багато треба часу і зусиль, аби українське життя стало на тім рівні, на якім стоїть громадянство чеське, що своє нинішнє культурне життя здобуло теж дуже поважною працею й зусиллями, не вважаючи на те, що опинилося в далеко прихильніших обставинах, ніж в яких живе і розвивається громадянство українське.

Передовсім треба мати на увазі не тільки квалітативну, змістову вартість, а так сказати, квантитативну сторону чеського культурного життя – той факт, що чеська або чехизована європейська чи німецька, скажім, культура обхопила всі сторони народного життя, стала підставою його, так що чех почуває своє життя своїм власним, національним, чеським.

Об’єктивна вартість певної культури і те суб’єктивне значення, яке вона має в житті певної народності, не покриваються вповні, і поруч першої, об’єктивної, друга, суб’єктивна, має своє самостійне значення, свою спеціальну вартість. Важно не тільки те, чого варта, об’єктивно беручи, дана культура, але і те, наскільки вона служить міцним і плодющим грунтом для позитивного народного життя, і тут самопочуття громадянства має велику вагу.

Чех, що читає в добрім чеськім перекладі Мольєра або Гюго, я певний, дуже мало почуває залежність того культурного вдоволення, яке при тім має від французької культури – далеко менше, мабуть, ніж вдячність чеській культурі, яка дає йому змогу бути причасним сим культурним багатствам. Великорос, що на своїй сцені слухає Шекспіра по-російськи або читає його твори в російськім перекладі, свідомо чи несвідомо бачить свою незмірну вищість перед українцями або білорусами, що теж тільки в російській формі здебільшого можуть користати з Шекспірової творчості. Для нього російський Шекспір не тільки тривкий, невідлучний побуток великоросійської культури, але її право на вищість, на панування над народностями, котрі «не мають Шекспіра», і йому зовсім не приходить на гадку, що Шекспірова велич дає дуже скромну міру також і його власній культурі, котра так само не має свого власного Шекспіра.

Культурні вартості, присвоєні даною літературою, взагалі артистичною та культурною працею, вже не гнітуть її публіки своєю перевагою, а відчуваються як інтегральні часті своєї культури, збільшують і збагачують її і творять підставу для власного культурного життя. І ся суб’єктивна сторона має велику вагу.

Се, власне, те, до чого можуть передусім і повинні змагати менші нації і що можуть вважати вони здійснимим для себе: загальнолюдську культуру, розвивану спільною працею людськості, пересадити на свій національний грунт, убрати в свою національну одіж, приладити до вимог своєї суспільності і до обставин свого життя, зв’язати з своїми культурними і національними традиціями, вибравши елементи, созвучні своїм національним змаганням і потребам, а навпаки – сі національні змагання і потреби справити до поступових течій життя загальнолюдського не ламанням і розриванням, а культурною еволюцією в нерозривнім контакті з поступовим походом людства.

Сумою змагань поступових елементів національної суспільності повинна проторюватися золота стежка, рівно віддалена і від легкодушного хапання «останніх слів» чи «останніх криків» якої-небудь світової моди, без всякого зв’язку з своїм громадським, національним життям та його традиціями, і від націоналістичної реакційності, замкнутої в кругу своїх національних святощів і «власної мудрості», неприступної для ніяких впливів і подувів загальнолюдського поступу. І та, і ся крайність рівно шкідливі для національного життя. Винахід середньої лінії для заховання національної тяглості при вічнім поступі наперед, рівно з темпом загальнолюдського походу, – річ, яка вимагає великого такту і розваги, з одного боку, тісних зв’язків з загальнолюдським життям – з другого. Вона неможлива без інтенсивної праці суспільності і її чільних представників. Але вона конче потрібна і для здорового розвою суспільності і цінна та вартна з загальнокультурного становища. Як кожда творчість звичайно буває нічим іншим, як індивідуалізацією всім спільного, загальнолюдського добра, так знов і націоналізація загальнолюдського культурного добра – се також творча робота, яка вносить нові форми, а з тим і нові вартості також і в загальнолюдську культурну скарбницю.

Навіть припустивши, що дана національна культура не дасть нічого сильнішого, яркішого, що війшло б у культурний оборот ширшого світу, – все-таки робота над націоналізацією загального культурного здобутку шановна і корисна не тільки з становища індивідуальних інтересів даної народності та її громадянства, а і з ширшого і загальнішого становища. Убуток енергії, яка могла б бути приложена на безпосередній арені світової культури серед котроїсь з великих світових суспільностей, з лихвою нагороджується збільшенням її екстенсивної сили – поширенням світової культури, яка в даній націоналізованій формі прилучає до загальнолюдської культури нові круги, в котрих не могла б поширитися без такої одомашненої, націоналізованої форми.

