Видавнича криза

Михайло Грушевський

Недавно в телеграмах пройшла коротенька звістка, що телеграфне агентство російське, призначене на те, щоб постачати телеграми для щоденної преси в Росії, понесло дефіциту 60 тис. Ся суха казенна звістка говорить дуже багато. Перед нами один з проявів сучасного процесу вимирання преси в Росії – преси взагалі, а особливо преси свобідної, ідейної, поступової, обрахованої на поширення серед созвучно настроєних кругів.

Явище, інтересне з становища соціолога-історика культури, незмірно прикре для чоловіка з сеї суспільності, де переходить сей процес. Бо сей процес сам являється одною з складових частей більш широкого і складного явища – сучасних пертурбацій в сфері культурного життя і його загального занепаду. І тут такі явища, як ряд банкротств першорядних видавничих російських фірм; захитання ще більшого їх числа, небувале замішання і депресія в книгарстві являються покажчиками більш глибокої кризи в культурнім, духовім житті суспільності.

Недавно організований синдикат книгарів, що наробив такого шелесту, був також одним з її симптомів. Він зробив прикре враження на громадянство, заборонивши книгарям давати опуст покупцям, але був звернений, властиво, не так против самої уступки, як проти дрібних книгарів, що на ній виїздили. Сі дрібні книгарні, що намножилися під час книжкового і брошурового руху визвольних років, роблячи покупцям опуст, притягали до себе публіку і робили конкуренцію більшим книгарським фірмам; тепер, коли стало тісно й сим великим рибам, з застоєм книжного торгу вони першим чином постановили поїсти ту дрібну, слабосилу рибину, що розмножилася була на дозвіллі і стала під’їдати велику.

Взагалі зміни, які заходили в сфері друкованого слова, незвичайно характеристично відбивали в собі різкі пертурбації останнього десятиліття. Часи «веяний» принесли небувалий досі розвій політичної і соціально-економічної літератури. Але в міру того, як пульс громадянського руху бив живіше, книгу все більше виганяла і забивала на торгу брошура. Життя з незвичайною швидкістю висувало все нові і нові питання, і обиватель не мав часу читати книжки, а хапав брошуру, яка обіцяла поінформувати його з затратою чверть години часу і не більше гривеника капіталу. Старі «товсті» журнали так само були збиті з позицій новими брошурними журналиками-тижневиками.

Але в міру того, як визвольний рух з сфери теоретичних міркувань став переходити в життя, щоденна преса стала розвиватися коштом всіх інших родів друкованого слова. Р[оки] 1906 – 1907 з виданням «Тимчасових правил про друк» були періодом незвичайного розвою газет, великих тиражів, високих гонорарів. Але і сей розвій газетної літератури, як і попередній наплив літератури брошурної, був більше спекуляцією на повищення, ніж задоволенням дійсного попиту, йому сорозмірним.

Рух, оборот був великий, баланс – кепський. Видавничий рух орудував кредитом і робив нові і нові вклади, сподіваючися, що вони оправдають себе з часом, з дальшим розвоєм політичного життя. Але сі вклади в більшості не оправдували себе. Раз через те, що інтереси і запотребування незвичайно швидко змінялися і продукти літературні тратили попит і вартість дуже скоро, переважно не вертаючи вложеного капіталу.

По-друге – що хвиля політичного життя, замість іти вгору, стала опадати і все, що рахувало на повищення в політичнім житті, мусило крахувати. Політична і соціальна енергія, політичні й громадські інтереси упадали в громадянстві.

До того ж економічна криза, з одного боку, з другого – розгром інтелігентських кругів, «третього елементу», незвичайно прикро відбилися на тій інтелігентській верстві, на якій головно опиралося не тільки соціально-політичне, а й культурне життя. Щиро ідейні люди, що виносили на своїх плечах дотеперішнє культурне життя і були головними консументами (потребителями) літератури, в величезних масах опинилися без усяких засобів прожитку, ішли в вільну і не вільну еміграцію за кордон або заселяли «места столь отдаленные», звідки могли присилати тільки благальні листи про дарову присилку книжок і газет. А у «обивателя» прохололи й вивітрилися навіяні бурхливими часами визволення політичні і соціальні інтереси. Він відвернувся від політичної літератури, по реакції – взагалі від усяких серйозних культурних інтересів та шукав легкої забави і більш реальної утіхи.

Тоді з боку гіпертрофованого, надмірно розвиненого попереднім літературним рухом видавничого і книгарського апарату розпочалося ловлення читача і покупця всіма правдами і неправдами. Несподівано буйним потоком полилася смердюча і обридлива порнографічна література, спекулюючи на реакцію обивателя в сторону утіх грішної плоті. Місце літературних процесів за підбурювання до повстання і т. ін. заступили процеси за вчинки проти моральності. Ідейні круги громадянства були збентежені і перелякані сими брудними, звірячими течіями в письменстві, що віщували занепад всього благороднішого в літературі – особливо поруч незвичайного розвою всяких сексуальних звірств в самій суспільності. Але скоро виявилося, що сей порнографічний потоп був теж тільки видавничою спекуляцією на порнографічні потяги в суспільності. Суспільність з тою же змінливістю інтересів, яку проявляла вона супроти інших сенсаційностей літератури, скоро наситилася і знудилася порнографічною модою, як перед тим переситилася літературою агітаційною, революційною і т. ін., і з тим раптово почав висихати і брудний порнографічний потік.

Великі книгарські фірми кинулися один час на видання дорогих, розкішних, ілюстрованих видань, що випускалися малими, недорогими випусками і продавалися по підписці, на виплат, через агентів. Гучний успіх кількох видань заохотив до сього багато фірм. Видання випускалися дорого, давалися комісіонерам з великим опустом; агенти, часто з студентів, ловили передплатника скрізь, на землі й воді, в ресторанах, трактирах, лазнях. Ловили на гарні, часом пікантні малюнки, а заразом се передплачування мало характер жертви «на бідного студента». Кілька видань удалося розпустити сим способом з великим заробітком, але далі й се стало все тяжче. Та й можливі були такі видання тільки для великих, багатих фірм.

Не знаходячи в домашніх ресурсах ніяких засобів уловлення покупця, видавничі підприємства кинулися на переклади. Почалася чиста вакханалія перекладова. Скільки-небудь інтересні речі виходили відразу в двох-трьох перекладах. Починали виходити повні збірники писань письменників навіть другорядних. Брак літературної конвенції, віддаючи писання заграничних творів в повне розпорядження російських видавців, пришпорював їх енергію в сім напрямі. Але, розуміється, се було безнадійне діло, яке ще менше могло себе оправдати в цілім, і успіх деяких видань тільки множив число видань дефіцитних, пасивних.

І серед сих безвихідних кидань з одного боку в другий то одинцем, одно за другим, то цілими зграями пропадали, провалювалися видавництва, журнали, газети. Одно, падаючи, тягло за собою купи других і збільшало депресію ринку, утрудняло дальше існування інших. Скільки не лише спекулятивних, але й ідейних, навіть дуже солідно і з культурного, і з матеріального боку обставлених підприємств, журналів, газет провалилося, полишивши пам’ять про загублених ними людей, історії крахів, самовбийств.

Де славний, відмолоджений «Сын Отечества»? Де газети Ходського? Де… Та що там! І те, що живе, переважно живе з дня на день, чекаючи якоїсь спасительної руки, яка б заплатила довги і урятувала від безславного кінця. І скрізь наоколо історії про невиплатні редакції, що конфіскують гроші з кишень меценатів, про контори, що не платять навіть копійкових гонорарів, навіть коректорам затримують платню, і треба її вимолювати по карбованцю, і всякі такі інші невеселі історії.

Видавання газети все більше стає одним з родів звичайного капіталістичного підприємства. Газети видають акціонерні компанії чи багаті капіталісти – спекулянти або кар’єристи! Щоб притягнути передплатника, газета повинна бути багата, дуже багата, щоб сипати гроші популярним фельєтоністам, критикам, белетристам, «всезнающим» і «вездесущим» репортерам, кореспондентам, щоб засипати, подавляти читача незмірним багатством і різнородністю матеріалу, фонтаном дотепу, таланту, знання. Сього потребує читач, покупець, а напрям – річ другорядна або й зовсім індиферентна – може бути, може й не бути, і переважна більшість читачів зовсім не цікавиться ним.