Заразом самі сі одомашнені форми, як я вже сказав, дають певні нові вартості загальнолюдському життю. А не кінчиться, звичайно, без того, щоб така дрібна культура не дала від часу до часу і своєї вкладки в загальнокультурну скарбницю в виді певних оригінальних продуктів свого національного культурного життя, далеко сильніших і цінніших, ніж могли бути які-небудь обробітки даних національних мотивів в певній чужій літературі й культурі. Без сумніву, напр., наші сучасники-скандинавці не внесли б [у] загальнолюдську скарбницю такої цінної вкладки, коли б обробляли скандинавські теми, скажім, в німецькій літературі, як німецькі письменники. Переклад талановитого українського твору, вирощеного на своїм літературнім корені, дасть німецькому чи російському читачеві враження далеко сильніше, далеко повніше і цінніше, ніж припадкова обробітка української теми в тій же російській чи німецькій літературі письменником навіть українцем, але відірваним від своєї літератури і т.д.

Я вважав потрібним спинитися трохи над сим, для багатьох, мабуть, і так ясним питанням, бо не хотів би, щоб легковажні гадки про значення поменших культур чи літератур закорінювалося у нас. Хоча б подібні гадки виходили з високого поважання до культури взагалі, все-таки вони не повинні доводити до легковаження дрібних культур, а тільки до вимагання від них дійсної культурності, то значить – щоб для своєї суспільності сі дрібні культури служили знарядом поступу і причаєності до загальнолюдських вартостей. Під сею умовою і з сею вимогою дрібні культури варті всякого поважання і пієтизму.

І ми, не претендуючи, щоб наша українська культура здобула собі місце між кількома націями-вибранницями історії, яким судилося стати на чолі людського руху, і в ближчій будучності зовсім спокійно мирячися з роллю одної з менших культурних націй, зовсім не потребуємо бідкатися чи журитися такою роллю. Не кажучи, що існування дрібних культур – се факт, який не зміниться від жалів і бідкань, – я хотів попередніми словами нагадати, що сі дрібні культури мають і свою загальнокультурну квалітативну вартість і квантитативне значення щодо поширення загальнолюдської культури. А при тім існування і розвій сих дрібних культур диктується непереможно інтересами кождого даного народу, бо розвій національної культури являється одною з основних підстав успішного розвою народності й її ширших мас, для котрих всяка інша, хоч би як багата культура, безмірно менше приступна, ніж своя.

Потрібно тільки, щоб ся власна культура не сходила з тої золотої лінії тісного контакту з загальнолюдським життям, котру я зазначив вище. Треба, щоб була вона артерією, котрою вливається в дану національну область рух і життя загальнолюдське, а не заставою (рогачкою), яка має не давати приступу загальнолюдським течіям і інтересам та консервувати різні пережитки і відсталості під маркою національної культури. Треба, щоб було се вікно в широкий світ, а не апарат для штучного затьмарення свого громадянства – бо і так може бути і дійсно буває. І всякий горожанин, якому дорогі інтереси культури взагалі, замість бідкатися над собачою долею, що прикувала його до маленької грядки дрібної народності замість широких ланів котроїсь більш щасливої нації, замість роззиратися на стежки, котрими б можна утекти на ті ширші лани, нехай подбає про те, щоб ся мала грядка, з котрою зв’язала його доля, була культивована якнайкраще – аби була справді добре справною грядкою, а не складом різного переношеного і ні до чого не здатного лахміття. Се буде чесніше і гідніше.

Одначе, на те, щоб держати національну культуру на тій висоті загальнолюдського поступу, на якім вона стає могутнім двигачем народного життя, а не гальмом його, треба великих зусиль, великої праці з боку дрібної нації. Се не дається само собою, а потребує зусиль і праці не тільки безпосередніх ділателів сеї культури, а цілого громадянства. Не конче потрібні для сього великі таланти і відкривателі нових світів; поява їх на арені поменшої культури – рідке, хоч дуже бажане щастя. Але потрібно багато сумлінних культурних робітників, з одного боку, і енергічного морального і матеріального підпертя з боку громадянства їх праці, їх поступовим змаганням.