Недавно в італійських літературних кругах великий шум зчинився з приводу, що клерикальні компанії купили дві досить популярні газети ліберального напряму, а купивши, відправили давній редакційний персонал, перемінили співробітників і почали накручувати стару публіку сих газет замість ліберального на клерикальний манер. Говорено з сього приводу не тільки в італійських, а і в ширших європейських кругах чимало на тему, якби то запобігти такому безцеремонному трактуванню газети як простої крамнички – але не договорилися до нічого.

Трагедія лежала в тім: всі учасники сеї дебати дуже добре розуміли, що для більшості публіки газета – дійсно тільки крамничка. Переважна маса її не зверне увагу навіть на таку заміну ліберального курсу клерикальним і зістанеться при давній газеті, цінячи багатство відомостей, інтересність статей і т. ін, зовсім незалежно від напряму. І на сім грунті видавництва, одушевлені найблагороднішими ідеями, не можуть витримати конкуренції з капіталістичними газетними підприємствами, що можуть запрягти золотим посторонком найкращі таланти в свою колісницю.

Одначе передплатник для сих капіталістичних підприємств – далеко ще не остання ціль. Цифра передплати, висота тиражу тільки надають вартість газеті, а ся вартість реалізується не тільки передплатою і не стільки навіть передплатою, як іншими способами. Оголошення, реклама дадуть при високім тиражі більше, ніж скільки може принести передплата. Високий же тираж відкриває дорогу до «субсидій» різних категорій: до добровільних підмог і більше або менше вимушених зривків з правительства, з різних політичних кругів; до поборів від фінансових і промислових підприємств – плати за рекламу і плати за мовчання, і до всяких зарібків, що ходять тісною стежкою на межі заробітку і того, що зветься шантажем. Сі «заробітки» дають великим капіталістичним підприємствам незмірно великі шанси супроти підприємств ідейних.

Се дуже сумно з огляду на незвичайно важне, просто-таки універсальне значення, яке здобуває тепер газета в житті суспільності. Впливи школи, літератури, сцени ідуть на другий план перед щоденним, неустанним впливом газети, яким проводжає вона ціле життя від малку до останку сучасного чоловіка, переймаючи його своїми поглядами, ідеями, переконанням, з невблаганним методизмом краплі, що довбить камінь. Перехід сеї страшної обосічної зброї в руки промислових богатирів, спекулянтів і аферистів, які продають свої впливи на читачів, на суспільність першому-ліпшому авантюристові за дзвінкий метал або різні секретні услуги, – незмірна шкода для здорового культурного і політичного розвою суспільності.

Ті, кому на серці лежать інтереси сього розвою, повинні всіма силами поборювати такі безідейні, чисто капіталістичні газетні чи журнальні підприємства і всіма способами підтримувати видавництва ідейні. І ми бачимо справді гарні приклади підтримування їх приватними складками, підмогами, жертвами.

Боротьба нелегка, непевна. Але і не зовсім безнадійна.

Українська преса Росії не має тих спокус, ані тих можностей широкого розвою. В теперішніх обставинах вона не може бути ніякою великою силою, яку хто-небудь схотів би купувати, підплачувати з мотивів спекуляційних чи організувати з сих же мотивів. Вона засуджена на те, щоб зіставатися ще довго в руках людей ідейних, виходити з мотивів ідейних і їм служити. Се, розуміється, не забезпечує її від того, що напрям її може бути часом хибний, непожаданий; але хиби лежатимуть в поглядах і переконаннях, а не в мотивах фінансових і спекулятивних, і, значить, в таких разах можлива тут дебата, впливання через обсудження справи – все те, що зовсім виключене супроти органів, які являються підприємствами спекулятивними.

Не маючи спокус спекуляції, ані перспектив широкого розвитку і заробкування взагалі, українські видавництва поносять сугубо всі трудності, з якими приходиться боротися ідейним, поступовим видавництвам в конкуренції з ширше поставленими спекулятивними, капіталістичними виданнями.

Коли ідейні видавництва ведуть дуже тяжку боротьбу за існування і в переважній більшості засуджені на дефіцитне недомагання навіть в суспільностях більше чи нормальніше розвинених, де можуть рахувати не на тисячі, а десятки і сотні тисяч передплатників, – то в українській суспільності, такій розрізненій, розкиданій, перемішаній з елементами чужими або індиферентно настроєними, – що вже й казати! Українським виданням приходиться витримувати дуже тяжку конкуренцію з виданнями столичними чи великими провінціальними, часто обставленими краще і щодо літературних сил, і щодо матеріальних засобів, і з виданнями місцевими, локальними, що беруть над ними перевагу місцевим інтересом.