Те, що у великих народів твориться власною стихійною силою життя, звичайних економічних чинників попиту і запотребування, у дрібних народностей вимагає спеціальної опіки і жертв суспільності. Французький чи німецький громадянин може не журитися літературною чи артистичною продукцією; він знає, що книжковий попит, існування спеціальних видавничих чи купецьких фірм, величезна маса органів преси і т.д. для підтримування свого обороту самі будуть покликати до праці, до продукції фаланги белетристів, публіцистів, артистів. У дрібної народності сих стихійних чинників, звичайно, нема або вони занадто слабкі, змінні і непевні, щоб на них спускатися і від них ставити залежними успіхи культурного життя. Треба спеціального піклування про нього.

Се один з тих тягарів, які несуть малі суспільності для задержання своєї індивідуальності. Тягар не одинокий, бо і удержання політичної самостійності, так само і економічної, накладає також певні жертви і тягарі на менші суспільності, яких не знають великі активні національності. Утримання власної династії і правительства, власної армії й адміністрації, звичайно, далеко тяжче лягає на горожан малої держави, ніж котроїсь світової. Так само, коли хоче вона не бути пасивною в промисловім житті – хоче мати свою власну промисловість, вона може добитися сього тільки дорогою охоронних тарифів або інших способів, якими змушує себе платити дорожчу ціну за вироби місцеві замість мати дешевші з чужих фабрик.

Подібно мусить мала нація оплачувати дорожче, ніж більша нація, можність користати з власних інституцій наукових і артистичних, дорожчою ціною оплачувати свою літературну чи артистичну продукцію. Річ очевидна, наприклад, що книжкова продукція мусить бути дорожча при малім, хиткім і певнім книжковім збуті, а і незалежно від того літературна і артистична продукція тут повинна ще користуватися особливою опікою й уважливістю для скільки-небудь успішного розвою. І суспільність не повинна в тім бути скупою і недбалою. Коли люди не жалують жертв для здобуття політичної самостійності і для економічної самостійності поносять жертви, підтримуючи її окликами «свій до свого», «платіть дорожче, аби за свій продукт» і т.д., – то тим менше випадає рахуватися там, де йде мова про справу далеко важнішу – самостійність духову.

Се річ теж ясна, але її не завсіди розуміють або не завсіди пам’ятають. От хоч би і у нас ставлять, навпаки, до своєї книжкової чи іншої продукції, і без того поставленої в неможливо мізерні обставини, ще такі вимоги і жадання, яких не знає культурна продукція інших, далеко краще обставлених націй. Не буду над сим спинятися широко, але досить пригадати, наприклад, вимоги щодо дешевості книжки у нас: тим часом як усі обставини ведуть до того, що книжка мусить бути дорожча у нас, ніж у більших національностей – коли взагалі має вона бути, – у нас покликуються [на] те, що суспільність наша бідна і вимагають, щоб книжка була дешевша, ніж де.

У інших народностей видавництва, особливо дорожчі, головно опираються на покупі бібліотек, читалень, товариств самоосвіти – у нас, звичайно, заснування кождої бібліотеки зачинається від випрошування від різних видавництв книжок даром, і організатори поставляють собі в особливу заслугу, коли потраплять якнайбільше постягати книжок задурно – не підозріваючи, що така робота підрізує видавництво з двох кінців: позбавляє його заробітку за дурно роздані примірники і відбиває покупців, бо величезна більшість людей, так чи інакше причетних сій книгозбірні, вже ні в якім разі не купить книжки, відмовляючися тим, що вони її можуть мати в книгозбірні (хоч у книгозбірні її теж, здебільшого, не прочитають).

Прояви дрібні, але характеристично відкривають повний брак зрозуміння чи повну байдужість для потреб свого культурного розвою; їх можна б продовжити ще далеко, коли б схотіти характеризувати сю байдужість.

А де в більшій літературі можливий такий деспотизм публіки над автором, таке тероризування його, щоб писав під смак її, як, власне, в суспільності малій і при тім байдужій до культурної продукції, як от наша? В великій суспільності автор може писати для певних кругів, йому созвучних, – клерикальних, аристократичних, буржуазних, пролетарських, вільномисних, і може сподіватися, що дані созвучні йому круги настільки сильні, що підтримають його. У нас при малій покупній силі і байдужості до книжки чи іншої культурної продукції більш-менш однаково у всіх кругах нашого громадянства, автор, коли хоче мати авдиторію і попит, мусить силкуватися писати так, щоб «не наражатися» по змозі нікому, не входити в конфлікт ні з чим або мандрувати собі між іншу громаду, шукати собі іншої публіки, іншої арени…

Недавно на сторінках «Ради» з’явився лист нашого звісного письменника Володимира Винниченка з приводу його повісті «Честность с собою», надрукованої по-російськи. Ш[ановний] письменник, відповідаючи на запитання різних людей, що привело його до сього, поясняє, що зачав був повість по-українськи, але докінчив її по-російськи, довідавшися від редакції «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», що читачі його

«почали масово зрікатися передплати журналу через «неморальність» моїх праць – а «Чесність з собою» – якраз така робота, в якій може зустрітись найбільше образ моральності сих шановних читачів».

«Діло», котре перед тим в осуді «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» на першім місці його провин поклало друкування Винниченкової «порнографії», передруковуючи сей лист, скромно «сконстатувало» сей «конфлікт між письменником і суспільністю»: «Для нього твори його – еманація його духової й чуттєвої праці, для великої більшості читачів (і для самого «Діла», очевидно, судячи по його попередній статті, – додам від себе) вони – порнографія. Докоряти тут одну або другу сторону ретроградством, чи то відірваністю від суспільності, річ безплідна. Нічого тут вдіяти, як тільки, говорячи австрійським жаргоном, сконстатувати факт, що «суспільність інакша, а письменник інакший».

Трудно вгадати, наскільки довга чи коротка буде гостина нашого письменника в російській літературі і які форми прийме. В газетах з’явилася вже звістка, що й інша його повість «Рівновага» («Равновесие»), хоч і не присвячена питанням «моральності», також пішла до російських видавництв. Не тратимо надій, що гаряче прив’язання до свого народу, котрим визначився згаданий письменник в своїй діяльності, переважить ті користі, які йому обіцяє робота на російській ниві, і він зістанеться українським письменником, не вважаючи на те, що тут буде діставати убогі гривеники замість рублів і багаті лекції моральності від провідних органів нашої преси по оба боки кордону.

Факт, одначе, зістається незвичайно характеристичним для нашого тісного культурного життя і тої тяжкої атмосфери, яка підтримується в нім нашими фабриками суспільної опінії. Мандрує з нашої літературної ниви письменник, на котрім спочивали надії нашої суспільності, котрого твори викликали інтерес, як нічиї другі, котрому всі – незалежно від того, чи годилися з ним в теоретичних поглядах, чи ні – признавали високий талант, незрівняну силу експресії й смілість гадки. Мандрує тому, що його співробітництво накликає бойкот на журнал, в котрім працював він постійно і поза сим журналом в тім тіснім куті нашого культурного життя він не знаходить собі арени і авдиторії.

Сам собою сей інцидент наводить на гадку іншого єретичного письменника з російського письменства – Льва Толстого. Різні се величини щодо своїх талантів, заслуг і авторитету у суспільності – але їх зближує сміла парадоксальність мислі, з котрою вони насмілялися йти против утертих поглядів громадянства в сфері моралі, релігійних поглядів, суспільних відносин. Але яка ж різниця в відносинах одної суспільності й другої!

Твори Толстого, що йшли всупереч утертим поглядам релігії й моральності, забороняла урядова цензура; але суспільність, в величезній більшості рішуче не поділяючи теорій свого письменника і вважаючи великою шкодою для його таланту таке теоретизування, в кождім разі з великою уважливістю ставилася до сеї творчості. Нецензурні твори Толстого, видавані за границею, розходилися в великім числі між російським громадянством, при першій можливості видавалися в Росії, і гарячим піклуванням всеї суспільності було – задержати в своїм письменстві весь літературний доробок великого письменника, навіть з тими його парадоксальними, реакційними, не раз просто антикультурними поглядами.

У нас – спеціально в Галичині – нема сього розуміння культурної вартості письменника.

Не відчувається, наскільки цінна кожда сильна письменницька чи взагалі культурна індивідуальність при слабім і розшматованім культурнім житті нашім, де одна половина української суспільності, російська, іде в хвості російської літератури і культури, живучи її настроями і переживаннями, а друга – галицька – ще й досі живиться чужими і неорганічними їй переживаннями літератури польської. Кождий сильний талант, кождий своєрідний яскравий культурний набуток ослаблює залежність від чужого і зв’язує новим зв’язком розсипану храмину нашого культурного і національного життя; кожда утрата – задає удар їй. Але нерозвинена суспільність не цінить індивідуальності, вона хоче шаблону – того, щоб ішло під її смак, то значить – під привичку її до давнішої літературної манери, до старих і утертих поглядів і гадок. І у нас в Галичині більше, ніж де-небудь, як показує отсей інцидент з Винниченком.