Переважна більшість передплатників української преси, без сумніву, буде довго ще українську газету тримати тільки поруч російської, і ті, кому се буде здаватися тяжкеньким, певно, дуже часто пожертвують українською пресою, а не навпаки. Тим більше, що до більш об’єктивних некорисних причин, які лежать в самім фактичнім стані українства, прилучаються ще спеціальні відносини до українського слова всяких адміністраційних органів, що, як виявилося за сей час, до українського слова ставлять незмірно тяжчі вимоги, дивляться на нього з особливою підозріливістю і змушують його тим до самообмежень, яких не знає преса російська, що існує паралельно з ним, а се також ослаблює конкуренційну силу української преси.

Всеросійська депресія, схарактеризована мною, таким чином, тут лягає на грунт і без того дуже слабкий і не витривалий.

Всі обставини засуджують українську пресу на розмірно малий круг покупців і читачів, на дефіцити неминучі. Коли для великої газети можливе існування зачинається від 50 – 100 тис. тиражу, а для журналу – від 10 – 15 тис., то ясна річ, що в теперішніх обставинах українська періодична преса в Росії надовго засуджена на неможливе існування. Ся гірка правда виявилася дуже скоро, уже в самих початках існування української періодичної преси в Росії. І значить, ся преса може тривко існувати тільки при помочі більше-менше певних і значних підмог на покриття дефіцитів, як держаться, за невеликими щасливими виїмками, і поступові видавництва російські. Інакше будемо мати самі любительські ефемеріди: найдеться чоловічок чи гурток з копійкою, зачне видання, копійку витратить і видання закриє. Чекайте, шановні читачі, до нової подібної ж нагоди. Перспектива для української суспільності не тільки дуже неприємна, а навіть і не почесна як для народності поважної, що хоче бути чимсь більшим, ніж любительським кружком.

Другий вихід був би той, що українська преса мусила б приладжуватися до своїх обставин, здешевлювати кошти свої і повишати ціну до того рівня, щоб при тім числі передплатників, яке йому може дати суспільність, могли покрити свої кошти. Сею дорогою пішла галицька українська преса – українська газета була тут мізерна, але сорозмірно дуже дорога, та і тепер, по тридцяти літах розвою, зісталася незвичайно дорогою в порівнянні з чужою пресою. Завдяки тому деякі органи стали на ноги міцно, вийшли з дефіцитного існування. (Інші виходять на кошти товариств, партій, деякі – на кошти правительственні, церковні). Але те, що удалося в Галичині хоч деяким органам, далеко тяжче осягнути в Росії. Українська суспільність Галичини більш відокремлена і замкнена в собі, більше живе своїм життям, більше готова вдоволятися скромним своїм, замість хапати пишніше чуже. В українських кругах Галичини польська газета і журнал вивелися майже вповні (переважно їх держать тільки клуби та читальні).

Українська суспільність так тісно притикає до російського життя, так глибоко перейнята інтересами російської суспільності, що такого відречення на користь рідної культури не можна від неї сподіватися. Стараючися стати на власні ноги – здешевлюючи кошти продукції (а з тим, очевидно, і понижаючи свою внутрішню вартість), а підіймаючи ціну, – українська преса буде ослаблювати свою конкуренційну силу супроти преси російської, буде тратити свою силу притягання. Дорогі ціною, а бідненькі змістом українські листки чи зшитки в нинішніх обставинах будуть з милосердя тримати тільки «дуже свідомі» чи завзяті українці, розмірно в дуже невеликім числі. Отже, й економія не дуже поможе. Не кажучи вже, що зістатися українству без якоїсь порядної щоденної і всякої іншої преси, втратити її після того, як вона вже існувала, – було б дуже гіркою компрометацією, пониженням, упокоренням.

Під теперішній час, як отсе пишу, на Україні російській живе всього на все сім періодичних видань: одна щоденна часопись, три популярні тижневики, два місячні журнали і один науковий тримісячник. Мало се, так мало, що українці російські на своїй періодичній пресі стоять на самім самісенькім кінці, після литовців, грузин, вірмен, латишів, татар і т. д. Але ще се не вся біда. Що між сими виданнями нема ні одного не дефіцитного, се також невеликий сором, бо, з невеликими виїмками, дефіцитна вся преса недержавних народностей Росії, і, так само з невеликими виїмками, дефіцитні й російські поступові видавництва. Біда в тім, що сі неминучі дефіцити не знаходять певного, безпечного покриття, що смерть заглядає в очі й сьому невеличкому числу видання – хоч як їх мало і як вони потрібні.

От сим літом перестав виходити тижневик, призначений для робітників. Здавалося, яка газета може бути потрібніша, яка повинна б стояти міцніше? А її вже нема. І між тими періодичними виданнями, що зісталися, нема майже ні одного, про яке можна бути певним. То про те, то про се починається мова, що воно вже, мабуть, доживає свій вік, що його збираються припиняти з причини тяжких обставин існування. Плавати між Сциллою адміністративних та цензурних кар і Харибдою матеріальних недоборів, розуміється, нікому не приємно. А коли ще до того «читатель друг» чи шановна публіка стоїть на горбочку і спокійно придивляються, як тріпаються «дядьки», і полишає їм спокійно «спускатися на дно», – то се зовсім не заохочує дядьків до дальшої боротьби з тяжкими обставинами.

Сього не повинно бути. Не можна таку многоважну сторону життя, як пресу, полишати ласці Божій і витривалості дядьків, котрих кара Божа послала на землю покутувати старі гріхи в образі видавців українських органів. Не можна покладатися на те, що один утоне, інший на його місце знайдеться. Може, знайдеться, а може не знайтися. А тяглість переривається, люди одвикають од своєї преси, виходять з-під її впливів.

А хоч би знайшовся один-другий орган, що міг би вижити серед сеї руїни, то се теж не потіха. Для українського життя незмірною шкодою було б, якби всю різнородність принципіальних і непринципіальних напрямів загнано знову в один Ноїв ковчег, – хоч би який міцний і благоустроєний був він. Треба мати простір, де подітись широкій різнородності поглядів, симпатій і антипатій. В сім інтерес не самої тільки пишущої братії (у нас, до того, дуже широкої сорозмірно з загальним контингентом інтелігенції), а й інтерес самої суспільності. Не сім нам треба б часописей, а сім раз сім, а з сих семи страта кождої була б для нашої суспільності прикрим мінусом.

Передплата, розуміється, перше діло. Вона дає не тільки матеріальні засоби, а й певне моральне оправдання видавництву. Передплату треба ширити, пропагандувати якомога. Але се ще не все. Сама передплата в теперішніх обставинах ніяк не може утримати газети – хіба тільки селянська може стояти на власних ногах, та й то хтозна. (Треба знати, що російська почтова тарифа ставить страшенні перешкоди дешевим періодичним виданням, призначеним для широких кругів: почтова пересилка нещоденного видання – тижневика чи двотижневика, чи видаваного кілька разів на тиждень, все однаково, – коштує 84 коп. на рік; се значить, що неможливе видання дешевше 2 – 3 рублів, бо з півторарубльової передплати не зістанеться навіть на папір). Передплатник ніколи, значить, не оплатить того, що дає йому газета; хтось мусить за нього доплатити.

Суспільність наша повинна думати над системою добровільних підмог для утримання газет, як підтримуються поступові видання всюди і скрізь, в Росії і за кордоном. І думати скоро, не чекаючи, поки той або сей орган «спуститься на дно».

Справа преси, газет – се тільки найбільш пекуча справа. Але питання приходиться поставити ширше: про підтримання взагалі літератури, так би сказати, інтелігентської, такої, що підіймається над рівнем популярних видань для народу. Видання народні, я сподіюся, будуть себе оправдувати; вони дешеві, і 3 – 5 тис. примірників, що потрібні для покриття коштів, зможуть розходитися.

Але література інтелігентських верхів? Вона для повноти національного життя потрібна неминуче. Для неї є й публіка, ті тисячі української інтелігенції в ширшім значенні слова – то значить усі ті, що шукають чогось більше понад популярну літературу для народу. Вони вимагають від українства чогось для задоволення своїх духових інтересів, і українська література неминуче повинна їх жадання обслужувати; сього повнота національного життя вимагає неминуче, як я вже сказав. Українство не може вдоволитися обслугуванням потреб самих тільки народних мас, і воно вже за сю межу перейшло давно, не тільки в Галичині, але і в Росії. Назад іти з сеї позиції не можна. Не можна ставати на тім, як стають деякі наші публіцисти, що у нас має право існування тільки те, що матиме попит в масах.