Розуміється, я далекий від гадки намовляти клерикально і реакційно настроєні елементи галицької суспільності, аби одушевлялися Винниченком або толерували його погляди. Не сумніваюся, що і російські сторожі моральності, і всякі «человеки в футляре» будуть з обуренням проносити ім’я Винниченка. Але поза сими елементами, незалежно від критичного, а навіть негативного трактування його теоретичних поглядів, Винниченко серед росіян знайде, мабуть, інші відносини – у нього знайдеться там не тільки покупець і читач, але і вдумливий критик-цінитель.

А у нас quasi-поступова преса підбасовує міщанському переляку суспільності перед сміливим словом письменника, трактує не більше не менше як порнографію сі гарячі, щирі шукання нової етики, серйозні і варті серйозної оцінки – хоч би й негативної в своїм остаточнім висліді. Рівнодушно констатує факт розладу письменника з суспільністю і відправляє його між інші люди.

Винниченко мандрує – вони зістаються.

Сумне свідоцтво суспільної байдужості до вартостей нашої культури.

1911, січень

Примітки

Вперше опублікована під назвою «Іще про наше культурне життя» в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 53 – Кн. 2. – С. 392 – 403 (під рубрикою «На українські теми»). До збірки «Наша політика» увійшла з незначним доповненням (С. 96).

Подаємо за виданням у збірці: Наша політика. – С. 89 – 106. У кінці статті в збірці зазначена дата написання: «1910, лютий».

Приводом до написання статті послужила дискусія, розгорнута Г.Хоткевичем та І.Липою на сторінках «Діла» щодо змісту ЛНВ і редакційної політики журналу. Реакція М.Грушевського – стаття «Іще про наше культурне життя» – спричинила появу статті Г.Хоткевича «Журнал і публіка (У відповідь ЛНвісникові)» (Діло. – 1911. – 21, 22 березня) з необгрунтованими випадами на адресу редактора часопису:

«І не раз уже ЛНВ замість поважної відповіді розсипався цілим потоком більш-менш отвертої лайки на адресу опонентів. Сю почесну місію брав на себе часто-густо публіцист Мих[айло] Грушевський. Всі полемічно-поучаючі статті «публіциста» Мих[айла] Грушевського мають одну спільну рису: автор завше кожду справу перекидає нараз на нібито принципіальний грунт. […] По одній стороні принципи і благородство, а по другій – низько реакційні інстинкти і злоба. Весь світ наповнений ворогами редакції ЛНВ!» (Хоткевич Г. Журнал і публіка (У відповідь ЛНвісникові). – Діло. – 1911. – 21 березня).

Ця дискусія стала підставою до заяви М.Грушевського відмовитися від виконання обов’язків головного редактора журналу (див.: ЛНВ. – 1912. – Т. 58. – Кн. 4. – С. 3).

Насамперед галицькими властями за «Українські теми», з котрих було вирізано все, що було сказано з приводу жулинського інциденту… – йдеться про статтю М.Грушевського «Маленька жертва» (ЛНВ. – 1910. – Т. 52. – Кн. 12. – С. 523 – 533). У своєму листі зі Львова від 17 січня 1911 р. постійний співробітник ЛНВ В.Дорошенко писав:

«З новин літературних – лайка Хоткевича на ЛНвісник в Ч. 10 «Діла» і конфіската цілого транспорту XII кн. ЛНВ за Вашу статтю» (Листування Михайла Грушевського / Упор.: Р.Майборода, В.Наулко, Г.Бурлака, І.Гирич; ред. Л.Винар. – Київ, Нью-Йорк, 2001. – Т. II. – С. 242).

…та ж сама книжка була сконфіскована властями київськими за поему Л[eci] Українки «Ma полі крові»… – 5 січня 1911 р. Київський тимчасовий комітет в справах друку прийняв постанову про конфіскацію книги 12-ї ЛНВ за 1910 р. за вказану поему Лесі Українки та притягнення до судової відповідальності редактора С.Ф.Веселовського (ЦДІАК України. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 186. – Арк. 45 зв. – 46; Там само. – Спр. 259. – Арк. 110). Того ж дня комітет негайно направив своє рішення про конфіскацію книги, «отпечатанной в количестве 2225 экземпляров», київському поліцмейстеру (Там само. – С. 111).