Але хто ж платитиме кошти обслуги інтелігентських інтересів? Чи й тут, як для преси, треба меценатів, що платили б дефіцити видань? Ні, тут уже могла б подбати про себе сама інтелігенція, бо кошти книги з авторським гонораром покрити легше, ніж періодичний орган, і на се повинно стати навіть тої невеликої інтелігенції, яку маємо. Се не те, що преса. Розібрати наклад книжки в 2 – 3 тис. примірників наша інтелігенція може, а се розв’язує проблему видавання сих книжок. Тільки треба серйозніше брати сю справу.

В старших часах, «коли українську літературу можна було забрати на одну полицю», як запевняли різні «тоже малороси» (з довгими полицями), свідомі українці мали за обов’язок «купувати кожду українську книжку». Тепер кожду-не-кожду – бо се вже було б і трудно, але обов’язок купувати українську книжку треба б тямити й тепер. Наша інтелігенція ще занадто невелика, аби інтелігентську книжку могли оплатити тільки ті, що купуватимуть її з спеціального заінтересування нею. Мусить бути певного роду «кругова порука» інтелігенції супроти книги – обов’язок підтримувати інтелігентську літературу спільними силами.

Се хотів би я пригадати особливо під теперішній час, коли загальне ослаблення книжного ринку Росії грозить відбитися дуже тяжко і на українськім книжковім торгу.

Примітки

Вперше надрукована в журналі: ЛНВ. – 1909. – Т. 48. – Кн. 10. – С. 108 – 117. Коректа статті без виправлень автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 211зв. – 216). Перший фрагмент (підрозділ) статті передруковано в збірнику «Великий Українець» (К., 1992. – С. 57 – 60). Короткий огляд статті подає В.Дорошенко у бібліографічному розділі ЗНТШ (1910. – Т. 95. – Кн. 3. – С. 241).

Подається за першодруком.

Р[оки] 1906 – 1907 з виданням «Тимчасових правил про друк»… – йдеться про «Временные правила о повременных изданиях, утвержденные 24 ноября 1905 г. (Приложение к статье 114 «Устава о цензуре и печати Российской империи»)». Після видання цих правил з 1905 по 1914 рік до Головного управління в справах друку надійшло понад 100 клопотань про видання україномовних часописів у межах імперії. Упродовж цього періоду підтвердили своє існування, іноді одним чи кількома номерами, менше половини – 45 газет та журналів (див.: Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку XX століття. – К., 2001. – С. 13, 64 – 69). Детальні відомості про перші видання, що побачили світ наприкінці 1905 р. – на початку 1906 р., подає у своїй грунтовній бібліографічній студії «Українська преса в 1906 р.» В.Доманицький (Україна. – 1907. – Т. І. – Кн. 1. – С 47-65).

Де газети Ходського?.. – йдеться про петербурзькі газети, видавцем яких був професор Л.Ходський. 1904 р. він заснував прогресивну газету «Наша жизнь», перейменовану невдовзі у зв’язку з заборонами на «Товариш», згодом «Столичную почту», з 1908 р. – «Нашу газету». У 1907 р. М.Грушевський опублікував у газеті «Товарищ» свою статтю «Украинцы в новой Думе».

…на Україні російській живе всього на все сім періодичних видань: одна щоденна часопись… – йдеться про газету «Рада».

…три популярні тижневики… – «Рідний край», «Світова зірниця», «Село».

…два місячні журнали… – «Літературно-науковий вісник» та «Українська хата».

…один науковий тримісячник… – «Записки Українського наукового товариства у Києві».

От сим літом перестав виходити тижневик, призначений для робітників… – йдеться про щотижневу газету «Слово» – орган Української соціал-демократичної робітничої партії. Виходила в Києві у 1907 – 1909 рр. До редколегії входили М.Порш, С. Петлюра, В.Садовський, Я.Міхура.

…між Сциллою… і Харибдою… – у переносному значенні «між двох бід».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 106 – 114.