…з «дискусії», розпочатої на сторінках «Діла»… – йдеться про статті: Хоткевич Г. Літературно-науковий вісник // Діло. – 1911. – 16 січня; Липа І. Ще про «Літературно-науковий вісник» // Діло. – 1911. – 8 лютого. Критикуючи зміст усіх відділів журналу, Г.Хоткевич особливу увагу звертає на редакційну політику видання:

«Вісник» вилився в певну форму і з тої форми не рухається. Редакційна мисль мовби завмерла; мовби редагував хто «вісник» межи іншою працею, мало завдаючи собі труду, аби лише «тримати орган в своїх руках»» (Хоткевич Г. Літературно-науковий вісник // Діло. – 1911. – 16 січня).

Поява цих публікацій викликала занепокоєння співробітників ЛНВ. Про це свідчать їх листи до М.Грушевського. Зокрема, у своєму листі від 19 січня 1911 р. В.Козловський писав:

«Статтю Хоткевича в «Ділі» Ви вже дістали. Я боюся, щоби вона не попсувала фатально. Бо досить сказати, що два дні, як минуло від опублікування статті, і сі два дні не вплинуло переказами ані корони передплати […]. На статтю треба конче зреагувати і то кількома статтями – Федюшка і Залізняк напишуть» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 540. – Арк. 77).

У листі від 20 січня 1911 р. М.Євшан (Федюшка) висловлює думку, що «загрожений тут не ЛНвісник тільки Хоткевичем і C° – а взагалі українська культура. І боротьбу треба вести на цілій лінії на зовсім загальному грунті». Водночас він вважає, що відповідь на критику Г.Хоткевича має написати М.Залізняк, бо «се буде мати свій ефект і вагу» (ЦДІАК України, – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 800. – Арк. 11 зв. – 12). Врешті, ця справа була доручена О.Лотоцькому (Білоусенко О. Теж критика. – Рада. – 1911. – 16(3) березня). Докладно див.: Чикаленко Є. Щоденник (1907 – 1917). – К., 2004. – Т. 1. – С. 138 – 140).

…останню канонаду на адресу «Л[ітературно]-н[аукового] вісника «попередила стаття Observator-a під назвою «Журнал і публіка» – ця публікація з’явилася у двох числах «Діла» (1910. – 17, 20 грудня). Автор подає грунтовний аналіз передплати ЛНВ за весь період його існування, статистичні відомості про соціальні групи читачів журналу, висловлює занепокоєння, що «тільки 4 проц[енти] тої інтелігенції почуває потребу мати наш одинокий літературний журнал!» Щодо авторства статті у своєму критичному огляді «Літературно-науковий вісник» Г.Хоткевич висловив свою думку:

«Мені здається, що автор статті зробив помилку, боячись виставити своє ім’я. Через те отверте широке поле до всяких припущень щодо жерела його статті» (Діло. – 1911. – 16 січня).

Вірогідно, під «жерелом» він мав на увазі причетність самого М.Грушевського до цієї публікації. На сьогодні не встановлено ім’я Observator-a, хоча, безперечно, ним була особа, близька до редакції ЛНВ та прихильна до М.Грушевського. До цих осіб можна було б віднести В.Козловського, М.Євшана (Федюшка), В.Дорошенка, І.Джиджору, М.Цеглинського, М.Залізняка, М.Лозинського.

…з приводу його повісті «Честность с собою», надрукованої по-російськи – повість В.Винниченка була надрукована в збірнику «Земля». Пояснення письменника в «Раді» детально описує в щоденнику Є.Чикаленко. Крім того, він додає, що «М.С.Грушевський, як казав мені, справді написав з приводу цієї повісті Винниченкові – чи не можна вже перемінити тему, бо «прочія части тіла ображаються»» (Чикаленко Є. Щоденник. – Т. 1. – С. 142).

«Діло», котре перед тим в осуді «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» на першім місці його провин поклало друкування Винниченкової «порнографії»… – йдеться про публікацію: Ярема О. Журнал і публіка // Діло. – 1911. – 6, 23 лютого. Повертаючись до головних думок однойменної статті Observator-a, автор стверджує, що відповідальність за низьку зацікавленість журналом повинно нести не суспільство й обставини, а його видавці і редактори.

Головну причину малого розповсюдження ЛНВ О.Ярема вбачає в публікації «порнографії», зокрема творів В.Винниченка «Memento», «Чудний епізод», «Чужі люди». Водночас О.Ярема дозволяє собі зауважити, що М.Грушевський «противний порнографії і не хотів би видіти смердючої і обридливої порнографії в красній літературі».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 306 – 316.